ukrainoznavstvo

українських народних оповіданнях», «Турецькі анекдоти в українській народній словесності»), П. Житецького («О поэтическом стиле и литературной форме «Слова о полку Игореве», «По поводу того, как говорили в Киеве в XIV и XV вв.»), М. Грушевського («Історія України-Руси») ще в XIX ст. відповіло на питання «Як Руська земля постала», а у зв’язку з цим і на те, чи є український етнос феноменом абсолютно самодостатнім. І вітчизняні, й зарубіжні історіографи, нагадаємо, без вагання відповіли: так! Український етнос і фізично, й духовно, психічно є феноменом абсолютно самодостатнім і од природи суверенним, а сформований на його основі народ є не частиною якоїсь суверенної цілості, а однією з самодостатніх світових націй. «Я визнаю українців за самостійний народ, – писав 1849 р. Ф. Рігер. – Поважайте національні прагнення цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу» . «Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини», – наголошував і К. Делямар 1869 р. Тому ще і «в кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (Найдорожчий скарб, с. 84). Звичайно, він є однією з гілок усього слов’янства, як є гілки семітських, романських, германських рас, у процесі його генезису до нього долучалися домішки багатьох рас Європи і Азії, однак це – реальність загальносвітова. Абсолютно чистих етносів (расових типів) у природі, мабуть, не існує. Але хіба на цій підставі хтось ставить під сумнів самодостатність японців чи китайців і персів (іранців), німців і французів, англійців і італійців, сербів і чехів? Відмовляється в праві бути народом лише тим, хто колись входив до складу держави Київська Русь, а згодом був колонізований Росією. Тож треба тільки вітати, що передовсім до наукових засад у висвітленні проблеми «Україна – етнос» вдалися й автори «Енциклопедії українознавства», яка почала виходити 1949 року – в час тотальної диктатури сталінізму. Нині в праці П.П. Кононенка, Т.П. Кононенка «Український етнос: генеза і перспективи» здійснено розгляд наукових праць, теорій, гіпотез останніх століть (вітчизняних і зарубіжних авторів), аналіз яких засвідчує: будь-який етнос – явище космічно-природного характеру. Його коріння – в глибинах праісторії, доля й характер визначалися багатьма чинниками природного й суспільно-політичного плану, міжнародних зв’язків. Існувало тисячі етносів. Одні з них асимілювалися чи й відмерли. Інші

– харизматичні – виявили достатню життєву силу й стали енергетичною силою розвитку світової цивілізації та культури.

Український етнос пройшов найсуворіші історичні випробування, але свій харизматичний характер виявив ще в період існування державних утворень Кия, Аскольда та Діра, Святослава та Володимира, в наступні тисячоліття.

Наукові засади у висвітленні етногенезу українців й зумовили висновки

Найдорожчий скарб. – К., 1990. – С. 82.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: генеза і перспективи. – К., 2003.

91

принципового плану.

1.«Спроби подати расову характеристику України беруть початок у глибокій давнині; між ними насамперед треба відзначити твори греків Геродота, Гіппократа і Арістотеля. В середньовіччі завдячуємо такі характеристики переважно візантійським і арабським подорожникам та історикам; в новітню добу про це пишуть представники мало не всіх європейських народів, головно етнографи» (ЕУ, т. II, с. 125).

2.Ті дослідження підводять до висновків, що етнос складають люди, котрі «мають у певному поєднанні ті самі тілесні й духовні спадкові властивості»; ядрами етносів стають роди та племена, об’єднувані територією, культурою, мовою, вірою, державою.

Було немало спроб (від біблійних пророків до ідеологів Риму, російської імперії, гітлерівського рейху) оголошувати якийсь народ богообраним, самою природою (Богом) поставленим над іншими й покликаним панувати та бути мірою для вселюдства. Це призводило (і призводить) до найжорстокіших криз у розвиткові цивілізації, до утвердження фізичного й духовного рабства, до посягання на права людей і націй та упослідження пригноблених й піднесення (як аріїв) гнобителів.

