2.2. Вигнання. Амністія.

За кілька годин триста тисяч примірників «Я звинувачую» були розпродані. Народ біснувався, викрикуючи : «Смерть Золя! Вбити його! Смерть Золя!» Відповіддю стали листівки з текстом: «Єдина відповідь справжніх французів італійцеві Золя: до біса!» [20, с.130] Розповсюджувалися і карикатури на Золя та Дрейфуса. Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором »,« сутенером Нана », «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Але, знайшлися і прихильники Золя, серед них були Анатоль Франс, Клод Моне, Ежен Кар’єр, Віктор Маргеріт, Октав Мірбо, Жан Ажальбер, Марсель Прево, Марсель Пруст . Їх також наздогнало презирство натовпу. А Генерал Білл, натомість, інкримінував Золя тільки ті п'ятнадцять рядків, в яких він звинувачує військовий трибунал в тому, що той виправдав Естергазі, «підкоряючись дисципліні» і «здійснив юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного ». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів.

Сьомого лютого 1898 р., спокійний та рішучий, Золя постав перед судом. Гастон Мері, судовий репортер «Вільного слова» («La Libre Parole»), навіть описав поведінку Золя в той пам'ятний день: «Він покусує набалдашник тростини, проводить рукою по шиї, енергійно перебирає пальцями, немов піаніст перед концертом, протирає пенсне, притупує лівою ногою, поправляє комірець, дивиться вгору, підкручує вуса, ляскає себе по коліну, хитає головою, роздуває ніздрі, повертається то вправо, то вліво - і все це одночасно і безперервно. Скажуть: дрібниці. Згоден. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження відчуває ця людина».[21, с.384] Після першого ж дня слухання Золя довелося просити у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Бо, натовп несамовито кричав, бажаючи смерті Золя. А двадцять другого лютого Золя прочитав свою промову. Блідий, запинаючись промовив: «Ви - серце і розум Парижа, мого великого Парижа, міста, в якому я народився і який я славлю без малого сорок років. Я бачу кожного з вас у колі сім'ї, ввечері, при світлі лампи... покаравши мене, ви лише піднесете... Той, хто страждає заради істини і справедливості, робиться царственим і священним... Присягаюся вам, Дрейфус невинний... Своєю сорокарічною працею присягаюсь вам, що Дрейфус невинний!… » [22, с.133] Присяжні пішли на нараду. А о сьомій годині вечора голова суду оголосив вирок, в якому зазначалося, що Золя винен. Золя був засуджений до року тюремного ув'язнення - максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків. Полковника Пікара звільнили за «серйозні проступки по службі» і відняли у нього пенсію. Професор Грімо за те, що виступив свідком на процесі, позбувся кафедри в Політехнічній школі. За час процесу, Золя постійно отримував образливі листи. А Дочка Деніза, у пошті знайшла фото батька з виколотими очима. Еміль Золя почувався дуже пригніченим за те, що відчувала його сім’я. Можливо, навіть жалкував, що став на захист Дрейфуса, але не хотів здаватися. Тому, подав касаційну скаргу.

Якби там не було, а за кордоном, прихильників Золя ставало все більше. Серед них і Чехов, і Марк Твен. Іноземні газети паплюжили французький уряд, який переслідував письменника. Антидрейфівська преса не зважала на позитивні відгуки із-за кордону і намагалася розтоптати Золя. Тим часом, до слідчого Бертюлюса, який розбирав звинувачення, висунуті проти Пікара, звернувся Крістіан Естергазі, племінник майора Шарля Естергазі, головного свідка на процесі. Крістіан маючи на дядька образу, розповів , що підробки, які були пред'явлені Анрі, написала коханка Шарля Естергазі, на ім’я Маргеріт Пєї. Слідчий Бертюлюс звернувся до прокурора республіки Фейоле, з прохання видати постанову на арешт майора Естергазі та Пєї. Фейоле, був на стороні антидрейфусарів, та спочатку спробував заперечувати, але міністр юстиції Фердинанд Сарра дав необхідний дозвіл. Під час обшуку в оселі, було знайдено багато документів. І саме у той час за дівчиною зайшов коханець. Його затримали і він тут же розплакався, а потім зізнався і розповів все, що приховував. Опівночі Маргеріт Пєї і Естергазі відвезли до в’язниці.

Золя слідкував за перебігом подій і чекав на свій наступний процес. Та, на жаль, суд не прийняв касацію і залишив вирок незмінним. Рік у тюрмі та штраф. Адвокат Лаборі порадив Золя сховатися в Англії. Клемансо і адвокат вважали, що опинившись за ґратами, він не зможе опублікувати нове «Я звинувачую» і скористатися судовим процесом для того,щоб розладнати плани ворогів. Золя вирішував, між гідністю і ідеєю. Спочатку він хотів залишитися у Франції, але схилився до виїзду. Бо думав не тільки про себе, а і про дружину, коханку та дітей. На наступний день після його від'їзду паризькі журналісти підняли шум. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я з'явлюся перед своїми суддями» - і підписав: «Еміль Золя». [23, с.140] Письменник побачивши заголовок зовсім зник. Мало вислання так ще і друкують від його імені. Емілю здавалося, що він втратив все, чого домігся за сорок п'ять років роботи. Та пожалкував, що не зостався у Франції.

