Подольська - Філософія, 2006

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

боді особистості вищу життєву цінність, екзистенціалісти тлу% мачать існування людини як драму свободи.

Спілкування індивідів підкреслює самотність. Альбер Камю пише, що люди не можуть прорватися одне до одного через «ніщо». Сартр і Камю вважають, що брехня і святенництво спот% ворюють усі форми спілкування, і перш за все – кохання і друж% бу. Єдиним дійсним спілкуванням Камю називає «єднання в бунті проти абсурдного світу», смерті, безглуздості людського існуван% ня. Об’єднувати людей, за Камю, може тільки екстаз руйнування, бунтарства, який породжується відчаєм. Марсель тлумачить дійсне буття як не предметне, а особисте, не «Воно», а «Ти», тоб% то діалог. Кохання він називає «проривом до іншого»: зрозуміти його не можна, то є «таємниця». Крім дійсного людського спілку% вання, проривом об’єктивного світу є художня, філософська, рел% ігійна творчість. Але людина завжди повинна усвідомлювати «тендітність», незахищеність кохання, життя, натхнення. Людина не просто смертна, вона «миттєво, несподівано смертна».

Екзистенціалізм належить до тих філософських течій, які не визначають тотожності буття і мислення, тобто того, що наші поняття і уявлення про світовий лад, про його закони й струк% тури відбивають об’єктивно існуючі реальності. У сприйманні екзистенціалістів світ – це хаос, абсурд, який людський розум прагне подолати, тобто внести в нього лад, логіку, сенс. Однак це сизифова праця, бо розум мислячої людини ніколи не до% сягне мети, але й відмовитися від неї, примиритися з абсурдом він теж не може. У цьому й полягає, на думку екзистенціалістів, найглибша драма людського існування, яка триватиме доти, доки існуватиме людська свідомість.

За Хайдеггером, світ (man) – безособистий, у ньому все анонімне, у ньому немає суб’єктів дії, всі – «інші» і людина сама для себе – «інша». Людина нічого не вирішує і ні за що не несе відповідальності.

Аналізуючи походження метафізичного способу мислення і світосприймання в цілому, Хайдеггер намагається показати, що метафізика, як основа усього європейського життя, поступово підготовляє науку і техніку, що ставлять за мету підкорення

231

Є. А. Подольська «Філософія»

усього сущого людині. Вона породжує іррелігійність і весь стиль життя сучасного суспільства, його урбанізацію і омасовлення.

Хайдеггер закликає «вслуховуватись»: буття не можна спог% лядати, до нього можна тільки «дослухатись». Хоч і «забуте», буття ще живе в самому інтимному лоні культури – у мові: «Мова – це оселя буття» [44]. За умов сучасного ставлення до мови як до знаряддя вона технізується, стає засобом передачі інформації і помирає як дійсна «мова», як «мовлення», «сказан% ня», губиться та остання нитка, що пов’язувала культуру люди% ни з буттям, а сама мова стає мертвою. Тому завдання «дослу% ховування до мови» Хайдеггер вважає всесвітньо%історичним; не люди говорять «мовою», а мова «говорить» людям і «людь% ми». Тільки мова, поезія, мистецтво як сховище буття, дає лю% дині «захищеність» і «надійність».

Німецький мислитель Ясперс вбачає можливість осягання реальності людини у кризові епохи, у філософствуванні. Кож% ний з трьох видів буття характеризується своєрідним типом «філософствування».

Перший вид буття – предметне, «буття%у%світі», існування (Dasein). Філософствування – на цьому етапі є «орієнтацією%у% світі», але крізь предметне, «безмотивну незадоволеність існу% вання» просвічується інший план буття – «екзистенція», тобто світ свободної волі, людська «самість», що є протилежними усь% ому предметному. Філософствування про неї не може бути знанням, бо вона необ’єктивована, це тільки «висвітлення ек% зистенції». Ясперс розрізняє два види мислення: філософське, «висвічуюче», яке спрямоване за явище і може розраховувати лише на «задоволеність», і раціональне, наукове мислення, що спрямоване на явище і виробляє «знання».