Насправді ж усі народи рівні перед природою. Інша річ, що в силу певних умов є більш і менш розвинуті в сферах матеріально-технічного виробництва, але це не обов’язково свідчить про нижчий рівень їхнього морально-етичного й культурно-естетичного розвитку (доказом чого є цивілізації Майя й Ацтеків, єгиптян і шумерів, ряду арабських країн). Природі властивий принцип стадіального поступу, й народи – мов Фенікс: можуть після могутнього піднесення піддаватись руїні (численні приклади чому дає й українська історія), але згодом знову підноситися до вершин духовності та державності. При цьому характер та наслідки діяльності залежать і від природноіндивідуальних якостей людей та народів, від їх сформованої в ході етногенезу ментальності. Та величезну роль можуть відігравати й зовнішні чинники.

Зокрема: «Сучасна антропологічна будова України визначиться історичними прикметами тих племен, які більш-менш тривало жили на нашій батьківщині, бо вони склали основи для постання українського народу. Але не менший вплив мали на наш народ і сусідні племена й народи, які... заходили з українським народом у більш або менш близькі взаємини й схрещування» (ЕУ,

т. II, с. 125).

Коли брати багатовіковий шлях етногенезису, то первнями українців стали расові типи: неандертальців (homo primigenius), кроманьйонців (homo sapiens fohissilis), носіїв рис північної, або нордійської раси, медитеранської (середземноморської), ляпоноїдної (східної), арменоїдної. Жодна з них, до речі,

усвою чергу не була абсолютно чистою, а в найближчі до нашої епохи саме на основі схрещення виникли расові типи: східноєвропейського ясного (суміш нордійців і ляпоноїдів), ядранського (або динарського), що разом із

92

субнордійським типом утворює тип альпійців. Усі вони більшою чи меншою мірою взаємодіяли з українським етносом.

Як наслідок: «Україна в своїй доісторичній і ранньоісторичній антропологічній формації складається з трьох головних нашарувань: людності трипільської культури з головним арменоїдним складником, сакійської – з нордійсько-середземноморським і слов’янської – з нордійсько-арменоїдним складником» (ЕУ, т. II, с. 128). Незаперечними є й складники ляпоїдної раси. Наука – це безкінечний пошук істини і то наближення, то віддалення від неї. Досі немає абсолютності й щодо українського етносу. Так, коли Ф. Вовк гадав: «Українці досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, росту вищого за середній чи високого; круглоголове, розмірно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, із розмірно короткими горішніми та довгими долішніми кінцівками... українці безперечно найбільшу спорідненість виявляють із слов’янами південними та західними (за винятком поляків); їх слід залічити до т. зв. ядранської або динарської раси», то І. Раковський, інші стоять на тому, «що український народ є більш мішаного антропологічного характеру...; його основа –безперечно ядранський тип (пересічно 44,5%), другий сильно заступлений тип – альпійський (пересічно 22%), а це складає понад 66% і свідчить, що расово українці належать не так до східної, як до південної гілки слов’янства». Коли ж простежити за домінантою розселення расових типів, то картина постане такою:

Таблиця 1

Расові типи українського етносу

Расові типи	Території їхнього поширення
ядранський	Харківщина, півд.-зах. й півн.-сх.,
і східноєвропейський	Галичина, Лемківщина, півн. Бойківщина
ясний і темний
ядранський з домішкою	Гуцульщина, півн. Поділля, зах. Бойківщина
арменоїдної	Херсонщина і Одещина
ядранський,	Чернігівщина, півд.. Поділля, півн.-сх.
середземноморський,	Полтавщина, півд.. Вороніжчина, сер.
темний східноєвропейський	Галичина, сер. Бойківщина, центральна і
	південна Київщина, Дніпропетровщина
нордійський з домішкою	Півд. Київщина, Волинь, Кубань
ядранського

93

Отже, окремі гілки єдиного дерева не розокремлені, а злиті в органічній цілісності.

Беручи навіть тільки це до уваги, усвідомимо, чому і царський, і більшовицький режими вели з етнологією (як і з етнографією, антропологією, демографією) нестихаючу війну на знищення: наука руйнувала їхні геополітичні концепції й плани, фактично імперсько-расистську ідеологію світового панування, яка не допускала інших суб’єктів історії як самодостатніх, суверенних і від природи рівнозначних.

