ukrainoznavstvo

історико-етимологічному принципі і була подібна до староболгарських правописних норм. Через це літери того письма не завжди адекватно передавали живу вимову (не сприяла графічній уніфікації й відмінність між племінними говірками). Багатство форм зафіксувало зображення навіть окремих звуків (літер і, и, е, є; літера ї зафіксована в більше як 20 зображеннях).

Історико-етимологічний принцип властивий мовній практиці аж до XVIII ст. (навіть творчості І. Котляревського). З початку XIX ст. все ширшого застосування набуває принцип фонетичний. І це пов’язано як з внутрішньою еволюцією самої мови, так і з обставинами її розвитку.

Стосовно мови ще староболгарські та візантійські впливи були як добром, так і злом: бо й розширяли лексичний фонд, і витісняли семантику, деформували лад народної мови. Польська мовна експансія і на законодавчому рівні загрожувала навіть існуванню української мови. А разом з тим – і українському типові культури, людини та суспільства. Не випадково ж в одному з листів О. Безбородько, беручи до уваги й характер наслідків російської політики, писав: «Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство. Що замість давніх героїчних постатей появилися кар’єристи, які шукають тільки посад і винагород» (М. Семчишин. Тисяча років української культури. Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто, 1985).

Ті кар’єристи були як турецької, польської, так і російської орієнтації, та наслідок того був один: зневажливе ставлення до народної мови й культури як до явищ нижчого сорту – мужицько-периферійного. І зрозуміло, коли таке ставлення культивували чужинці; а от з боку «своїх» – то було не чим іншим, як зрадою й проявом найвищого аморалізму. Однак він укорінювався. Рідна мова, за словами ідеолога уніатства П. Скарги (автора твору «Про єдність Церкви Божої...»), є непридатною для серйозної справи, теологія, філософія, інші науки можуть виражатися лише грецькою чи латинською; слов’яно-руська ж мова – як мова посполитих, мужиків – непридатна для жодної з наук. Ця позиція віддобразилася й на мовному режимі ряду академій (у тому числі й Київської), а це спричинило величезні не тільки освітньо-наукові, а й духовно-моральні втрати. Тому кращі представники Гетьманської держави проблему мови й поставили в число пріоритетних.

Так, не лише П. Сагайдачний одним із найголовніших напрямків своєї політики вважав освіту й науку. І митрополит В. Рутський, що 1624 р. заснував семінарію («спільну для русичів і москалів»), протестував проти переходу на латинські обряди, оскільки, писав він, «коли у латинських школах за чотири роки 200 руських шляхтичів перейшло на латинський обряд, то що залишиться від руської шляхти за десять років?» Очевидно, що народ залишиться без інтелігенції, а тим самим і без майбутнього; він не зможе виконати зумовлену Богом історичну місію.

151

З урахуванням цього розвиткові української освіти й науки сприяв Б. Хмельницький. Вимогу про створення двох академій – української й польської

– та про зорієнтовані на інтереси України гімназії, колегії, школи, друкарні ставив як обов’язковий пункт Гадяцької угоди (1658) гетьман І. Виговський, а через 20 років – гетьман П. Дорошенко, відправляючи послів до Варшавського сейму.

Політику протекціонізму щодо вітчизняної освіти, науки, культури проводили гетьмани І. Мазепа та К. Розумовський, митрополит П. Могила, що й забезпечило їхній бурхливий розквіт та міжнародне визнання, зокрема – Києво-Могилянської академії. «Саме в Академії, – зазначає з цього приводу З. Хижняк, – формувалась українська літературна мова, література й поезія, в яких відбивались тенденції демократичного світогляду народу» .

Державницько-національний підхід до проблем буття народу зумовив і те, що з’явилися твори (праці), українські не лише формою (мовою), а й змістом. Яскравий приклад тому – «кройніка» «Густинський Літопис» (1670), у якій подано історію Київської Русі до кінця XVI ст. і в якій історію України та її культури подано не тільки в контексті світової історії, а й як самодостатньо народну. А це виховувало не лише знання, а й патріотичні переконання, зв’язувало покоління й віки, минуле, сучасне та майбутнє.

«Велика Руїна» держави зумовила велику руїну й української мови. Зокрема, ліквідація Гетьманщини та Запорозької Січі зумовила ліквідацію не лише численних освітньо-наукових закладів (аж до Києво-Могилянської академії), а й кадрів інтелігенції, і національних законодавчих інституцій – і законів та праць, що сприяли б розвиткові національно-державного й освітньокультурного будівництва.

