1.Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольову поведінку учасників сімейних відносин.У праві виділяють два загальних методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Диспозитивний метод базується на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах. Імперативний метод базується на відносинах субординації. Для нього характерним є переважання обов'язків, обмеження ініціативи суб'єктів правовідносин щодо зміни положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів, що обумовлюють виникнення правових відносин, переважають акти одностороннього волевиявленняОсновними чинниками, які обумовлюють сутність методу сімейного права, є:1) юридична рівність учасників сімейних відносин;2) самостійний майновий статус їх учасників;3) диспозитивний характер сімейно-правових норм;4) специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

2.Джерелами сімейного права є закони та підзаконні нормативні акти. До законів, у першу чергу, треба віднести Конституцію України та Сімейний кодекс України.У ст. 51 Конституції проголошено, що "шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї". 10 січня 2002 р. ухвалено Сімейний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. Він складається із семи розділів (ст. 288—292 уже виключено). Сімейний кодекс України регламентує порядок, умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають між подружжям, між батьками та дітьми, між іншими членами сім'ї, а також відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, припиненням шлюбу.У ст. 8 Сімейного кодексу передбачено можливість субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу лише до майнових відносин між членами сім'ї та родичами. Однак при регулюванні немайнових відносин між членами сім'ї норми цивільного права не можуть застосовуватися.

3.Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних правовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки) є: спеціальний суб’єктний склад (суб’єктами сімейних правовідносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існування (сімейні відносини, як правило, с тривалими за часом); індивідуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов’язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин. До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивільним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.

4.За своєю природою відносини, що складають предмет сімейного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло: му і є основною класифікацією цивільно:правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх питань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносинивиникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

5.Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки¬ми норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії — це факти , які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і не¬правомірні (наприклад, усі види правопорушень). Юридичні події— це такі обставини, які породжують, зміню¬ють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і ін.). З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Ці події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них.

6.За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі. До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов’язує виникнення особистих та майнових правовідносин між матір’ю/батьком дитини та самою дитиною. До право-змінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні правовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідносини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК). Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спричинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідносин щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).

7.В юридичній літературі у визначеннях під сім'єю розуміють:- союз осіб, заснований на вільному і рівноправному шлюбові, близькій родинності, усиновленні чи іншій формі виховання дитини і який характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб, наділених відповідними правами і обов'язками.Родинні зв'язки є однією з підстав виникнення сімейних правовідносин.сімейні правовідносини виникають на підставі кровного споріднення (родинних зв'язків), шлюбу чи усиновлення тоді, коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейного права. Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді, коли з нею безпосередньо пов'язане сімейним законодавством настання певних правових наслідківВ юридичній науці родинність розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походять один від одного чи від спільного пращура.Свояцтво - це відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя. Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої - відносини, що складаються між братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін. Тобто свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні.Шлюб-це сімейний союз жінки і чоловіка ,зареєстрований в орг..держ.РАЦС.

8.Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. прав та інтересів.Юрисдикційна форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учасників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист,належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор. Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповідно до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасниксімейних відносин має правона судовий захист. Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав — це дії фактичного характеру, які учасник сімейних відносин вчиняє для захисту свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів. У СК є спеціальна вказівка на те, що батьки мають право на самозахист своєї дитини (ч. 1 ст. 154СК).

9.Основною формою захисту сімейних прав є судова. Відповідно до ч. 10 ст. 7 СК кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист. Захист сімейних прав здійснюється також органами опіки та піклування2. У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, 2 ст. 19 СК).ст. 18 ЦК захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Таким шляхом нотаріус здійснює захист і сімейних правПрокурор має право на звернення досуду з позовом про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК);

10Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. 2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припинення правовідношення, а також його анулювання; 4) припинення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

11.За загальним правилом, до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується.При цьому Сімейний кодекс не встановлює загаль¬ний строк позовної давності, а окремо визначає його для кожного такого випадку:- до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосо¬вується позовна давність у 3 роки (ч. 2 ст. 72 СК);- до вимоги про визнання батьківства у спорі між чоловіком матері дити¬ни та особою, яка вважає себе батьком дитини, - 1 рік (ч. 2 ст. 129 СК);- до вимоги матері, яка народила дитину у шлюбі, про внесення змін до актового запису про народження дитини, що випливає зі спору про батьків¬ство із її чоловіком, позовна давність встановлена в 1 рік (ч. З ст. 138 СК);- на вимогу жінки, яка вважає себе матір'ю дитини, про визнання мате-ринства, становить 1 рік (ч. З ст. 139 СК).Перебіг позовної давності за загальним правилом, і у сімейних відносинах у тому числі, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України

12«Одружишся ти чи не одружишся, у будь-якому випадку і програєш, і пошкодуєш»(с)СократВідповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя (крім майнових прав — ст. 74 СК України — конкубінат).Ознаками шлюбу є: 1) добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох з подружжя (ст. 24 СК); 2) досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що вступають в шлюб (ст. 22 СК); 3) реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку органом, визначеним Сімейним кодексом; 4) спрямованість на утворення особистого сімейного союзу .чоловіка і жінки.Для укладення шлюбу необхідні такі умови:- взаємна згода осіб, які одружуються;- взаємна обізнаність про стан здоров’я один одного;- досягнення ними шлюбного віку (в Україні – 18 років для чоловіків та 17 років для жінок). Виконавчі органи місцевих рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.

13Перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі.Знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв’язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднення та відносинах, що прирівнюються до родинних. Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і усиновленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов’язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною.Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що були усиновлені ним.У випадку скасування усиновлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною.Визнання особи недієздатною

14Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушення жінки та чоловіка до шлюбу не допускається Присутність нареченого та нареченої в момент державної реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. державна реєстрація шлюбу через представника не допускається.Жінка та чоловік, які бажають зареєструвати шлюб, подають особисто письмову заяву за встановленою формою до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім виборомЯкщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про державну реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, аку заяву, справжність підпису (ів) на якій засвідчено нотаріально, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають ґрунтуватись на нотаріально посвідченій довіреності.Якщо державна реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про державну реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її поданняШлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про державну реєстрацію шлюбу.За наявності поважних причин керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану дозволяє державну реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви, або у будь-який інший день за бажанням наречених наречених протягом одного місяця.Шлюб реєструється у приміщенні державного органу державної реєстрації актів цивільного стану.За заявою наречених державна реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до органу державної реєстрації актів цивільного стану.Релігійний обряд не єпідставою для виникнення у ж. і ч. прав та обов. Подруж., крім випадків, коли рел. Обр.шлюбу відбувся до створення або відновлення орг.держ.РАЦСу.

15Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про державну реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, аку заяву, справжність підпису (ів) на якій засвідчено нотаріально, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають ґрунтуватись на нотаріально посвідченій довіреності.Присутність нареченого та нареченої в момент державної реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. державна реєстрація шлюбу через представника не допускається.Наречені зобов`язані повідомити один одного простансвого здоровя.Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених.

16.Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про державну реєстрацію шлюбу.За наявності поважних причин керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану дозволяє державну реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється удень подання відповідної заяви, або у будь-який інший день за бажанням наречених наречених протягом одного місяця.Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про такевідкладення може бути оскаржене до суду

17.Сімейним кодексом встановлено правові наслідки відмови заручених осіб від шлюбу. Так, відповідно до ст. 31 СК якщо особою були понесені затрати на приготування до реєстрації шлюбу та весілля, то у разі відмови від шлюбу однієї із сторін, вона зобов'язана відшкодувати другій стороні ці затрати у повному обсязі.Підставами для звільнення від відшкодування понесених затрат є :- протиправна, аморальна поведінка нареченої (нареченого);- приховання нею (ним) обставин, що мають для особи, що відмовилася від шлюбу, істотне значення.Причому зазначені обставини є підставами звільнення від відшкодування понесених затрат лише у тому разі, коли ці обставини спричинили відмову від шлюбу однієї із сторін, тобто має бути причинний зв'язок між зазначеними обставинами та відмовою від шлюбу. Важливим є питання повернення речей, подарованих майбутньому подружжю на весілля, уразі відмови заручених осіб від укладення шлюбу. Новий СК встановлює наступний порядок визначення долі подарунків. Відповідно до п. 4 ст. 31 СК у Разі відмови особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, від шлюбу розірвання договору дарування здійснюється у судовому порядку. У випадку задоволення судом вимог щодо розірвання договору дарування суд застосовує односторонню реституцію, тобто повернення обдарованою особою дарувальнику речі в натурі, а якщо річ не збереглася в натурі - відшкодування її вартості.

18Недійсність шлюбу — це особливий вид сімейно-правової санкції, яка застосовується у випадках порушення передбачених законом умов укладення шлюбу і означає анулювання тих юридичних наслідків, які законом пов'язуються з дійсним шлюбом.До підстав визнання шлюбу недійсним чинне законодавство відносить такі бставини: а) недосягнення особою, яка уклала шлюб, шлюбного віку (ст. 22 СК);б) відсутність добровільної згоди чоловіка та жінки, які уклали шлюб (ст. 24 СК);в) укладання шлюбу з особою, яка в судовому порядку визнана недієздатною (ст. 24 СК);г) реєстрація шлюбу з особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними (ст. 24 СК);ґ) перебування особи (осіб), які уклали шлюб, в іншому нерозірваному шлюбі (ст. 25 СК);д) укладання шлюбу між близькими родичами (ст. 26 СК);є) укладання шлюбу між усиновителем і усиновленою ним дитиною (ст. 26 СК);ж) приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого подружжя чи їхніх нащадків (ст. 30 СК);з) укладання шлюбу жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя. Такий шлюб визнається недійсним з дня його реєстрації.

19.Відповідно дозаконуорган державної реєстрації актів цивільногостану анулює актовий запис про шлюб. На перший погляд, анулювання актового запису - це проста формальна процедура. Однак це не так. Для того, щоб анулювати актовий запис, орган РАЦС повинен виконувати невластиві йому функції, а саме — перевіряти та співставляти між собою документи, що одночасно встановлюють та юридично підтверджують протилежні факти. З одного боку, це документ, що підтверджує наявність зареєстрованого шлюбу, а з іншого - рішення суду про визнання особи недієздатною або документи, що підтверджують наявність іншого зареєстрованого шлюбу або кровний зв'язок сторін, які зареєстрували шлюб. Обставини, що підтверджуються такими документами, не є очевидними, вони потребують перевірки, яку може здійснювати виключно суд. 1)Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.2) Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності.3) Шлюб визнається недійсним, якщо особа під час реєстрації шлюбу перебувала у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння.4) Шлюб визнається також недійсним, якщо його було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.

20. закон закріплює два види правових наслідків недійсності шлюбу: а) загальні правові наслідки б) особливі (спеціальні) правові наслідки Загальні правові наслідки можна визначити як негативні, оскільки вони полягають у позбавленні особи тих прав, на які вона могла розраховувати при укладенні дійсного шлюбу (прав та обов'язків подружжя, а також прав та обов'язків, які встановлені для подружжя іншими законами України). Особливі (спеціальні) правові наслідки недійсного шлюбу можна визначити як позитивні, оскільки вони полягають у збереженні за особою тих прав, які вона могла б одержати у випадку реєстрації дійсного шлюбу. Спеціальні правові наслідки застосовуються до добросовісної сторони недійсного шлюбу. Неукладений шлюб не породжує жодних прав та обов'язків. При цьому не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Якщо недійсний шлюб може за певних обставин визнаватися дійсним, наприклад: при реєстрації шлюбу з особою, яка вже перебувала в шлюбі; якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю; у разі вагітності дружини або народження дитини у шлюбі: між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною; між двоюрідним братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею; з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб, то неукладений шлюб не може бути визнаний таким.