Екзистенція релятивує і в змістовному відношенні обмежує «буття%у%світі» речей. Але і сама екзистенція суттєво обмеже% на: «вона є лише постільки, поскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і з трансценденцією» [46]. Співвіднесеність екзистенції з іншою екзистенцією здійснюється в акті комуні! кації, а свіввіднесеність її з трансценденцією – у акті віри. Тільки комунікація «дарує» людині її дійсну сутність. Моральним, інте%

232

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

лектуальним соціальним злом Ясперс вважає глухоту окликан! ня з боку чужої екзистенції, нездатність до «дискусії», а також безособове, масове, поверхневе спілкування.

Трансценденція виявляється у вченні Ясперса абсолютною межею будь%якого буття і мислення. Якщо «буття!у!світі» (перший вид буття) є «Все», а «екзистенція» (другий вид бут% тя) протистоїть «Усьому» на правах «Одиничного», то трасцен! денція (третій вид буття) пронизує «Все» і «Одиничне» як все% осяжне їх «Єдине». Мислити трансценденцію можна лише досить неадекватним способом: «вмислювати» її у предметне. Предметні вирази трансценденції Ясперс називає «шифрами» [45]. Шифри, на думку мислителя, творяться і сприймаються у екзистенційному акті віри. Різниця між двома видами віри по% лягає в тому, що релігійна віра перетворює шифри у символи, цим опредмечуючи трансценденцію, чого уникає філософська віра. Згідно з Ясперсом, «віра не є знання (Wissen), яким я во% лодію, але впевненість (Gewissen), котра мене веде» [45].

Віра Ясперса в можливість загальнолюдської комунікації в просторі і часі над усіма культурними бар’єрами пов’язана з його виключно інтимним відчуттям філософської традиції як брат% ства мислителів усіх часів. Цей зв’язок гарантується особливим «вісьовим часом», що виявляє універсальний смисл історії. Яс% перс пропонує розглядати вісьовий час у добі між 800–200 рр. до н. е., коли одночасно діяли перші грецькі філософи, ізраїльські пророки, засновники зороастризму в Ірані, буддиз% му і джайнізму в Індії, конфуціанство і даосизм у Китаї. Цей рух, що пройшов усю Євразію, висвітлив словом і думкою важкі маси безособистої «довісьової» культури і створив загально% людський заповіт особистої відповідальності, послуживши ви% током для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлюва% ти зв’язок з цим заповітом, відшукуючи нові «шифри».

Традиції «класичного» екзистенціалізму продовжують представники франкфуртської школи Теодор Адорно (1903– 1969), Макс Хоркхаймер (1895–1973), Еріх Фромм (1900– 1980), Герберт Маркузе (1898–1979), пізніше – Ю. Хабермас, А. Шмідт, О. Негт.

233

Є. А. Подольська «Філософія»

Свою назву франкфуртська школа одержала від міста, де діяли її засновники, які утворили інститут соціальних дослід% жень у Франкфурті%на%Майні. З 1932 р. виходить журнал цієї школи – «Журнал соціальних досліджень». Протягом сорока років школу цементували перш за все загальний умонастрій і спроба усвідомити політичні реалії XX ст. та його внутрішню драму, позиція непримиримого опанування існуючого. Вони витлумаючують раціоналізм як просвітительство, що є джере% лом соціального зла. Німецько%американський філософ і соціо% лог Герберт Маркузе у праці «Ерос і цивілізація» говорить про породжені «репресивною» функцією культури страждання, що аж ніяк не компенсуються вигодами людини від цивілізації. Звідси гасло – «Геть культуру». Кардинальні перетворення сус% пільної дійсності, визволення людини від репресивних впливів «відчуженого» буття тлумачиться представниками франкфур% тської школи як «естетична революція».

