2.2. Вигнання. Амністія.

За кілька годин триста тисяч примірників «Я звинувачую» були розпродані. Народ біснувався, викрикуючи : «Смерть Золя! Вбити його! Смерть Золя!» Відповіддю стали листівки з текстом: «Єдина відповідь справжніх французів італійцеві Золя: до біса!». Розповсюджувалися і карикатури на Золя та Дрейфуса. Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором »,« сутенером Нана », «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Але, знайшлися і прихильники Золя, серед них були Анатоль Франс, Клод Моне, Ежен Кар’єр, Віктор Маргеріт, Октав Мірбо, Жан Ажальбер, Марсель Прево, Марсель Пруст . Їх також наздогнало презирство натовпу. А Генерал Білл, натомість, інкримінував Золя тільки ті п'ятнадцять рядків, в яких він звинувачує військовий трибунал в тому, що той виправдав Естергазі, «підкоряючись дисципліні» і «здійснив юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного ». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів.

Сьомого лютого 1898 р., спокійний та рішучий, Золя постав перед судом. Гастон Мері, судовий репортер «Вільного слова» («La Libre Parole»), навіть описав поведінку Золя в той пам'ятний день: «Він покусує набалдашник тростини, проводить рукою по шиї, енергійно перебирає пальцями, немов піаніст перед концертом, протирає пенсне, притупує лівою ногою, поправляє комірець, дивиться вгору, підкручує вуса, ляскає себе по коліну, хитає головою, роздуває ніздрі, повертається то вправо, то вліво - і все це одночасно і безперервно. Скажуть: дрібниці. Згоден. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження відчуває ця людина».[5] Після першого ж дня слухання Золя довелося просити у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Бо, натовп несамовито кричав: «Смерть зрадникам! Втопимо жидів!». А двадцять другого лютого Золя прочитав свою промову. Блідий, запинаючись промовив: «Ви - серце і розум Парижа, мого великого Парижа, міста, в якому я народився і який я славлю без малого сорок років. Я бачу кожного з вас у колі сім'ї, ввечері, при світлі лампи... покаравши мене, ви лише піднесете... Той, хто страждає заради істини і справедливості, робиться царственим і священним... Присягаюся вам, Дрейфус невинний... Своєю сорокарічною працею присягаюсь вам, що Дрейфус невинний!… » Присяжні пішли на нараду. А о сьомій годині вечора голова суду оголосив вирок: «Що стосується пана Золя, більшістю голосів - так, винен ». Золя був засуджений до року тюремного ув'язнення - максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків. Публіка була задоволена, вигукуючи: «Смерть Золя! Смерть євреям!» Полковника Пікара звільнили за «серйозні проступки по службі» і відняли у нього пенсію. Професор Грімо за те, що виступив свідком на процесі, позбувся кафедри в Політехнічній школі. За час процесу, Золя постійно отримував образливі листи. А Дочка Деніза, у пошті знайшла фото батька з виколотими очима. Еміль Золя почувався дуже пригніченим за те, що відчувала його сім’я. Можливо, навіть жалкував, що став на захист Дрейфуса, але не хотів здаватися. Адже, сам колись написав: «Правда рушила в дорогу і ніщо її не зупинить»?! Тому, подав касаційну скаргу.

Якби там не було, а за кордоном, прихильників Золя ставало все більше. Серед них і Чехов, і Марк Твен. Іноземні газети паплюжили французький уряд, який переслідував письменника. Антидрейфівська преса не зважала на позитивні відгуки із-за кордону і намагалася розтоптати Золя. Тим часом, до слідчого Бертюлюса, який розбирав звинувачення, висунуті проти Пікара, звернувся Крістіан Естергазі, племінник майора Шарля Естергазі, головного свідка на процесі. Крістіан маючи на дядька образу, розповів , що підробки, які були пред'явлені Анрі, написала коханка Шарля Естергазі, на ім’я Маргеріт Пєї. Слідчий Бертюлюс звернувся до прокурора республіки Фейоле, з прохання видати постанову на арешт майора Естергазі та Пєї. Фейоле, був на стороні антидрейфусарів, та спочатку спробував заперечувати, але міністр юстиції Фердинанд Сарра дав необхідний дозвіл. Під час обшуку в оселі, було знайдено багато документів. І саме у той час за дівчиною зайшов коханець. Його затримали і він тут же розплакався, а потім зізнався: «Я заговорю і розповім про все, що приховував до сьогоднішнього дня!» Опівночі Маргеріт Пєї і Естергазі відвезли до в’язниці.