Ніхто не здогадувався де зараз ховається Золя, який весь час переїжджав з місця на місце, подорожуючи Англією під чужим ім’ям. Щоб остаточно не звихнутися, він просить дружину Олександрину допомогти з перевезенням його дітей до Англії, які були від іншої жінки, коханки Жанни. Дружина Еміля, незважаючи на душевну суперечку, відгукується. В очікуванні приїзду Жанни з дітьми Золя знову засів за роботу і приступив до «Родючості». Емілю так все набридло, він радів приїзду Жанни та дітей і сказав: «…З мене досить, з мене досить, з мене досить! Я виконав свій обов'язок і хочу, щоб мене залишили в спокої ... Коли я зроблю все необхідне для того, щоб мої близькі і я сам були настільки щасливі, наскільки ми можемо бути щасливими, світ може впасти, я і голови не поверну. Скажіть собі, що я повернуся тільки тоді, коли у Франції буде правосуддя, а останні події доводять, що до цього ще далеко. Я вважаю, що моя роль в суспільстві закінчена ». [24]

Цей лист демонструє, що Золя втомився. Він бореться за правду і справедливість, а натомість повинен тікати з рідної країни, під ганебні викрики натовпу. Просто, Еміль володів високим моральним устроєм душі і вмів це висловлювати, що для інших було чуждим. Письменникові здавалося, що він знову програв у битві за істину. Йому здавалося, що він один і нема підтримки. Так, у Золя були сторонники, але ж у вигнанні опинився тільки він один. Золя завжди був на крок попереду, тому у свій час так і не здобув визнання та любові сучасників. Еміль Золя став новим етапом у свідомості людства.

Та правосуддя, на диво, ніби настало. Із англійських газет Золя дізнався, що Полковник Анрі, якого, як і Естергазі, загнав у кут слідчий Бертюлюс, зізнався у скоєному. Звинувачений у виготовленні підробок, він був відправлений у в'язницю Мон-Валер'єн, де перерізав собі горло бритвою. Золя неймовірно цьому зрадів. Але, для перемоги цього виявилося не достатньо, Рошфор висловив припущення, що Анрі покінчив із собою через патріотизм, для того, щоб не показувати справжні документи, які могли б поставити під загрозу безпеку держави. Припущення «патріотичної підробки» розвинув Моррас, який в газеті «La Gazette de France» оспівує мужність і гідність полковника Анрі, мученика, потерпілого за праве діло. Потім і права преса з «Вільним словом» («La Libre Parole»), стверджувала: «Перегляд справи - це війна. До цієї війни ми не готові. Так, це буде війна. І розгром. Цього і домагаються, на це і сподіваються євреї ». [25, с.142]

Двадцять восьмого травня 1899 р., Золя дописує «Родючість», цього зворушливого і трішки смішного гімну на славу запліднення жінки чоловіком. А наступного дня, двадцять дев’ятого травня, в присутності трьох палат касаційного суду, присутніх на засіданні, голова суду Балло-Бопре зачитав звіт про стан розслідування, та справжнє походження записки . Чи була вона написана рукою Дрейфуса? І відразу дав відповідь на своє питання, переконавшись, що записка була написана не Дрейфусом, а Естергазі. Третього червня 1899 р., касаційний суд одноголосно скасував рішення, за яким Дрейфус був засуджений і тепер звинувачений повинен був постати перед військовим судом Ренна. Звичайно, Золя вирішив повернутися до Франції : «Тепер ніщо на світі не втримає мене тут і зайвої години, навіть якби мені пригрозили, що на кордоні мене заарештують, я б все одно повернувся ». [26]

Процес перегляду справи почався сьомого серпня 1899 р., в залі ліцею Ренна. Новий голова суду, Вальдек-Руссо, не приховував свого розташування до Дрейфуса. Навколо справи розвивалися не найкращі події. В понеділок чотирнадцятого серпня незнайомець, що йшов по вулиці слідом за Лаборі, вистрілив йому в спину і втік. На щастя, куля пройшла повз і він одужав. При розгляді справи, повинна була статися очна ставка між Дрейфусом і Естергазі, але останній, який вже перебував в Англії, обмежився заявою, в якій зізнався, що написав записку, але йому її продиктував Дрейфус. Суд вирішив, що Дрейфуса виправдати неможливо, бо тим налаштують проти себе армію, тому винесли неоднозначне рішення. Дев'ятого вересня 1899 р., п'ятьма голосами проти двох Дрейфус був визнаний винним, але за наявності пом'якшувальних провину обставин, «він написав тільки половину записки», його засудили до десяти років тюремного ув'язнення. Дванадцятого вересня Золя надрукував в «Аврорі» різку і уїдливу статтю під назвою «П'ятий акт»: «Нам показали найдивніше з'єднання замахів на істину і справедливість. Шайка свідків, яка правила судовим розглядом, щовечора сходилася, щоб обговорити завтрашню брудну пастку, виступаючи з брехливими звинувальними промовами замість прокурора, залякуючи і ображаючи тих, хто насмілювався їм суперечити, нав'язуючи себе завдяки своїм званням і поставі... Безглузді прокурори, що переходять всі межі дурості... Я в жаху. Це той священний жах, який охоплює людину, яка бачить, як вчиняється неможливе, річки течуть назад, земля безладно обертається під сонцем ». [27, с.146] І в той же день пише Лаборі: «Все це скінчиться яким-небудь помилуванням і темної амністією ». [28] Так і сталося, у вересні 1899 р., президент республіки Еміль Лубе підписав указ про помилування Дрейфуса і той вийшов з в'язниці вільним, але не відновленим у своїх правах. Золя негайно написав у «Аврору» нову статтю, написану у формі «Листи до мадам Альфред Дрейфус». В якій бажає Дрейфусу жаданого спокою. У тій же «Аврорі» був і «Лист до пана Еміля Лубе, президента республіки ». В якому, Золя описує своє не годування та закінчення його ролі в цій історії. Здійснюючи над собою насильство, він написав третій том «Чотирьох Євангелій», названий «Істина», в основі якого лежить історія з Дрейфусом. Роман, надрукований з продовженням в «Аврорі», викликав захват.