При цьому наголос робився на необхідності підтримувати тенденції, які об’єднують, а не роз’єднують різні народи. Однак та спекулятивнофарисейська демагогія мала інше призначення: знищити індивідуальну й національну самосвідомість, що означає їхню особовість, й тим самим деформувати цілісність, визначену природою, бо вона полягає не в уніфікації (асиміляції) й самознищенні частин, а в безкінечній різноманітності феноменів як фізичного, так і духовного світу.

Отже, необхідні не лише знання історії етногенезу, відштовхуючись від аксіоми: хто не знає минулого – той приречений переживати всі його драми, а то й не мати майбутнього, – а й всебічний аналіз та прогноз еволюції етносу, його проблем, бо без цього немислимий прогрес.

І в цьому зв’язку надзвичайно важливої ролі набувають проблеми демографії.

Загалом, демографічна проблема на теренах України має і тисячолітнє коріння. Але коли в давнину вона зумовлювалася природними чинниками: умовами буття й виробництва, проблемами внутрішнього життя та міжетнічними взаємовпливами (часу переселення народів), то з XIV ст. н. е. вона набуває конфліктного політичного характеру. На тому етапі польські урядовці в інтересах своєї держави здійснюють політику насичення українських міст польськими, німецькими, єврейськими, вірменськими поселенцями, і це кардинально змінює не лише склад населення, а й зміст освіти, науки, культури, мову, характер управління та міжконфесійних відносин.

Другим чинником, що зумовив украй негативні наслідки, стали турецькотатарські загарбницькі походи: їх призвідці не тільки винищували люд та експропріювали майно, а й забирали у рабство десятки тисяч найздоровішої людності. Українство ставилось на грань і фізичного «усихання» чи й винищення.

Характер національного геноциду стала носити офіційна політика імперської Росії: від призначення військових залог у містах за Петра І до «обрання» градоначальниками лише великоросів за Анни Іоанівни і Єлизавети, а далі – до переселення в Україну десятків і сотень тисяч росіян за Катерини ІІ та її наступників і водночас масове виселення українців за межі своїх земель, – такі наслідки тієї політики ще до 1917 р. Комуністичний режим

94

денаціоналізацію України визначив як домінанту стратегії, до того ж денаціоналізацію не лише етнічну, а й не менш згубну – духовну. Штучно перенасиченими росіянами виявилися численні міста, окремі області, Крим. З русифікацією територій прийшла русифікація всіх ланок освіти, науки, культури, державно-партійного управління, а це означало витіснення автохтонної духовності, отже – тисячолітніх традицій, а тим самим і синівського ставлення до природи, девальвація принципів і критеріїв моралі та етики, деформації душ поколінь, що вела до розриву органічних зв’язків не тільки з природою, а й між людьми, поколіннями та духовними формаціями.

Постала загроза кореневої зміни ментальності етносу, його не лише світогляду, змісту буття, а й психіки.

І це засвідчує, що проблема не лише «Україна – етнос», а й етнології загалом має багатогранний характер: науковий (методології, теорії, аналітичної практики), соціальний, політичний і не меншою мірою освітній, культурномистецький, а в підсумку – духовно-гуманістичний.

Мається на увазі, що наукове розв’язання проблеми українського етногенезу сприятиме науковому розв’язанню не тільки проблем національних і державно-політичних. Зокрема: дасть чітку відповідь на питання, чи є українці історичним, державотворчим, самодостатнім, духовним народом: нацією, яка має право й історично підтвердила свою волю до суверенного розвитку. А цим самим буде усунуто немало міфів, що набули узаконення як наукових аксіом, а відтак і державно-політичних доктрин та законоустановлень, прожектів (аж до програм, подібних до Солженіцинської, висунутої в трактаті «Как нам обустроить Россию» та в проектах статуту СНД і троїстого псевдоекономічного Союзу Росії, Білорусі, України).

Водночас проблема етнології – це й сфери досліджень про характер і наслідки взаємодії людини (її характеру, долі, ментальності) і природи (в усіх факторах та іпостасях), людини й людини, людини й оточення (сім’ї, роду, племені, нації), людини й держави, людини й культури (отже, її духовності), одного етносу з іншими, нації з націями, народу з вселюдством і космосом, зрештою – людини (нації) з минулим, сучасним, майбутнім. І знову-таки, в аспектах генезису не лише фізично (біологічно) – матеріального, а й духовнопсихічного, що є вирішальним, бо навіть найвищі технократичні цивілізації, як свідчить досвід окремих етносів, без духовного універсалізму приречені на застій, а то й деградацію.