Золя слідкував за перебігом подій і чекав на свій наступний процес. Та, на жаль, суд не прийняв касацію і залишив вирок незмінним. Рік у тюрмі та штраф. Адвокат Лаборі порадив Золя сховатися в Англії. Клемансо і адвокат вважали, що опинившись за ґратами, він не зможе опублікувати нове «Я звинувачую» і скористатися судовим процесом для того,щоб розладнати плани ворогів. Золя вирішував, між гідністю і ідеєю. Спочатку він хотів залишитися у Франції, але схилився до виїзду. Бо думав не тільки про себе, а і про дружину, коханку та дітей. На наступний день після його від'їзду паризькі журналісти підняли шум. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я з'явлюся перед своїми суддями» - і підписав: «Еміль Золя». Письменник побачивши заголовок зовсім зник. Мало вислання так ще і друкують від його імені. Емілю здавалося, що він втратив все, чого домігся за сорок п'ять років роботи. Та пожалкував, що не зостався у Франції.

Ніхто не здогадувався де зараз ховається Золя, який весь час переїжджав з місця на місце, подорожуючи Англією під чужим ім’ям. Щоб остаточно не звихнутися, він просить дружину Олександрину допомогти з перевезенням його дітей до Англії, які були від іншої жінки, коханки Жанни. Дружина Еміля, незважаючи на душевну суперечку, відгукується. В очікуванні приїзду Жанни з дітьми Золя знову засів за роботу і приступив до «Родючості». Емілю так все набридло, він радів приїзду Жанни та дітей і сказав: «…З мене досить, з мене досить, з мене досить! Я виконав свій обов'язок і хочу, щоб мене залишили в спокої ... Коли я зроблю все необхідне для того, щоб мої близькі і я сам були настільки щасливі, наскільки ми можемо бути щасливими, світ може впасти, я і голови не поверну. Скажіть собі, що я повернуся тільки тоді, коли у Франції буде правосуддя, а останні події доводять, що до цього ще далеко. Я вважаю, що моя роль в суспільстві закінчена ». [6]

Цей лист демонструє, що Золя втомився. Він бореться за правду і справедливість, а натомість повинен тікати з рідної країни, під ганебні викрики натовпу. Просто, Еміль володів високим моральним устроєм душі і вмів це висловлювати, що для інших було чуждим. Письменникові здавалося, що він знову програв у битві за істину. Йому здавалося, що він один і нема підтримки. Так, у Золя були сторонники, але ж у вигнанні опинився тільки він один. Золя завжди був на крок попереду, тому у свій час так і не здобув визнання та любові сучасників. Еміль Золя став новим етапом у свідомості людства.

Та правосуддя, на диво, ніби настало. Із англійських газет Золя дізнався, що Полковник Анрі, якого, як і Естергазі, загнав у кут слідчий Бертюлюс, зізнався у скоєному. Звинувачений у виготовленні підробок, він був відправлений у в'язницю Мон-Валер'єн, де перерізав собі горло бритвою. Золя неймовірно цьому зрадів. Але, для перемоги цього виявилося не достатньо, Рошфор висловив припущення, що Анрі покінчив із собою через патріотизм, для того, щоб не показувати справжні документи, які могли б поставити під загрозу безпеку держави. Припущення «патріотичної підробки» розвинув Моррас, який в газеті «La Gazette de France» оспівує мужність і гідність полковника Анрі, мученика, потерпілого за праве діло. Потім і права преса з «Вільним словом» («La Libre Parole»), стверджувала: «Перегляд справи - це війна. До цієї війни ми не готові. Так, це буде війна. І розгром. Цього і домагаються, на це і сподіваються євреї ».

Двадцять восьмого травня 1899 р., Золя дописує «Родючість», цього зворушливого і трішки смішного гімну на славу запліднення жінки чоловіком. А наступного дня, двадцять дев’ятого травня, в присутності трьох палат касаційного суду, присутніх на засіданні, голова суду Балло-Бопре зачитав звіт про стан розслідування, та справжнє походження записки . «Чи була вона написана рукою Дрейфуса?» і дав відповідь на своє питання: «Панове, після поглибленого вивчення я, зі свого боку, переконався в тому, що записка була написана не Дрейфусом, а Естергазі ». Третього червня 1899р., касаційний суд одноголосно скасував рішення, за яким Дрейфус був засуджений і тепер звинувачений повинен був постати перед військовим судом Ренна. Звичайно, Золя вирішив повернутися до Франції : «Тепер ніщо на світі не втримає мене тут і зайвої години, навіть якби мені пригрозили, що на кордоні мене заарештують, я б все одно повернувся ». [7]