Аналізуючи останні статті Золя, присвячені справі Дрейфуса просякнуті невдоволенням підсумків боротьби. Бачимо, що Золя бажав тріумфального виправдання Дрейфуса. Письменник хотів, щоб устрій визнав свою провину, знявши обвинувачення з Дрейфуса та повністю відновив його життя до цих подій. Еміль бажав, щоб його визнали як борця за справедливість та істину. А натомість, з Дрейфуса «тихенько» зняли половину обвинувачень, лише для того, щоб зупитинити розкол в країні, та заспокоїти невгамовних Дрейфусарів. Тобто, закрили справу вигідним для себе шляхом, ніби просто зжалились над Дрейфусом, надали послугу. І насправді, просто «грали в благодійників». Золя визнає, що мета до якої він йшов так і не стала реальністю. Письменник був розчарованим. Але вже більше нічого не міг зробити.

А пізніше, сталося те, чого ніхто не очікував. Двадцять дев’ятого вересня 1902 р., у віці шістдесяти двох років Золя помер від задухи у своїй кімнаті. Дружина залишилася жива. Як написав журналіст Жан Бедель: «Існує лише єдине припущення, яке може пояснити, чому один раз з каміна проникла смертельна доза окису вуглецю, та чому в наступні дні тварини змогли вижити в спальні. Це припущення зводиться до того, що димар був закупорений в день повернення Золя в Париж і, що його прочистили вранці, коли письменник був уже мертвий ». [29, с.465]

Праві газети відкрито раділи смерті Золя. «Французький народ» («Le Peuple français») запевняв, ніби святий архангел Михаїл вразив Золя, як колись вразив дракона. «Вільне слово» («La Libre Parole») зловтішалося, друкуючи несмішливі статті, про Золя і його натуралізм. А тим часом, на письмовому столі Золя, залишилися лежати лише кілька сторінок його останнього, незакінченого роману «Справедливість».

Двадцять п'ятого листопада 1903 р., Дрейфус подав прохання про перегляд рішення Реннського військового суду. Дванадцятого липня 1906 р., було доведено, що рішення військового суду Ренна, винесене помилково. Дрейфус, повернувся в армію в чині майора і був нагороджений орденом Почесного легіону. Пікар, у свою чергу, був проведений в бригадні генерали. Боротьба Золя, отримала перемогу, хоч письменник і не дожив всього чотири роки, аби побачити остаточне завершення справи. Еміль Золя був одним з небагатьох, які могли протистояти натовпу, задля справедливості, честі та процвітання батьківщини.

ВИСНОВКИ

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари». Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт». Там він друкував для газети «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро», яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру, для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей пов’язаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Книги:

Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р.

Арман Лану, «Здрастуйте, Еміль Золя!», Прогрес, М. 1966, стор. 155-156

Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

Журнальні статті:

Журнал. Вісті ПФУ Філологічні науки 2009. № 4І. Станько. Два епізоди з життя А.П.Чехова.

Електронні ресурси:

Вікипедія. Вільна енциклопедія [Електронний ресурс] : Режим доступу до енциклопедії: uk.wikipedia.org›Кришталева ніч

ВИНОСКИ

[1] Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

[2] Лист Еміля Золя від 12 липня 1866 р.

[3] Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

[4] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 59.

[5] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 59.

[6] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 76.

[7] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 76.

[8] Лист Франсіса Маньяра для Еміля Золя від 29 квітня 1881 року.

[9] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 81.

[10] Лист Еміля Золя для Жюля Труба від 5 листопада 1881 року.

[11] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 127.

[12] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 127.

[13] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 127.

[14] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 127.

[15] Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 367-368.

[16] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 128.

[17] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 128.

[18] Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Cт. 17.

[19] Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953. С. 701-702. Переклад Т. Іванової.

[20] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 130.

[21] Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 384.

[22] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 133.

[23] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 140.

[24] Лист Еміля Золя від 13 серпня 1898 р.

[25] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 142.

[26] Лист Еміля Золя від 3 червня 1899 р.

[27] Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р. Ст. 146.

[28] Лист Еміля Золя від 12 вересня 1899 р.

[29] Арман Лану. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 465.

Додаток А

Е. Золя. Я звинувачую

Лист пану Феліксу Фору, ПРЕЗИДЕНТУ РЕСПУБЛІКИ

Нижченаведені рядки були поміщені в газеті «Орор» 13 січня 1898.

Читач не знає, що даний лист, як і два попередніх, вийшов спочатку окремою брошурою. Однак, коли відбиток вже готували пустити в продаж, я вирішив, щоб написане мною отримало понад широкий розголос і виробило понад разюче враження, помістити ці рядки в газету. До того часу, проявивши гідні захоплення, дух незалежності і мужність, редакція «Орор» зробила вибір і я, цілком природно, звернувся до неї. З тієї пори, ця газета стала моїм вірним прихильником, глашатаєм волі й істини, - її сторінки були надані в повне моє розпорядження, за що я маю до директора «Орор», пана Ернеста Вогана, почуття гарячої вдячності. Після розпродажу трьохсот тисяч примірників газети та наступні за нею судовим позовом брошури з текстом листа так і залишилися лежати на складі. Але після скоєння задуманого мною кроку я вважав за благо зберігати мовчання, очікуючи початку судового розгляду моєї справи і наслідків, які, як я сподівався, воно повинно було спричинити за собою.

Пане Президенте, дозвольте мені в подяку за люб'язний прийом, одного разу наданий мені Вами і в заощадження доброї слави, якою Ви заслужено користуєтесь, сказати Вам, що Вашу зірку, настільки щасливу досі, загрожує затьмарити ганебно, незмивна скверна. Низькі наклепники марно намагалися пошкодити Вам, Ви підкорили всі серця. У славетні дні великого всенародного торжества, укладення франко-російського союзу, Ви з'явилися, осяяний сяйвом слави і нині готуєтеся очолити й привести до успішного завершення влаштовану у нас Всесвітню виставку, яка урочисто увінчає наше століття праці, істини і свободи. Але Ваше ім'я - мало не сказав «правління» - затьмарила ганебна пляма - ганебна справа Дрейфуса! Днями військовий суд, ведений приказом, осмілився виправдати горезвісного Естергазі нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Цього не можна перекреслити - відтепер на обличчі Франції горить слід ганебного ляпасу і в книгу часу буде записано, що це мерз суспільний злочин, який свершився в роки Вашого правління.

