Подольська - Філософія, 2006

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

лізму і версією, скажімо, скандинаво%британською проміжний варіант соціалізму. Один з можливих різновидів соціалістично% го суспільства – централізоване планування під керівництвом більш%менш тоталітарної держави, що співпадає з партією. Це радянська версія марксистського вчення. Але є й інша версія – західна, найбільш досконала форма якої втілена у шведському суспільстві, де спостерігається суміш приватних і суспільних інститутів, скорочення нерівності у прибутках і скасування більшості суспільних феноменів, які викликають обурення. Ча% сткове планування і змішана власність на засоби виробництва поєднуються там з демократичними інститутами Заходу, тоб% то з плюралізмом партій, вільними виборами, вільним обгово% ренням ідей і вчень.

Ортодоксальними марксистами вважають тих, хто не має сумнівів у тому, що дійсним нащадком Маркса є радянське суспільство. Західні ж соціалісти впевнені, що західна версія більше відповідає духу Маркса, ніж радянська. Багато ж марк% систських інтелектуалів хотіли б, щоб суспільство стало соціа% лістичним і плановим, як радянське, і ліберальним, як суспіль% ство західного типу.

Звичайно, канонізація та ідеологізація марксизму, перетво% рення його на «державну ідею» – найбільш наочна і тяжка спад% щина сталінської епохи.

Марксизм – продукт свого часу. До нього не можна стави% тися як до остаточної істини, як до явища сучасного життя, не слід вбачати в ньому «ідеологію сучасності». У відкритому, ко% ректному діалозі з будь%якими суспільно%історичними ідеями і теоріями він ще послужить людству.

Гадаємо, що марксизм підвела його претензія на прак% тичність, дієвість, нав’язування деяких «готових рецептів», ме% тодик втручання в історичний процес, адже основоположник марксизму прямо декларував право та обов’язок філософії не тільки пояснювати світ, але й змінювати його.

Маркс, напевно, був правий у багатьох деталях та величний у своїх помилках. Одна з таких великих помилок Маркса по% в’язана із розумінням прогресу. Нагадаємо, що Гегель, з якого

291

Є. А. Подольська «Філософія»

виріс Маркс%філософ, критерієм прогресу вважав зростання свободи. Він не давав поняттю свободи жорсткого визначення, це скоріше емоційне поняття, яке закликає, надихає на великі справи. І Гегель, і екзистенціалісти вважали, що свобода – це можливість вибору, реалізації себе. У класиків марксизму це звучить інакше. За Енгельсом, свобода – усвідомлена не% обхідність. Але ж у такому визначенні губиться напруження, згасає саме поняття, адже за «усвідомлену необхідність» люди не віддавали життя, а за свободу – віддавали.

Залишаючись прогресистом, Маркс узяв за критерій змінен% ня суспільства деякий параметр, який легко виміряти. Це були всім відомі виробничі сили (тонни сталі, чавуну, нафти, кілова% ти електроенергії). Більш того, це ще й люди. І вийшло так, що прогрес дуже легко став метою історичного розвитку, адже істо% рія має, за Марксом, рухатись прогресивно. Критерієм прогресу стали виробничі сили, адже вони мають зростати. І людина тоді виявляється не метою історичного розвитку, а фактично засобом.

За Марксом, власне історія починається з моменту, коли люди почнуть будувати суспільство свідомо, збагнувши суспільні закони, тобто процес будування комуністичної формації і є справ% жньою історією. А хто відкрив ці закони? Маркс. Тобто можна зрозуміти, що до Маркса була тільки передісторія.

Таким чином, можна констатувати наявну суперечність між наявними в марксовій теорії суспільства елементами нау% ковості та його революційною програмою. Науковий аналіз, що його зробив Маркс, не відіграє вирішальної ролі у його системі, а лише надає їй респектабельного вигляду та психо% логічної переконаності. Замінивши спосіб логічного обгрунту% вання психологічним, Маркс утворив теорію, яка характери% зується як абсолютний колективізм, раціоналістичний утопізм та економічний матеріалізм.

Відомий французький мислитель П. Рікьор на філософсь% кому конгресі у Брайтоні (1988) сказав, що в сучасній філо% софії він бачить три великі течії: нову метафізику (включаю% чи філософію життя, екзистенціалізм і т. ін.), аналітичну філософію і марксизм. Взаємодія цих трьох течій швидше всьо%

292

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

го рішуче впливатиме на самобутність філософії XXI ст. Саме таке критичне і одночасно конструктивне ставлення до марк% систської традиції співзвучно тенденціям сучасного розвитку світової культури.