21 До особистих немайнових прав подружжя СКвідносить: право на материнство та батьківство(Зміст цього особистого немайнового права подружжя становлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи не мати дитину.); право на повагу до своєїіндивідуальності; право на фізичний тадуховний розвиток(Фізичнийрозвиток - це процес, спрямований на зміцнення здоров'я, гармонійнеудосконалення форм і функцій організму людини.,Духовний розвиток можна розуміти як діяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством,); право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі(наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.);право на розподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї(Принцип рівності чоловіка і жінки є одним із основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується на визнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах.);право на особисту свободу.

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних засвоїм змістом особистих прав та обов’язків подружжя. Оскількивідносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення.

22 По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв’язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімейних відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов’язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немай-нові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім’ю. По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім’ї в цілому. По-п’яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин – шляхом розірвання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із припиненням шлюбу. Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі.

23 змістом особистої свободи кожного з подружжя є право: - на вибір місця свого проживання; на припинення шлюбних відносин; на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. насильство в сім'ї — це "будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю". Фізичне насильство в сім'ї — це навмисне нанесення побоїв, тілесних ушкоджень одного члена сім'ї іншому, яке може призвести чи призвело до порушення нормального стану фізичного чи психічного здоров'я або навіть до смерті постраждалого, а також до приниження його честі та гідності. Сексуальне насильство в сім'ї — це примушування до небажаних статевих стосунків у родині, а також сексуальні дії щодо неповнолітнього члена сім'ї. Психологічне насильство в сім'ї — це насильство, пов'язане з тиском одного члена сім'ї на психіку іншого через навмисні словесні образи або погрози, переслідування, залякування, які доводять постраждалого до стану емоційної невпевненості, втрати здатності захистити себе і можуть заподіяти або заподіяли шкоду психічному здоров'ю. Економічне насильство в сім'ї — це навмисні дії одного члена сім'ї щодо іншого, спрямовані на те, щоб позбавити постраждалого житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які він має законне право. Такі дії можуть заподіяти шкоду фізичному чи психічному здоров'ю або навіть призвести до смерті постраждалого.

24.Режим нарізності майна подружжя. Основна ідея режиму нарізності полягає утому, що незалежно від часу і способів придбання подружжям майна, воно не об'єднується в єдине ціле, а юридично закріплюється за кожним з них. Договірний режим майна, який дозволяє як чоловікові, так і дружині встановлювати взаємні зобов’язання, що пізніше буде основою для існування стійкої сім’ї, яка самостійно вирішуватиме особисті майнові проблеми. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

25 Правовий режим майна подружжя в цілому може бути схарактеризованим як порядок регулювання майнових відносин подружжя, що виникає внаслідок дії комплексу правових засобів (дозволів, заборон, позитивних зобов’язань, санкцій та ін.) та визначає обсяг і зміст їх майнових прав і обов’язків. договірний режим — це режим, що має силу лише відносно конкретного подружжя. Договірний режим подружнього майна містить в якості основного елемента не будь-які договори, що укладаються подружжям, а лише ті, якими встановлюється правовий режим їх майна. Законний режим - особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:1)майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2)майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

26. Наступну групу об'єктів права особистої власності дружини, чоловіка складають речі, набуті нею, ним після реєстрації шлюбу: А) До «роздільної» власності одного з подружжя належало майно, одержане «в дар». Оскільки терміна «дар» у Цивільному кодексі не було, зміст його не сприймався однозначно. Тому в Сімейному кодексі замість нього введено загальноцивілістичний термін «дарування». б)дружина, чоловік можуть бути спадкоємцями за заповітом або за законом. До них в порядку спадкового правонаступництва може перейти право власності на речі, які входили до складу спадщини; в)особистою власністю дружини, чоловіка є речі, придбані нею, ним за кошти, які належали їй, йому особисто. Йдеться, зокрема, про речі, куплені за кошти, які були внесені як вклад у банківську установу до шлюбу або під час шлюбу; г) власністю кожного з подружжя були речі індивідуального користування, хоча б вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Ґ) заробітна плата, пенсія, стипендія, не внесені до сімейного бюджету, є особистою власністю дружини, чоловіка; д)особистою власністю дружини або чоловіка є речі, придбані на заробітну плату, пенсію, стипендію, які не були внесені до сімейного бюджету, за винятком речей, призначених для спільного користування і переданих у спільне користування.

27У сім'ї, де часто під одним дахом зібране не лише спільне майно, а й те, що належить особисто дружині, чоловікові, іншим членам сім'ї, персональне користування цим майном тільки власником може здійснюватись здебільшого лише щодо речей індивідуального вжитку. Все інше майно, як правило, доступне для користування іншим членам сім'ї. З-поміж усіх членів сім'ї як фактичних користувачів речі все ж виділяє її власника. Підкреслюючи право власника визначати режим володіння та користування своїм майном, закон зобов'язує його враховувати при цьому інтереси сім'ї і особливо дітей.

28Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Воно вважається таким, що належить подружжю. Презумпції права спільної сумісної власності подружжя є серйозним правовим застереженням для відповідних службових осіб, які іноді накладають арешт у зв'язку з порушенням кримінальної справи щодо дружини чи чоловіка на все майно подружжя.

29Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Не здійснення одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав на подружнє майно. Дружина і чоловік як фізичні особи мають право реалізовувати свою цивільну правоздатність, укладаючи між собою усі договори, які не заборонені законом, зокрема договори купівлі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), спадковий договір. Стаття 62 СКУ передбачає перетворення за певних умов правового режиму майна, яке належало одному з подружжя, із об'єкта права особистої власності у об'єкт права спільної сумісної власності. Підставою для цього є спільні грошові і (або) трудові затрати дружини та чоловіка або затрати другого з подружжя.

30Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно.Крім того, ст. ст. 34, 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

В обох випадках такий поділ майна розглядається як підстава припинення права спільної власності подружжя, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального поділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у сучасній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб.

31 Самостійним, і мабуть, основним видом подружніх договорів,що входять в структуру договірного режиму майна подружжя, є шлюбний договір. Шлюбний договір може розглядатися як згода осіб, які перебувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обов’язки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання. Специфіка шлюбного договору полягає тому, що це є єдиний подружній договір, вступ якого в силу пов’язане з іншим юридичним фактом реєстрацією шлюбу. Дана обставина дало підставу ряду вчених класифікувати шлюбний договір як умовну угоду. Відповідно до діючого законодавства суб’єктами шлюбного договору є особи, що вступають в шлюб, а в перспективі – особи, що перебувають у шлюбі (подружжя). Бажання укласти шлюбний договір немає бути ні основною, ні домінуючою причиною укладання шлюбу. Неприпустимо, щоб майнові інтереси у шлюбі домінували над емоційним аспектом. Адже шлюбний договір існує саме для шлюбу, а не навпаки. Дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу.

32 Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на. Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі . Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо. Визнання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб’єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення обсягу прав дитини, які встановлені СК України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; 5) укладення договору під впливом обману, насильства; 6) помилка однієї зі сторін договору; 7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в договір положень, що стосуються особистих прав і обов’язків подружжя або їх неповнолітніх дітей)

33У більшості випадків шлюб припиняється внаслідок смерті чи оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. Проте за життя подружжя шлюб може бути розірваним через розлучення за заявою одного з подружжя або спільною їхньою заявою. Розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку. Якщо ж розірвання шлюбу здійснюється в судовому порядку, то суд зобов'язаний встановити справжні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні (реальні) взаємини у сім'ї та вжити всіх можливих заходів до примирення подружжя.У всякому разі шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими.При цьому, виносячи рішення про розірвання шлюбу, суд уживає передбачених законодавством заходів для захисту інтересів неповнолітніх дітей і того з подружжя, який є непрацездатним.

34У ряді випадків, передбачених чинним шлюбно-сімейним законодавством, допускається розірвання шлюбу в органах загсу. Це стає можливим за взаємної згоди нарозірвання шлюбу подружжя, яке не має неповнолітніх дітей. Крім того, в органах загсу провадиться також розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому законом порядку безвісно відсутніми, недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше 3 років. Якщо між подружжям, що розлучаються, в органах загсу виникає спір про майно, про дітей або про стягнення аліментів на користь того з подружжя, який є недієздатним, розірвання шлюбу провадиться через суд. Шлюб уважається припиненим із моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану; це означає, що навіть після розгляду справи в суді та винесення ним рішення про розірвання шлюбу законодавством передбачено можливість для примирення подружжя зі збереженням юридичної сили для шлюбу, що укладався раніше.

35 Розірвання шлюбу в судовому порядку: У порядку окремого провадження розглядаються справи про розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, що має дітей. Характерною особливість таких справ є наявність згоди між дружиною та чоловіком щодо розірвання шлюбу. У порядку позовного провадження судами загальної юрисдикції розглядаються справи про розірвання шлюбу у випадках, коли один з подружжя заперечує проти розірвання шлюбу або ухиляється від подання спільної заяви подружжя до органів РАЦС чи суду. Позов про розірвання шлюбу подається позивачем (одним з подружжя) у загальному порядку до місцевого суду за місцем проживання відповідача (другого з подружжя).

Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений будь-ким з подружжя у випадках: вагітності дружини; протягом одного року після народження дитини. Якщо у процесі розгляду справи буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім’ї суперечить інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення, суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу.

36) Розірвання шлюбу як юридичний факт викликає юридичні наслідки. Так відповідно до ст. 113 СК після розірвання шлюбу особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище. Після розірвання шлюбу та одержання відповідного свідоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК України).. З припиненням шлюбу закон пов’язує питання щодо визначення походження дитини. Так, відповідно до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить від подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу. З припиненням шлюбу закон пов’язує також виникнення у подружжя права на утримання. Відповідно до ч. 2 ст. 76 СК після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік або дружина може надавати матеріальну допомогу. Крім того, особа має право на утримання, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка або жінки під час шлюбу.  Розірвання шлюбу означає припинення режиму спільної сумісної власності подружжя. Речі, набуті кожною особою після розірвання шлюбу, належать їй на праві приватної власності. Разом із тим, особливістю відносин колишнього подружжя є те, що стосовно майна, яке було набуто під час шлюбу, режим спільної сумісної власності зберігається до часу поділу майна. Згідно ст.114 СК у разі розірвання шлюбу органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день винесення ним відповідної постанови. Якщо розірвання шлюбу здійснюється за рішенням суду, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду.

37) Указана норма передбачає дуже важливі наслідки особистого та майнового характеру. Так, при окремому проживанні припиняється режим спільної сумісної власності подружжя, не діють правила, які встановлені законом щодо їх майна. Утім, сторони мають право положення п. 1 ч. 2 ст. 120 СК щодо майна, яке буде набуто при окремому проживанні подружжя, замінити шлюбним договором. Це випливає з ч. 1 ст. 120 СК, де, зокрема, вказано, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені шлюбним договором. Це означає, що подружжя може звернутися до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання та до нотаріуса про посвідчення шлюбного договору, в якому будуть встановлені правила щодо правового режиму їхнього майна. В договорі вони можуть, наприклад, вказати, що окремі речі, які сторони набуватимуть під час окремого проживання, будуть складати їх спільну (сумісну або часткову власність), спільне майно, набуте під час шлюбу та продане під час окремого проживання, буде належати одному з подружжя, передбачити інші моменти. Особисті стосунки подружжя, врегульовані ст. 120 СК, пов'язані з визначенням походження дитини, яка була народжена дружиною після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання, та порядком усиновлення дитини одним із подружжя. СК не містить вказівки щодо інших особистих прав та обов'язків подружжя у цей період. У формальному розумінні це означає, що такі права й обов'язки подружжя зберігаються.