Перші докази свідомої руїни виявилися ще за життя гетьмана Б. Хмельницького, коли поза ним російський і польський уряди домовилися про поділ України і, тим самим, про знищення її не те що суверенітету, а навіть автономії. Протест українського гетьмана цареві не зупинив злочиннозрадницьких дій адміністрації Романових. Та якщо тоді царизм діяв таємно, то Петро І відмовився не тільки від зобов’язань, визначених Переяславською угодою (хоча лицемірно звинувачував у зраді І. Мазепу), а й від маскування колонізаторських замірів. Саме він видав укази про заборону існування української системи законодавства та освіти, а також вживання української мови не тільки у світських, а й в церковних публікаціях. Його наступники ще поглибили кризу. Вирішальним у цьому процесі став час правління Катерини II, за якої 1764 р. К. Розумовського змушено зректися гетьманства та всі проблеми України доручено вирішувати російській «Малороссийской коллегии». 1775 р. зруйновано Запорозьку Січ і останнього кошового Калнишевського підступно заслано до Соловецького монастиря. 1780 р.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська Академія. – К., 1981.

152

офіційно скасовано рештки автономного управління. 1783 р. скасовано козацькі полки (а з тим і адміністративні інституції). 1786 р. позбавлено елементарних автономних прав і українську церкву, зокрема – видавати твори не лише світського, а й релігійного змісту українським правописом. Друкарні, що містилися в монастирях (як Чернігівська) і наважувалися порушити цю вимогу, бралися штурмом військами і руйнувалися.

Наслідки не забарилися: ревізійні полкові книги засвідчують, що ще на середину XVIII ст. на території тільки семи полків (Ніжина, Лубен, Чернігова, Переяслава, Миргорода, Прилук і Полтави) у 35 містах і 61 містечку та 792 селах нараховувалося 866 шкіл (одна на тисячу мешканців). Величезну роль відігравали колегіуми, засновані в Чернігові (1700), Білгороді (1722, 1726 р. переміщений до Харкова), Переяславі (1730), і семінарії (Полтава, 1779).

Та з ліквідацією державності статистика засвідчила: невдовзі на Слобожанщині одна школа стала припадати на 2500 мешканців (а через 100 років – на 4270!); на Чернігівщині через 100 років лишилося тільки 52 школи (і кожна з них припадала на 6730 душ). Так само розгорталися події й щодо Києво-Могилянської академії: коли за І. Мазепи в ній навчалося щорічно по 2000 студентів, то за умов репресій у них лишалося близько 160, а згодом вона була закрита як світський навчальний заклад зовсім...

1783 року й офіційно – імператорським указом – в освітніх закладах було впроваджено навчання російською мовою (обов’язково з вимовою, що існувала у Великоросії).

Ще гіршою склалася ситуація в західноукраїнських землях, на Буковині та в Закарпатті. І раніше там провадився польський шовіністичний курс на повне витіснення українського шкільництва. З часу поширення меж російської експансії на тих землях активізується ще й русофільство – як реакція на польські і мадярські утиски та сподівання на захист «білого і одновірного» царя.

Це тим прикріше, що Галичина цілі століття продовжувала освітні традиції київських князів та короля Данила Галицького. Тож і сталося, що величезну увагу в культурно-освітній сфері взяли на себе львівські, луцькі, острозькі, волинські школи, братства, академії та друкарні ще за умов Великого князівства Литовського. Цілою епохою стала діяльність осередків товариств «Просвіта», що розпочали діяльність 1858 р. Хай і опосередковано, але всебічний вплив справляла Гетьманщина, а також прямі зв’язки з науковоосвітніми інституціями Європи, в яких навчалися сотні українців. Певне полегшення від польського, мадярського, румунського гніту прийшло за австрійського протекторату: українці дістали змогу розвивати свої не лише початкові, середні, а й вищі навчальні заклади. Але вповні скористатися ліберальнішою політикою не зуміли через значні розшарування, зокрема конфесійні – у середовищі своєї ж шляхти та інтелігенції: міжусобна боротьба призвела до поразки всіх українофільських груп. Вони почали служити не

153

стільки рідному народові та Вітчизні, скільки їхнім ворогам, послаблюючи тим і без того слабкі сили. Тому і вийшло, що шкільна система й на теренах України опинилася в руках поляків, мадяр та румунів. Хоча в школах вивчалася

