Розділ 1. Трансформація української економіки: стан і перспективи розвитку

1.1. Трансформація вітчизняної економіки: умови та підходи

Вирішення проблеми трансформації української економіки в напрямку її соціально спрямованості є необхідною умовою зростання соціально-економічного добробуту населення до рівня економічно розвинених країн. Упродовж останніх років в цьому процесі суттєвих змін не відбулося. Економіка України продовжує залишатися високозатратною з надмірною матеріало- і енергомісткістю ВВП порівняно з економічно розвиненими країнами [1, с.223].

Багато українських дослідників справедливо вказують на три групи основних причин, що призвели до глибокої економічної кризи в Україні. Перша – успадкування Україною недоліків від колишнього СРСР. Друга група причин пов’язана з діями українських «реформаторів». За даними українського економіста С.Мочерного ці дії слушно конкретизуються у таких найважливіших чинниках: відсутності науково обґрунтованої стратегії реформ; руйнуванні державного управління економікою в умовах абсолютного переважання державної власності; шоковій лібералізації цін і ліквідації та знеціненні трудових заощаджень; кланово-номенклатурному характері роздержавлення і приватизації; придушенні національного виробника і привілейованому становищі посередників; масовому відтоці капіталу за кордон; відсутності ефективної національної економічної політики. До третьої групи причин належать чинники, що зумовлені самим процесом трансформації адміністративно-командної системи в ринкову економіку взірця ХІХ ст. Безумовно, що найважливішою є друга група причин [1, с.224].

Ринкова економіка – це економіка соціальної спрямованості. Якщо підходити до оцінки цього визначення з позиції кількісних ознак, то в економічно розвинених країнах на базові галузі і галузі засобів виробництва припадає 20 – 30% ВВП, а на галузі соціального спрямування і надання послуг – 80%. Це означає, якщо в Україні ці показники мають діаметрально протилежне значення, то їх потрібно спрямувати до рівня економічно розвинених країн [14, с.97].

На сьогодні експорт України є сировинним. Найперше – це гірничо-металургійний комплекс. Його потужності з виплавки становлять майже 56 млн. т. на рік. Технологічна база далека від оптимальної і здебільшого не відповідає сучасному світовому рівню. Так, частка високовитратної мартенівської технології виробництва сталі перебуває на рівні 47,9% проти 2,5% у світі. Частка використання методу безперервного розливу заготовок – 19,8% проти 86,6% у світі. Основні фонди майже у всіх базових галузях, у т. ч. і у гірничо-металургійному комплексі, зношені на 60 – 70%. Але справа не тільки у фізичній зношеності. Більш значущим за всіма напрямками економічної діяльності є їх моральне старіння.

Безумовно, роль металургії у відтворювальних процесах має стратегічне значення. Це виробництво в переважній більшості має комплексний характер та пов’язане щільними технологічними зв’язками зі споживачами. Без відповідної металопродукції неможливе функціонування паливно-енергетичного комплексу, машинобудування, залізничного транспорту, створення автомобілів, суднобудування, інвестиційно-виробничого комплексу. Тому очевидно, що функціонування такої галузі вимагає відповідного державного регулювання. Але у процесі так званого реформування української економіки в період з 1991 р. до сьогоднішнього дня ця галузь фактично розвивалась без урахування потреби формування цілісного українського ринку. Тому потенціал гірничо-металургійного комплексу, основна частина продукції якого збувається за кордоном, використовується вкрай нераціонально [1, с.225].

У 1991 р. для нормального функціонування власної економіки Україна мала самодостатній економічний, технічний, технологічний, сировинний і людський потенціал. Тільки урядові тоді потрібно було створити комплексну програму стратегії розвитку економіки України на далеку і близьку перспективу. Тоді видно було б, які у такій моделі розвитку є надлишок або нестача виробничих потужностей. Така модель прояснила б потребу ув’язати пропорції розвитку української економіки, у яких галузях і як нарощувати виробничі потужності, у яких пропорція необхідно трансформувати всю економіку, щоб вона набула соціальної спрямованості. А оскільки така комплексна програма не була створена, а існувала «багатовекторність», то у таких умовах українська економіка була спрямована без чітко окресленого курсу [14, с.39].

Відсутність ефективного державного регулювання в українській економіці з перших місяців її незалежності призвела до неприпустимих перекосів. Внутрішній попит опустився нижче критичної межі. В Україні культивується надмірна величина експорту, що припадає на сировинний сектор. Це призводить до виснаження національних природних ресурсів і втрати державою частини природної ренти, що створює загрозу економіці.

Структурна невідповідність розвитку української економіки спостерігається і в чисельності працюючих в тій чи іншій галузі економіки. Найбільша чисельність працюючих у нашій державі сконцентрована у сільському господарстві [1, с.229].

Здатність нації досягнути успіхів у певній галузі економіки залежить від сумарного впливу забезпеченості цієї країни факторами виробництва, особливосте й місцевого попиту, розвитку споріднених і допоміжних галузей промисловості та конкуренції на місцевому ринку.

Але принципово важливим є формування та розвиток ефективного внутрішнього ринку. Саме внутрішній ринок найбільш повно може забезпечити соціальні і культурні потреби нації. Соціально спрямована економіка в першу чергу розвиває власні галузі соціального спрямування і надання послуг, безумовно опираючись на базові галузі. Таким чином формується зайнятість населення, забезпечується створення нових робочих місць, відповідних галузевих і міжгалузевих структур і зв’язків, і ні в якому разі не за рахунок власного народу на користь іншим.

Ті методи, які культивувалися в Україні до сьогодні, не дали відповідного соціально-економічного ефекту. Всі попередні «стратегії», які розроблялися і затверджувалися в Україні щодо її економічного й соціального розвитку, не могли стати організуючим документом ні на тривалий, ні на середній, ні на короткий періоди. Не стала ним і «Стратегія економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» [14, с.40].

На сьогоднішній день розроблена Програма економічних реформ на 2010 – 2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава».

Таким чином, кінцевою метою економічної трансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходу до ефективної економічної системи, яка б забезпечувала оптимальні темпи зростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення цієї мети потребує економічної стабілізації з дальшим переростанням у економічне пожвавлення, а відтак піднесення. Якщо розкрити кінцеву мету реформування, то вона передбачає не просте лінійне підвищення ефективності економіки, а перехід до пост індустріального суспільства.