Але раз посміли вони, смію і я. Я скажу правду, бо обіцяв сказати її, якщо правосуддя, на розгляд якого справа була передана у відповідності з існуючим законодавством, не встановило б її повністю і без вади. Мій обов'язок вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильне співучасті і безсонними ночами мене переслідував би привид невинного, який спокутує ціною невимовних страждань злочин, якого не скоював. До Вас, пане Президенте, зверну я слова істини, охоплений обуренням, яке переповнює всіх чесних людей. Ваша порядність не викликає в мені сумнівів, бо на моє переконання, Ви не знаєте правди. Та й перед ким ще викрити мені підступну зграю істинних злочинців, якщо не пред Вами, верховним суддею країни?

Скажу насамперед правду про судовий розгляд і засудження Дрейфуса.

Слідство було затіяно і прямувало підполковником Дюпаті де Клам, в той час простим майором. З початку і до кінця справу Дрейфуса пов'язано з цією зловісною особистістю, і все в ньому стане остаточно ясно лише тоді, коли неупередженим дізнанням будуть виразно встановлені діяння сього пана і міра його відповідальності. У голові цієї людини, здається мені, панувала найбільша плутанина і бестолковщина, - весь у владі романтичних бреднів, він тішився побитими прийомами бульварних кніжонок: тут і викрадені папери, і анонімні листи, і побачення в безлюдних місцях, і таємничі дами, що приносять під покровом ночі речові докази. Це йому спало на думку продиктувати Дрейфусу горезвісне бордеро; його осінила щаслива думка спостерігати за обвинуваченим, помістивши оного в кімнату, суцільно вкриту дзеркалами; його описує нам комендант Форцінетті в ту мить, коли, запасшись потайним ліхтарем, майор зажадав провести його до сплячого укладеним, щоб освітити раптово особу в'язня і вловити прикмети нечистої совісті в переляку раптового пробудження. Про інше не стану говорити - шукайти і все відкриється. Я просто заявляю, що майор Дюпаті де Клам, якому поставлено було як військовому юристу призвести слідство у справі Дрейфуса є, в порядку черговості і по тяжкості відповідальності головним винуватцем страшної судової помилки.

Вже протягом деякого часу бордеро знаходилося в руках полковника Сандера, начальника контррозвідки, згодом помер від загального паралічу. У відділі відбувалася «витік», зникали папери, як зникають і по цей час, - і доки розшукували упорядника бордеро, склалася мало-помалу упереджена думка, що цією людиною не міг бути ніхто інший, як офіцер штабу і до того ж артилерист: дві кричущі помилки, які свідчать про те, наскільки поверхнісно вивчалося бордеро, бо вдумливе читання паперу приводить до переконання, що вона могла бути складена лише піхотним офіцером.

Отже, пошуки велися всередині відомства, звіряти почерки співробітників, вирішено було, так би мовити, закінчити справу в своєму колі: раз у відділі завівся зрадник, його треба було викрити і виставити геть. І ледь підозра впала на Дрейфуса - я змушений знову звернутися тут до деяких обставин частково відомої історії, - як на сцену виступає майор Дюпаті де Клам. Він вигадує злочин Дрейфуса, стає призвідником і натхненником дізнання, береться приперти зрадника до стіни і змусити його до повного визнання. Звичайно, до цього доклав руку і військовий міністр генерал Мерсьє, людина, видно, розуму пересічного, і начальник штабу генерал де Буадефр, очевидно, піддався своєму клерикалізму, і помічник начальника штабу генерал Гонзо, на багато чого дивився крізь пальці. Але, по суті, на перших порах заправляє один майор Дюпаті де Клам, він захоплює за собою інших, підпорядковує їх своїй волі якоюсь гіпнотичною силою, - адже наш майор займається крім усього іншого спіритизмом, окультними науками і розмовляє з духами. Неможливо описати всі випробування, яким він піддав нещасного Дрейфуса, хитромудрі пастки, в які сподівався його заманити, навіжені допити, жахливі хитрощі - найрізноманітніші прийоми, народжені гарячою уявою мучителя.

О, початок справи викликає здригання у кожного, кому відомі справжні обставини! Майор Дюпаті де Клам бере Дрейфуса під варту, укладає його в одиночну камеру. Потім поспішає до пані Дрейфус і, щоб страхом примусити її до мовчання, загрожує, що, якщо вона обмовиться хоч словом, її чоловікові не минути лиха. А тим часом нещасний бився в розпачі, кричав, що невинний. Так, у цілковитій таємниці, із застосуванням безлічі витончених і жорстоких прийомів дізнання - ні дати, ні взяти, як в який-небудь хроніці XV століття, велося слідство. А адже звинувачення будувалося на одному-єдиному і безглуздому доказі - на безглуздому листі, свідоцтві не тільки пересічної зради, але й нечувано нахабного шахрайства, якщо взяти до уваги, що майже всі горезвісні таємниці, видані ворогові, позбавлені якої б то не було цінності . Я роблю на цьому наголос лише тому, що такі способи судочинства підготували грунт для справжнього злодіяння - відмови у правосудді, яке, немов страшна недуга, вразило згодом Францію. Мені хочеться наочно показати, як стала можливою судова помилка, як її породили підступи майора Дюпаті де Клам, як вийшло, що генерали Мерсьє, де Буадефр і Гонзо далися в обман, як з кожним днем ​​погіршували свою провину завзятістю у злочинній помилці, яку вони згодом почли своїм обов'язком видати за святу правду, що не підлягає навіть обговоренню. Таким чином, на перших порах їм можна було поставити в докір звичайну безпечність і недоумство. У гіршому випадку можна припустити, що вони піддалися релігійному фанатизму свого середовища і забобонам, породжених становим духом, - як би там не було, вони виявилися потворщиками дурості.