йукраїнська мова – у трьох типах державних шкіл: нормальній, головній, тривіальній – мовою навчання стала німецька, а згодом польська. Мовою ж шкільних підручників («Читанки» 1786 р., «Катехизму» 1788 р. і «Букваря» 1790 р.) стала словеноруська. А під кінець XVIII ст. на українську мову відводилося лише 2 години. Цісар Йосиф II 1781 р. видав указ, згідно з яким можна було створювати народні школи скрізь, де було 90–100 дітей, і на терені України українська мова вводилася в школах як крайова. Та й цю можливість із часом було втрачено через вольову кволість і глибоку денаціоналізацію власної інтелігенції й міжконфесійні чвари.

Ще одна можливість покращити ситуацію виникла з відкриттям 1784 р. Львівського університету й дозволом викладати в ньому книжною мовою на церковнослов’янській основі. Однак і цього разу професори-українці зрадили свій народ. Вони, як писав Б. Лепкий, стали орієнтуватися на католицьколатинські традиції, тому в них «затратилося почуття народної честі, забулася колишня слава, люди не вміли постояти в обороні своїх прав», оскільки їм «здавалося, що рідна мова, котру допущено до викладачів університетських, гірша від інших». Так власні вади було переадресовано мові, а це обернулося великою народною драмою: почали ширитися версії, що від української мови відвертається сам український народ: на східній Україні він прагне зрусифікуватися, на західній – сполячитися чи онімечитись. Дійшло до того, що ще у XVIII ст. на Лівобережжі видавалися лише російськомовні публікації,

аперша на терені України газета («Газет де Леополь») у Львові (1776р.) вийшла мовою... французькою.

Іщастя України в тому, що її талановитий, героїчний народ не втратив ні духовної, ні національної особовості: він боровся. Як боролася й свідоміша своєї місії інтелігенція. Тому й сталося, що українська мова поволі, але все настійливіше входить у творчість І. Вишенського і М. Смотрицького, в поезію

йдраму Києво-Могилянської академії, І. Гізеля і П. Могили, в мову документів Б. Хмельницького й І. Мазепи та Конституції П. Орлика, історіософських праць (літописів) козацької доби, і славетного поета-філософа Г. Сковороди й поетадраматурга І. Котляревського. На початок XIX ст. проблема української мови стає для прогресивної інтелігенції (і не тільки української, а й інших народів) центральною. Г. Квітка-Основ’яненко розгортає дискусію, основною ідеєю якої стає: українська мова є, як і всі слов’янські мови, самодостатньою. Вона може й повинна стати мовою найсерйозніших жанрів словесності. І не тільки словесності, а й науки та громадського життя. Апогеєм цієї еволюції стають погляди і слова Т. Шевченка: необхідно мати свою мудрість, а це означає – пам’ять історії й роду, свою освіту, науку і мову. На москалів (інших сусідів) не оглядайтеся: «у них народ і слово і у нас народ і слово». Щоправда, духовні

154

покручі цього не усвідомлюють, їм чужі досвід і слава великих прадідів. Та відродження нації невідворотне! Тому, прагнучи розбудити їхню приспану совість та честь, Т. Шевченко й писав: ви –

Правнуки погані! …і в слов’янофіли

Так і претесь... І всі мови Слов’янського люду – Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже...

(«І мертвим, і живим, і ненарожденним...»)

М. Шашкевич і Т. Шевченко розбудили сумління інтелігенції й скріпили, наснажили серце нації гідністю та історичною волею. А їхня творчість змусила визнати: «...Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не діалектом великоруської... Малоруська мова поширена по всій Південній Росії, від Галичини аж до річки Кубані» (П.-Й. Шафарик, 1826). І тому «ми повинні присоромити й змусити замовкнути людей з дивним поняттям, які прилюдно проповідують, що не належить тією мовою писати, якою 10 млн. говорять, яка має свою силу, звороти, гумор, іронію і все наче як у порядної мови» (Г. Квітка-Основ’яненко, 1839).

Найкраще український народ присоромив недругів тим, що породив людей, які його мовою витворили художні шедеври та здійснили відкриття не лише в літературі, а й в науці та сферах лінгвістичної, філософської, суспільнополітичної думки. Завдяки цьому світ знову звернув свої погляди до України, пророкуючи їй, як великий Й.Г. Гердер, майбутнє нової Еллади.