38) 1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров´я про народження дружиною дитини. Народження дитини заміжньою жінкою створює припущення (презумпцію) про те, що її чоловік є батьком дитини. Маючи при собі свідоцтво про шлюб з цією особою, вона не повинна доводити, що батьком дитини є ЇЇ чоловік, коли навіть в цей час він і не проживає з нею спільно. Презумпцію батьківства чоловіка (мається наувазі чоловіка, який знаходиться у шлюбі з матір´ю дитини) законодавці визначають (поширюють) на три групи дітей: а) тих, які були зачаті і народженні у шлюбі; б) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі; в) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені після його припинення або визнання його недійсним. Презумпція батьківства не поширюється на дитину, яка була народжена до реєстрації шлюбу, навіть якщо батьком дитини є нинішній чоловік матері. Запис його батьком дитини може бути здійснений відповідно до статей 125, 126 СК, про що буде сказано пізніше. Презумпція батьківства дає йому право вимагати при реєстрації дитини запису його батьківства в свідоцтві про народження дитини, тому дружина — мати дитини немає права заперечувати проти запису свого чоловіка батьком дитини, народженої і зачатої в шлюбі, навіть коли батьком дитини називає себе в односторонньому порядку інший чоловік.

39) Визначення походження дитини від чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі передбачено п. 1 ст. 122 СК України, де зазначено: дитина, яка зачата і(або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини. Походження дитини від подружжя визначається на підставі: а) Свідоцтва про шлюб; б) документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Викладене стосується ситуації, коли дитина зачата і народжена у шлюбі; зачата до шлюбу, народжена у шлюбі. Добровільний порядок передбачає подання заяви батька та матері дитини. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини.Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Визнання батьківства за рішенням суду визначено у ст. 128 СК. Відповідно до якої за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Варто зазначити, що позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

40) Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК Украї­ни) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дитини й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється. Підставою для визнання батьківства можуть слугувати будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України. Визнання батьківства в суді здійснюється у порядку позовного провадження. Позов про визнання батьківства може бути поданий матір’ю, опікуном, піклувальником дитини або особою, яка утримує та виховує дитину. Дитина, яка досягла повноліття, має право самостійно подати позов про визнання батьківства. У судовому порядку можуть також встановлюватися факт батьківства (материнства) та факт визнання батьківства. Ці справи розглядаються за правилами окремого провадження. Встановлення факту батьківства в судовому порядку відрізняється від визнання батьківства за рішенням суду за наступними критеріями: — відсутність спору щодо батьківства дитини; — смерть фактичного батька дитини; — час народження дитини. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішен­ням суду (ст. 130 СК України). Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до вказівок ма­тері дитини. За рішенням суду може також бути встановлений й факт материнства (ст. 132 СК України). Умовами розгляду заяви про вста­новлення факту материнства є:— смерть жінки;— за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;— відсутність спору щодо материнства цієї жінки;— у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір ди­тини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представ­ника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина. У судовому порядку батьківство може бути оспорено як у випадках, якщо в Книзі реєстрації народжень батьками дитини записано осіб, які перебували у шлюбі між собою (ст.ст. 122, 124 СК), так і тоді, коли при реєстрації народження дитини її батьком на підставі спільної заяви батьків або заяви чоловіка, котрий визнавав себе батьком, записано особу, яка не перебувала у шлюбі з матір'ю дитини (ст.ст. 126, 127 СК) Оспорити батьківство мають право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень (ст.136 СК), — шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про неї як батька з актового за­пису про народження дитини, а також жінка, котра народила дитину в шлюбі (ст.138 СК), — звернувшись із позовом про виключення із цього запису відомостей про її чоловіка як батька дитини. СК передбачено можливість оспорювання батьківства й після смерті особи, записаної батьком дитини. Якщо така особа померла до народження дитини, оспорити батьківство мають право спадкоємці цієї особи за умови подання нею за життя заяви нотаріусу про невизнання свого батьківства.

41) Закріплені в СК особисті немайнові права мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження люди­ни, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони не­розривно пов’язані з особою їх носія. Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім’ї, право на ім’я, по батькові та прізвище, право вислов­лювати свою думку, право на спілкування з батьками та інши­ми родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист. раво на сім’ю включає право особи створити сім’ю та жити у ній (ч. 3 ст. 4 СК). Особливе значення сім’я має для роз­витку дитини, у зв’язку з чим держава забезпечує пріоритет сімей­ного виховання. Серед основних особистих немайнових обов’язків батьків є обов’язок забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, а також мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я. Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування.

42) Право на ім'я – абсолютне особисте немайнове право. Ім'я людини виступає засобом індивідуалізації особистості в суспільстві. Ім’я дитини визнається за згодою батьків. Дитині може бути дано не більше 2 імен, якщо інше не випливає зі звичаю нац. меншини. З метою реалізації прав дитини, 144 СК передбачено, що батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану. Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Державна реєстрація акту цивільного стану про народження проводиться шляхом складання актового запису цивільного стану в електронному вигляді у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян та на паперових носіях у присутності заявника. Для проведення державної реєстрації актів цивільного стану подається паспорт або паспортний документ заявника та документи, які підтверджують факти, що підлягають державній реєстрації. Підставою для проведення державної реєстрації народження дитини є медичне свідоцтво про народження. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я документ, що підтверджує факт народження, видає заклад охорони здоров'я, який проводив огляд матері та дитини. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання та розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Законодавство України, а саме СК в ст. 150, визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійного життя.

43) Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

1.Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

3. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Питання визначення місця проживання дитини, при відсутності домовленості між батьками (усної або письмової) вирішується органом піки та піклування або судом.

44) Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який застосовується у ситуаціях, коли захистити права та інтереси дітей іншим шляхом неможливо. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.При задоволенні позову про позбавлення батьківських прав у рішенні суду обов’язково має бути вказано, кому конкретно передається дитина на виховання: другому із подружжя, органу опіки та піклування чи опікуну або піклувальнику, якщо він призначений у визначеному законом порядку. Дитина може бути передана другому із батьків. Якщо це неможливе, то переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим.У разі неможливості передати дитину родичам, вона передається на опікування органу опіки та піклування. Суд, виходячи з інтересів дитини, може постановити рішення про обмеження батьківських прав шляхом відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадку:1) якщо батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;2) жорстоко поводяться з дитиною;3) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 4) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; Поновлення відбув. у разі: Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав..Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.

45) Сімейний кодекс України передбачає в якості самостійної форми захисту прав і законних інтересів дитини обмеження батьківських прав шляхом її відібрання від батьків без позбавлення їх батьківських прав. Обмеження батьківських прав можливе лише за умови, що батьки не позбавлені батьківських прав, оскільки останнє передбачає обов’язкове відібрання у них дитини. Відповідно до ч. 1 ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, при цьому не позбавляючи їх батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов’язків, є хронічними алкоголіками або наркоманами чи вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також у випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її здоров’я, життя і морального виховання.При цьому закон не пов’язує обмеження у батьківських правах з обов’язковим визнанням недієздатності або обмеження дієздатності батьків. Якщо поведінка батьків та перебування дитини разом з ними безпосередньо загрожує життю або здоров’ю дитини, орган опіки та піклування або ж прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У такому випадку орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після прийняття рішення про негайне відібрання дитини звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення батьківських прав.

46) Майнові відносини становлять окрему групу сімейних відносин і виникають, як правило, не лише між батьками та дітьми, а й між іншими членами сім'ї та родичами.

Майновими правовідносинами у сімейному праві вважають врегульовані нормами сучасного законодавства відносини між суб'єктами права, в яких об'єктом є будь-які майнові блага (речі індивідуального користування, премії, нагороди, майно, набуте під час перебування у шлюбі, грошові утримання тощо). Відповідно майнові правовідносини батьків і дітей - правовідносини, які виникають між батьками і дітьми з приводу майна, яке знаходиться в приватній чи спільній сумісній власності цих осіб.

Майнові правовідносини, які можуть виникати між батьками і дітьми, поділяють на дві групи:

1) відносини батьків і дітей з приводу майна, що перебуває у сфері володіння сім'ї (житло, предмети домашнього облаштування, гроші, цінні папери та ін.);

2) аліментні правовідносини батьків і дітей. Перша група правовідносин стосується головним чином сімейного майна, що є в домашньому господарстві. Як правило, таке майно набувається батьками, тому належить батьку чи матері або їм обом, а дитина лише користується цим майном. Водночас чинне законодавство допускає випадки набуття майна за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей. Воно буде належати їм на праві спільної сумісної власності. Другу групу відносин становлять аліментні зобов'язання батьків і дітей. Обов'язок матері, батька утримувати дитину та порядок його виконання закріплено главою 15 СК України.

Обов'язок батьків утримувати неповнолітніх дочку, сина та його виконання передбачено главою 16 СК України. Наступна 17 глава СК України закріплює обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Аліментні правовідносини характеризуються певними особливостями: підстави їх виникнення визначені законом; аліментні зобов'язання є безоплатними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнені помилково, за винятком випадків, коли їх стягнення було основане на неправдивих відомостях; аліментні зобов'язання мають особистий характер, їх сплачують особи, на яких вказує закон; виплати, що здійснюються суб'єктами (платниками аліментів), мають тимчасовий (обмежений у часі) характер.

Якщо майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини, таке майно є власністю дитини.

Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.

Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду.

Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

47) 1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси. 2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом одного місяця, і лише в разі гарантування збереження права дитини на житло.

5. Органи опіки та піклування можуть відмовити у наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини з одночасним зверненням до нотаріуса щодо накладення заборони відчуження такого майна лише у випадках, якщо ними встановлено, що:

1) мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися за дозволом, позбавлені судом батьківських прав;

4) особа, яка звернулася за дозволом, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;

5) між батьками дитини немає згоди стосовно вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини;

7) вчинення правочину призведе до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.

6. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди.

7. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

48) ЗОБОВ. ЩОДО УТРИМ. БАТЬКАМИ ДІТ Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, незалежно від того чи перебувають вони у шлюбі чи ні (у випадку народження дитини під час фактичних шлюбних відносин), чи визнаний шлюб недійсним, чи позбавлені вони батьківських прав, чи дитина від них відібрана тимчасово без позбавлення батьківських прав.

Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними, або за рішенням суду. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі, виходячи із інтересів дитини.а рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом з тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов’язання.

При визначенні розміру аліментів суд враховує:- стан здоров’я та матеріальне становище дитини;- стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;- наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; Крім того, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них. ЗОБОВ. ЩОДО УТРИМ ДРУЖ./ЧОЛ Дружина, чоловік відповідно до положень Сімейного кодексу повинні матеріально підтримувати один одного. При цьому треба мати на увазі, що право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Ці взаємні зобов'язання мають суто особистий характер. Вони не передаються і не відчужуються, а припиняються у разі смерті одного з подружжя.

Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи III групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

ЗОБОВ. ЩОДО УТРИМ. ДІТ. БАТЬК. Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. В нормальних умовах діти добровільно допомагають своїм непрацездатним батькам і турбуються про них.

Однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до частини другої статті 1 Сімейного кодексу України, є утвердження почуття обов'язку перед батьками.

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений в Сімейному кодексі України (статті 202-206).

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

49) Згідно ч. 3 ст. 7 СК сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Одним з різновидів такого договору є договір між чоловіком та дружиною про надання утримання, у якому подружжя (платник та отримувач аліментів ) можуть визначити умови, розмір та строки їх виплати. Чинний СК розглядає цей договір як одну з форм виконання подружжям обов'язку матеріально підтримувати один одного, як один з способів сплати аліментів. Домовленість про виплату аліментів є двостороннім актом, що гарантує його учасникам можливість примусового стягнення аліментів у випадку відмови від їх виплати без звернення до суду. Тобто аліменти на утримання чоловіка або дружини у судовому порядку стягуються лише у тому випадку, Водночас договір між подружжям про надання утримання не слід ототожнювати з добровільним його наданням. Безумовно, їх об'єднує те, що особа, зобов'язана виплачувати аліменти, визнає свій обов'язок (або встановлює його) надавати необхідні кошти або інше майно з метою утримання другого з подружжя, укладаючи при цьому договір у встановленій формі.Подруге, добровільність надання утримання передбачає самостійність визначення платником порядку, розміру та форми надання такого утримання. Виплата аліментів за договором передбачає визначення цих параметрів як мінімум на паритетних засадах між платником та отримувачем. Якщо сторони вирішили укласти договір про надання утримання, то це означає, що одного з подружжя не влаштовує розмір, порядок чи форма надання утримання у добровільному порядку, або є інші причини – наприклад, сторони вирішили врегулювати це питання на майбутнє, щоб уникнути суперечностей (таким чином договір між подружжям про надання утримання яскраво демонструє основну функцію договорів у сімейному праві – превентивне запобігання конфліктам).

50) Особливостями справ про стягнення аліментів на дітей є: можливість їх розгляду тільки в позовному провадженні з відповідним до кожного виду аліментного зобов’язання складом учасників процесу; подання позову за правилами альтернативної територіальної підсудності; звільнення позивачів від сплати судових витрат; неможливість відмови від позову (крім справ про стягнення аліментів на повнолітніх дітей); можливість укладання мирової угоди тільки за умови попереднього укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (у справах про стягнення аліментів на повнолітніх дітей мирова угода може укладатися без будь-яких обмежень). Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки. При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них.

Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування.

51) Види дох., які врахов. При визнач. алім. 1) основної заробітної плати за посадовим окладом, тарифною

ставкою, відрядними розцінками тощо;2) усіх видів доплат і надбавок до заробітної плати;3) грошових і натуральних премій;4) оплати за надурочну роботу, за роботу в святкові, неробочі та вихідні дні; 5) заробітної плати, що зберігається під час відпустки,7) винагороди за загальні річні підсумки роботи підприємств та організацій; 9) одноразової винагороди (відсоткових надбавок) за вислугу років; 10) допомоги по державному соціальному страхуванню, а також з допомоги по тимчасовій непрацездатності, що встановлені в колективних сільськогосподарських підприємствах; 11) доплат до допомоги по державному соціальному страхуванню, виплачуваних за рахунок підприємств, установ, організацій; 13) допомоги по безробіттю;15) стипендій, виплачуваних студентам в період навчання у вищих навчальних закладах, 16) доходів від підприємницької діяльності, 17) усіх видів заробітку, одержуваного адвокатами за роботу в юридичних консультаціях;19) інших видів заробітку. У разі виїзду одного з батьків на постійне проживання в іноземну державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги (далі — постійне проживання за кордоном), він повинен виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття (далі — аліментні зобов'язання), які оформляються договором між цією особою та одним із батьків, з яким залишається дитина (діти), або її опікуном, піклувальником (далі — одержувач аліментів), або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно. Особа може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів протягом усього терміну існування права на аліменти, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його виникнення. Згідно із ч. 1 ст. 191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову. За минулий час аліменти можуть бути присуджені тільки за певних умов, а саме якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати (ч. 2 ст. 191 СК). Таким чином, позивач має довести, що мали місце: а) дії відповідача щодо ухилення від надання утримання дитині або непрацездатній особі; б) свої власні дії, спрямовані на одержання аліментів. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені судом не більш ніж за три роки.

52) Зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітніх дітей припиняються з досягненням дітьми повноліття (ст. 180 СК). Законодавство передбачає випадки припинення аліментних обов’язків батьків і до досягнення дітьми повноліття. Це можливо у разі звільнення батьків від аліментних обов’язків у судовому порядку на підставах, передбачених законом. Згідно зі ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і цілком забезпечує її потреби. При цьому вік дитини не має значення, батьки можуть бути звільнені від обов’язку щодо утримання малолітньої дитини. Головне, щоб, по-перше, особистий дохід дитини набагато перевищував дохід кожного з батьків і, по-друге, повністю забезпечував потреби дитини. Наявність або відсутність вказаних обставин оцінюється судом.

Зобов’язання батьків щодо утримання неповнолітньої дитини припиняється у разі її усиновлення (удочеріння). Усиновлення надає усиновлювачу права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК). Обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх дітей припиняється: у випадку відновлення працездатності дитини; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбавилися можливості надавати допомогу. Якщо батьки утримують повнолітню дитину у зв’язку з продовженням нею навчання (ст. 199 СК), то їхній обов’язок припиняється після досягнення дитиною 23 років, а також до досягнення дитиною 23 років у випадках: припинення навчання; якщо відпала потреба в матеріальній допомозі; якщо батьки позбулися можливості надавати матеріальну допомогу. Припинення права одного з подружжя на утримання

Той із подружжя, хто отримує аліменти, втрачає право на їх отримання у такому разі, коли відпали умови, які були підставами для їх стягнення, а саме:

1) одержувач аліментів поновив свою працездатність;

2) непрацездатна особа уклала новий шлюб.

