Чупира Етногенез

сьогодні. Крім цього в Західній Європі латина була єдиною писемною мовою протягом всього середньовіччя, але до формування єдиного латинського етносу це не призвело.

Теж саме стосується і церкви, хоч вона дійсно була досить потужним і єдиним комунікатором. Проте вплив її був не однаковим на різних теренах руської держави. Якщо Наддніпрянщина прийняла християнство в Х ст. без опору, то Новгород хрестили "вогнем і мечем", а в ХІ ст. літопис фіксує виступи проти церкви: вбивство єпископів у Новгороді, повстання проти церкви в Суздалі в 1024 р., в ростовській землі у 1071 р.

Щодо спільної руської свідомості, то вона була притаманна тільки представникам розгалуженої династії Рюриковичів, які сприймали руську державність як певну родову "корпорацію" династії – за висловом Олексія Толочка. Подібних поглядів притримувалась і боярська та церковна верхівка, що не володіла отчинами і політичне та економічне положення якої було цілковито пов’язано з династією. Саме вони, вслід за Рюриковичами могли сприймати всю Руську землю як потенційно свою, з ласки князя-суверена. Звичайні ж селяни, наприклад Галичини, про існування Суздальщини або Муромщини могли дізнатись хіба що з воєнних походів, в складі князівських ополчень, під час міжусобиць. Та й Нестор в ХІІ, коли говорить про населення, демонструє не спільноруську етнічну самосвідомість, а певну етнокультурну упередженість щодо окремих східнослов'янських союзів племен.

Навколо існування і коректності терміну "давньоруська народність" в роки незалежності з новою силою спалахнула дискусія в якій беруть участь провідні українські історики – як прихильники (П.Толочко), так і противники (Л.Залізняк)

Українські дослідники пропонують свої варіанти розв’язання проблеми етногенезу східнослов’янських етносів. Одну з них, на початку 90 років ХХ ст. представив Ярослав Дашкевич. Вона являє собою певний перехідний етап від схеми "єдиної колиски", через яку проглядала "схема Карамзіна", до нового її переосмислення.

Аби уникнути усталених стереотипів він запропонував схему, в якій етноніми замінив математичними символами: "альфа", "бета", "гамма", "дельта". Згідно зі схемою Дашкевича, в умовах зростаючої зовнішньої небезпеки (хозари), етнос "альфа" прискорює політичну та етнічну консолідацію і використовуючи воєнну силу найманцівнорманів творить державу, в якій відіграє домінуючу роль і втягує в свою політичну орбіту сусідні племена, які стають субетносами нації

"альфи". За Дашкевичем етнос, що творить власну державу, а в цій

60

державі стає гегемоном – перетворюється на націю. Але внаслідок несприятливих внутрішніх та зовнішніх обставин, держава створена нацією-альфа розпадається (XII – XІII ст..) і з неї виокремлюються декілька етносів (колишні субетноси): "бета", "гамма", "дельта". Етнос "гамма" використовуючи зовнішні та внутрішні чинники перетворюється на націю і здійснює експансію на території "гамми", "дельти", а згодом "альфи", яка від нападів інших сусідніх націй, втратила власну державу і деградувала до стану етносу. Внаслідок експансії нації "гамми", нація "бета" повністю асимілюється (XV – XVI ст.), а нація "дельта" тільки частково, врятувавшись від цілковитої асиміляції творячи, на певний час, спільну державу з іншою сусідньою нацією (XІV ст.), проте згодом втрачає в ній статус культурного гегемона. Нація "альфа" зберегла етнічність під іноземним пануванням і в нових умовах почала національне відродження, виборюючи нову державність у XVII ст.

α	γ
δ

β

націогенез

α

етногенез

племена

Схема Дашкевича.

Етнічну самобутність різних етносів Дашкевич пояснює різними субстратами та суперстратами, що брали участь в етногенезі. Для альфа – субстрат іранський, суперстрат норманський, для бета – субстрат балтський, суперстрат норманський, для гамма – субстрат угро-фінський, для дельта – балтський.

Розшифровка символів ("альфа" – українці, "бета" – уже неіснуючий, псковсько-новгородський етнос, "гамма" – росіяни, "дельта" – білоруси) засвідчує – "схема Дашкевича" досить логічно і

61

обґрунтовано перевертає "схему Карамзіна", використовуючи для цього "схему єдиної колиски".

Подібні погляди на східнослов’янський етногенез із різними уточненнями поширені серед українських дослідників.

Схожу схему, але із запереченням існування спільного "давньоруського етносу" розробив Леонід Залізняк (Рис.).

Український етногенез він починає з V – VІ ст. – часу розпаду слов'янської мовної єдності, при цьому українців відносить до прямих спадкоємців мовних особливостей ранньослов’янської спільноти (антів та склавинів) які увібрали в себе елементи іранського, балтського, фракійського та східногерманського субстратів.

