Зміст
Вступ
І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект
1.1 Історія давноминулого часу
ІІ Форми минулого часу в різні історичні періоди розвитку української мови
2.1 Вираження минулої дії в староукраїнській мові
2.2 Форми давноминулого часу в сучасній українській літературній мові і в говорах.
2.3. Давноминулий час (плюсквамперфект) доконаного і недоконаного виду
ІІІ Спостереження за вживанням форм давноминулого часу в розмовно-побутовому мовленні
Додаток
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Дійсність, об’єктивно існуюча матерія і форми її виявлення, зокрема час, є безкінечними. Однак людина сприймає час в його окремих виявленнях, як певні проміжки, протягом яких з’являються, існують і переходять у небуття предмети і явища об’єктивного світу – скінченні прояви безконечної матерії. Невпинний плин часу ділиться людиною на окремі, опосередковано сприймані відрізки, пов’язані з поняттями початку й кінця, тривалості і нетривалості, швидкості й повільності і т.п. Усі ці часові поняття, безперечно, знаходять своє виявлення в мові – в її лексиці і граматичній структурі.
Найповніше ідея часу виражається в дієслові – носії динамічної ознаки, бо час нерозривно пов’язаний з рухом, розгортанням, розвитком. Прийнято розрізняти два плани висловлення: план комунікації (розмова) і план однобічної інформації (розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування).
Мета роботи: дослідити давноминулий час в різні історичні періоди формування української мови. Спеціально ця тема не розглядалася: тільки побічно у Cамійленка С.П. - Нариси з історичної морфології української мови у Бевзенка С. - Історична морфологія української мови.
Завдання:
Проаналізувати підходи до опису граматичних форм давноминулого часу в українському мовознавстві.
Описати давноминулий час в давньоукраїнський (давньоруський) і сучасний періоди
Визначити місце форм давноминулого часу в системі часових форм сучасної української літературної мови.
Методи дослідження: описовий, почасти-порівняльний.
Матеріал: при написанні роботи були використані такі джерела: Історія української мови. Морфологія, Історична граматика української мови /Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А, Крижанівська О. Історія української мови: Курс лекцій, Жовтобрюх М. А. та ін. Історична граматика української мови, Булаховській Л.А. Вибрані праці в 5-ти т. Т.2. Українська мова, Cамійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови,
Кузнецов П.С. Очерки по морфологии праславянского язика, стаття Крижанівської О. Спостереження за вживанням форм давньоминулого часу в розмовно-побутовому мовленні, Бевзенко С. Історична морфологія української мови, Словник української мови, Русанівський В.М. Структура українського дієслова, Курс історії української літературної мови, Плющ П.П. Історія української літературної мови, Білецький О.І. Хрестоматія давньої української літератури та інша.
І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект
1.1 Історія давноминулого часу
У давньоруській мові значення минулої дії виражалося чотирма формами дієслова, успадкованими із спільнослов'янської мови. Дві форми були простими — аорист і імперфект, і дві — складними — перфект і плюсквамперфект.
Аорист (від грец. aoristo — невизначений, необмежений) — це проста форма минулого часу, яка виражала єдину, не розчленовану моментальну або тривалу дію, цілком віднесену в минуле. У процесі розвитку категорій виду і часу змінювалися й уточнювалися граматичні значення аориста.
Давньоруська мова успадкувала від спільнослов'янської мови два види аориста: простий і сигматичний, тобто ускладнений суфіксом -с-(буква грецького алфавіту, яка позначала суфіксальний звук с (σ), називається «сигма» — звідки й назва «сигматичний»).
Простий (безсуфіксний) аорист у мові східних слов'ян вийшов з ужитку ще до появи перших писаних пам'яток і пам'ятками давньоруської мови майже не засвідчується.
Сигматичний аорист був найбільш вживаною часовою формою для позначення подій, які мали місце в минулому. Він часто зустрічається в описових жанрах, у літописах, у грамотах і, звичайно, у творах перекладних.
У давньоруській мові аорист сигматичний утворювався додаванням суфікса -х- (<-*s-) до основи інфінітива безпосередньо, якщо основа закінчувалася на голосний (знахъ, хвалихъ, сълєпгЬх); якщо ж основа інфінітива закінчувалася на приголосний, між нею і суфіксом вставлявся голосний о (несокъ, идохъ, влЬзохъ). Основа на приголосний для утворення аориста береться в тому вигляді, в якому вона була в праслов'янській мові ще до фонетичних змін, наприклад, від давньоруських інфінітивів вєсти, мєсти, плєсти, де ст < *dt', tt', аорист утворюється з приголосними д і т в основі (вєдохъ, мєтохъ, плєтоъ) від дієслів на -чи (печи, мочи, сЬчи), де ч < *kt', gt' — пєкохъ, могохъ, сЪкохъ.
