Подольська - Філософія, 2006

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

мислить людина, не існує реально. Мислення – абстрактне, існу% вання – конкретне. С. К’єркегор висунув концепцію екзистен% ціальної (особистої) істини. Істина – результат зіткнення про% тилежних «життєвих позицій».

Екзистенція являє собою дещо «внутрішнє», що постійно переходить у зовнішнє предметне буття, а воно вважається «недійсним існуванням» людини. Справжнім існуванням люди% ни є її екзистенція, коли людина від споглядально%чуттєвого способу буття, що детермінований зовнішніми факторами се% редовища, переходить «до самої себе», єдиної, неповторної, до буття «дійсного».

На цьому шляху «до самої себе» людина долає три ступені:

естетичну, етичну, релігійну. Принцип естетичної стадії – де% термінація існування людини зовнішнім світом, незалежним від волі особи. Людина «прив’язана» до зовнішнього, орієнтується на насолоду, примітивно обирає тільки той об’єкт, котрий може принести «задоволення». Самий же потяг, сама орієнтація на «насолоду» задається безпосередньо%чуттєвою стихією життя, людина її не обирає. Естетичної насолоди особа досягає на шляху відмови від знаходження «істини» свого існування; ця відмова неминуче веде до незадоволення і «розпачу».

Однак дійсний «розпач» приходить на етичній стадії і при% водить потім до усвідомлення релігійного значення своєї осо% би. Іншого шляху до Бога, за К’єркегором, не існує.

К’єркегор надав критиці «об’єктивізм» Гегеля, тобто його бажання зрозуміти людину в історично конкретній системі об’єктивного духу. Цю точку зору мислитель заперечував як таку, що віддає особу під владу «анонімного» панування історії і тим самим позбавляє її самостійності і свободи.

На противагу Гегелю, його панлогізмові, що розчиняє бут% тя у мисленні (для Гегеля буття є мислення), котрий впевне% ний у тому, що буття до всіх подробиць знаходиться під конт% ролем мислення, без залишку вкладається у поняття, К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, що «вислизає від понять». З цього походила теза про незастосовуваність, неуживуваність наукового методу у самопізнанні людини. Для самопізнання,

221

Є. А. Подольська «Філософія»

самоусвідомлювання людини наука не пропонує і не може про% понувати адекватних засобів.

На етичній стадії здійснюється справжній вибір, бо людина звільнилась від зовнішніх обставин і сама обирає себе. Прин% цип етичної стадії – обов’язок, адже завдяки йому людина здійснює акт самовизначення. Однак це самовизначення абст% рактне, бо спирається лише на розсудок, згідно з вимогами морального закону.

Принцип релігійної стадії – страждання. Вибір набирає кон% кретного характеру, завершується сходження людини до самої себе. А оскільки людина «у себе вдома», то вона набуває усієї повноти «дійсного буття», повноти власного, унікального бут% тя, своєї екзистенції. Саме на цій стадії людина надзвичайним зусиллям волі відмовляється від попередніх звичок існування, сприймає страждання як принцип існування, а тому прилучаєть% ся до долі розіп’ятого Христа.

Існування Бога, за К’єркегором, не можна доводити лог% ічно, в його існування необхідно вірити, істина досягається не розумом, а волею. Істину дає релігія, але не всяка, а тільки християнство.

Датський теолог гостро критикує Реформацію за те, що вона, відмінивши середньовічний аскетизм, «полегшила жит% тя». Лютеранство він сприймав як подальшу раціоналізацію релігії, тобто як її деградацію. К’єркегор стверджував реальність християнства лише для виборних, які можуть реалізувати свою екзистенційну свободу.

За життя філософія К’єркегора не набула популярності, але в XX ст. до неї звертається протестантська діалектична теоло% гія, а в 20%ті роки – екзистенціалізм. Стиль філософствування К’єркегора стає зразком для ірраціоналістичної західної філо% софської думки.

