Чупира Етногенез

виділяють такі етапи: плем’я, народність (етнічність), нація. Інколи до цього переліку додають рід. Проте рід за своєю суттю є спільнотою кровноспоріднених людей в якому переважає екзогамія, а для етносу характерна ендогамія, крім того, рід і сім'я – найбільш сталі форми людських спільнот, що існують і в межах етносу та нації, подекуди не втрачаючи свого значення в організаційній структурі соціуму. Тому рід не варто розглядати як етнічну систему, хай навіть і зародкову. Разом з тим, плем’я, яке має всі ознаки етнічної системи – оскільки має і кровноспоріднену (біологічну) і територіально-соціальну структури, не є обов’язковим етапом існування етнічної системи. Деякі етноси в своїй історії не знали племінного устрою, а деякі сучасні етноси натомість поруч із національними ознаками зберігають родову і кланову (клани у шотландців, тейпи у чеченців тощо). Отже поділ розвитку етносу як явища на етапи є досить умовний і не може розглядатись як обов’язкові стадії формування і розвитку конкретного етносу. Проте в широкому розумінні етногенезу та етнічної історії як формування і розвитку етносфери людства – на певному етапі етнічна мозаїчність людства була представлена переважно спорідненими і неспорідненими племенами, на іншому, наступному етапі – етносами (етнічностями, етнічними групами, народностями тощо), на сучасному етапі – переважно націями. Що не виключає паралельного існування цих форм етнічних спільнот в одному історичному часі. Отже етносфера людства представлена: племенами (передетносами),

етносами (етнічностями, народностями, етнічними групами) і націями.

Структура етносу. Етнос як складова етносфери людства пов'язаний з іншими етнічними системами складними зв’язками і має доволі складну внутрішню структуру, яку інколи визначають як "мозаїчну". Зв’язки етносу з етносферою передають через такий таксономічний ряд: субетноси/етнографічні групи – етноси – метаетноси/суперетноси – етносфера.

Субетнос – складова частина етносу, що вирізняється традиційною культурнопобутовою специфікою та певною відрубністю закріпленою шлюбно-родинними зв'язками, яка склалась внаслідок певної соціальної або територіально-господарської самобутності та закріплена подвійною етнічною самосвідомістю та локальною самоназвою. Поряд із субетносами виділяють консорції – нетривкі угрупування представників певної етнічної спільноти, об’єднаних спільною метою і відповідним стереотипом поведінки нетипової для решти етносу (артілі, ватаги, дружини, банди тощо). Деякі консорції, що не розпались та існували декілька поколінь перетворюються на

конвіксії – більш усталені групи, що відзначались спільними рисами культури, побуту та шлюбно-родинними зв’язками. Тривале існування конвіксій перетворює їх на субетноси. Проте за сприятливих умов консорції та конвіксії можуть відіграти роль суперстрату і передетносу

– збудника етногенетичних процесів. Субетноси досить різноманітні за походженням і обставинами виникнення, вони можуть бути залишками субстратів або інтегрованих етносів, які не повністю розчинились під час етногенезу або є результатом інших етногенетичних процесів.

Етнографічні групи – територіальні частини етносу із культурно-побутовими особливостями, але слабко розвинутою локальною самосвідомістю, яка інколи позначається регіональним мікроетнонімом. Етнографічні групи досить умовні, інколи їх вирізняють тільки на основі порівняльного етнографічного аналізу локальних культурно-побутових груп населення, інколи – їх самобутність відмічають мешканці сусідніх регіонів.

Чим більше різноманітних структурних компонентів включає етнос, тим більш стійкий він до несприятливих умов зовнішнього і внутрішнього походження.

Метаетноси – сукупність етносів, близьких за походженням, що усвідомлюють свою етнічну окремішність, але визнають належність до спільної етнічної основи – спільних предків. Прикладом метаетнічних спільнот є слов’янство або кельтські та германські етноси тощо.

Суперетнос. За Гумільовим – етнічна система, що складається із сукупності етносів, які поєднуються певною спільністю ментальності та спільною надетнічною компліментарністю. Суперетнічна єдність проявляється в схильності до певних спільних поведінкових і ментальних стереотипів, які не протиставляються етнічним. Суперетнос близьке поняття до понять "цивілізація" ("західна цивілізація"), "культура" ("християнська культура"), "світ" ("ісламській світ").

Крім таксономічної – вертикальної структури етносу, розрізняють, умовно кажучи, горизонтальну структуру: етнічне ядро

та діаспору.

Під етнічним ядром мають на увазі основний етнічний масив, що компактно заселяє певну територію, яку визнають як його етнічну територію.

Діаспора – це та частина етносу, що перебуває (компактно, у вигляді анклавів або розсіяно) в межах іноетнічної території.