Суфікс -х-, який ще на спільнослов'янському грунті у певних позиціях виник із с, виступає в 1-й особі всіх чисел. В інших особових формах йому відповідають фонетичні варіанти -с- і -ш-.
Сигматичний аорист у давньоруській мові мав такі форми:
Однина
1-ша ос. вєдохъ знахъ хвалихъ бьіхъ
2-га ос. вєдє зна хвали бы
3-тя ос. вєдє зна хвали бьі
Множина
1-ша ос. вєдохомъ знахомъ валихомъ
2-га ос. вєдосте знастє хвалистє
3-тя ос. вєоша знаша хвалиша
Двоїна
1-ша ос. вєдоховЬ знаховЬ хвалихоЬ быховЬ
2-га ос. вєдоста знаста хвалиста быста
3-тя ос. вєдоста знаста хвалиста быста
Від дієслова рєчи, крім форм рєкохЬ, рєчє, рєчє (одн.), рєкохомЬ, рєкостє, рєкоша (множ,), рекоховс, рєкоота (дв.), зустрічається також форма рЬхь (1-ша ос. одн.), рЬхомь, рЬетє, рЬша (множ.), рЬхоЬ, рЬета (дв.).
У 3-ій ос. одн. виступають паралельні форми в нетематичних та деяких інших дієсловах: да і дастъ, бы і бьістъ (бысть), възю і възютъ та ін.
Імперфект (від лат. ітреrfесtит — незавершене) — проста форма минулого часу, що виражала дію в минулому, тривалу і необмежену в часі, а також дію повторювану.
Ще в спільнослов'янській мові імперфект утворювався від основи інфінітива за допомогою суфіксів -Ьах (*-еах) і -ах-: писа + ахЬ -> - писаахъ), бьра + - ахъ → бьраахъ, видЬ + ахЬ → видЬахъ; нєс + Ьах→ нєсЬахъ; вєд + Ьахъ → вєдЬахъ (від *vedti – вєсти). Якщо основа закінчувалася задньоязиковим приголосним, то перед суфіксом -Ьах приголосний змінювався на шиплячий (І палаталізація): пєчаахъ ( <*реkếакъ).
Відбувалося пом'якшення приголосних в основах інфінітива IV класу: носити — ношаахъ, ходити — хожаахъ), ловити, — ловлюахъ. Тут тематичний й основи інфінітива перед наступним голосним із суфікса скоротився до j, який завжди пом'якшував попередні приголосні.
У творенні імперфекта від дієслова быти бере участь неповна інфінітивна основа: бЪах (пор. бы-ти — б-Ъахъ).
У деяких формах імперфекта основа збігалася з основою теперішнього часу, а не інфінітива: жити — жив-Ьахъ (теп. ч. жив-уть), пЪти — поюаху (теп. ч. поють← *роjиtь).
Між голосними основи і суфікса і в самому суфіксі відбувалися процеси асиміляції і стягнення: видЬахъ → видюахъ видюхъ; нєсЬахъ→ нєсюахъ→ нєсюхъ; писаахъ → писахъ і под.
У давньоруській мові, очевидно, вживалися вже лише стягнені форми. У пам'ятках XI—XII ст. стягнені форми імперфекта переважають.
Імперфект у давньоруській мові мав такі форми:
Однина
1-ша ос. писахъ вєдЉхъ можахъ бхЉъ
2-га ос. писашє вєдЉшє можашє бЉшє
3-тя ос. писашє вєдЉшє можашє бЉшє
Множина
1-ша ос. писахомъ ведюхомъ можахомъ бюхомъ
2-га ос. писастє вєдюстє можасте бюстє
3-тя ос. писаху вєдюху можаху бюху
Двоїна
1-ша ос. писаховЪ ввдюхоЪ можаховЪ бюховЪ
2-га ос. писаста вєдюста можаста бюста
3-тя ос. писаста вєдюста можаста бюста
У 3-й особі одн. і множ., в імперфекті приєднується закінчення -ть: несψхуть и на носилЬхъ (ЛЛ, 1377, 145); бЉшєть (Сл., XII).