Отже, в кінцевому підсумку етнологія – це не тільки знання (а тим самим проблеми наукового методу пізнання істини, взаємодії вчених різних країн і континентів, інтеграційних процесів в науці), а й прогноз та формування людей сучасного типу почуття і рівня мислення, які усвідомлюють: людина – це не тільки єдність фізичного, духовного й психічного, а й пам’ять історії, усвідомлення нею зв’язку епох, поколінь і народів, синтезу минулого, сучасного і майбутнього, індивідуального й загальнолюдського, буття і

95

свідомості.

Розкриття українського етногенезу – це шлях до пізнання кожним свого органічного зв’язку з рідним народом, його природою, історією, мовою, культурою (а відтак – усвідомлення своєї як особовості, так і всезагальності, а також як своїх прав, так і обов’язків, як джерел, мотивів, так і наслідків формування та діяння), а тим самим із землею, вселюдством, космосом, адже, як ми бачили, і український етнос є наслідком як індивідуальносубстанціального розвитку, так і багатоманітних впливів етносів Європи та Азії, що означає – їхнього соціального, духовного, психічного буття та культури. Це – найефективніший шлях до самопізнання та самореалізації, отже

– до щастя.

Нагадаємо: «Головними чинниками, що формували нац. психіки, отже і психіку укр. людини, є чинники: 1. расові, 2. географічні (геопсихічні), 3. історичні, 4. соціопсихічні (суспільні), 5. культуроморфічні, 6. окремого розгляду вимагає укр. людина в своєму глибинно несвідомому психічному житті (глибинно-психічний чинник)» (ЕУ, т. IX, с. 709). А це означає, що як українська людина та український етнос є феноменами загальнолюдськими, космічними, а тому потребують системного методу вивчення й висвітлення, так і етнологія як наука має бути органічно з’єднаною часткою універсальної системи українознавства.

Основи є. Необхідно йти далі. Зокрема, в плані розгляду найневідкладніших завдань на сучасному етапі, серед яких, безумовно, є дослідження: 1) головніших формацій українського етносу; 2) меж його поширення; 3) його долі та перспектив, зокрема здійснення ним визначеної природою історичної місії.

Маємо на увазі, що різні етапи генезису українського етносу – це етапи не тільки з’єднання в національну цілісність, а й диференційні процеси: і в самому етносі (в плані формування духовно-інтелектуальних, соціо-психічних типів, груп та особистостей), і між етносами в процесі їхньої взаємодії. При цьому і єднальний, і диференціювальний процеси дуже складні, оскільки зачіпають сфери і біофізичні (природний генотип людини), й духовні, адже в ході схрещення людей і рас відбувається багатоаспектна взаємодія на рівні як фізичних, так і соціальних та культурно-релігійних структур, точиться боротьба формованих тисячоліттями якостей і рис, наслідком якої стає перемога одних первнів й асиміляція інших, або і гармонізація частин, або повне відчуження їх.

Взаємодія праукраїнського етносу з етносами Азії і Європи (нині – Америки) позначилася не тільки на зовнішніх рисах людей, а й на їхньому характері: мірі емоціо й раціо; ставленні до природи, інших людей і народів, традицій і вірувань, культур: вплинуло на формування не лише мети, ідеалів, а й волі. Оскільки ж ті інші етноси відзначалися нерідко величезними відмінностями у ментальності, то важливо усвідомлювати: що було засвоєно

96

(чи відкинуто) українцями, чому і які це зумовило наслідки? І передусім у формуванні типу людини, суспільної орієнтації, культури. Тільки знання процесів і уроків минулого допоможе нам робити правильний вибір у сучасному і майбутньому, глибоко усвідомлювати, що веде до добра, а що – до зла, у тому числі й у сферах державного, конфесійного, мовного будівництва, на терені якого український етнос як досягав світових вершин (створення Київсько-Руської держави, Гетьманщини, УНР), так і ставав на грань глобальних катастроф. І, зрозуміло, через дію не лише зовнішніх сил, а й внутрішніх чинників, зокрема певних рис у своїй ментальності, які реально впливали на формування характеру етносу і на окремих витках історичного буття –, і глобально.