У 20%ті роки XX ст. бере свій початок неомарксизм (захід% ний марксизм), що об’єднує сукупність марксистське орієнто% ваних течій, для яких характерно критичне ставлення як до капіталізму, так і до «реального соціалізму» 30%80%х років ХХ ст. і його марксистсько%ленінської ідеології. У неомарксизмі виділяють декілька напрямів. Д. Лукач, К. Корш, А. Грамші стали засновниками «діалектико!гуманістичного» або «критич% ного» напряму в марксизмі, апелюючи насамперед до проблем відчуження. До цього напряму належать теоретики Франкфур! тської школи В. Беньямін, Ю. Хабермас, фрейдомарксисти

В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, екзистенціалістичні марксис! ти Ж./П. Сартр, Мерло/Понті, представники феноменологіч! ного марксизму Е. Пачі, П. Піконе, група «Праксис» та ін. До них останнім часом примикають і ті філософи колишнього Радянсь% кого Союзу, які оцінюють традиційний марксизм%ленінізм як недостатньо гуманний.

Представники другого – сцієнтистського напряму марксиз% му вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. А. Альтюсер та його послідовники апелюють насам% перед до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

Представники аналітичного або, як його ще називають, «ака% демічного» марксизму Л. Коен, Дж. Елстер, Дж. Рьомер та інші прагнуть переформувати категорії історичного матеріаліз% му на основі моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки.

Третя група немарксистів орієнтована на дослідження про% блем «третього світу», аналіз капіталізму, вивчення фемінізму та інших проблем.

Усіх неомарксистів об’єднує намагання доповнити і рефор% мувати марксизм з урахуванням нових історичних реалій. По% пулярність марксизму на Заході протягом останніх тридцяти

293

Є. А. Подольська «Філософія»

років відмічена декількома злетами: це і інтерес «нових лівих» до марксизму, і рух «шестидесятників», і «академічна марксис% тська субкультура», що виникла на основі ідей представників «бунту молоді». Марксистсько орієнтовані течії модифікують% ся тепер з урахуванням нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства. Вони інтегруються з базовими концепціями в соціології, що виявляють зацікавленість у цінно% стях егалітаризму, емансипації людини.

Представники Франкфуртської школи, спираючись на погля% ди М. Вебера відносно взаємозв’язку раціоналізації і бюрокра% тизації, піддали критиці марксистські ідеї раціоналізму, сцієнтизму, продуктивності виробничих сил. Характерний для всієї західної культури раціоналізм у марксизмі не просто вип% равдовувався, а й поставав у крайньому тотальному соціально% му варіанті, що націлений на підпорядкування індивіда то% тальній бюрократії. Суті «позитивної тотальності», яку відстоював Маркс, Г. Маркузе протиставив «негативну то% тальність» у концепції «одномірної людини». На відміну від Маркса, суб’єктом революційної ініціативи Маркузе вважав не робітничий клас, а «аутсайдерів»: безробітних, студентів, націо% нальні меншинства, інші маргінальні верстви, що не піддають% ся раціоналізму, не інтегровані в систему.

Представники сцієнтистського неомарксизму пропонують відійти від «монізму», «економічного детермінізму» і еволюц% ійного «історицизму» Маркса і стати на позиції плюралістич% ного підходу при виявленні причин кризи і революції. На дум% ку Альтюсера, марксистські положення про визначальний вплив пануючої «економічної структури» на «політичну надбу% дову», про «відносну самостійність надбудови» страждають грубим детермінізмом. Коен, Елстер і Рьомер, розвиваючи ідею Альтюссера, що держава сама може вибирати спосіб виробниц% тва, доводять, що матеріальні фактори визначають лише загальні можливості соціального розвитку, а держава, політична надбу% дова можуть радикально міняти сам спосіб виробництва.