Форми 2-ї ос. множ, і 2—3-ї ос. двоїни у парадигмі подано новіші, більш давніми були; 2-га ос. множ.— писашєтє, вєдюшєтє тощо; 2—3-ї двоїни — писашєта, вєдюшєта і т. ін.
Від дієслова быти вживалися паралельні форми бЬхъ, бЪ, бЬхомъ, бЬстє, бЬша, бЬховЬ, бЬста. Формально вони нагадують аорист, але вживалися в значенні імперфекта.
Перфект — це складена (аналітична) форма минулого часу, яка означала наявний стан, що виник в результаті минулої дії. Сама назва «перфект» умовна, традиційна, вона не відповідає значенню самої форми, бо латинське реrfectит означає «завершене», а форма, названа цим словом, означає хоч минулу результативну дію, але саме таку, наслідки якої тривають, зберігаються в теперішньому часі, в момент повідомлення про неї. Значення перфекта досить яскраво розкривається в такому реченні: В сє же лЪто рєкоша дружина Игорєви ώтроци СвЪньльжи изодЪлиса суть ώружьемъ и порты • а мы нази (того ж року воїни сказали Ігореві: «Воїни Свенельда спорядились і зброєю і одягом, а ми голі») (ЛЛ, 1377, 54), В цьому реченні форма перфекта означає, що Свенельдові воїни в результаті дії в минулому (изодЬлиса суть) тепер споряджені, забезпечені зброєю і одягом. У другій частині прямої мови «а ми нази» іменний присудок виступає у подібному значенні, він ніби підкреслює значення перфекта в попередній частині: [вони] ... изодЪлиса суть... а ми нази.
Отже, перфект не є власне минулим часом, в ньому поєднуються значення минулого і теперішнього часу. Таке значення перфекта мотивується самою його структурою.
Перфект становить собою сполуку активного нечленного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ло, -ла і дієслова быти в особових формах теперішнього часу. Дієприкметник, утворений від основи інфінітива відмінюваного дієслова, передавав реальне його значення, вказуючи при цьому на дію минулу, а дієслово быти виконувало граматичну функцію, вказувало на особу і виражало відношення дії до моменту повідомлення про неї.
Перфект у давньоруській мові мав такі форми:
Однина
1-ша ос. нєслъ (нєсло, нєсла) Ієсмь хвалилъ (хвалило, хвалила) ієсмь 2-га ос. » » ієси » » ієси
3-тя ос. » » ієсть » » ієсть
Множина
1-ша ос. нєсли (несла, нєслы) ієсмъ хвалили (хвалила, хвалилы)
2-га ос. » » ієстє » » ієстє
3-тя ос. » » суть » » суть
Двоїна
1-ша ос. нєсла (нєслЬ, нєслЬ) ієсвЬ хвалила (хвалилЬ, хвалилЬ) ієсвЪ 2—3-тя ос. » » ієста » » ієста
У реченні допоміжне дієслово могло вживатись і перед дієприкметником і після нього: нє вЪдалъ ієсмь ώжє ієсть холопъ (РП, І, 282, III,99); Рано ієста начала Половецкую землю мєчи цвЬлити (Сл., XII).
Плюсквамперфект (від лат. рlusguamperfectum — передминулий) — це також аналітична форма, що виражала минулу дію, яка відбувалася раніш іншої минулої дії.
Плюсквамперфект вживався для вираження „передминулого” часу, чому його нерідко називають передминулим або давноминулим часом. Плюсквамперфект частіше вживався в підрядних реченнях, хоч нерідко і в головних.
Одне з найбільш типологічних розповсюджених значень плюсквамперфекта – застосування в гіпотетичних конструкціях зі значенням „ірреальної умови”.
Утворюється плюсквамперфект, як і перфект, від дієприкметника на –лъ, -ло, -ла і допоміжного дієслова быти в особових формах імперфекта, які пізніше замінилися формами перфекта.