Не менш актуально у цьому зв’язку постає й проблема долі. Загальновідомо, що український етнос навіть за умов жорстокої

національної, соціальної (кріпацтво) й духовної неволі до середини XIX ст. міцно тримався ідеї державності, своєї землі, мови, культури, віри. А потім великими масами почав відпливати до Сибіру і в інші райони Далекого Сходу (в межах РФ нині нараховують етнічних українців до 16 мільйонів), в Австралію і Бразилію, в Канаду і США. Одна з причин очевидна: нестерпні умови життя. Друга – кривавий терор і депортації за умов більшовицького режиму. Третя – тотальний прес денаціоналізації системою проімперської російської ідеології, здеморалізованої української освіти, науки й системи державного управління.

Але й цього разу обмежитися тільки зовнішніми чинниками нерозумно. Бо в 1918 році українці Зеленого Клину і за тисячі кілометрів від рідної Вітчизни створили свою суверенну республіку, яка одразу ж уклала політичну угоду з українським урядом; і хоч потім була розгромлена, а її керманичі усіх рівнів 1922 р. розстріляні радянським режимом «за зв’язок з іноземною (? – П. К.) державою», усе ж явила світові щонайкращі риси державності мислення та діяння українців. У той же час не лише кубанські, а й автохтонні українці на своїй же землі не лише виявляли, а й виявляють і за умов творення суверенної держави неймовірну національно-будівну пасивність та душевну кволість, а часом й непідвладну здоровому глуздові нехіть і протидію, які зумовлюють трагічні наслідки і для їхньої власної долі та які, до речі, дають реальні підстави для звинувачення (звичайно, неправомірного щодо всього народу) української нації в недержавності мислення, психіки, характеру та волі.

То ж і постає сакраментальна максима: чи здатні українці до здійснення вагомої історичної місії? І це далеко не риторичне питання, бо воно потребує відповіді й на питання, чи мають українці якщо не концепцію історичної місії, то хоч би її ідею; і на питання, чи наділені вони від природи суверенністю почуттів та мислення, належною могутністю характеру й волі; і на питання, чи здатний український етнос не лише на гармонізацію відносин з іншими, а й на достатню самоідентифікацію, диференційованість та суверенізацію в діях, без

97

яких стати рівновартісним щодо інших суб’єктом історії неможливо? Наслідки життєдіяльності українців у Росії (республіках колишнього

СРСР) і США, в Канаді й Австралії, Польщі засвідчують: багато залежить і від зовнішніх обставин. Але вирішальне значення мають: 1) становище України як нації та держави; 2) міра духовної суверенізації (самосвідомості, а відтак моралі, гідності, честі) самих представників етносу. Бо частина українців уже невдовзі духовно асимілювалася і в країнах західної демократії; частина не тільки в республіках СРСР, а й на терені України стала складником маси «русскоязычного населения» (погодившись тим самим на роль гальма в розвиткові не лише української, а й культур інших народів: Прибалтики, Молдови, Білорусі, Казахстану, Азербайджану).

І в той же час кілька мільйонів українців Канади, США, Австралії, Польщі, інших країн виявили не лише надзвичайну стійкість (бо і в Канаді, США після завершення другої світової війни за співчуття до співвітчизників з терену України заганяли в резервації й звільняли з роботи, закривали їхні школи й культурно-освітні товариства, а з прикордонних областей Польщі розсіювали українців та переселяли на кордони з Німеччиною, – але вони не зреклися національної ідентичності (і доклали титанічних зусиль, щоб не лише зберегти, а й поглибити сформовану віками ментальність), а й життєву енергію. Вони виховали в своєму середовищі дуже потужну ланку інтелігенції, що багато зробила і робить для розвитку матеріальної й духовної культури, освіти, науки зарубіжних країн (які вони визнають своїми батьківщинами), досягли висот в організації сільськогосподарського й промислового виробництва (чим підтвердили традиційну репутацію етносу талановитих виробників), зрештою – стали нацією космічних відкриттів та дали немало політичних діячів, які стали й на найвищі пости інших держав (генерал-губернатора Канади, прем’єрміністра Франції, конгресменів, депутатів парламентів інших країн).