Основний недолік сучасної для нього філософії К’єркегор вбачав у тому, що вона вище над усе ставить щось загальне, абстрактне – дух, матерію, Бога, істину – і цьому намагається підкорити конкретну людину. У дослідженнях самої людини натиск робиться на виявлення її сутності, а існування людини

222

' "

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

відсувається на задній план. Аморальним датський філософ вважав те, що індивідуальне прагне «забутися в загальному», «заснути в загальному». Завдання ж полягає в тому, щоб повер! нутися до людини. Філософія повинна угледітися, «увідчувати% ся» в людське життя, людські страждання. Філософ повинен зрозуміти процес вибору індивідом свого «Я», вибору між добром і злом, а для цього треба знайти істини, невід’ємні від особи, тобто ті, заради яких їй хотілось би жити і вмерти. Так, Сьорен К’єркегор здійснив поворот до людини. Свої варіанти антропо% логічної філософії у XIX ст. запропонували і Л. Фоєрбах, К. Маркс, Ф. Енгельс, Ф. Ніцше, В. Дільтей, зробивши питання про людину головним пунктом філософського дослідження.

Філософською течією екзистенціалізм став після Першої світової війни, що зворушила основи усього соціально%економі% чного устрою європейського суспільства насамперед його нега% тивну ліберально%християнську ідеологію з її просвітительською впевненістю у неподоланості прогресивного руху людства зав% дяки успіхам науки. Перша і особливо Друга світова війна з організованим фашизмом геноцидом виявили явний дефіцит гу% манності у самому підґрунті науково%технічної цивілізації – у стосунках між людьми. Виникають великі сумніви в тому, що «знання – сила», а також сильні «підозри» в тому, що людина – істота розумна. Тоді і прийшли часи екзистенціалізму, котрий у 40–60%ті роки XX ст. стає самою популярною течією думки в Західній Європі.

Засновником екзистенціалізму вважа% ють німецького філософа Мартіна Хайдег/ гера, який у книзі «Буття і час», виданій у 1927 р., сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого була «екзис% тенція» – людське існування. Німецький філософ Карл Ясперс у тритомній праці «Філософія» (1931 р.) дійшов подібних висновків.

Засновник католицького екзистенціал% ізму французький філософ, драматург, кри%

223

9-

Є. А. Подольська «Філософія»

тик Габріель Оноре Марсель (1889–1973) у своєму творі «Бути або мати» (1935) проводить різке розмежування між світом «об’єктивності» (відокремленим фізичним світом) і світом «існування», де долається дуалізм суб’єкта і об’єкта, і всі стосун% ки зі світом сприймаються як особисті. Дійсність виступає роз% щепленою на дійсний світ буття і несправжній світ володіння.

Саме твори Хайдеггера, Ясперса, Мар% селя стали маніфестом екзистенціалізму, соціальним явищем у перші десятиріччя після перемоги над фашизмом.

Новий поштовх до розвитку екзис% тенціалізму дала діяльність французьких філософів, письменників Жана/Поля Сартра і Альбера Камю. Фундамен% тальною для екзистенціалізму є праця Сартра «Буття і ніщо» (1943), праці Камю «Міф про Сизифа» (1942), «Чума» (1947),

«Бунтівна людина» (1951). Саме Сартр і Камю, обмірковую% чи досвід боротьби з фашизмом, політизували екзистенці% алізм, пов’язали його з животрепетними соціально%політични% ми проблемами післявоєнного часу.

Центральною проблемою, на якій зосереджують увагу філософи%екзистенціалісти, є проблема взаємовідносин люди% ни і суспільства. З точки зору екзистенціалістів, взаємовідно% сини людини і суспільства характеризуються відчуженістю одне від одного, що є фундаментальною характеристикою людського буття. Суспільство влаштоване так, що «виробляє» масу однакових людей, тиражує їх як товар. Однаковість, не! розрізнюваність людей забезпечується тим, що людина читає те, що читають інші, міркує, як інші, радіє тому, чому радіють усі, живе «як усі». Суспільство зацікавлене в цьому, воно підкорює людину, не дає їй «відбутися» як унікальній особі.

Яке ж завдання філософії в такій ситуації? Вона повинна допомогти відчуженій людині, яка охоплена трагічним умона% строєм, якщо не подолати його (що не завжди можливо), то в

224

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

усякому разі шукати і знаходити своє «Я», сенс свого життя у найбільш трагічних, «абсурдних» ситуаціях.