Сучасні марксисти прагнуть внести деякі корективи і в марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально%

294

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

політичних криз у суспільстві, а також у розуміння способів подолання цих криз. Хабермас, наприклад, твердить, що джерела криз і способи їх вирішення перемістились із сфе% ри економіки в адміністративно!управлінську сферу, бо підвищення ролі держави в регулюванні економічних про% цесів, в плануванні виробництва і розподілі матеріальних благ суттєво змінює економічні закономірності розвитку ка% піталізму. Причини політичних криз Хабермас вбачає у конфлікті між управлінням, яке іде із принципів виробничо% трудової раціональності, і реально існуючої у суспільстві мотивації поведінки людей.

На перегляді економічних основ марксистської концепції кризи наполягають також С. Боултс і Г. Гінтіс, які основним протиріччям післявоєнного капіталізму вважають конфлікт між соціальними і громадськими правами особистості, з одного боку, і правами особистості як власника – з іншого. Вони зак% ликають до нового теоретичного дискурсу, який об’єднав би в собі лібералізм і марксизм і привів би до «постліберальної де% мократії», а також виступають за демократичне планування економіки, суспільний контроль над територіальним розміщен% ням і використанням приватних вкладів у виробництві, а при деяких обставинах – і націоналізацію.

Необхідність нового типу демократії доводить і Райт. Ана% лізуючи проблеми класової політики в сучасних умовах, він підкреслює глибоку диференціацію класової структури і супе% речливість положення деяких верств (бюрократів, менеджерів та ін.), що одночасно є і експлуататорами і експлуатованими. Міжкласові союзи у сучасному суспільстві, на думку Райта, націлені на вирішення завдань емансипації, а боротьба за соц% іалізм неможлива без «радикальної демократії».

Е. Лакмо і Ш. Мюф доводять, що немає прямої залежності між місцем класу у виробничій сфері і його об’єктивними еман% сипаційними можливостями. Вони закликають утворювати

транссоціально!класові радикально!демократичні коаліції із пред% ставників різних класів, маргінальних груп, бо робітничий клас численно скорочується.

295

!)*)–)) .

Є. А. Подольська «Філософія»

Ряд сучасних ортодоксально мислячих теоретиків, у тому числі і Е. Вуд, надаючи критиці інновації лівих теоретиків, при% ходять до висновку, що їх теоретичні шукання не тільки пори% вають з класовим підходом до проблеми емансипації, але й вза% галі нехтують спробою знайти ті соціальні верстви суспільства, які потребують емансипації. Е.Вуд вважає, що тільки робітни% чий клас залишається силою, що взагалі виявляє потреби соц% іального звільнення.

Зрозуміло, що ортодоксальна марксистська позиція на Заході зустрічається рідко, її вважають «останнім рубежем полемічного протистояння старої класової політики, яка не має історичних підстав». Крім того, така позиція не витримує напору фактів су% часної реальності, тому що не враховує процесів дальшої сегмен% тації, диференціації і фрагментації робітничого класу.

За всіх драматичних пе% реломів історії Росії зв’язок з європейською філософською традицією ніколи не перери%

вався, а у ХVІІІ–ХІХ ст. російська філософська думка вже не просто включається до загальноєвропейського філософського діалогу, а й починає відігравати досить значущу самостійну роль у російській культурі.

40–50%ті роки ХІХ ст. – час зростання хвилі селянських повстань у Росії. За звільнення селян від кріпацтва виступили представники різночинців, дворянської інтелігенції. Централь% ним у цьогочасній політичній і ідеологічній боротьбі в Росії було питання про скасування кріпосницького права.

Представники ідеології кріпацтва С. С. Уваров, С. П. Шеви% рьов, М. П. Погодін обстоювали реакційні політичні і релігій% но%містичні ідеї, спрямовані на захист кріпацтва. Так, міністр освіти С.С.Уваров доводив, що російський народ від природи є релігійним, покірним, відданим царю і церкві.

Значного поширення в російській суспільно%політичній думці набувають ідеї слов’янофілів та західників Слов’янофіль! ство, представниками якого були О. С. Хом’яков, І. В. Кирєє/ вський, К. С. Аксаков. Ю. Ф. Самарін та інші – один із ідеал%

296

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

істичних напрямів суспільно%політичної думки, котрий проти% ставляв історичний розвиток слов’янських народів взагалі історії народів Заходу. Слов’янофіли були критично настроєні щодо існуючої в країні деспотично%бюрократичної системи дер% жавного управління і кріпацтва, але абсолютизували сам інсти% тут самодержавства, виступаючи за «кроваву монархію» і пат% ріархальні відносини, їх погляди якою мірою наближались до соціалістичних вчень. Це давало їм підставу стверджувати, що слов’янофільство здійснило певний вплив на формування «ро% сійського соціалізму».

