istoriya_Ukrayini_shpori_2

№81 Зміст угоди про створення Співдружності незалежних держав, підписаної в мінську 8 грудня 1991 року.

Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави - засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року, далі - "Високі Договірні Сторони", констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.

Грунтуючись на історичній спільності наших народів і сформованих між ними зв'язках, враховуючи двосторонні угоди, укладені між Високими Договірними Сторонами,

прагнучи побудувати демократичні правові держави,

маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги до державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправності і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права,

вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва між нашими державами відповідають докорінним національним інтересам їхніх народів і служать справі миру і безпеки,

підтверджуючи свою прихильність до цілей і принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Хельсінкського Заключного Акта та інших документів Наради з безпеки і співробітництва в Європі,

зобов'язуючись дотримуватись загальновизнаних міжнародних норм про права людини і народів,

домовилися про нижченаведене:

Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави - засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року, далі - "Високі Договірні Сторони", констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.

Грунтуючись на історичній спільності наших народів і сформованих між ними зв'язках, враховуючи двосторонні угоди, укладені між Високими Договірними Сторонами,

прагнучи побудувати демократичні правові держави,

маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги до державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправності і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права,

вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва між нашими державами відповідають докорінним національним інтересам їхніх народів і служать справі миру і безпеки,

підтверджуючи свою прихильність до цілей і принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Хельсінкського Заключного Акта та інших документів Наради з безпеки і співробітництва в Європі,

зобов'язуючись дотримуватись загальновизнаних міжнародних норм про права людини і народів,

домовилися про нижченаведене:

Стаття 1

Високі Договірні Сторони утворюють Співдружність Незалежних Держав.

Стаття 2

Високі Договірні Сторони гарантують своїм громадянам незалежно від їхньої національності або інших відмінностей рівні права і свободи. Кожна з Високих Договірних Сторін гарантує громадянам інших Сторін, а також особам без громадянства, що проживають на її території, незалежно від їхньої національної належності або інших відмінностей громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи відповідно до загальновизнаних міжнародних норм про права людини.

Стаття 3

Високі Договірні Сторони, бажаючи сприяти вираженню, збереженню і розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, що проживають на їхніх територіях, і сформованих унікальних етнокультурних регіонів, беруть їх під свій захист.

Стаття 4

Високі Договірні Сторони розвиватимуть рівноправне і взаємовигідне співробітництво своїх народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, у гуманітарній та інших галузях, сприятимуть широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильно дотримуватимуться взаємних зобов'язань.

Сторони вважають за необхідне укласти угоди про співробітництво у зазначених галузях.

Стаття 5

Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих кордонів у рамках Співдружності.

Вони гарантують відкритість кордонів, свободу пересування громадян і передачі інформації в рамках Співдружності.

Стаття 6

Держави - члени Співдружності співробітничатимуть у забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненні ефективних заходів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під суворим міжнародним контролем.

Сторони поважатимуть прагнення одна одної до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави.

Держави - члени Співдружності зберігатимуть і підтримуватимуть під об'єднаним командуванням загальний військово-стратегічний простір, включаючи єдиний контроль над ядерною зброєю, порядок здійснення якого регулюється спеціальною угодою.

Вони також спільно гарантують необхідні умови розміщення, функціонування, матеріальне і соціальне забезпечення стратегічних збройних сил. Сторони зобов'язуються проводити узгоджену політику з питань соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їх сімей.

Стаття 7

Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їхньої спільної діяльності, яка реалізується на рівноправній основі через спільні координуючі інститути Співдружності, належать:

- координація зовнішньополітичної діяльності;

- співробітництво у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, у галузі митної політики;

- співробітництво в розвитку систем транспорту і зв'язку;

- співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;

- питання міграційної політики;

- боротьба з організованою злочинністю.

Стаття 8

Сторони усвідомлюють планетарний характер Чорнобильської катастрофи і зобов'язуються об'єднувати і координувати свої зусилля щодо мінімізації і подолання її наслідків.

Вони домовилися укласти в цих цілях спеціальну угоду, що враховує важкі наслідки катастрофи.