Та особливо важливо, що й за морями та океанами свідомі українці до світових рівнів піднесли українську етнопедагогіку, освіту й науку, створили багатогалузеві дослідні центри і кафедри в Гарварді й Едмонтоні, Саскатуні, Іллінойсі й Чикаго, Ла Саллі й Торонто, Мюнхені і Варшаві, у Ватикані й столицях Хорватії та Сербії, Угорщини і Франції, Болгарії, Литви, чим не лише зберегли та піднесли честь і авторитет української нації, а й надали могутню підтримку в становленні української суверенної держави. Колективістичні й гостинні, душевні й інтелігентні, розважні й великодушні, обдаровані інтелектуально й естетично, схильні до емоційної мрійливості, героїзму й екзальтованого романтизму, над усе цінуючи ідеали демократії та свободи українці викликають повагу на всіх континентах планети й збагачують людство не лише благородним космополітизмом, а й яскраво вираженою національною ментальністю. Бо цим вони і зберігають, й збагачують сутність вселюдства: її єдність, уособлювану багатоманітність людей і народів.

Завдання українознавства і полягає не тільки у відкритті, а й у піднесенні,

98

ОЗНАКИ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

збагаченні, та розвиткові найкращих якостей, рис українського характеру.

Спільність походження

Територія формування

Спільність мови

Ментальність

Етнічна і національна самоідентифікація

Культурно-мистецька єдність

Спільність держави

Усвідомлення історичної місії

Схема 3 – Ознаки українського етносу

ªТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Асиміляція етнічна – розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більшого етносу. При цьому етнос, що асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу.

Етнос – це стійка природно та історично сформована на певних територіях динамічна людська спільнота, яка має власну самоназву й усвідомлює свою єдність, протиставляючи себе всім іншим аналогічним утворенням, і відрізняється від них стійкими своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами.

Етногенез – це сукупність історичних (соціально-культурних і біологічних) процесів, які проявляються при функціонуванні етносів від початків виникнення, на основі раніше існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення.

99

Етнічна самоідентифікація – це процес ототожнення, уподібнення себе особою певної етнічної групи.

Етнічний стереотип – порівняно стійка сукупність уявлень про характерні риси людей іншої національності, а також зумовлене цими уявленнями певне емоційне ставлення до представників іншого етносу.

Шовінізм – ідеологічна форма виправдання права панування одних етносів над іншими етнічними спільнотами і групами за допомогою антинаукових тверджень про винятковість і месіанське призначення окремих рас і народів, необхідність поширення «вищої» культури тощо.

ЛIТЕРАТУРА

Літопис Аскольда // Українознавство. – 2003. – Ч. 4 (9). Літопис руський. – К., 1989.

Націоналізм. Антологія. – К.: Смолоскип, 2000. Ададуров В. Історія Франції, 2002.

Агеев А.Г. Нациология: проблемы конструирования // Философские науки. – 1991. – № 5.

Алексеев В. Этногенез. – М., 1978.

Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. По данным антропологии. – М., 1973.

Баран В.Д. Черняхівська культура. За матеріалами Дністра і Західного Бугу. –

К., 1981.

Баран В.Д. Становлення ранньосередньовічних слов’янських культур та основні шляхи розселення слов’ян // Записки НТШ.— т. CCXXV. – Львів, 1993.

Баран В.Д., Козак Д.М., Терпиловський О.М. Походження слов’ян. – К.:

Наукова думка, 1991.

Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2003. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. – М., 1983.

Велесова книга. Збірка поліських пам’яток V – IХ століть // Хроніка. – 2000. – 1994. – № 3-4.

Винниченко В. Відродження нації. В 3-х ч. – К., 1990.

Вівчарик М., Карташов Р. По шляху консолідації нації // Розбудова держави. – 1996. – № 2. – С. 14-18.

Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. – К., 1994. Грушевський М. Хто вони такі українці і чого вони хочуть? – К., 1991. Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1991.

Грушевський М.С. Iсторія України-Руси: В 11 т-х, 12 кн. – К., 1991-1997.

Донцов Д. Iсторія розвитку української національної ідеї. – К., 1991. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Т.1-3. – К., 1994. Етнос і соціум. – К., 1993.

100