Процес перегляду справи почався сьомого серпня 1899 р., в залі ліцею Ренна. Новий голова суду, Вальдек-Руссо, не приховував свого розташування до Дрейфуса. Навколо справи розвивалися не найкращі події. В понеділок чотирнадцятого серпня незнайомець, що йшов по вулиці слідом за Лаборі, вистрілив йому в спину і втік. На щастя, куля пройшла повз і він одужав. При розгляді справи, повинна була статися очна ставка між Дрейфусом і Естергазі, але останній, який вже перебував в Англії, обмежився заявою, в якій зізнався, що написав записку, але йому її продиктував Дрейфус. Суд вирішив, що Дрейфуса виправдати неможливо, бо тим налаштують проти себе армію, тому винесли неоднозначне рішення. Дев'ятого вересня 1899 р., п'ятьма голосами проти двох Дрейфус був визнаний винним, але за наявності пом'якшувальних провину обставин, «він написав тільки половину записки», його засудили до десяти років тюремного ув'язнення. Дванадцятого вересня Золя надрукував в «Аврорі» різку і уїдливу статтю під назвою «П'ятий акт»: «Нам показали найдивніше з'єднання замахів на істину і справедливість. Шайка свідків, яка правила судовим розглядом, щовечора сходилася, щоб обговорити завтрашню брудну пастку, виступаючи з брехливими звинувальними промовами замість прокурора, залякуючи і ображаючи тих, хто насмілювався їм суперечити, нав'язуючи себе завдяки своїм званням і поставі... Безглузді прокурори, що переходять всі межі дурості... Я в жаху. Це той священний жах, який охоплює людину, яка бачить, як вчиняється неможливе, річки течуть назад, земля безладно обертається під сонцем ». І в той же день пише Лаборі: «Все це скінчиться яким-небудь помилуванням і темної амністією ». [8] Так і сталося, у вересні 1899 р., президент республіки Еміль Лубе підписав указ про помилування Дрейфуса і той вийшов з в'язниці вільним, але не відновленим у своїх правах. Золя негайно написав у «Аврору» нову статтю, написану у формі «Листи до мадам Альфред Дрейфус». В якій бажає Дрейфусу жаданого спокою. У тій же «Аврорі» був і «Лист до пана Еміля Лубе, президента республіки ». В якому, Золя описує своє не годування та закінчення його ролі в цій історії. Здійснюючи над собою насильство, він написав третій том «Чотирьох Євангелій», названий «Істина», в основі якого лежить історія з Дрейфусом. Роман, надрукований з продовженням в «Аврорі», викликав захват.

Аналізуючи останні статті Золя, присвячені справі Дрейфуса просякнуті невдоволенням підсумків боротьби. Золя бажав тріумфального виправдання Дрейфуса. Письменник хотів, щоб устрій визнав свою провину, знявши обвинувачення з Дрейфуса та повністю відновив його життя до цих подій. Еміль бажав, щоб його визнали як борця за справедливість та істину. А натомість, з Дрейфуса «тихенько» зняли половину обвинувачень, лише для того, щоб зупитинити розкол в країні, та заспокоїти невгамовних Дрейфусарів. Тобто, закрили справу вигідним для себе шляхом, ніби просто зжалились над Дрейфусом, надали послугу. І насправді, просто «грали в благодійників». Золя визнає, що мета до якої він йшов так і не стала реальністю. Письменник був розчарованим. Але вже більше нічого не міг зробити.

А пізніше, сталося те, чого ніхто не очікував. Двадцять дев’ятого вересня 1902 р., у віці шістдесяти двох років Золя помер від задухи у своїй кімнаті. Дружина залишилася жива. Як написав журналіст Жан Бедель: «Існує лише єдине припущення, яке може пояснити, чому один раз з каміна проникла смертельна доза окису вуглецю, та чому в наступні дні тварини змогли вижити в спальні. Це припущення зводиться до того, що димар був закупорений в день повернення Золя в Париж і, що його прочистили вранці, коли письменник був уже мертвий ». [9]

Праві газети відкрито раділи смерті Золя. «Французький народ» («Le Peuple français») запевняв, ніби святий архангел Михаїл вразив Золя, як колись вразив дракона. «Вільне слово» («La Libre Parole») зловтішалося: «Натуралістична пригода: Золя отруєний чадним газом». А тим часом, на письмовому столі Золя, залишилися лежати лише кілька сторінок його останнього, незакінченого роману «Справедливість».