Намагаючись уникнути підкорення природі шляхом уподоб% лення їй, людина підкорює її завдяки праці. Але, на думку пред% ставників франкфуртської школи, оволодіння зовнішньою при% родою можливе лише за умов підкорення внутрішньої природи, викорінення усього імпульсивного, безпосереднього, життєво% го і формування міцного «чоловічого» характеру, буржуазної «самості», суб’єкта влади.

Усепронизуючий принцип панування трансформується у пануванні людини над людиною. Врешті%решт суб’єктом па% нування виступає загальне, що зводить одиничне до голої функції, формує не тільки його свідомість, але й несвідомі по% тяги за допомогою гігантської машинерії, культурної індустрії.

Це впливає і на сутність мислення: не здійснюється само% рефлексія, немає можливостей для гри і уявлення. Панування визначає форму раціональності: тотожність, замкненість, забо% рона негативного. Представники франкфуртської школи запро% понували нові моделі, типи раціональності. Адорно проектує миметичне, художнє мислення, Маркузе – раціональність, що звільнює чуттєвість із%під гноблення норм культури, Хабермас покладає надії на «комунікативну раціональність». Головна

234

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

спрямованість Адорно – виявити «простір, вільний від пану% вання», а значить, і від ненависницького принципу «куленеп% робивної тотожності». На противагу всій попередній філософії, що вважала благом абсолютне, тотожне, вирішене, Адорно ви% суває досить революційну, на його думку, тезу: благом може бути тільки негативне, нетотожне, невирішене.

Нетотожне мислення має за мету, з одного боку, врятувати раніше пригнічені шари досвіду (миметричне, безпосереднє, у якому виявляються людське страждання і біль), а з другого – зберегти раціональне. Філософія повинна виявити страждання мовою понять, зрозуміти непонятійне, висловити несказане, орієнтуючись на естетику.

Інший варіант раціональності проектує Хабермас, вимага% ючи переходу у вимір інтерсуб’єктивного взаєморозуміння, коли вектор раціональності повернутий з відношення до природи на стосунки між людьми. Члену певного життєвого світу дозволя% ються не всі акції, раціональні з точки зору успіху, а тільки ті, що вважаються ціннісне витриманими. Хабермас відмовляєть% ся від орієнтирів естетики і висуває теорію аргументації, звер% тається до «аналітичної філософії».

Ще один варіант раціональності висуває Маркузе, аналізу% ючи особливий тип особи пізнього капіталізму: влада загально% го пронизує і рівень несвідомого, визначаючи систему віталь% них потреб. Індивід не відчуває відчуження, задовольняючись «одномірним» існуванням і сприймаючи його як вимір свободи. Сила заперечення в таких умовах може прийти тільки зовні, якою б абсурдною і ірраціональною вона не здавалась тим, хто тісно вплетений у наявність буржуазного суспільства, смертель% но ним «інтегрований». Майбутнє не виводиться з теперішнь% ого як результат розвитку його тенденцій. Навпаки, образ ба% жаного майбутнього конструюється особливою логікою волі всупереч інтегрованим свідомості і несвідомому. Образ майбут% нього може, на думку Маркузе, з’явитися тільки завдяки новій чуттєвості, що знімає табу репресивної культури.

Великий внесок у розвиток соціальної філософії франкфур% тської школи вніс німецько%американський філософ, соціолог,

235

Є. А. Подольська «Філософія»

психолог Еріх Фромм. У своїх творах «Втеча від свободи», «Образ людини у Маркса», «Мати або бути?», «Психоаналіз та релігія» він намагався виявити механізм взаємодії психологіч% них і соціальних факторів у процесі формування людини. Зв’я% зок між психікою індивіда та соціальною структурою суспіль% ства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у формуванні якого особливу роль відіграє страх. Страх пригноблює і витіс% няє у підсвідоме дії, що несумісні з нормами суспільства. Типи соціального характеру збігаються з різними історичними типа% ми самовідчуженої людини (накопичувальний, експлуататорсь% кий, рецептивний, пасивний, ринковий).