На жаль, пробудження великої нації викликало й перманентну конфронтацію імперських режимів, бо перестрашило за їхнє майбутнє. Починається невпинний процес переслідування й нищення української мови. Після заборон Петра І і Катерини II (та вимог друкувати книжки тільки «согласно с великороссийскими печатьми», щоб, не дай, Боже, не виникло «никакой розни и особого наречия»), зокрема й досліджень про Україну (як націю, державу, культуру) 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр, яким не тільки «остаточно» забороняється українська мова, а й ініціатором цього оголошується... сама українська нація! Розвиток освіти (та ще й народною мовою), видання букварів (у тому числі й Шевченкового), підручників (навіть з географії), граматик – це все забаганки націоналістичної, ворожої народові інтелігенції, брехав міністр. Сам же народ «самый вопрос о пользе и

155

возможности употребления в школах этого наречия (так атестував українську мову у вірнопідданому доносі цареві й одеський «Сион») не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссов (очевидно, тієї ж газетки «Сион». – П.К.) с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и не может быть, и что наречие их, употребляемое народом, есть «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (в кінці XX ст. демократ Солженіцин приєднається до основних тез цього документапасквіля, але виправить реакціонера-міністра: звинуватить у створенні української мови й псуванні російської «австрійську подтравку». – П.К.), что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссов и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторымы малороссами (очевидно – Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, М. Костомаровим.

– П. К.) и в особенности поляками так называемый украинский язык». Український народ, його інтелігенція відповіли на ці інсинуації

ґрунтовними працями з мовознавства П. Житецького й О. Потебні, П. Куліша й Б. Грінченка, і тоді, оскільки влада міністра виявилася недостатньою, новий драконівський указ – Емський – 1876 року підписав сам цар.

Нагадаємо: підписав указ таємний, бо ж не тільки Катерина II атестувала себе матір’ю «найщасливішого на землі її племені» – українців, а й Олександр II видавав себе перед Європою як друг і захисник колонізованих народів. Благо, що Європа (як і пізніше за Сталіна, чи й у 90-х рр. XX ст.) вірила чи робила вигляд, що вірить російським тиранам, і байдуже споглядала агонію приречених на знищення націй, мов і культур.

Що ж до змісту указу, то цар «секретно» височайше повелівав: не тільки не допускати навчання українською мовою та друкування книг, а й:

1. «Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошур, издаваемых на малороссийском наречии (і це, зауважимо, повториться в «демократичній» більшовицькій імперії, хоч лідер її – В. Ульянов – 1917 р. й писав: «проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою» – П.К.).

2.Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии...

3.Воспретить также различные сценические представлення и чтения на малорусском наречии, а равно и печатные тексты к музыкальным нотам».

Не було прямого повеління лише розстрілювати чи засилати в Сибір за користування українською мовою, але на практиці було те й друге, доказом чого є розправа над кирило-мефодіївськими братчиками – Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Гулаком, О. Навроцьким, М. Костомаровим.

Вособі української мови російські (як і інші) колонізатори бачили

156

могутню антиімперську силу. І мали рацію.

Ще поет XVIII ст. І. Величковський писав, що вирішив творити українською мовою з двох мотивів: 1) бо цього потребує його Вітчизна (як і «численні народи, особливо ті, які достатні в науках»); 2) бо всі розвинені народи рідною мовою і «самі тішаться... й нащадкам своїм гострять розум»; я ж

– «справжній син Малоросійської вітчизни нашої», і розумію: те, що є найсуттєвішим у бутті та свідомості, у мистецтві й перекладацькій справі, «іншою мовою аж ніяк не висловиш» . Тільки рідною! Бо мова – найуніверсальніша і найадекватніша форма буття, свідомості та душі, світосприйняття і світорозуміння людини (нації, суспільства). І не випадково в момент найвищого напруження почуття й думки до народних виразів та життєвої (а не книжної) мови зверталися І. Вишенський і Г. Сковорода, гетьмани Б. Хмельницький та І. Мазепа, літописці, драматурги XVI–XVIII ст. і діячі церкви. А І. Котляревський, бажаючи повернути самосвідомість і гідність народу, повністю переходить на рідну мову.

Для Т. Шевченка відродження нації, держави та культури починається щонайперше з відродження рідної мови, бо мова – то вся історія й душа народу, і доля мови – то доля нації.