Стаття 9

Спори щодо тлумачення і застосування норм цієї Угоди підлягають вирішенню шляхом переговорів між відповідними органами, а при необхідності - на рівні глав Урядів і Держав.

Стаття 10

Кожна з Високих Договірних Сторін лишає за собою право припинити дію цієї Угоди або окремих її статей, повідомивши про це учасників Угоди за рік.

Положення цієї Угоди можуть бути доповнені або змінені за спільною згодою Високих Договірних Сторін.

Стаття 11

З моменту підписання цієї Угоди на територіях держав, що її підписали, не допускається застосування норм третіх держав, у тому числі колишнього Союзу РСР.

Стаття 12

Високі Договірні Сторони гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для них із договорів та угод колишнього Союзу РСР.

Стаття 13

Ця Угода не зачіпає зобов'язань Високих Договірних Сторін щодо третіх держав.

Ця Угода відкрита для приєднання усіх держав-членів колишнього Союзу РСР, а також для інших держав, що поділяють цілі і принципи цієї Угоди.

Стаття 14

Офіційним місцем перебування координуючих органів Співдружності є місто Мінськ.

Діяльність органів колишнього Союзу РСР на територіях держав - членів Співдружності припиняється.

Вчинено у місті Мінську 8 грудня 1991 року в трьох примірниках, кожний білоруською, російською й українською мовами, при цьому три тексти мають однакову силу.

№80 Україна та утворення союзу РСР.

Державний статус України в 1921-1922 pp.

Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна самостійність України була поступкою більшовиків українському національному рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу.

Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами:

- РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У;

^- Червоною армією;

- каральними органами - НК (надзвичайними комісіями).

У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньої контрреволюції і міжнародного імперіалізму».

Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp.Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія.

Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали у воєнний та господарський союз.

Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви.

Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Така система відносин здобула назву «договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.

Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними і радянською Росією.

Сталінський проект утворення СРСР. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект створення союзної держави, що передбачав включення радянських республік до складу Російської Федерації на правах автономій. Цей проект дістав назву плану «автономізації».

У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій союзних республік. 3 критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції щодо цього плану.

№79 Становлення та розвиток соціал демократичного розвитку в Україні.

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В. Винниченко, М. Вороний, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко та інші. Коли в Росії вибухнула Лютнева революція, УСДРП вже являла собою потужну політичну організацію, одну з найвпливовіших партій в українському національно-визвольному русі. Соціал-демократи відіграли ключову роль у заснуванні Центральної Ради у березні 1917 р., справляючи вирішальний вплив на революційні та державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Так, якщо використовувати останній критерій, то весь корпус літератури досить чітко розділяється на чотири основні групи: українська, російська, радянська та зарубіжна. Водночас, враховуючи теоретико-методологічні підходи авторів, які, як правило, віддзеркалюють їхні політичні переконання, бачимо, що кожна із щойно названих груп у цьому плані є неоднорідною. Тому варто послідовно розглянути кожну з чотирьох історіографічних груп окремо.

З іншого боку, треба враховувати, що жодна з них не розвивалася цілком ізольовано від інших, до того ж протягом значних періодів часу усі вони еволюціонували паралельно, під впливом і на тлі багато в чому ідентичних умов.

З цих причин, а також з метою подати панорамну картину історіографії проблеми, виклад матеріалу буде підпорядковано хронологічному принципу. Ми розглянемо, як розвивалася історіографія української соціал-демократії на таких її основних етапах:

а) кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст., тобто від зародження руху до кінця визвольних змагань;

б) міжвоєнний період (20-ті – 30-ті рр. XX ст.) – вивчення проблеми на теренах української еміграції та діаспори, зародження і розвиток радянської історіографії;

в) повоєнний період – подальша еволюція названих груп, поява низки західноєвропейських та американських студій відповідної тематики;

г) новітній період (з 1991 р.) – виникнення й інтенсивний розвиток сучасної української історіографії проблеми.

Кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст.