Давніші форми плюсквамперфекта мали такий вигляд:
Однина
1-ша ос. писалъ, -о, -а бЊхъ
2-га ос. писалъ, -о, -а бЊшє
3-тя ос. писалъ, -о, -а бЊшє (-ть)
Множина
1-ша ос. писали, -а, -ы бЊхомъ
2-га ос. писали, -а, -ы бЊстє
3-тя ос. писали, -а, -ы бЊху (-ть)
Двоїна
1-ша ос. писала. –Ъ, -Ъ бЊховЪ
2-га ос. писала, -Ъ, -Ъ бЊста
3-тя ос. писала, -Ъ, -Ъ бЊста
Зрідка в ролі допоміжного дієслова давнього плюсквамперфекта використовувалися форми так званого аористичного імперфекта бЪхъ, бЪ, і т. ін.: привєдє моужа юного ієго же бЪ послалъ (Виг. зб., XII, 326); бЪ бо Рогъволодъ прішелъ изаморю. (ЛЛ, 1377, 76).
У зв'язку з ранньою втратою на східнослов'янському грунті форм імперфекта допоміжне дієслово-імперфект замінилося формами перфекта. Отже, друга, новіша форма плюсквамперфекта відбиває лише формальні зміни, значення ж цієї форми залишилося тим самим.
Дієслова у другій формі плюсквамперфекта відмінювавалися так:
Однина
1-ша ос. писалъ, -о, -а былъ, -о, -а ієсмь
2-га ос. писалъ, -о, -а былъ, -о, -а ієси
3-тя ос. писалъ, -о, -а былъ, -о, -а ієсть
Множина
1-ша ос. писали, -а, -ы были, -а, -ы ієсмъ
2-га ос. писали, -а, -ы были, -а, -ы ієстє
3-тя ос. писали, -а, -ы были, -а, -ы суть
Двоїна
1-ша ос. писала, -Ъ, -Ъ была, -Ъ, -Ъ ієсвЪ
2-га ос. писала, -Ъ, -Ъ была, -Ъ, -Ъ ієста
3-тя ос. писала, -Ъ, -Ъ была, -Ъ, -Ъ ієста
У формі плюсквамперфекта дієприкметник, змінюючись лише за родами і числами, був носієм реального значення дієслова, а допоміжне дієслово виступало показником особи і часу.
У давньоруській мові помітні вже були ті перетворення в системі минулих часів, які згодом викликали докорінні зміни в цій системі.
Становлення і розвиток нової видової категорії на початку історичного періоду зумовили зміну в тих відношеннях, які встановилися були між видом і часом у спільнослов'янській мові. Так, аорист у давньоруській мові помітно посилив зв'язки з основами доконаного виду (поидє, съгна, вълЬзоша), а імперфект — з основами недоконаного виду (живюху, приношаху, даюху). Обидві форми продовжували існувати в живій мові східних слов'ян, доки не склалися остаточно норми видової кореляції за допомогою префіксів.
Сформування чіткого протиставлення видів за допомогою префіксів закономірно приводило до послаблення в першу чергу аориста й імперфекта, вираження видових значень часовими формами втрачало будь-яке значення, оскільки ці значення одержали можливість більш, простого й універсального вираження за допомогою доконаного/не-доконаного виду.
Таким чином, розвиток нової категорії виду значною мірою зумовив руйнування давньої розгалуженої системи минулого часу: замість чотирьох давньоруських форм встановилася, по суті, одна загальна форма (сучасна форма давноминулого часу рідковживана і має другорядне, допоміжне значення).
Формою, яка була здатна виражати загальні значення минулої дії і могла вільно утворюватись як від основ доконаного, так і недоконаного виду, виявився перфект, саме він витіснив інші форми (аорист і імперфект) і став родоначальником форми минулого часу у східнослов'янських мовах.
Фактичні дані давньоруських пам'яток свідчать, що занепад старих форм минулого часу починається з імперфекта. Імперфект вийшов - з ужитку, очевидно, ще в давньоруській мові (кін. XII — поч. XIII ст.). Це підтверджується тим, що в пам'ятках ділового жанру XIII ст., (Руська Правда, 1282 р., грамоти) форми імперфекта відсутні. В сучасних східнослов'янських мовах будь-яких залишків імперфекта немає.
В українських грамотах XIV—XV ст. форм імперфекті немає. Лише в пам'ятках церковно-релігійного змісту, а також у книжній українській мові XVI—XVII ст. їх можна знайти, але це вже не факти розмовної мови, а стилізація під церковнослов'янську мову.