Вчення Еріха Фромма являє собою синтез психоаналі% тичних, екзистенційних, філософсько%антропологічних і марксистських ідей. Мислитель намагається визначити шлях оздоровлення західної цивілізації, показати перспек% тиви творчого розвитку особи. Він вважає це можливим на принципах гуманістичної етики, активізації індивіда завдя% ки методам гуманістичного управління, розповсюдження психодуховних орієнтацій.

Засобом звільнення людей від ілюзій їх буття повинні ста% ти, на думку видатного психолога і філософа, усвідомлення людиною неістинності свого існування в суспільстві тотально% го відчуження, реалізація нею своєї сутності і знаходження «са! мості» замість «уявного Я», відродження життєдайного світог% ляду і внутрішнє моральне оновлення, встановлення гармонії між індивідом і природою, особою і суспільством.

Центральною темою досліджень німецького філософа і соціо% лога Юргена Хабермаса, автора книг «Теорія і практика», «Пізнання та інтерес» та інших, є вплив науково%технічної рево% люції на суспільні відносини. Хабермас вважає також, що пол% ітичне функціонуюче суспільство здатне шляхом «публічних дискусій» нейтралізувати суперечності суспільства і встановити «вільні від примушення, неспотворені комунікації в рамках «соц% іальної злагоди». Він розробив поняття «інтеракції» – спілкуван% ня, яке, на його думку, повинно замінити марксистське понят% тя «виробничі відносини» як більш універсальне.

236

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Німецький філософ і соціолог виділяє два типи поведінки: комунікативна та стратегічна і показує, як стратегічно орієн% тована поведінка (мета якої полягає не в досягненні взаєморо% зуміння, а в переслідуванні «інтересу») веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнера.

Упершому випадку складається система маніпулювання, а

вдругому – систематично спотворювана комунікація. В обох випадках наслідки для суспільства, культури і особи виявляють% ся згубними. У сфері соціальної інтеграції панує аномалія, відчу% ження, втрачається колективна ідентифікація; у сфері культу% ри – збиток сенсу, утрата орієнтації і делегітимування структур влади; у сфері особи – утрата зв’язку з традицією, порушення мотиваційних комплексів і різного виду психопатології. І на% впаки, у випадку поведінки, орієнтованої на комунікацію, скла% даються упорядковане нормативне середовище, усталені, легі% тимовані міжособові стосунки, стійкі особові структури, здатні до розгортання і самоздійснення.

Взагалі аналіз комунікативної і стратегічної поведінки дає можливість діагностувати головні соціокультурні проблеми су% часності, а також, як вважає Хабермас, виявити приховане на% сильство системи, яке вважається необхідним, оскільки гаран% тує інтеграцію суспільства. Дійсна ж інтеграція забезпечується на шляху комунікативного розуміння.

Такими є деякі проблеми, що привертають увагу екзистен% ціалістів, такою є спрямованість їх роздумів. Звичайно, ця про% блематика є життєво важливою. Інша справа, які пропонують% ся шляхи вирішення подібної проблематики, адже сьогодні очевидно, що глобальна історична ситуація в наш час стала «суміжною». Людство вперше в історії не абстрактно, не тільки подумки, але цілком реально опинилось перед загрозою смерті, фізичної і духовної, а тому будь%який пошук шляхів ліквідації цієї загрози викликає повагу і позитивну оцінку.

Структуралізм – загальна назва декількох напрямів у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов’язаних з виявленням структури, тобто сукупності відносин між елементами цілого, що зберігають свою усталеність за умов перетворень і змін. Перш

237

Є. А. Подольська «Філософія»

за все структурний метод, що є підґрунтям конкретно%науко% вого структуралізму, був розроблений у структурній лінгвістиці, а потім розповсюджений у літературознавстві, етнографії і дея% ких інших гуманітарних науках. Тому структуралізм у широко% му розумінні фактично охоплює декілька сфер знання. У більш вузькому розумінні під структуралізмом мають на увазі комп% лекс наукових і філософських ідей, пов’язаних із застосуванням структурного методу, які одержали найбільше поширені в 60%ті роки у Франції.