Закономірно, що кирило-мефодіївські братчики в «Книгах Битія українського народу», скомпонованих М. Костомаровим, в один ряд ставили розвиток державної незалежності кожного слов’янського народу (необхідно, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управлявся незмісно з другими») і розвиток мов (необхідно, говорилося у «Відозві до Українців», щоб «кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну»).

«Думка і мова» – ось аспект дослідження великого лінгвіста О. Потебні, що й зумовило епохальні відкриття вченого: мова – це і досвід, і філософія людини (суспільства) та нації, міра їхнього інтелекту й світогляду, код психіки та міра морального, духовного, естетичного, психічного розвитку. Мова – найтривкіший феномен спадкоємності поколінь і традицій.

І що мова є найуніверсальнішим засобом не лише самовираження, а й державно-духовного відродження націй, культур, людей, переконливо показували не лише письменники І. Франко і Б. Грінченко (автор Словника української мови), І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та М. Коцюбинський, а й композитор М. Лисенко, корифеї театру І. Карпенко-Карий і М. Заньковецька, славетні співаки С. Крушельницька і О. Мишуга, мовознавець П. Житецький.

Закономірно, що на межі XIX–XX ст. мова стала і наймогутнішою силою піднесення національно-духовної самосвідомості українців, свідченням їх багатогранності буття, культури, інтересів, але водночас і найгострішою

Аполлонова лютня. – К., 1982. – С. 16.

157

проблемою. Бо після вимушеного визнання навіть російською академією наук самодостатності української мови і царизм мусив зробити їй деякі поступки. Однак невдовзі почалися нові утиски й переслідування, що в різній формі, але (як засвідчує Ю. Шевельов у книзі «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941. Стан і статус. – Нью-Йорк, 1987) продовжувалися й за ленінсько-сталінсько-брежнєвського режиму.

Мала підстави для глибокої болючої тривоги Леся Українка, коли в «Легенді віків» (Lеgеndа des siecles) малювала застережливу апокаліпсичну картину: героїня марила про щастя і розквіт, буяння духовних сил, виражених у Слові, але

...надійшла під браму – не храму, ні, а тільки огорожі,

що там стоїть, неначе на сторожі,

ізаступа профанам вхід до храму. Високий був у брамі той поріг, його переступить не кожен міг. Не перейшла і я, – жадібний зір промкнувся тільки за поріг до двору, хотів пробігти по всьому простору

іпотьмарився – то страшний був двір: між трупами світів, ідей, народів вились, як змії, звої хороводів.

Якісь чужі, незнані імена...

Од їх лишились тільки дивні руни

Ізатремтіли мого серця струни. Колись так, може, й наша рідна мова зостанеться на загадку вікам

……………………………………………..

німим, холодним, дивним трупом слова.

Бо цього хотіли ворожі сили України – її душі, історії, ідеалів, високої гуманістичної місії, а отже – й Слова.

Були серед тих сил і «рідні» перевертні та іуди, що запродували все рідне за посади й маєтності; були слабодухі, що починали (як побратими М. Шашкевича) великою діяльністю в ім’я розквіту народу, а згодом (зі смертю Шашкевича) перекидалися в табори недругів (москвофілів) і гнобителів. Були просто розчавлені все посилюваним багатовіковим гнітом і тими умовами, що ділили людей на представників справжніх (пануючих) і неповноцінних (недержавних) націй, справжніх класів та соціальних верств і покликаних бути рабами, лакеями у чужих вітальнях, погноєм для чужих культур, як те передбачалося для селянства – після Київської Русі і Гетьманщини – основного

158

шару української нації, а далі й культури.

Та не випадково не лише 1906 р. М. Грушевський написав статтю «Ганебній пам’яті», а 1926 р. передрукував її: 1876 р. «Емським указом» царизм заборонив українську мову. 1905 року «временными правилами» він же змушений був урівняти її з «государственным языком» (російським). «Се був один із тріумфів українського визволення в російській революції» . Проте не випадково скасовувався указ «временными правилами»: то був тимчасовий відступ. Як і таємне розпорядження політбюро ЦК КПРС 80-х років XX ст., яким російській мові надавався статус «іноземної», отже – привілейованої порівняно з українською, і яке досі так і не скасоване, указ царя ніколи й ніким скасований не був. І після 1906 р. вчителям шкіл, і передусім російської мови, здійснювалася доплата за русифікацію (і також не лише в до-, а й в радянський період). Бо мовна асиміляція, а далі й цілковите знищення національних мов було в Росії не тактикою, а стратегією, яку успадкували і ленінський та інші режими, у тому числі й свої – «рідні» – проросійсько-більшовицькі.