Один і той же етнос, в один і той же історичний час, може перебувати в доволі різних соціально-політичних умовах, що може

спричинити досить помітні на етнокультурному рівні відмінності, які не спричинені внутрішніми чи природними етногенетичними процесами. Якщо не враховувати такі обставини, то можна помилково прийняти територіальні частини одного етносу за різні етноси.

Для опису типів етнічних спільнот та їх станів використовується термін "етносоціальні організми" (ЕСО). Поняття ЕСО було запропоновано Ю. Бромлеєм і протиставлялось "етнікосу" як набору етнічних характеристик притаманних всім представникам етносу незалежно від місця їх розселення, натомість ЕСО – конкретний етнос в його етносоціальних проявах і зв’язках з певною територіальнополітичною спільнотою. Пізніше для опису зміни соціальнополітичного статусу етнічних спільнот, їх зв’язку із становленням політичних систем, було запропоновано поняття "етнополітичні організми" (ЕПО). Ці терміни часто наповнюються різними змістом, чітко усталеного тлумачення та використання їх в сучасній науці не склалось.

Етносоціальний організм (інколи ототожнюється з поняттям

"етнічна група") – це етнос або його частина яка перебуває в межах держави іноетнічного походження, тобто в межах соціальної та етнокультурної системи, яка не є безпосереднім продуктом даного етносу. Наприклад, українці в межах Австро-Угорщини та українці в межах Російської імперії складали один етнос (етнікос), але різні етносоціальні організми.

Етнополітичний організм (інколи ототожнюється з поняттям "етнічна нація") – етнос або його частина яка створює власну державу на основі власних етнокультурних традицій як домінуючих у даній державі.

Отже, український етнікос або українська етнічність – українство у світі; українські ЕСО – українські етнічні групи в різних конкретних країнах; український ЕПО – українська держава або українська нація.

Етнічна територія. Зв’язки етнічної системи і території є не просто складними, а системоутворюючими, адже етнос не може сформуватись поза межами певної території. Проте утворившись він може змінити територію розселення не втрачаючи етнічної спільності. Але життєдіяльність етносу потребує встановлення зв’язків з новою територією як власною, при цьому не втрачаючи хоча б духовного зв’язку з материнськими теренами як "рідною землею", що є основою формування етнічної ідентичності та почуття спільності походження та історичної долі. Все це утруднює визначення поняття "етнічна територія".

Загалом вважається, що етнічною територією є територія з якою певний етнос історично пов'язаний своїм походженням та розселенням і на якій перебуває в більшості. Проте таке визначення не дає можливість чітко визначити належність території до етнічної. Тому для повноти уявлень про зв’язки етносу та території, їх описують як сукупність складових, до яких відносяться:

Етноплацента – територія на якій відбувся етногенез певного етносу ("рідна земля", "материнська земля");

Етноойкумена – територія яку історично заселив і опанував певний етнос в ході культурно-господарської колонізації без суттєвої конкуренції з іншими корінними етносами, які претендують на цю територію як власну. Територія на якій відбувається самовідтворення певного етносу як цілісності, яку етнос передає у спадок наступним поколінням ("вітчизна", "батьківщина");

Етнокультурний ареал – територія, що знаходиться під історично тривалим і потужним культурним впливом певного етносу або групи етносів (суперетносу). Це територія на якій формуються певні культурні зразки, які запозичується цими етносами як власні. Територія яка може усвідомлюватись як спільна історична батьківщина групою етносів.

Дослідження етногенезу та етнічної історії конкретних етносів потребує досить значної джерельної бази та несуперечливої методології, яка б дозволяла узгоджувати різні за походженням матеріали (дані археології та антропології, етнографії та лінгвістики, відомі історичні факти тощо) з теоретичними узагальненнями і висновками про витоки, розвиток та сьогодення цих народів.

Основні поняття:
автоетнонім	етнікос	етнічна територія
автохтони	етнічність	етнічна фузія
автохтонний підхід до	етнічний менталітет	етнічне ядро
вивчення етногенезу	етнічний	етнічні назви
антропологічний тип	психологічний тип	етнічний субстрат
діаспора	етнічна асиміляція	етнічний
діахронні та синхронні	етнічна дисперсизація	суперстрат
інформаційні зв’язки	етнічна ідентичність	етногенез
екзоетнонім	етнічна історія	етногенетична
ендогамія	етнічна консолідація	міксація
ендоетнонім	етнічна культура	етногенетичні
етапи розвитку етносу	етнічна самосвідомість	(етнічні)
етнізація	етнічна сепарація	процеси

етногонія	етнотрансформаційні	мікроетнонім
етнографічні групи	етнічні процеси	народність
етнографія	етнофори	нація
етноеволюційні етнічні	койнонім	ознаки етносу
процеси	компліментарність	пасіонарність
етноконфесіонім	конвіксії	плем’я
етнокультурний ареал	консорції	політонім
етнологія	конфесійнім	раси
етномаркери	культура етносу	риси етносу
етноойкумена	культурна	соціальна
етноплацента	антропологія	антропологія
етнополітичні організми	макроетнонім	субетнос
етнополітонім	мегаетнонім	суперетнос
етнос	метаетнонім	суперетноніми
етносоціальні організми	міграційний підхід до	топонім
етносфера	вивчення
етнотопонім	етногенезу
	міжетнічна інтеграція

Питання для самоконтролю:

1.Назвіть головні ідеї біологічної, соціальної та інформаційної гіпотез щодо природи етносу?