Але ось Дрейфус постав перед військовим судом, що відбувалося, на вимогу зверху, в обстановці найсуворішої негласності. Якби зрадник відкрив ворогові кордон країни і привів німецького імператора до підніжжя собору Паризької богоматері, то і тоді, ймовірно, слухання справи не було б оточене більш щільною завісою таємниці і мовчання. Країна скута жахом, люди пошепки передають один одному жахливі вісті, йде поголос про жахливу зраду, подібної тим зрадам, які збуджують обурення багатьох поколінь. Зрозуміло, народ Франції готовий вітати будь-який вирок, найсуворіша кара буде занадто м'якою для зрадника! Французи одностайно схвалять громадянську страту і зажадають, щоб засуджений до кінця днів своїх нудився на морський скелі, охоплений ганьбою і докорами совісті. Невже справді є щось таке, про що страшно мовити, щось украй небезпечне, якісь обставини, чреваті військовою пожежею в Європі, які нужда зажадала поховати за закритими дверима судового процесу?

Нічого подібного! Оці жахливі одкровення суть не більше як маячні домисли і фантазії майора Дюпаті де Клама.

Вся ця купа небилиць була складена потім лише, щоб приховати безглуздість з бульварних романів. Щоб переконатися в цьому, досить уважно вивчити обвинувальний висновок, оголошений на суді. Воно ж побудовано буквально на порожньому місці! Засудити людину на підставі подібного висновку - воістину верх беззаконня. Немає жодної порядної людини, яка не зазнала би, читаючи цей документ, обурення і гніву при думці про непомірно тяжкому покаранні, що спіткало в'язня Чортова острова. Дрейфус знає декілька мов? Злочин. У нього не було знайдено ніяких компрометуючих паперів? Злочин. Він працьовитий і допитливий? Злочин. Він тримається спокійно? Злочин. А наївність формулювань, цілковита бездоказовість доводів! Тлумачили про чотирнадцять головних пунктів звинувачення, а на перевірку всі вони зводяться до одного-єдиного - нещасливого бордеро. Більше того, виявляється, що графологи не прийшли до єдиної думки, що на одного з них, г-на Гобера, начальник гримнув, бо він осмілився проявити незгоду з точкою зору, яку йому намагалися нав'язати. Говорилося також, що на суді проти Дрейфуса показували двадцять три офіцера. Поки нам невідомі протоколи допросів, але цілком очевидно, що всі ці офіцери не могли виступити проти обвинуваченого; треба, крім того, зауважити, що всі свідки без винятку служать Військовому відомству; таким чином, справа вирішувалося по-сімейному, у вузькому колі товаришів по службі і про це не слід забувати. Штабне начальство учинило наслідок, штабне начальство влаштувало перший, а зовсім недавно і другий суд.

Отже, все впиралося в горезвісне бордеро, щодо якого графологи не витримали єдиної думки. Розповідають, що в нарадчій кімнаті судді схилялися вже до виправдувального вироку, бо інакше вчинити вони не могли. Зрозуміло тепер, чому з такою запеклою завзятістю, намагаючись виправдати обвинувальний вирок, нам твердять нині про існування якогось таємного і важливого паперу, викриваючого засудженого, паперу, який неможливо навіть уявити на загальний огляд, яка всьому дає законну підставу, - доказ, пред якій ми повинні замовкнути, немов перед несповідимим божеством! Ні, я з усією рішучістю заявляю, що такого доказу немає й ніколи не було! Якась безглуздий папірець, це я ще допускаю, - записочка, де згадуються жінки сумнівної доброзвичайності і якийсь пан Д., що став надто вимогливим: найімовірніше, чоловіче, який вирішив, що занадто дешево запросив за свою дружину. Але говорити про документ, що має стосунок до оборони країни, винесення якого на суд спричинило б за собою оголошення війни вже наступного дня ... Ні і ще раз ні! Це брехня. Брехня тим більше мерзотна і нахабна, що винні залишаються безкарними і немає ніякої можливості викрити їх. Вони б'ють на сполох, користуються як щитом цілком зрозумілих занепокоєнь народу, примушують французів до мовчання, бентежачи їх душі і задурманюючи наклепом. Я не знаю більш тяжкого громадянського злочину.

Отже, я виклав Вам, пане Президенте, обставини, що пояснюють, яким чином відбулася судова помилка. Доводи морального порядку, достаток Дрейфуса, відсутність вагомих підстав для засудження, безперестанні заяви в'язня про свою невинність остаточно переконують у тому, що нещасний впав жертвою не в міру палкої уяви майора Дюпаті де Клама, просоченої духом клерикалізму середовища, що оточувала його і цькування «брудних євреїв », ганьбить наше століття.

Тепер настала пора розповісти про справу Естергазі. Минуло вже три роки, але багато чесні люди як і раніше прибувають в глибокій тривозі, втративши спокій, наполегливо шукають і нарешті переконуються в невинності Дрейфуса.