Виникнення структуралізму пов’язано з переходом гумані% тарних наук від описово%емпіричного до абстрактно!теоретич! ного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали вико% ристання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структура! лізму – Клод Леві/Строс (1908), Мішель Поль Фуко (1926– 1984), Жак Дерріда (1930), Жак Лакан (1901–1981), Карл Барт (1886–1968) та ін.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, яке тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеаль% на модель. Структура – сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цього трактування поняття структу% ри характеризує не просто стійкий «скелет» якогось об’єкта, а сукупність правил, за якими з одного об’єкта можна отримати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і дея% ких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з еле% ментів та їх природних властивостей на стосунки між елемента% ми і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологіч% ний примат відносин між елементами у системі).

Грунтом, на якому структуралізм має намір дати бій екзис% тенціалізму, є мова, витлумачена як істинна реальність людсь% кого буття, на відміну від «реальності» людської екзистенції. Саме в процесі аналітичного оброблення мови методами фор% мальної логіки, математики з мовної реальності вичленовуєть% ся «структура» – основні поняття, основна «реальність» струк% туралістів, яка й дає назву напрямкові.

238

Розділ четвертий. Сучасна філософія: синтез культурних традицій

Основні процедури структурного методу:

виділення первинної множини об’єктів, «масиву», «кор% пусу»;

подрібнення об’єктів на частини, з’ясування типових пар;

систематизація та побудова абстрактної структури;

виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами вия! вити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми зна% кових систем.

Об’єктом дослідження структуралізму є культура як су% купність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфо% логія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об’єктах струк% турно%семіотичний аналіз дозволяє виявити приховані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культу% ри, що по%різному визначаються у різних концепціях (поняття «епістема» і «дискурсивні формації», що характеризують гли% бинні рівні знання у Фуко, поняття «письмо» у Барта і Деррі% ди, «ментальні структури» у Леві%Строса тощо), але в усіх ви% падках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість люди% ни, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно струк% туралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяль% ності людського «Я».

Методологічною основою структурної антропології Леві/ Строса є використання деяких прийомів структурної лінгвістики і теорії інформації в аналізі культури і соціального устрою стародавніх племен, а також інтерпретація правил шлю% бу, термінологія родичання, тотемізму, ритуалів, масок, міфів як особливого роду мов.

Полемізуючи з екзистенціалізмом, феноменологією, запере% чуючи сам принцип філософського суб’єктивізму у трактуванні людини і суспільства, французький етнограф і соціолог розви% ває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чут%

239

Є. А. Подольська «Філософія»

тєвих і раціональних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію цих першопочатків Леві%Строс вбачає у первісному міфологічному мисленні, яке абстрактні, фундамен% тальні суперечності буття (наприклад, протиріччя життя і смерті) зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вважає колективним несвідомим, що є найбільш зручним об’єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві%Стросом, єдині для стародавньої і сучасної людини.

Французький філософ Жак Дерріда критикує мета% фізичність усіх форм європейської свідомості і культури, пов’я% заних з пануванням принципу «буття як присутності», що аб% солютизує теперішній час. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально%моралістичні вчення визнача% ються, як вважає Дерріда, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос!логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з характерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту (поза межами позначеного).

Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного роз% членування («деконструкції») найрізноманітніших текстів гума% нітарної культури, виявлення в ній опорних понять (насампе% ред – поняття буття), а також шару метафор, у яких відбиті сліди попередніх культурних епох.

Таким чином, місце метафізики буття в концепції Дерріди займає робота з мовою, з текстами; її кінцева мета – виявлен% ня того, що здається безпосередньо даним, «письма», «пи% семність». Суть «письма» (науку про письмо Дерріда називає «граматологією») не може бути висловлена в суворих поняттях, оскільки, за Деррідою, «письмо» не підкоряється принципу «буття як присутності», але втілює принцип розрізняння, роз% сіювання, недавності, інакшовості.

Головною метою досліджень французького філософа, істо% рика і теоретика культури Фуко була побудова особливої дис% ципліни («археології знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелектуальних передумов пізнання і культури на

240