У даному випадку новий шлюб є саме тим юридичним фактом, який припиняє аліментні зобов'язання між колишнім подружжям, оскільки від цього моменту обов'язок піклуватися про непрацездатну особу покладається на нового чоловіка (дружину). Стягнення аліментів у такому разі припиняється лише після укладання зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу. Тобто фактичні шлюбні відносини аліментних зобов'язань не припиняють.

53) Особи, яким стало відомо про факт залишення дитини без батьківського піклування, зобов'язані негайно повідомити про це службу у справах дітей за місцем виявлення дитини.

Служба у справах дітей або виконавчий орган сільської, селищної ради, до яких надійшло повідомлення про дитину, яка залишилась без батьківського піклування, повинні з'ясувати місце знаходження дитини, її вік, відомості про батьків або осіб, які їх замінюють, обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування, прізвище, ім'я, по батькові та адресу особи, від якої надійшло повідомлення, та отримати іншу інформацію, що має істотне значення.

Служба у справах дітей у разі потреби подає відповідному центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді відомості про батьків дитини або осіб, які їх замінюють, та інформацію про обставини, за яких дитина залишилась без батьківського піклування, для надання соціальних послуг або здійснення соціального супроводу.

Облік дітей, які залишились без батьківського піклування, здійснює служба у справах дітей за місцем проживання батьків дитини або одного з них, з яким проживала дитина до настання обставин, за яких вона залишилася без піклування батьків, незалежно від місця виявлення дитини, а дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - служба у справах дітей за місцем походження дитини.

У разі коли батьки дитини або місце їх проживання невідомі, дитина, яка залишилась без батьківського піклування, береться на облік у службі у справах дітей за місцем виявлення дитини або місцем розташування закладу охорони здоров'я, в якому дитину залишили.

Відомості про дитину, яка залишилась без батьківського піклування, збираються службою у справах дітей протягом 10 днів після надходження повідомлення про таку дитину. Зазначений строк може бути продовжений за рішенням керівника служби у справах дітей, але не більше ніж на 25 днів.

Служба у справах дітей на підставі зібраних відомостей про дитину приймає рішення, яке оформлюється наказом, про взяття її на первинний облік дітей, які залишились без батьківського піклування, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (далі - первинний облік), і вносить дані про таку дитину до книги первинного обліку, яка ведеться за формою згідно з додатком 3. Дитина вважається такою, що взята на первинний облік, з дати прийняття такого рішення.

Підставою для прийняття рішення про взяття дитини на первинний облік є акт обстеження умов перебування дитини, в якому зазначається факт відсутності батьківського піклування, або інші документи, що підтверджують факт залишення дитини без батьківського піклування.

Статус дитини-сироти надається дітям, у яких померли або загинули батьки, що підтверджується свідоцтвом про смерть кожного з них.

Статус дитини, позбавленої батьківського піклування, надається дітям:1) батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;2) які відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;3) батьки яких визнані безвісно відсутніми, що підтверджується рішенням суду;4) батьки яких оголошені судом померлими, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану;5) батьки яких визнані недієздатними, що підтверджується рішенням суду;6) батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі, що підтверджується вироком суду;7) батьки яких під час здійснення кримінального провадження тримаються під вартою, що підтверджується ухвалою слідчого судді (суду);

54. Усиновлення – прийняття усиновлювачем у свою сім’ю дитини на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Встановлення опіки та піклування – влаштування дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають, переважно, у сімейних, родинних відносинах з цими дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту їх прав та інтересів.

Передача до прийомної сім’ї – добровільне прийняття за плату сім’єю або окремою особою, яка не перебуває у шлюбі, із закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на виховання та для спільного проживання.

Передача до дитячого будинку сімейного типу – прийняття в окрему сім’ю, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, на виховання та для спільного проживання не менш як п’яти дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей, включаючи рідних, у такій сім’ї не може перевищувати десяти осіб.

Законом установлено перелік тих осіб, які не можуть бути усиновлювачами (ст. 212 СК). Всі ці особи поділяються на певні групи. До першої групи слід віднести осіб, які за станом свого здоров’я не можуть виконувати функції усиновлювачів: особи, які обмежені у дієздатності; визнані недієздатними; перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, страждають на хвороби, перелік яких затверджується Міністерством охорони здоров’я України4(наприклад, туберкульоз, онкологічні захворювання тощо). До другої групи належать особи, які у минулому припустилися серйозних порушень у своїх зобов’язаннях щодо виховання дітей, внаслідок чого були позбавлені батьківських прав, і ці права на момент усиновлення не були поновлені; були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їх вини. Вважаємо, що особи, які були позбавлені батьківських прав, не можуть розглядатися як претенденти в усиновителі, незалежно від того, поновлені вони в цих правах чи ні на момент подачі заяви про усиновлення. До третьої групи належать особи, які з інших об’єктивних причин не можуть бути усиновлювачами, а саме не можуть забезпечити дитині, наприклад, прожитковий мінімум, створити належні умови для проживання і виховання. До четвертої групи слід віднести всіх інших осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини (наприклад, особи, що мають судимість за умисне вчинення злочину проти життя або здоров’я фізичної особи тощо). Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

55. Дайте визначення поняття усиновлення. Які особливості притаманні усиновленню на відміну від інших форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування?

Усиновлення (або удочеріння) — влаштування у сім'ях дітей, які залишилися без піклування рідних батьків. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 Сімейного Кодексу України.

Усиновлення - це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, яке здійснюється на підставі рішення суду. Усиновленою може бути дитина (особа до 18 років). У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їх піклування. Для усиновлення в такому разі суд бере до уваги причини та обставини, які викликали це рішення.