Двадцять п'ятого листопада 1903 р., Дрейфус подав прохання про перегляд рішення Реннського військового суду. Дванадцятого липня 1906 р., було доведено, що рішення військового суду Ренна, «винесене помилково» . Дрейфус, повернувся в армію в чині майора і був нагороджений орденом Почесного легіону. Пікар, у свою чергу, був проведений в бригадні генерали. Боротьба Золя, отримала перемогу, хоч письменник і не дожив всього чотири роки, аби побачити остаточне завершення справи. Еміль Золя був одним з небагатьох, які могли протистояти натовпу, задля справедливості, честі та процвітання батьківщини.

ВИСНОВКИ

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари». Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт». Там він друкував для газети «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро», яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру, для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей пов’язаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Книги:

Пузіков А. Золя-публіцист // Золя Е. Збір. Твор. .: У 26 т. М .: Держлітвидав, 1967р., Т. 26. Ст. 641.

Якимович Т. К. Молодий Золя. Естетика і творчість. Київ: Вид-во Київського ун-ту, 1971 р., Ст. 188.

Цит.за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 367-368.

Еміль Золя. Вибрані твори. М., 1953р. Ст. 701-702. Переклад Т. Іванової.

Цит. за: Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 384.

Лист від 13 серпня 1898 р.

Лист від 3 червня 1899 р.

Лист від 12 вересня 1899 р.

Цит. за:Арман Ланом. Здрастуйте, Еміль Золя! Ст. 465.

Анрі Труайя. Еміль Золя. Вид. Ексмо. 2005 р.

Журнальні статті:

Журнал. Вісті ПФУ Філологічні науки 2009. № 4І. Станько. Два епізоди з життя А.П.Чехова.

Додаток А

«Я звинувачую підполковника дю Паті де Клама в тому, що він був диявольським натхненником судової помилки (хотілося б думати, що він діяв без заздалегідь обдуманого наміру) і потім протягом трьох років усілякими безглуздими, і злочинними способами захищав своє злощасне дітище.

Я звинувачую генерала Мерсьє в тому, що він (можливо, через недогляд) став спільником злочинців, покривши своїм авторитетом найбільшу несправедливість нашого століття.

Я звинувачую генерала Біллі в тому, що він, маючи на руках незаперечні докази невинуватості Дрейфуса, не дав їм законного ходу і тим самим вчинив беззаконня, яке ображає людську гідність. Він прикривався інтересами вищої політики, а насправді - просто прагнув вигородити скомпрометований Генеральний штаб.

Я звинувачую генерала де Буадефра і генерала Гонса в тому, що вони стали спільниками того ж злочину; одним, безсумнівно, керувала лють клерикала, іншим - кастова солідарність, яка робить з військового відомства святий, недоторканний ковчег.

Я звинувачую генерала Пельє і майора Раварі в тому, що вони справили мерзенне дізнання - я хочу сказати: жахливо упереджене дізнання, - що є нетлінним пам'ятником нахабства.

Я звинувачую (якщо тільки медична експертиза не визнає їх позбавленими здатності бачити і розуміти) трьох експертів, які звіряти почерк, Бельома, Варінара і Куара, в тому, що вони склали брехливі, злісні рапорти.

Я звинувачую військове відомство в тому, що воно організувало, користуючись органами друку (переважно газетами "Еклер" і "Еко де Парі"), жахливу кампанію, спрямовану до того, щоб вести громадську думку по помилковому сліду і покрити свої гріхи.

Я звинувачую перший військовий суд у тому, що він порушив закон, виносячи звинувачення на підставі, не представленого суду документа. Я звинувачую другий військовий суд у тому, що він, підкоряючись дисципліні, покрив це беззаконня та скоїв, у свою чергу, юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного.

Виступаючи з цими звинуваченнями, я не забуваю статей 30 і 31 закону про пресу, виданого 29 липня 1881 р., який карає за наклеп і поширення злісних чуток, і готовий нести відповідальність за свої слова, і вчинки. Я незнайомий з людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає проти них ні злопам'ятства, ні особистої ненависті. Вони є для мене уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований до того, щоб наблизити торжество правди і справедливості. Не можна допустити, щоб нахабно зневажалися права людини! Всю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості і полум'яно вірю, що правда отримає перемогу. Нехай наважаться викликати мене в суд, і хай слідство ведеться при відкритих дверях! Я чекаю ». [4]