Я не стану розповідати про те, як у пана Шерера-Кестнера виникли сумніви, як ці сумніви поступово перейшли в впевненість. Поки він добирався до істини, важливі події відбувалися в самому штабі: полковник Сандер помер і посаду начальника контррозвідки зайняв підполковник Пікар. І ось одного разу при виконанні Пікаром обов'язків, пов’язаних з новою посадою, до його рук потрапила телеграма, відправлена ​​на ім'я майора Естергазі агентом однієї іноземної держави. Борг вимагав від Пікара негайно розпочати розслідування. Можна сказати з усією визначеністю, що підполковник Пікар ніколи не діяв поверх голови своїх начальників. Він розповів їм про свої підозри щодо інстанції, спочатку генералу Гонзу, потім генералу де Буадефр і, нарешті, генералу Бійо, котрий змінив генерала Мерсьє на посту військового міністра. Що викликало стільки розмов досьє Пікара ніколи не було нічим іншим, як досьє Бійо, я хочу сказати, що мова йде про досьє, підготовленому підлеглим для міністра, яке і донині повинно знаходитися в архіві військового відомства. Слідство велося з травня по вересень 1896, і треба сказати прямо, генерал Гонзо був переконаний у винності Естергазі, а генерали де Буадефр і Бійо не сумнівалися в тому, що бордеро написано його рукою. Саме до цього незаперечного висновку привело дізнання Пікара. Відомство було охоплено сум'яттям, бо осуд Естергазі неминуче тягло за собою перегляд рішення у справі Дрейфуса, але якраз цього штаб не хотів допустити, чого б то не коштувало.

Можна уявити, яка болісна нерішучості опанувала на мить генералом Бійо. Свіжа людина у Військовому відомстві, він нічим не був зв'язаний і міг здійснити правосуддя. Але він не посмів, ймовірно, побоюючись громадського обурення, а також, мабуть, зі страху видати всю штабну братію, генерала де Буадефра, генерала Гонза, не рахуючи їхніх підлеглих. Це була водночас коротка мить боротьби між його совістю і тим, у чому полягало, як він вважав, служіння інтересам армії. І коли мить пройшла, зло сталося: генерал Бійо погрішив проти совісті, вступив в нечисту гру. З того дня він обтяжував свою провину все новими зловживаннями, покривав своїм ім'ям злочинні діяння підлеглих. На ньому лежить така ж вина, як і на інших, ні, він несе ще більшу відповідальність, бо був вільний відправити правосуддя і не здійснив його. Розум відмовляється вірити! Ось уже рік, як генерал Бійо, генерали де Буадефр і Гонзо знають, що Дрейфус невинний і зберігають цю страшну таємницю! І вони спокійно сплять і у них є дружини, і улюблені діти!

Підполковник Пікар виконав обов'язок чесної людини: в ім'я правосуддя він настійно клопотав перед начальниками, навіть благав їх, вказував їм на всю безрозсудність зволікань, бо хмари збиралися і гроза неминуче повинна була пролунати, коли б правда вийшла назовні. Пізніше про те ж попереджав генерала Бійо пан Шерер-Кестнер, волаючи до його патріотичних почуттів і заклинаючи взяти справу в свої руки, щоб запобігти згубні його наслідки, загрожували обернутися суспільним лихом. Але ні! Лиходійство здійснилося, штаб не міг тепер зізнатися у своїх злочинних підступах. І ось підполковника Пікара відправляють зі службовим порученням, відсилають все далі і далі, поки він не опинився в Тунісі, де одного разу, віддавши належне його відвазі, його направляют на справу, яка цілком могла коштувати йому життя, в ті самі місця , де склав голову маркіз де Морес. То не була опала, генерал Гонзо підтримував з підполковником дружнє листування. Просто бувають такі таємниці, в які краще не проникати.

А в Парижі тим часом істина неухильно прокладала собі дорогу. Всім відомо, як вибухнула довгоочікувана гроза. У той день, коли пан Шерер-Кестнер готувався вручити прохання про перегляд справи, пан Матьє Дрейфус викрив майора Естергазі як істинного автора бордеро. Так на сцені з'являється майор Естергазі. Очевидці розповідають, що в першу хвилину він зовсім втратив голову, готовий був накласти на себе руки або бігти. Ще б пак! І раптом він починає тримати себе із зухвалою самовпевненістю, вражає весь Париж нахабством повадки і промов. Що ж сталося? А сталося те, що йому прийшли на допомогу: їм отриман був лист без підпису, в якому його повідомляли про наміри його ворогів, а якась таємнича дама взяла на себе працю доставити йому серед ночі папір, викрадений в штабі, який повинен був врятувати його. І знову я без праці вгадую руку підполковника Дюпаті де Клама, витончену винахідливість його набагато на вигадки уяви. Справа його рук - уявна винність Дрейфуса - виявилося під загрозою і він, безсумнівно, вирішив за всяку ціну врятувати своє дітище. Ще б пак! Адже перегляд справи означав би крах настільки химерного і сумного роману, жахлива розв'язка якого розігрується нині на Чортовому острові! Але саме цього він і не міг допустити. І ось підполковник Пікар і підполковник Дюпаті де Клам вступають у двобій, один з піднятим забралом, інший - ховаючи обличчя. У якнайшвидшому часі ми побачимо їх обох перед цивільним судом. По суті справи, захищається все той же штаб, який не хоче визнати свою провину, час від часу все більше загрузає в підлості.

Приголомшені громадяни задавали собі питання: хто ж вони, ті люди, які покривали майора Естергазі? Насамперед підполковник Дюпаті де Клам, незмінно тримається в тіні, - він все підстроїв, всім заправляв. Його з головою видають безглузді хитросплетіння, про яких йшлося вище. По-друге, генерал де Буадефр, генерал Гонзо і сам генерал Бійо, які змушені домагатися виправдання майора, бо, визнавши невинність Дрейфуса, вони не забудуть накликати загальне презирство на Військове відомство. І ось вам дика безглуздість такого становища: підполковник, єдиний чесний чоловік в цьому середовищі, єдиний, хто виконав свій обов'язок, став жертвою лицедіїв, прийняв зневагу та неправу стягнення. О, правосуддя! Глухий розпач тіснить мої груди. Дійшло до того, що лиходії звинувачують його в підробці, в тому, що він нібито сам склав телеграму, щоб погубити Естергазі. Великий боже! Навіщо? З якого дива? Назвіть хоч яку-небудь спонукальну причину. Може бути і він запроданий євреям? Але вся сіль у тому, що підполковник Пікар був антисемітом. Так, ми стали свідками мерзенного лицедійства, коли людей, які загрузли в боргах і зло, виставляють безневинними агнцями і паплюжать людину бездоганного життя, живе втілення порядності! Коли суспільство скочується на таку низьку щабель падіння, воно починає розкладатися.

