23.Українське архітектурне бароко.( в тет)

Період другої половини XVII-XVIII століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у ХVIII столітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій — орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Давався взнаки й історичний досвід, коли злигодні й бідність не дозволяли зводити величні храми. Народ призвичаївся до простих, але зручних, доцільних, без надмірностей храмових споруд. До того ж, мальовничий і дуже різноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним оточенням – були то широкі лани Полісся чи глибокі каньйони Поділля, пагорби Галичини і Буковини чи високі гори Карпат. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко. Прикладами таких споруд є Миколаївський собор у Ніжині, (побудований в 1668-1670 рр.. московським архітектором Г.І.Устіновим) та Спасо-Преображенська церква в Сорочинцях (1732 р.) з прекрасним ліпним декором в характері українського народного мистецтва. В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

24.Українське літературне бароко.

XVII—XVIII сторіччя стали періодом розвитку українського бароко. Складна образність дедалі більше приваблює авторів, алегоричність та метафоричність творів робить їх ніби нашаруванням смислів та образів. Але ця складність не відлякувала читача, а навіть зацікавлювала його, бо бароковий твір часто містив гру, мав бути розгаданим і розшифрованим, ніби ребус. Дійсно, форма барокового твору мала особливе значення. Часом письменники надто ускладнювали її, але експерименти з формою принесли нам оригінальні і дуже цікаві жанри. Відомий мені акровірш як жанровий різновид поезії, виявляється, також виник у цей період. Акровірш — це особливий вірш, з перших літер рядків якого складається слово або й цілий вислів. Вивчивши літературу цього періоду, мої однокласники, які пишуть вірші, також пробували себе в цьому жанрі — настільки цікавим та оригінальним він видався нам. Були й інші «ігрові» форми поезії, наприклад вірші могли записуватись певними фігурами (у формі зірки, хреста, навіть корабля!), поети шифрували в своїх творах дати, вислови, малюнки, але від того поезія не втрачала ані свого ліризму, ані глибини сенсу. Напевно, треба було оволодіти справжньою майстерністю поета, аби створювати такі поезії. Наприклад, І. Величковський вигадав так звані «раки літеральні», тобто вірші, рядки яких можна було читати в будь-якому напрямі.

Бароко не тільки впливало на форму і зміст творів, але й на їхню мову: виник особливий мовний стиль, що характеризувався складною метафоричністю, багатством та вишуканістю мови, він дістав назву «плетіння словес», бо і справді слова спліталися у химерні візерунки, красиві і захоплюючі.

Митці бароко часто виявляли більше уваги до зовнішньої форми, ніж до змісту творів. У літературному бароко дивним чином поєднувалися суперечності: земне й небесне, духовне і світське, античність і християнство.

Першим українським письменником, творчість якого була позначена рисами бароко, вважається Іван Вишенський. Проте утвердження бароко у вітчизняній літературі пов'язується з іменами Мелетія Смотрицького та Кирила Транквіліона. Значну роль у становленні цього стилю відіграла Києво-Могилянська колегія (пізніше академія), його професори організували своєрідні курси поезії, на яких приділяли значну увагу характеристиці курйозних, фігурних, панегіричних віршів. Науку віршування вивчали не лише теоретично, а й практично вправлялися у складанні віршів. Останнім великим українським письменником епохи бароко був Григорій Сковорода, з творчістю якого, за твердженням І Чижевського, «літературне бароко не дожевріло а догоріло і повним полум'ям до кінця та враз згасло».