Перші публікації, що проливають світло на зародження і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст.[1], невдовзі після утворення РУП. Як правило, це праці, написані «на злобу дня»; вони не містять глибокого аналізу подій і мають полемічне, подекуди пропагандистське забарвлення, що дає певну підставу розглядати їх не тільки як історіографічне, але й як історичне джерело. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. До таких належать ранні студії провідних діячів українства Д. Дорошенка, С. Єфремова та І. Стешенка [2]. При цьому, якщо праця Д. Дорошенка є радше інформаційним повідомленням, то І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку національного суспільно-політичного руху, а також вперше здійснив його класифікацію, звівши українські політичні сили до трьох основних напрямків: радикально-демократичного, марксистського та націоналістичного. Дещо пізніше подібну класифікацію запропонував у своїй праці й С. Єфремов. Можна припустити, що одним із основних завдань його студії, що побачила світ у Петербурзі 1907 р. на хвилі післяреволюційної лібералізації, було ознайомити російську громадськість з витоками, сутністю та Ідейними засадами політичного українства, показати його як у цілому помірковану, неконфронтаційну (принаймні в національному питанні) течію і у такий спосіб закласти фундамент для подальшого порозуміння та співробітництва між російськими та українськими опозиційними самодержавству силами. Деякі цікаві фактичні дані щодо зародження національних політичних партій наприкінці XIX ст. знаходимо у статті В. Дорошенка – одного з діячів, який стояв біля витоків політичного українства [4]. Серед літератури цього періоду звертає на себе особливу увагу праця українського соціал-демократа. О. Лоли (псевдонім – В. Степанюк), яку він опублікував у 1914 р. [5]. У роботі на значній джерельно-фактичній базі розглядається діяльність РУП–УСДРП у середовищі міського пролетаріату. Стаття, зокрема, свідчить про те, що напередодні Першої світової війни за тактикою та методами боротьби, політичним темпераментом українська соціал-демократія в цілому займала помірковані, реформістські позиції і в цьому плані вписувалася швидше у західноєвропейський, аніж в загальноросійський контекст.

Міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті рр. XX ст.)

У середовищі української політичної та інтелектуальної еліти, значна частина якої опинилася в еміграції на початку 1920-х рр., були представники різних (часом полярно протилежних) партійних угруповань та соціально-політичних течій, На рубежі 1920-х-1930-х рр. заявили про себе три «табори»: республіканська демократія під прапором УНР, консервативні кола та націоналісти під егідою ОУН. Ідейно-політична «строкатість» української еміграції призвела до того, що процес осмислення історичного досвіду, здобутого українським народом протягом національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., відбувався на тлі гострої політичної та ідеологічної боротьби. Отже, при ознайомленні з українською зарубіжною міжвоєнною літературою потрібно враховувати ту принципову обставину, що у певному сенсі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків у середовищі української еміграції. Ця її специфічна риса набуває особливого значення, якщо згадати, що міжвоєнна історіографія проблеми творилася насамперед самими учасниками досліджуваних ними подій. Адже українська наукова еміграція була, по суті, складовою української політичної еміграції, оскільки здебільшого складалася з людей, тією чи іншою мірою причетних до зародження та розвитку національних суспільно-політичних рухів, визвольних змагань 1917-1920 рр. тощо. Як правило, вони мали більш-менш чітку політичну позицію і майже завжди – партійну приналежність. У цей період тривала, за вдалим визначенням М. Шлемкевича, «внутрішня громадянська війна в духові,... вже не в житті, але в мислях еміграції» 

Повоєнний період (1940-1980-І рр.)

В українському зарубіжжі в повоєнні часи гострота ідейно-політичного протистояння поступово зменшилася. Сталося головне: значною мірою «розмежувалася» наука і політика у вивченні проблеми, виникла більш-менш чітка межа між академічними школами української історіографії і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; українознавство постало як суто теоретична галузь. У суто формальному плані стався більш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і корпус академічних студій.

Серед публікацій повоєнної зарубіжної української історіографії [18] слід насамперед відзначити глибокі дослідження В. Дорошенка, П. Феденка, М. Стахіва, І. Мазепи, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, І. Нагаєвського. Над цими істориками, на відміну від їх радянських колег, не тяжіла необхідність дотримуватись у своїх роботах ідеологічних «табу». Тож прагнення до наукової коректності, поєднане із високим професійним рівнем, привело до появи низки цікавих аналітичних студій. З іншого боку, повоєнні дослідники, відірвані від архівних фондів, які у переважній більшості лишилися на території УРСР, здебільшого мусили оперувати вже відомими з міжвоєнних часів фактами.

