2. 1. Вираження минулої дії в староукраїнській мові.
У мові XIV—XV ст. панівною формою вираження минулої дії стає дієслово на -лъ. Пам'ятки цього часу зовсім не фіксують форм колишнього імперфекта. Його заступають форми на -лъ, утворені від дієслів недоконаного виду, напр.: а придалъ ієсмь іємоу ώзєра рьібнаψ за днЪстромъ кудьі мои нєводи ходили (Р., 1349, 3), а про то та пани хώнька й своіємь затємь (...) оуздала ієсть тоть мунастырь калєниковь. иванови губцЬ (...) со всЬми оужитки. юко из вЬка вЪчного слушало к тому мунастырєви (1378, 26) і под.
Форми аориста трапляються ще досить часто, але переважають у текстах молдавських грамот і в документах, що вийшли із стін монастирів. Отже, для XIV—XV ст. їх можна із значною ймовірністю вважати традиційними. Пор. приклади: И дадо(х) монастиру (Рус., 1422, 76), и заплати(х). азь г(сд)во. ми. уси тоти вишє писанїи пинЪзи (1488, 127), й размьісли(х) на своє(м) ср(д)ци (Р., 1446, 154), й оучАстїє да има(т) съ тЬми єжє възъпиша на ха спса нашєго (Рус., 1411, 75), (ώжє прїидоша прд(д) нам(и) (...) ива(н) снь васко(в) ώ(т) хородни(к) (1474,122), ажє балица воєвода, драгь мещерь. Съзидашє црковь (1404, 134).
У переважній більшості випадків на місці колишніх аористних форм виступав минулий час на -лъ: й били єсмо вь дому при(с)тыА. й поклонили са єсмы пр(с)тому ώбразоу єд (Р., 1446, 154,), а писали Єсмо г(с)дрю Своєму на пама(т) (1458, 167), што ієси милостивыи королю- казалъ пописати, о'вєсъ вшитокъ. што ієсмьі выбрали на зємланохъ, й мы то вчинили твою казнь, пописали ієсм вшитко, што же ксмьі вибрали ис пєрємьішльскот, волости (1386—1418, 34) і под.
Оскільки часові форми на -лъ у XIV—XV ст. практично вже не протиставлялися імперфектові й аористові, їх лише умовно можна називати перфектом. Для вираження власне перфектного значення українська мова вже й на той час потребувала додаткових засобів (співвідносності з теперішнім часом, спеціальних прислівників ічасток і под.): слюбуємъ й слюбили єсми. й даємъ й дали єсми. Сє (с)
ли(ст)на(ш) (Рус., 1456, 104), дає(м). и дали єсмо. єму сєло (Р., 1424, 99), а сє ю панъ михайло, ивановичь. заставилъ своє сєло, чєрепинє (1386, 31) і под. Перфектні форми, як і взагалі всі форми минулого часу на -лъ, виступають переважно в сполученні з допоміжним дієсловом быти, проте можуть уживатися й самостійно, напр.:
приняли суть мене собЪ слугою (П., 1400, 148), Се юзъ кндзь великій Анофрей положилъ єсми сїе єуангельє оу нашемъ монастыри (П., 1399, 139), дали єсмо єму сєло пєрєросль (М., 1378, 34), Данило дажбогови(ч). задерЬвецкии зЬмлднинь нашеи зЬмли. роуское. послужилъ намь й оуказалт прЪд нами свою вЬрноую службу (П., 1394, 123), И мы рє(к)ли с паны с тыми. хто бы(л) оу тс(т) ча(с) с нами (М., 1484, 39), Й вьі св-Ь(т)ко(в) не поставили подобньі(х) (39).
У XVI — першій половині XVIII ст. у пам'ятках давньоукраїнської мови продовжують вживатися за традицією форми аориста: бЬхь (АЗР, 1595, IV, 122), благоволихъ (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), написа (В., к. XVI, 152), рече (17), рєчє (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), процвЬтЬ (АЗР, 1595, IV, 121), гла (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), поидоша (24), оувидЬша (29). У XVI ст. форма оариста вживається в основному в конфесіональній літературі, зокрема в «Пересопницькому євангелії», де в перекладі збереглося багато особливостей — серед них і граматичних — церковнослов'янського оригіналу. У мові ділової літератури форми аориста практично не виступають.
Форми імперфекта відсутні в мові українських грамот, але під впливом церковнослов'янської традиції потрапляють в давньоукраїнську літературну мову. Зокрема, в XVI ст. вони зрідка вживаються в творах І. Вишенського, причому їх особові форми сплутуються. Звичайно, в народній мові XIV—XVI ст. форм аориста й імперфекта не було. З форм імперфекта засвідчені лише 3-я ос. одн. і мн.