Як зазначав у «Відродженні нації» В. Винниченко, для поступу, «в інтересах розвитку нашого краю треба було насамперед негайно дати можність багатоміліонному народові цього краю приймати нове життя в найлегших для його, найраціональніших, найекономніших і продуктивніших формах. А для цього треба було зараз же дати йому школу не на чужій, незрозумілій йому мові, а на своїй, тій, якою він говорить у себе в хаті, в полі, за роботою, з товариством. Далі треба було до керування місцевими справами поставити людей, знайомих з життям місцевого народу, з його мовою, з його кривдами, потребами» .

Але інакше думали лідери більшовизму. Для них Україна була інше «малою Росією», а мова – лише діалектом. Тому вони не збиралися йти до народу й оволодівати мовою, щоб розуміти українську культуру (словесність, театр, пресу, радіо, кіно, історіографію, науку), їх метою було витравлення всього українського. Тому розпочалася двоєдушна, фарисейська політика: в офіційних документах говорити про обов’язки перед українським народом і його мовою, а насправді – усіма приступними способами домагатися здійснення імперсько-шовіністичних замірів. То ж і виходило: однією рукою УльяновЛенін писав, «що українська культура (мова, школа і т. д.) протягом століть придушувалася російським царизмом і експлуатувалася класами», а тому «РПК ставить в обов’язок всім членам партії всіма способами сприяти усуненню всіх перешкод до цільного розвитку української мови і культури» (1919), а «іншою» підписував документи, які – як закон – нікого не зобов’язували захищати статус української мови. Не видавалося такого закону і в наступні 70 літ. Зате було

Див.: Грушевський М. Українці: чого вони хочуть? – К., 1992; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. – Нью-Йорк, 1959.

Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. – Київ; Відень, 1990. – С. 53.

159

інше. Була вимога того ж Леніна перетворити українську мову «в знаряддя комуністичної освіти і трудових мас». Отже, в знаряддя денаціоналізації й деморалізації, перетворення цілісного організму нації в безлику (безособову) чистину «нової історичної спільності людей – радянського народу».

Тому й розігрувалися спектаклі, як у театрі абсурду: за свідченнням «білого» генерала Денікіна, ще в час національно-визвольної революції емігранти (місіонери) з Москви та Петербурга організували у Києві «Русский Союз», представники якого ставили за мету збереження імперії, а тому «борьбу с украинской самостийностью». Внаслідок цього доводили: «Украинцы» – не нация, а политическая партия, взращенная Австро-Германией», «большинство населения Малороссии считает себя русским народом», – тому і своєю мовою вважає... російську; українську ж – тільки наріччям .

Більшовики пропагували лозунги про відданість повній суверенізації націй, а тим самим і мов. Однак то були докази «брудної політики». Як свідчить В. Винниченко, коли він прибув до Раднаркому Росії для обговорення конкретних планів реалізації оголошених ленінських декларацій, то почув у відповідь... аналогічні поборникам імперії заяви.

При цьому коли Тимчасовий уряд «понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу», бо «і найщиріші руські демократи охоче вірили царизмові», оскільки «перш усього хотіли вірити; бо це заспокоювало сумління (коли воно ще хоч жевріло! – П.К.), бо зміцняло свідомість великості й неподільності руського народу». На основі реальних фактів та процесів (і «демократія» ставила вимогу «злиття», щоправда, іменованого інтернаціональною солідарністю) В. Винниченко переконався: більшовизм – нова ланка планомірної програми цілих століть, а «вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами; вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось» («Відродження нації», ч. 1, с. 34). А тим більше не могла залишатися мова. Зате щоб залишилися українські «хохли» – мужики, які б і далі, чуючи російську мову, «так само розуміли і руських демократів, і руських ісправників» («Відродження нації», ч. 1, с. 60) – насправді між собою не ворогів, а сіамських близнят.

Наступні десятиліття підтвердили печальні відкриття великого письменника.

Український народ ідеали УНР, Гетьманату, Директорії переніс і в радянську дійсність. За допомогою нової інтелігенції він надав духовнокультурологічних форм навіть такому складному явищу, як «українізація» 1925–1928 рр. (складному, бо зрозумілим був процес русифікації чи

Революция на Украине. – М., 1930. – С. 158.

160