Після зникнення імперфекта аорист також не міг надовго затриматись у мові, він виходить з ужитку незабаром після імперфекта. Функціональна взаємозалежність аориста й імперфекта в умовах руйнування старої системи часів пояснюється тим, що в давньоруській мові пізнішої доби (XII—XIII ст.) нова категорія доконаного/недоконаного виду утверджувалась і охоплювала всю систему дієслівних форм, між імперфектом і аористом також встановилися видові співвідношення нового типу: вони, по суті, об'єдналися в корелятивну пару не в часовому значенні, а за ознакою виду, як недоконаний (імперфект)/ доконаний (аорист). Але відомо, що видові значення розрізняються не особовими формами, а за допомогою інших засобів (переважно префіксів), тому можна припустити, що послаблення первісних значень аориста й імперфекта в першу чергу позначилося на їх особових закінченнях. В окремих особових формах вони уподібнювались, наприклад, флексії аориста витіснили імперфектні у 2-й ос. множини (хва-лЊшєтє → хвалЊстє), у 2-й і 3-й двоїни (хвалюшєта → хвалюста), а в пам'ятках XIII ст. знаходимо випадки змішування особових закінчень аориста й імперфекта, наприклад: птица нєбєсныю позобаше (Є. Новг., 1215, 87 зв.); придоша й позобашє (Є. Новг., XIII, / зв.); повєлЪшє весь Новгородъ (Гр., 1372) — у всіх прикладах -ше замість -ша.
Таким чином, зникнення одного члена видової корелятивної пари (імперфекта) привело до руйнування самої пари і до занепаду другого її члена, тобто аориста.
Те, що аорист ще на якийсь час затримався у мові східних слов'ян, пояснюється тим, що він за своїми значеннями і функціями був більш гнучкою формою порівняно з імперфектом і міг своєю основою виражати й нові видові значення. Пам'ятки давньоруської мови свідчать, що аорист міг утворюватися від дієслівних основ як доконаного, так і недоконаного виду, наприклад: повєлЪ ώбьічьноє сътворити славословиіє (Виг. зб., 227); миръ жє й вєсЬлшіє сими дарова (Виг. зб., 151) лєтЪ под ним конь (ЛІ, під 1154 р.); Бужанє... сЪдоша по Бугу (ЛЛ, 1377, 11).
В українських грамотах XIV—XV ст. аорист зустрічається дуже рідко: прідє прєд нами... наш вЬрніи пан братул (Рус., гр., 1462, 115); рєкоша, възъпиша (Рус,, гр., 1443, 96), приложихомъ (Рус., гр., 1429, 85) і кілька інших випадків.
Українська мова здавна не знала аориста. Сліди його збереглися лише у частці умовного способу би.
Після втрати імперфекта й аориста основним засобом вираження минулого часу став перфект.
Зміни в значенні і функціях перфекта супроводжувались і формальними змінами, внаслідок яких з аналітичної форми він перетворився на просту, втративши допоміжне дієслово.
Занепад особових форм допоміжного дієслова у складі перфекта починається досить рано, перші приклади цього явища зустрічаються в пам'ятках XI ст., наприклад, у Написі на Тмутороканському камені (1068 р.) читаємо; ГлЬбъ кнлзь мЪрилъ морє по лєду. Спочатку допоміжне дієслово опускається в 3-й особі. Це пояснюється тим, що в давньоруській мові особові займенники 1-ї та 2-ї особи в ролі підмета при дієслові-присудку вживалися рідко, а тому на діючу особу в таких реченнях, де підмет мав бути вираженим особовим займенником, вказувала дієслівна флексія. У перфекті ж роль флексії виконувало допоміжне дієслово. Саме воно і вказувало на діючу особу, компенсуючи відсутність граматичного суб'єкта (підмета — займенника). Речення такого типу у давньоруській мові були досить поширені, наприклад; попьралъ І€си всю силы мою. (Виг, зб., 83)', ловилъ і€смь собЪ всψкъ звЬрЬ (Повч. №он.); въскрмили і€сми собЬ князь (ЛЛ, 1377,276); рано ієста начала половецкую землю меча ц-Ьлити (Сл., XII).
Коли в ролі присудка виступає 3-тя ос. дієслова, вона, як правило, вживається з підметом-іменником, який сам називає суб'єкт дії і за своєю функцією дорівнює займенникові онъ, оно, она, тобто присудок завжди координується з таким підметом у формі 3-ї особи. За таких умов допоміжне дієслово і€сть, суть не виконує синтаксичної функції і тому опускається. Згодом допоміжне дієслово почали втрачати й інші особові форми. Цьому, зокрема, сприяли зміни, які відбулися у дієслові бьіти: на місці особових фори і€смь, Ієси і т. ін. виникла одна для всіх осіб і чисел—є (єсть). В той же час у структурі відповідних речень відбувається ніби протилежний, але насправді закономірний і єдиний процес: в ролі підмета почали ширше вживатись особові займенники, які безпосередньо вказували на особу — виконавця дії, і тому потреба в допоміжних дієсловах у формі минулого часу відпала остаточно: замість предикативної одиниці типу Ієсмь привєлъ, І€си привела вживається підмет і присудок — я привєлъ, ты привєлъ.