Отже, пане Президенте, я представив Вам справу Естергазі таким, яке воно є. Мова йде про злочинця, для якого свідомо вирішили добитися виправдання. Ось уже протягом двох місяців ми година за годиною стежимо за цією огидною метушнею. Я передав Вам обставини справи коротко, тут, по суті, просто стислий виклад подій, про які коли-небудь розкажуть пекучі рядки повісті, де ніщо не буде упущено. Ми бачили вже, як генерал де Пельє, а слідом за ним майор Раварі справили злочинницьке дізнання, в результаті якого падлюки постали достойними мужами, а чесні люди - мерзотниками. Засим зібрався військовий суд.

Чи розумно було сподіватися, що військовий суд скасує рішення, винесене іншим військовим судом?

Тут можна навіть знехтувати завжди можливими підтасуваннями у складі суддів. Чи не виключає надію на справедливий вирок уже одна сліпа покірність дисципліні, яка увійшла в плоть і кров військовослужбовців? Говорячи «дисципліна», ми розуміємо «покора». Раз вже військовий міністр, владика живота їх, привселюдно оголосив про незаперечності вироку, можливо, щоб військовий суд посмів скасувати його? З точки зору військової субординації це річ немислима. Заява генерала Бійо справило на суддів дію зачарувальну і вони судили обвинуваченого, не розмірковуючи, як солдати йдуть у бій. Цілком очевидно, що займаючи свої крісла в залі суду, вони були в полоні упередженої думки: «Дрейфус був засуджений за зраду військовим судом, слідчо, він винен і ми, військові судді, не можемо виправдати його; з іншого боку, ми знаємо, що визнати Естергазі винним значило б виправдати Дрейфуса ». Ніяка сила не могла б вибити їх з цього кола думок.

Вони винесли неправий вирок, накликав вічну ганьбу на військові суди, будь-яке рішення яких буде відтепер зустрічатися з підозрою. Якщо припустити, що в перший раз судді виявились безглуздими, то вдруге злочинний умисел не залишає жодних сумнівів. Провину їх пом'якшує лише та обставина, що вище начальство оголосило вирок суду не підлягаючим обговоренню, божественним одкровенням, перед яким повинні замовкнути люди. Як же могли підлеглі противитися верховній волі? Нам тлумачать про честь війська, хочуть, щоб його любили і шанували. Зрозуміло, якщо мова йде про воїнство, яке при першій небезпеці візьметься за зброю, захистить французьку землю від ворога - це воїнство є весь народ наш і ми не маємо до нього почуттів інших, ніж любов і повага. Але мають на увазі не це воїнство, про честь якого ми турбуємося, прагнучи до торжества правосуддя. Дбають про золотопогонників, на чию владу ми потрапимо, можливо, завтра. Іншими словами, нам пропонують благоговійно цілувати ефес шашки? Не бувати тому!

Я вже показав, що справа Дрейфуса стало внутрішньою справою Військового відомства, позаяк штабний офіцер був оголошений зрадником своїми товаришами по службі з штабу і засуджений за наполяганням вищих чинів штабу. Повторюю знову, що його виправдання і повернення із заслання означає визнання провини штабного начальства. Ось чому Військове відомство пустилося у всі тяжкі, піднімаючи газетний галас, друкуючи неправдиві повідомлення, користуючись зв'язками і впливом, щоб виправдати Естергазі і тим самим вдруге погубити Дрейфуса. Так, республіканському уряду слід було б влаштувати неабияку чистку в притулку, як називає служби Військового відомства сам генерал Бійо! Де ж він, той сильний, наділений почуттям розумного патріотизму кабінет міністрів, який знайде в собі сміливість все там перебудувати і оновити? Як багатьох з відомих мені французів приводить в трепет думка про можливе виттяння, тому що вони знають, які люди відають обороною країни! В якій притон низьких склочників, пліткарів і марнотратів перетворилася сія свята обитель, де вершиться доля Вітчизни! Жах охопив моїх співгромадян, коли справа Дрейфуса, «брудного єврея», принесеного в жертву страждальця, відкрило їм страшне чрево. Яке безодня недоумкуватих витівок, дурості і маячних вигадок! Низькопробні поліцейські прийоми, манери інквізиторів і гнобителів, самоуправство жменьки чинів, нахабно зневажають чоботищами волю народу, блюзнірство і брехливо посилаються на вищі інтереси держави, щоб змусити замовкнути голоси, що вимагають істини і правосуддя!

Вони здійснили злочин і тоді, коли вдалися до послуг продажних газет, коли дозволили захищати себе всякому паризькому непотребу. І ось нині непотріб нахабно торжествує, а правосуддя не діє і мовчить звичайнісінька порядність. Вони здійснили злочин, коли звинуватили в намірі збентежити совість народу тих, хто жадає відродження Франції благородної, шествующей на чолі вільних і справедливих народів, а самі тим часом набули мерзенної змови, щоб упиратися в згубну помилку на очах усього людства. Вони здійснюють злодіяння, отруюючи громадську думку, штовхаючи на чорну справу народ, який довели брехнею до нестями. Вони здійснюють злодіяння, коли одурюютьт свідомість простого люду і бідноти, потурають мракобісся і нетерпимость, користуючись розгулом огидного антисемітизму, який погубить велику освічену Францію - батьківщину «Прав людини», якщо вона не покладе йому кінець. Вони здійснюють злодіяння, граючи на патріотичних почуттях заради розпалювання ненависті, вони здійснюють, нарешті, злодіяння, перетворюючи воєнщину в сучасного ідола, в той час як всі кращі уми працюють заради якнайшвидшого торжества істини і правосуддя.