У екзистенціалізмі виділяють два напрями: атеїстичний і рел! ігійний. Перший обстоювали Хайдеггер, Сартр, Камю, другий – Марсель, Ясперс. Атеїстична екзистенційна філософія як ідей% на течія у філософії і літературі XX ст. послідовно витримана у трагіко%драматичному, а деколи і в песимістичному тоні.

Екзистенціалісти%атеїсти стверджують: Бога немає, Бог по% мер. І саме ця теза є вихідною для розгортання найважливіших філософських положень, що розкривають зміст екзистенції людини. Людина робить себе сама, здійснює трансформацію свого існування в сутність. Людина несе відповідальність за все, що з нею коїться. Віра в гарантований прогрес, на думку екзи% стенціалістів, – небезпечна для людини, бо прирікає її на па% сивність, бездіяльність.

Песимізм намагаються подолати представники релігійного екзистенціалізму, адже віра в Бога, на їх думку, все ж таки надає людині надію. Але і їх твори сповнені трагічних образів, що малюють відчайдушну, на їх погляд, ситуацію сучасної людини.

Усі символи художніх творів екзистенціалістів і навіть на% зви багатьох з них: «Нудота», «Мертві без поховання» Ж. П. Сартра, «Сторонній», «Чума», «Бунтівна людина» А. Камю зорієнтовані на те, щоб емоційно передати стан і умо% настрій людського існування. У ролі основних категорій людсь% кого буття в них виступає піклування, покинутість, відчу% женість, страх, відповідальність, жах, вибір, відчай, смерть та ін.

Буття для екзистенціалістів – це не емпірична реальність, яка надається нам у зовнішньому сприйманні, це нераціональ% на конструкція, це не ідеальна сутність, яка осягається розумом, а це те, що може сприйматися індивідуально, це екзистенція. Буття (екзистенція) обов’язково пов’язане з часом; оскільки людина знаходить себе в певній ситуації, в яку вона «закину% та» і яку змушена враховувати.

За Хайдеггером, онтологічну основу людського існування становить його скінченість, тимчасовість, а тому час повинен розглядатися як сама суттєва характеристика буття. Хайдеггер

225

:

Є. А. Подольська «Філософія»

критикує абсолютизацію в європейській філософії одного з моментів часу – теперішнього, коли дійсний час розпадається, перетворюючись на послідовну низку моментів «тепер», у фізичний, «вульгарний» час. Одним з основних недоліків сучас% ного світосприймання Хайдеггер вважає ототожнення буття із сущим, з емпіричним світом речей і явищ. Тільки зосередженість на майбутньому дає людині «дійсне існування», бо перевага те% перішнього (світу речей) заступає для людини кінцевість світу. Такі поняття як «страх», «рішучість», «провина», «піклування» виявляють у Хайдеггера духовний досвід особи, що відчуває свою неповторність, однократність і смертність. Пізніше, в се% редині 30%х років, вводяться поняття, що виявляють не особис% то%етичне, а безособо%космічне: буття і ніщо, приховане і відкри% те, земне і небесне, людське і божественне.

Другим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі (Бог або «ніщо», що є найважливішою тає% мницею екзистенції). Отже, вихідним прин% ципом екзистенціалізму є твердження, що існування (екзистенція) передує сутності, що слід починати з суб’єктивності.

К. Ясперс стверджує, що екзистенція не може бути об’єктом, вона раціонально не% пізнана. Чому? По%перше, вона індивіду%

альна, тоді як раціональне знання потребує загального. По%дру% ге, екзистенція – це я сам, проте я не можу дивитись на себе «зовні», як дивлюсь на свої об’єкти, займаючись наукою.

Звідси виростає переконання в тому, що «технічне», інстру% ментальне, об’єктивне і загальнозначуще знання конкретних наук не має філософського значення.

Філософія екзистенціальна в тому розумінні, що її пробле% ми (смерть і безсмертя, Бог і людина, особа в її конкретному існуванні, кохання, істина, причому не та істина, яку заучують і від якої легко відмовляються, а та істина, за яку віддають життя) не можуть бути відокремлені від мене самого, від осо% бистого вирішення.