У радянській історіографії вивчення проблеми відновлюється лише у другій половині 1950-х рр., у часи хрущовської відлиги. Зокрема, в контексті певного концептуального оновлення історії Радянського Союзу, РСДРП(б)-ВКП(б)-КПСС, а також Компартії України було визнано доцільним подальше дослідження боротьби більшовиків із їх політичними опонентами [19]. Проте, оскільки по суті мова йшла не про отримання об'єктивних знань, а лише про деяку корекцію існуючої вже штучної моделі історії СРСР, яку до того ж належало здійснювати виключно із використанням тієї ж марксистсько-ленінської методології, то на концептуальному рівні мало що змінилося.

Новітній період (із 1991 р.)

Як уже зазначалося, виділяти дану добу в окремий етап розвитку історіографії української соціал-демократії змушує поява наприкінці 1980-х рр. і бурхливий розвиток цілком нової історіографічної групи – сучасної української історичної літератури. З ідейно-концептуальної точки зору вона багато в чому базується на надбаннях еміграційної історіографії (хоча і має свій самодостатній зміст). Однак специфіку цієї групи визначає і те, що зароджувалася вона «у надрах» радянської історіографії. Наприкінці 1980-х років українська радянська історіографія подій 1917-1920 рр. в Україні мала значний обсяг, струнку концепцію, чітку методологію, напрацювала певні традиції вивчення. Вади її, проте, були настільки очевидними і настільки серйозними, що навіть в умовах обережної горбачовської ідеологічної лібералізації історики ортодоксальної радянської школи почали публікувати матеріали, які, не зачіпаючи моноліт радянської історичної парадигми, репрезентували окремі замовчувані раніше факти, свіжі погляди, підходи, ідеї [24]. Можна стверджувати, що саме тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років починається новий етап у розвитку історичної науки. Нова історіографія народжується в результаті поступової і обережної реформації української радянської історіографії. Ідеологічні та концептуальні її основи тривалий час залишалися незмінними, а мова йшла, головним чином, про залучення до наукового обігу деяких нових матеріалів, проте ні в якому разі не про відмову від методології історичного матеріалізму чи від радянської історичної парадигми. Було висунуто гасла «заповнення білих плям» та «переосмислення деяких сторінок минулого», причому цілий ряд кардинальних тем вітчизняної історії все ж лишався частково або повністю недоторканним. До «табуйованих» належала і переважна більшість сюжетів історії українських визвольних змагань 1917-1920 рр., оцінки діяльності національних суспільно-політичних течій. Усвідомлення необхідності глибокої ревізії напрацьованих ними історичних знань і концепцій прийшло до українських вчених поступово, разом з оприлюдненням невідомих раніше фактів, матеріалів і літератури. Спроби все це обробити і врахувати, залишаючись на традиційному теоретичному фундаменті, ставали дедалі безуспішними, паралельне ознайомлення з надбаннями зарубіжної науки поглиблювало розчарування та розгубленість. Основною тенденцією цього періоду був поступовий відхід від концептуальних напрацювань радянської історіографії, а згодом і повна відмова від них. У 1993 р. С. Білокінь висловив думку багатьох, коли констатував: «В історії України немає «білих плям», а є цілковито сфальшована картина»[25]. Почалося активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Обсяг подібних студій швидко зростав, причому у цьому напрямку працювали майже всі дослідники історії. Згодом, добре зорієнтувавшись у проблемі, чітко уявляючи її внутрішню структуру, фактологічний та концептуальний «кістяк», наші історики дістали змогу поглиблено вивчати окремі її аспекти, залучаючи ті самі архівні матеріали, яких свого часу бракувало дослідникам з діаспори.

78. Політичні реперсії проти демократичних національно-визвольних сил ( Олекса Тихий, Василь Стус, Алла Горська)

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві(листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.