Таким чином, із старого перфекта залишається один дієприкметник, який прийняв на себе функції дієслівної форми. Сучасні дієслова минулого часу змінюються за родами і числами і не мають особових закінчень саме тому, що походять з колишніх дієприкметників, які немалу категорії особи.
Перетворення перфекта з аналітичної форми на просту відбувалося поступово протягом тривалого часу. Пропуск допоміжного дієслова не тільки в 3-й ос., а і в 1-й та 2-й зрідка засвідчується пам'ятками давньоруської мови у реченнях з вираженим підметом-займенником:
Язъ далъ рукою своією (Мст. гр., 1130); азЬ мъстила (ЛЛ, 1377, 58); не юзъ ієго слЪпилъ (= осліпив) (Там же, 233) та ін.
В українських грамотах прості форми минулого часу (з колишнього перфекта) зустрічаються часто, але переважно в 3-й особі, форми ж 1-ї та 2-ї осіб частіше виступають з допоміжним дієсловом: єсмьі вчинили (П, гр., 1390, 104); далъ єсмь (Гр., 1392, 109); уписалъ єсми (Гр.,. 1398, 134); повернули, єсмо (Гр., 1398, 138); послали єсте (Гр., 1393,. 112); приняли суть (Гр., 1400, 148); без допоміжного дієслова — велЬли (Гр., 1399, 140); ... продалъ (Гр., 1400, 144); то мьі вчинили (Гр., 1386—1418, 72)..
Залишки форм перфекта збереглися в деяких сучасних західноукраїнських говорах: ходивем, ходивесь, ходилам, ходилась, ходилисьмо, ходилисьте. У цих діалектизмах відбулося злиття двох компонентів старої складеної форми (ходив єсм → ходивем, ходили єсьмо→ ходи- лисьмо).
Плюсквамперфект у давньоруській мові мав дві паралельні форми. Більш давня (типу ходилъ бюхъ) почала виходити з ужитку ще в давньоруській мові, хоч у пам'ятках XI—XII ст. вона була звичайною формою, але з часом, десь з XIII ст., її витіснила новіша, в якій допоміжне дієслово быти мало форму перфекта. Новіша форма плюсквамперфекта вживалася і в давньоруських і в староукраїнських пам'ятках: шелъ !€си бьілъ па стрыю, своієго (ЛЛ, 1377, 382); хрєстЬ Ієстє бьіли, цЪловали (Там же, 349); продали бьіли І€смо (Рус., гр., 1489, 45); тогда ієсмъ послалъ бьілъ там Асана (П., гр., 1393, 112).
У плюсквамперфекті, як і у перфекті, поступово втрачалися особові форми допоміжного дієслова (ієсмь, І€си та ін.). Ця зміна фіксується вже давньоруськими пам'ятками: хвалю ба ... не лЪнива ма бьілъ створилъ(Повч. Мон. вЛЛ, 1377, 252) бьілъ уставилъ (РП, 1282, III, 93).
У грамотах XIV—XV ст. таких форм зустрічається більше: бьіли нам позьічили (Р.,гр., 1411, 76—77); придалъ бьілъ (Гр., 1386,5-/); бьілъ, придалъ млинъ (Гр., 1375, 20). Багато таких форм давноминулого часу зустрічається в українських пам'ятках XVI—XVII ст.
Сучасні українські форми давноминулого часу є прямим продовженням давньоруської форми плюсквамперфекта: (я) ходив був < (я) ходилъ бьілъ І€смь.
Висновки
Отже, у давньоруській мові вживалися успадковані з спільнослов”янської мови чотири форми дієслів для вираження минулого часу: дві форми були простими (аорист, імперфект) і дві складними (перфект, плюсквамперфект). В першому розділі дипломної роботи ми розглянули історію давноминулого часу на тлі інших видів вираження минулості.
ІІ Форми минулого часу в різні історичні періоди розвитку української мови