226

) $

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

«Дійсні глибини» екзистенції відкриваються перед нами тільки в особливих умовах, які Карл Ясперс називає «суміжни% ми ситуаціями» (людина у відчаї, стражданнях – у ситуації на грані життя і смерті) – це боротьба, провинність, страх, страж% дання, смерть, душевне захворювання тощо. Тільки в такі мо% менти людина спонтанно усвідомлює своє «справжнє» існуван% ня (свою свободу), приховане у звичайних умовах за «буденністю», неправильністю повсякденного буття, за пану% ванням das Man (Хайдеггер).

Спільне буденне життя людей цілком розчиняє справжнє буття в способі буття «іншого». Хайдеггер писав, що «ми чи% таємо, дивимось і судимо про літературу і мистецтво, як див% ляться і судять усі...».

Безособовість, повсякденність – це властивість суспільства як такого, це спосіб існування людини у будь%якому суспільстві.

Габрієль Марсель вважає, що речі, якими я володію, воло% діють мною, що у володінні, тобто у власності, – джерело жор% стокості світу. Але як ліквідувати це поневолення людини ре% чами? Джерело суперечності «буття» (людяності) і «володіння» (власності) – у самій людині, у двоїстій природі її існування, і вихід треба шукати в любові і милосерді, в «жертовності» і, нарешті, в релігії, мистецтві й філософії, які ніби здатні піднес% ти володіння до буття.

Проблема абсурдного світу і абсурд% ної людини знаходить тлумачення і у філософії Альбера Камю. Розвиток його поглядів поділяють на три періоди.

Перший період – це круг «абсурду», пов’язаний з написанням творів «Міф про Сизифа», «Сторонній» та «Калі% гула», які побачили світ у 1942–1943 рр.

Другий період – перехід від «етапу абсурду» до етапу протесту у творах «Чума» (1947), «Непорозуміння» (1944), «Стан облоги» (1948), «Пра% ведні» (1948).

227

Є. А. Подольська «Філософія»

Третій період, якому сам А. Камю не дав «визначення», характеризується творами «Вигнання і царство» (1957) та «Падіння» (1956).

У 1957 р. філософ, письменник одержав Нобелівську пре% мію за свою творчість і став (аж дотепер) – її наймолодшим лауреатом.

Першим твором А. Камю, де екзистенціалістська проблема% тика отримала досить масштабне вираження, була драма «Кал% ігула». Письменник показав, як римський імператор Калігула, спершу м’який і сором’язливий, після смерті близьких йому людей спізнав істину, що всі люди смертні і нещасні, що все позбавлене сенсу й логіки, в усьому й завжди панує абсурд. Насильник і вбивця не за природними нахилами, а з філо% софського принципу, Калігула відкидає будь%які моральні нор% ми, принижує всіх, чинить неймовірні злочини, аби довести підданим правду цього світу, яка полягає в тому, що її немає, аби зробити цілком очевидним абсурд як єдину істину буття.

Постулюючи дійсність як очевидно абсурдну, в «Міфі про Сизифа» Альбер Камю проголошує, що розум людини, усвідом% люючи абсурдність буття, не примиряється і не може прими% ритися з ним. Тому мисляча людина – і в цьому її краса і ве% лич – кидає абсурдові виклик, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не зможе. Сизиф прире% чений богами на вічні муки, він котить на гору камінь, котрий як тільки досягає вершини, знову падає. Сизиф усвідомлює всю несправедливість своєї долі, але саме це і є його перемогою.

Проблема відчуженості та абсурдності знаходить глибоке тлумачення в романі «Сторонній». Камю показує, як людині відкриваються екзистенціальні істини: люди – самі під порожнім небом; смерть – це зникнення, безповоротне, абсолютне; життя позбавлене вищого призначення й сенсу, а розуміння нульово% го результату активності людини, який спричиняється смертю, знецінює саму активність. Відчуженість від світу, втрата об’єктив% них і осмислених мотивів діяльності та потреби в ній руйнує структуру людської особистості, призводить до стану повної прострації – «інтелектуальної», моральної.