Слов’янофіли багато говорили про особливості культури народного буття і державного управління в Росії. За умов на% зріваючої кризи у феодально%кріпосницькій системі в Росії і суперечностей капіталізму в Західній Європі слов’янофільство, щоб запобігти розвитку в країні буржуазних відносин і соціал% істичного руху, виступало з позицій консервативного дворян% ства за розвиток патріархальних відносин, котрі протиставля% лися буржуазній цивілізації.

Щож до політично%економічних мотивів, то слов’янофільство являло собою поміщицький варіант «особливого», «некапіталі% стичного» шляху розвитку Росії, який передбачав «збереження поміщицької влади на землю», «полюбовного» рішення селянсь% кого питання. Так, О. С. Хом’яков (1804/1860) вважав, що в російських патріархальних відносинах ховається «духовний по% чаток» – «закон взаємної любові», на грунті якого можна побу% дувати справжню цивілізацію. Він не заперечував і багатьох по% зитивних сторін Заходу, який багато зробив для людства «в науці, мистецтві, державному законодавстві і в народній цивілі% зації». Але тільки одухотворення цінностей православ’я може призвести до докорінної перебудови суспільних відносин.

Вчення І. В. Киреєвського (1806–1856) у своїй основі збігається з концепцією О. С. Хом’якова, хоч і має відмінні особ% ливості. Він виступає за те, щоб Росія розвивалася самобутньо, бо зовнішнє копіювання будь%якої іноземної культури веде до загибелі національного духу, нації взагалі. Ідеолог слов’янофіль% ства з певною мірою песимізму акцентує увагу на тих негатив%

297

Є. А. Подольська «Філософія»

них наслідках, які несе в собі індустріальний розвиток суспіль% ства. Промисловість керує світом без віри і поезії, вона поєднує і роз’єднує людей, вона позначає стани, вона лежить в основі державних устроїв, вона рухає народами, оголошує війну, ук% ладає мир, змінює звичаї; для неї будують храми, вона є дійсно божество, в яке вірять і перед яким схиляються.

Під час кризи раціоналізму і антагонізмів буржуазного бут% тя слов’янофіли звернулися до життя народу. Вони дивилися на народні маси як на вирішальну силу суспільного буття. У другій половині XIX ст. в Росії спостерігається швидке зростан% ня політичної свідомості. У країні поширюються соціалістичні ідеї, і слов’янофільство перебудовується. Панславізм, залишаю% чи неушкодженими релігійні і самобутньо%патріархальні еле% менти ранньої доктрини, відкрито пристосовує їх до охорони самодержавства від будь%яких революційних впливів.

Ідеологія ліберальних західників повністю відрізнялася від ідеології слов’янофілів і грунтувалася на абстрактному гу% манізмі, який уже зазнав краху в Західній Європі. Західни% ки були переконані в тому, що Росія повинна вчитися у За% ходу і пройти такий самий шлях розвитку. Вони хотіли, щоб Росія засвоїла європейську науку і здобутки вікового про% світництва. Західники мало цікавилися релігією. Якщо серед них і були релігійні люди, то вони не бачили переваг право% слав’я і мали нахил до перебільшення недоліків російської церкви. Стосовно ж соціальних проблем одні з них вважа% ли, що головне – то політична воля, а інші були прибічника% ми соціалізму в тій чи іншій формі.

До західників належали Б. М. Чичерін, Т. М. Грановсь/ кий, П. Я. Чаадаєв, І. С. Тургенєв. Західники, полемізуючи зі слов’янофілами, обстоювали буржуазний шлях розвитку Росії. Політичним ідеалом більшості західників були консти% туційні, буржуазно%парламентські держави.

У кінці 60%70%х років ХІХ ст. у Росії складається філософія народництва, головними ідеологами якої були П. Л. Лавров, М. О. Бакунін, П. М. Ткачов. Кожний з них розвивав свій напрям у народництві. Так, народники%пропагандисти на чолі

298

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

з Лавровим вважали, що готувати народ до революції потрібно шляхом революційної пропаганди. Народники%анархісти, ліде% ром яких був Бакунін, заявляли, що народ уже готовий до по% встання, і його необхідно тільки підняти на бунт. Народники% бланкісти, яких очолив Ткачов, виступали за ліквідацію самодержавства шляхом замаху на царя.