Велика скорбота крушить серця наші, коли ми бачимо цю істину і це правосуддя, настільки пристрасно закликувані нами, збоченими, потоптаними і опоганеними! Яке потрясіння зазнав, треба думати, Шерер-Кестнер, і мені здається, він неминуче стане гризти, що не виявив належної рішучості в той день, коли робив запит в сенаті, не висловив всю правду до кінця, не вирвав зло з коренем .Шерер-Кестнер, благородна особистість, чесна, порядна людина, вважав, що істина не потребує доказів, тим більше що вона представлялася йому очевидною, як світло дня. Чи варто все рубати під корінь, раз і без того сонце скоро засяє? За свою простодушну віру він і поплатився настільки жорстоко. Те ж сталося з підполковником Пікаром, який з почуття благородної порядність не побажав розголосити листи генерала Гонза. Сія педантичність тим більше робить йому честь, що в той час як він беззаперечно підкорявся військової дисципліни, вищестоящі офіцери дозволяли обливати його брудом і абсолютно несподівано самі повели проти нього найвищою мірою образливе слідство. Перед нами дві жертви, дві чисті, довірливі душі, які поклалися на Бога, а диявол тим часом не сидів склавши руки. Більш того, над підполковником Пікаром сотворили нечуване беззаконня: французький суд спочатку дозволив публічно напасти на свідка і звинуватити його у всіх смертних гріхах, а потім, коли цей свідок з'явився, щоб подати пояснення і захистити свою честь, призначив закрите слухання. Я заявляю, що це є також злодіяння і що згадане беззаконня порушить загальне обурення. Позитивно, військовий суд має вельми дивне уявлення про правосуддя. Така правда в її неприкрашеному вигляді, пане Президенте і правда сія воістину жахлива, вона кидає похмуру тінь на роки Вашого перебування на чолі держави. Я здогадуюся, що не в Ваших силах було вплинути на хід справи, що Ваші руки були зв'язані конституцією і оточуючими Вас людьми. І тим не менше людський обов'язок вимагає Вашого втручання, борг, про який Ви згадайте і який не забудете виконати. Це аж ніяк не означає, ніби я хоча б на мить засумнівався в перемозі правої справи. Я знову повторюю те, у що вірую полум'яно: істина простує і ніякі перепони не в силах зупинити її. Лише тепер починається справжня справа Дрейфуса, бо лише тепер позначилися остаточно позиції протиборчих сил: з одного боку, лиходії, всіма неправдами прагнуть поховати істину, з іншого боку - правдолюбці, готові жертвувати життям заради торжества правосуддя. І я знову повторюю те, про що говорив уже раніше: коли правду ховають у мороці підземелля, вона набирає там таку нездоланну силу, що в один прекрасний день відбувається вибух, що руйнує все і вся. Злочинці переконаються самі, що своїми руками уготували собі нищівну поразку. Проте лист мой вийшов довгим, пане Президенте, пора його кінчати.

Я звинувачую підполковника дю Паті де Клама в тому, що він був диявольським натхненником судової помилки (хотілося б думати, що він діяв без заздалегідь обдуманого наміру) і потім протягом трьох років усілякими безглуздими, і злочинними способами захищав своє злощасне дітище.

Я звинувачую генерала Мерсьє в тому, що він (можливо, через недогляд) став спільником злочинців, покривши своїм авторитетом найбільшу несправедливість нашого століття.

Я звинувачую генерала Біллі в тому, що він, маючи на руках незаперечні докази невинуватості Дрейфуса, не дав їм законного ходу і тим самим вчинив беззаконня, яке ображає людську гідність. Він прикривався інтересами вищої політики, а насправді - просто прагнув вигородити скомпрометований Генеральний штаб.

Я звинувачую генерала де Буадефра і генерала Гонса в тому, що вони стали спільниками того ж злочину; одним, безсумнівно, керувала лють клерикала, іншим - кастова солідарність, яка робить з військового відомства святий, недоторканний ковчег.

Я звинувачую генерала Пельє і майора Раварі в тому, що вони справили мерзенне дізнання - я хочу сказати: жахливо упереджене дізнання, - що є нетлінним пам'ятником нахабства.

Я звинувачую (якщо тільки медична експертиза не визнає їх позбавленими здатності бачити і розуміти) трьох експертів, які звіряти почерк, Бельома, Варінара і Куара, в тому, що вони склали брехливі, злісні рапорти.

Я звинувачую військове відомство в тому, що воно організувало, користуючись органами друку (переважно газетами "Еклер" і "Еко де Парі"), жахливу кампанію, спрямовану до того, щоб вести громадську думку по помилковому сліду і покрити свої гріхи.

Я звинувачую перший військовий суд у тому, що він порушив закон, виносячи звинувачення на підставі, не представленого суду документа. Я звинувачую другий військовий суд у тому, що він, підкоряючись дисципліні, покрив це беззаконня та скоїв, у свою чергу, юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного.

Виступаючи з цими звинуваченнями, я не забуваю статей 30 і 31 закону про пресу, виданого 29 липня 1881 р., який карає за наклеп і поширення злісних чуток, і готовий нести відповідальність за свої слова, і вчинки. Я незнайомий з людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає проти них ні злопам'ятства, ні особистої ненависті. Вони є для мене уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований до того, щоб наблизити торжество правди і справедливості. Не можна допустити, щоб нахабно зневажалися права людини! Всю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості і полум'яно вірю, що правда отримає перемогу. Нехай наважаться викликати мене в суд, і хай слідство ведеться при відкритих дверях! Я чекаю.

Будьте ласкаві прийняти, пане Президенте, запевнення у скоєнній мною повазі.