228

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Письменник%філософ не обмежується констатацією абсурд% ності буття, але прагне знайти позитивне вирішення, дати відповіді на кардинальні питання: як і для чого жити? Фабула роману «Чума» – хроніка жахливої «епідемії» в Орані, яка вки% нула городян у безодню страждань і смерті. Роман універсальний за своїм гіперболічно%символічним змістом. Чума у Камю – це не тільки фашизм, «коричнева чума», як його називали в Європі, а й зло взагалі, так би мовити, метафізичне зло, невіддільне від буття, іманентне йому властиве. Чума – це абсурд, нездоланне зло, невіддільне від людини та її існування; найстрашніша ж вона тим, що навіть той, хто не хворий, все одно носить хворобу у своєму серці. Стан «зачумленості» – той стан, якого майже ніко% ли не вдається уникнути, а його подолання вимагає постійної мобілізації волі духовних і моральних сил особистості. Бути «за! чумленим», за Камю, – це не тільки чинити насильство, але й не повставати проти нього. «Зачумленість» – це не тільки го% товність убивати, а й примирення з тим, що вбивають. Занепо% коєння викликає не так зло саме по собі, як позиція людини перед лицем цієї невмолимої реальності буття.

У контексті загальної філософсько%етичної концепції Камю та її еволюції боротьба з чумою починається як бунт проти абсурду. Зміст і характер цього бунту окреслено в трактаті «Бун% тівна людина»: «Велич бунту у тому й полягає, що йому чужий будь%який розрахунок», люди повстають проти зла й абсурду не тому, що сподіваються на докорінні зміни свого буття, а тому, що інакше жити й чинити вони не можуть, що в цьому полягає вищий моральний обов’язок людини, її трагічна доля. І саме завдяки цьому люди більше заслуговують, на думку Камю, на захоплення, ніж на зневагу.

Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Жан/Поль Сартр пише, що людина не може бути або рабом, або вільною. Вона цілком і завжди вільна, або ж її немає вза% галі. Що це означає? Екзистенціалізм зводить свободу до імпуль! сивного емоційного вибору. «Формула бути вільним», – пише французький філософ, – означає не знаходити бажане, а само%

229

Є. А. Подольська «Філософія»

визначатись до бажання». Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір – вибір не вибирати. Справжня свобода відкривається людині в неспокої, стривоженості, занед% баності. Свобода – несвідомий, інстинктивний акт, який не має об’єктивного змісту. Свобода поєднується у Сартра з відпові% дальністю людини. Власна свобода і відповідальність, за Сарт% ром, – тотожні. Людина засуджена бути вільною, нести на своїх плечах тягар усього світу, вона відповідальна за себе як спосіб буття. Сам Сартр теж виходить з відповідальності за долю Франції і всього людства, яка лягла на плечі бійців французь% кого опору в роки війни.

К. Ясперс у книзі «Питання про провину» пише, що відпо% відальність за війну полягає в тому, що її джерела лежать у людському бутті як такому.

Таким чином, свобода для екзистенціалістів – це не пізнан% ня необхідності (як у просвітництві та раціоналізмі), не розкрит% тя «суттєвих сил» людини (як у гуманістичній і натуралістичній традиції), а свободу можна зрозуміти тільки із самої екзистенції («спрямованості – на!...»). Г. Марсель і К. Ясперс вважають, що свобода – на шляху до Бога, Ж. П. Сартр, – що свобода є ніщо, негативне відношення до буття, до емпірично існуючого. Люди% на вільна, оскільки сама обирає себе, визначаючись тільки своєю суб’єктивністю. Людина може відмовитись від свободи, стати, «як усі» але тільки ціною скасування себе як особи.

Зосередження екзистенціалізму на особистості не означає, однак, нехтування зв’язками людини з іншими людьми, сере% довищем. Представники цієї течії вважають, що існування осо% бистості вплетене в середовище, в певний соціум і немислиме поза ним. Проте пов’язаність аж ніяк не є інтегрованістю осо% бистості з певною соціальною спільнотою.

Особистість – самотня і самоцільна, її буття – це переваж% но протидія середовищу, іншому, а тим більше суспільству, дер% жаві, які нав’язують їй свою волю, свої інтереси, мораль, відчу% жують її, прагнуть перетворити в знаряддя, у засіб чи функцію. У цьому полягає своєрідний гуманізм екзистенціалістів, які на свій розсуд захищають людську особистість. Вбачаючи в сво%

230