Петро Лаврович Лавров (1823–1900) був одним з найви% датніших теоретиків російської революції. На початку 60%х років він приєднується до організації «Земля і воля», підтримує зв’яз% ки з Герценом, Огарьовим, знайомиться з Марксом та Енгель% сом. Лавров створює свою філософську систему, в якій філосо% фія природи розглядає зовнішній світ, філософія духу – духовний світ людини, філософія історії – моральні норми та дії людей. Він критикує вульгарних матеріалістів – Бюхнера, Фохта, Молешотта за ототожнення мислення і буття. Лавров стверджує, що природа існує вічно, свідомість же з’являється на певному етапі її розвитку.

Свої філософські погляди він викладає в трьох аспектах: філософія в знанні; філософія в творчості; філософія в житті. В «Історичних листах» (1868–1869) Лавров розглядає пробле% ми історичного прогресу, який визначається ступенем розвитку людського суспільства, моральних принципів – братерства, ко% лективізму, солідарності. На його думку, суспільство не має об’єктивних законів розвитку через те, що в ньому діють осо% би, які дають суб’єктивні оцінки історичного прогресу, ставлять перед суспільством ту чи іншу мету, виробляють ідеали. Лав% ров засуджував соціальне гноблення людини людиною, війни, говорив про обов’язки інтелігенції перед народом. Він ідеалізу% вав селянську общину, виступав проти розвитку капіталістичних відносин у Росії.

Михайло Олександрович Бакунін (1814–1876) за участь у пражському та дрезденському повстаннях був кинутий до Пет% ропавловської фортеці, потім засланий до Сибіру. Після відхи% лення прохання про помилування втік із заслання, працював у «Колоколі» Герцена. Вступивши до Першого Інтернаціоналу, розгорнув боротьбу проти Маркса та Енгельса, протиставив

299

Є. А. Подольська «Філософія»

марксизму вчення анархізму, за що в 1872 р. був виключений з Інтернаціоналу.

Основні філософські погляди Бакуніна викладені у працях «Державність і анархізм» (1873), «Федералізм, соціалізм і анти% теологізм» (1876). Бакунін стверджував, що не існує різниці між диктатурою буржуазії і диктатурою пролетаріату, між капіталі% стичною державою і соціалістичною. Держава, стверджував він, є оплотом реакції, гноблення людини. Щоб звільнити народ від експлуатації, насилля, потрібно ліквідувати державу. Соціальну революцію Бакунін розумів як всесвітнє повстання.

Петро Микитович Ткачов (1844–1885) заперечував погля% ди народників%пропагандистів, вважаючи, що російський народ через свою відсталість та інертність ще не готовий до революц% ійних ідей. Тому передова частина інтелігенції повинна звільни% ти народ від гноблення. Ліквідувавши самодержавство шляхом змови, інтелігенція повинна провести економічні, політичні та правові реформи. Він був прибічником перетворення селянсь% ких общин в комуни, суспільної власності, рівності чоловіків і жінок. Ткачов вважав себе послідовником антропологічного матеріалізму, а точніше – реалістичної філософії.

У суспільному русі 60–70%х років ХІХ ст. стає панівною іде! ологія революційного демократизму, поєднуючи ідеї селянської революції з утопічним соціалізмом. Розглядаючи селянство як єдину революційну силу в країні, представники революційних демократів вважали, що Росія після знищення кріпацтва шля% хом селянської революції, обминувши капіталізм, прийде до соціалізму через селянську общину. Революціонери%демократи обстоювали ідею боротьби народних мас за повалення самодер% жавства, ідею селянської революції. Вирішальною силою істо% ричного процесу вони вважали народні маси.

Видатними представниками російських революційних де% мократів були В. Г. Бєлінський (1811–1848), О. І. Герцен

(1812–1870), М. П. Огарьов (1813–1877), М. Г. Чернишевсь/ кий (1828–1889), М. О. Добролюбов (1836–1861), Д. І. Пи/ сарєв (1840–1868) та ін. Вони розповсюджували матеріалістич% ну філософію, відстоювали принципи діалектики, піддавали

300