2.Що Вам відомо про антропологічні класифікації людства?

3.Чому не можна визначити етнічність за одним етномаркером?

4.Як співвідносяться етнічні, іноетнічні та інтеретнічні елементи культури етносу?

5.В чому полягають головні відмінності між підходами до визначення сутності етногенезу?

6.Назвіть головні ідеї теорії етногенезу Л.Гумільова?

7.В чому полягають переваги "субстратного" підходу до дослідження етногенезу?

8.Які причини можуть спричинити етногенез?

9.Які ознаки свідчать про сформованість етносу?

10.Чому рід не можна вважати етносом?

11.Наведіть складові структури етносфери людства.

12.Яку роль в бутті етносу відіграють його структурні компоненти: субетноси, етнографічні групи, консорції та конвіксії?

13.В чому полягають відмінності між ЕСО та ЕПО?

II. ЕТНОГЕНЕЗ СЛОВ'ЯН

2.1 Витоки слов'ян.

Проблема етногенезу українського та інших східнослов’янських етносів у історіографії та історичній публіцистиці часто зводиться до розв'язання декількох питань:

коли постали ці етноси як окремі; які народи були їх безпосередніми предками;

чи можна і якою мірою вважати ці етноси безпосереднім етнічним продовженням тих народів, етнокультурні особливості яких вони успадкували?

Відтак найбільшу увагу дослідників привертають проблеми пов’язані з визначенням етнічної належності трипільців, прабатьківщини індоєвропейців та їх гілки – аріїв, визначення прабатьківщини слов'ян та напрямів їх міграцій, причетності скіфосарматських племен до етногенезу східних слов'ян та етнокультурної ситуації в Київській Русі та після її розпаду. Кожна з цих проблем вимагає розв’язання низки наукових завдань щодо яких існує декілька підходів, які в свою чергу є предметами наукових дискусій.

Трипільці. Щодо людності – носіїв трипільської культури та їх етнічної приналежності висловлюється декілька позицій. Одні дослідники вважають їх віддаленими, але безпосередніми предками слов'ян-русів-українців (дехто з дослідників, навіть, вважає трипільців стародавніми українцями, стверджуючи етнічну тяглість автохтонів України з часів енеоліту). Аргументами на користь таких тверджень є деякі елементи традиційної землеробської культури з трипільських часів, що зберігалась в українських народних формах аж до новітнього часу: деякі конструктивні особливості традиційного житла, елементи орнаменталістики та фольклору тощо.

Інші дослідники доводять, що ані з антропологічної, ані етнокультурної точок зору не можна говорити про спорідненість, а тим більш, етнічну тотожність давніх трипільців і сучасних українців. Підкреслюють при цьому, що давні трипільці належали до т.зв. "вірменоїдного" антропологічного типу, а наявність певних елементів в українській культурі, що схожі з давніми трипільськими зразками пояснюють належністю обох культур до одного типу – землеробської культури лісостепу.

26

З іншого боку, антропологічні дослідження, зокрема краніологічні, доводять, що в IV – сер. III тисячоліття до р.Х. трипільці змішувались з місцевою людністю, що належала до протоєвпропейського антропологічного типу. Наслідком цього стала людність пізньотрипільської усатівської культури, чий антропологічний тип мав деякі риси обох типів попередників. Так званий "динарський" антропологічний тип до якого переважно відносять сучасних українців, сформувався значною мірою на основі південноєвропейського – до якого належали давні трипільці. Отже повністю виключати генетичну спадкоємність давніх трипільців та сучасних українців немає підстав. А землеробська культура українців увібрала в себе частину культурної спадщини землеробських народів, що в різні часи, починаючи з неоліту заселяли територію сучасної України, зокрема і трипільців. Але на цих підставах ототожнювати українців із стародавнім землеробським населенням України неможна. Залишається до кінця не з’ясованою належність трипільців до індоєвропейців.

Індоєвропейці. Етнокультурну і мовну спільноту яку умовно називають "індоєвропейцями" і вважають предками майже всіх сучасних європейських і деяких азійських етносів шукають в історичному минулому на великих просторах від Рейну до Волги, від Балтики до Балкан і Малої Азії. Існує досить багато різних гіпотез щодо розташування прабатьківщини індоєвропейців і напрямів їх подальшого розселення та "індоєвропеїзації" палеоєвропейців – прадавнього населення Європи. Найчастіше такою прабатьківщиною індоєвропейців дослідники називають східноєвропейські терени, включно з територією України, звідки вони розселились у всій Європі до Піренейського півострова на заході й аж до Паміру та Індії у Азії на сході. Але найбільшу увагу привертає проблема локалізації одної гілки індоєвропейців – аріїв. Суто наукова арійська проблема часто невиправдано міфологізувалась і політизувалась. Аріїв намагались записати в свої безпосередні предки деякі ідеологи і політики та представники деяких націй, що обстоювали далекосяжні експансіоністські плани. Як це, наприклад, робили ідеологи німецького нацизму, ототожнюючи давніх германців з арійцями, яким приписували якості надлюдей, і на цій підставі виводили расову вищість німців.

Сучасні ж дослідники пов'язують давніх аріїв із скотарськими племенами, що сформувались серед степів від Дніпра до Волги, а звідти ця східна частина індоєвропейців, що відома в історії як "арії", розселилась в Індії (індоарії) та Ірані (Аріані – Країні аріїв).

27

Хоч єдиної, добре узгодженої і загальновизнаної теорії походження індоєвропейців не існує, значна частина дослідників, на підставі даних різних галузей знань, висловлює припущення щодо можливої території прабатьківщини та напрямів міграцій аріїв та їх нащадків.

Згідно цими поглядами, територія України тривалий час була зоною інтенсивних контактів між різними етнокультурними ареалами, тут відбувались складні етногенетичні процеси та проходили важливі шляхи міграцій. Тут формувалась індоєвропейська мовна спільність у зоні контактів протоіндоєвропейців, протоугрофінів, протокартвелів

та носіями близькосхідної мовнокультурної традиції представленої землеробським населенням Балкансько-Дунайського регіону. Звідси розселились на півночі Європи протогерманці, північніше Прип'яті та у басейні Німану – протобалти, вздовж Дунаю у західній Європі протокельти, вздовж Карпат на Апеніни, Альпи та Адріатику просунулись протоіталіки та протоіліри, із Західного Причорномор’я через Дунай на Балкани пройшли протогреки та предки фракійців та вірмен, які як і хети та лувійці розселились в Малій та Передній Азії. Протослов'яни ж залишились в межах індоєвропейської прабатьківщини.

За іншою схемою спільні предки протослов′ян, протобалтів та протогерманців пройшли повз Дунай, а потім заселили простори північніше Карпат поступово розходячись, аж поки не опинились на теренах, де поступово сформувались у окремі етнічні масиви. На колишню прабатьківщину згодом повернулась частина іранців у вигляді кіммерійців, скіфів та сарматів.

На тривалий час територія України знову перетворилась на зону контакту між декількома великими етнічними масивами – слов'яни і балти на північному заході, угро-фіни на північному сході, фракійці на південному заході, а на півдні і південному сході панували іранці.

З давніх індоєвропейських етносів беруть початок сучасні народи Європи, окрім деяких кавказьких народів, естонців, угорців, фінів та басків.

Індоєвропейська мовна сім'я складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови:

1.Германська: норвезька, шведська, німецька, датська, англійська, ісландська, а також готська (мертва).

2.Балтійська: литовська, латиська, а також прусська (мертва).

3.Слов'янська: польська, чеська, словацька, російська, українська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська, старослов’янська (церковнослов’янська).

4.Кельтська: ірландська, бретонська, гельська, валлійська, а

28

також галльська.

5.Романська: португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська і молдавська, а також латина (мертва), умбрійська, оскська.

6.Індійська (індоарійська): хінді, урду, бенгалі, пенджабі, санскрит (мертва).

7.Іранська: ірані (перська), фарсі, афгані, пушту, таджицька, осетинська, мертві мови – авесті (давньоперська мова Авести), скіфська, сарматська, сакська.

8.Грецька: новогрецька, а також класична грецька та мікенська.

9.Фрігійська: мертві мови фракійська, гетська, дакійська та фригійська (усі мови мертві).

10.Іллірійська: албанська, іллірійська (мертва).

11.Вірменська.

12.Тохарська.

13.Анатолійська: хетська, палайська, лувійська, лідійська (усі мови мертві).

29

Мови індоєвропейської мовної сім'ї.

Проте ототожнювати давні етноси, не говорячи вже про протоетноси, та сучасні народи, а надто, нації – не можна. Майже не можливо встановити етнічність носіїв певної археологічної культури, відтак, щодо їх мови та етнічної належності найчастіше висловлюють припущення. В окремих випадках ці гіпотези майже не беруться під сумнів – в інших думки дослідників розходяться. У випадках, коли певна археологічна культура локалізується на територіях, де вона

30