Міграції східних слов'ян та етногенетичні процеси на територіях, де розселялись слов'янські племена призвели до формування племен субетносів – зародків майбутніх східнослов’янських етносів. Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського, оскільки умови для їх етногенезу почали формуватись лише в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я споконвічних теренів балтів та фінів.

Племінною (субетнічною) основою українців стали поляни, древляни, тиверці, хорвати, волиняни, уличі, сіверяни. Етнічна консолідація цих племен на чолі з полянами завершилась формуванням українського етносу і його держави, відомої як Київська Русь.

Пращурами білорусів, згідно з Л.Залізняком, були балтослов'янські племена дреговичів, кривичів та полочан. В ХІ – ХІІ ст. прабілоруська етнічна спільність виокремлюється як окремий етнополітичний організм, а в ХІV ст. разом з литовцями творить спільну державу, яка згодом перетворюється на литовсько-булорусько- українську федерацію на чолі з литовською династією Гедеміновичів.

Псковсько-новгородський етнос почав формуватись у VІІІ – Х ст. на основі ільменських слов'ян. Псков і Новгород відігравали значну роль у забезпеченні економічних зв’язків Балтії та Чорномор'я.

Після занепаду шляху "з Варяг в Греки" внаслідок половецької навали, псковсько-новгородські республіки починають тяготитись залежністю від Києва і створюють коаліцію із Суздальщиною та половцями, які контролюють важливий торговельний шлях по Оці та Волзі до Каспію. Ця антикиївська коаліція і завдає у ХІІ ст. смертельного удару ранньофеодальній Руській імперії.

Такий же економічний інтерес спричиняє і широку політичну експансію праросіян на територію Новгородської і Псковської республік, яку на деякий час загальмувала монгольська навала.

62

Спадкоємиця Володимиро-Суздальщини – Московська держава консолідувала нащадків балто-слов'янських племен радимичів та в’ятичів та слов'янізоване населення фінського походження в єдиний російський етнос у ХІV – ХV ст. Російський етнокультурний комплекс увібрав у себе балто-слов'янсько-фінські субстратні елементи та візантійський і монголо-татарські суперстратні впливи.

63

Схема етногенезу українців та їхніх слов'янських сусідів (за Л.Залізняком).

В цей час експансія росіян на північний захід завершується поглиненням Новгорода і Пскова в ХІV ст. що супроводжувалась періодичними масовими знищеннями та депортаціями новгородців, що і призвело до їх асиміляції наприкінці ХVІ ст.

Отже етногенез східнослов’янських етносів відбувався як процес поступової сепарації частини слов'янських племен внаслідок розселення і міксації з місцевими субстратами під впливом зовнішніх етнокультурних чинників, внаслідок чого утворилось чотири окремих етноси.

На формування східнослов’янських етносів впливали не тільки етнічні субстрати але й суперстрати. Оскільки в період східнослов'янського етногенезу не було ніяких масштабних іноетнічних вторгнень з привнесенням домінуючого іноетнічного елементу, що можна було б трактувати як суперстрат в класичному розумінні, то під етнічним суперстратом варто розглянути етнічні воєнно-політичні та монокультурні зразки, що впливали на формування місцевих етнічних систем цінностей.

Норманський суперстрат привніс у слов'янський світ ІХ ст., що здійснював відносно мирну експансію на півночі і пасивно протистояв експансії хазарській, жорстку військову організованість спрямовану на досягнення військової слави і здобичі та торговельного зиску. Енергія, організованість, навички у війні, морській справі та торгівлі були якраз тим, що потрібно було полянам для успішного протистояння хазарамконкурентам і утвердження власних торговельних інтересів у чорномор'ї та візантійському прикордонні. Не маючи сил для воєнного загарбання величезних і важкодоступних просторів контрольованих слов'янами, нормани залюбки погодились об'єднати зусилля з Києвом для досягнення спільних цілей. Поляни максимально використали варягів та їх досвід для утвердження власної гегемонії в регіоні, увібрали корисний вплив і в ХІ ст. позбулись невгамовних норманів, розчинили в собі осілих, погодившись з існуванням слов'янізованої династії Рюриковичів.

Руський суперстрат існував як слов'янізований норманський,

адаптований у формі князівсько-дружинної верстви, що представляла владу руської держави і династії Рюриковичів. Ця верства складалась із слов’янізованої норманської династії, що мала широкі шлюбні зв’язки із різними європейськими королівськими домами, через які поширювались європейські феодально-рицарські зразки, але в адаптованій – київській формі. Норманські зразки озброєння, певні

64

елементи тактики, конструкції човнів, в основі яких були норманські дракари – кораблі вікінгів, деякі норми звичаєвого права, які були адаптовані в "Руській правді", навіть елементи художніх смаків, як орнамент (рослинний стиль) і деякі форми фольклору (билини на зразок саг), були запозичені руською знаттю, боярами і дружинниками. Підкорення слов'янських племен Руссю, заміна місцевих племінних княжінь намісниками великих князів Київських, сприяло зрусченню місцевої племінної знаті. Разом з князівськодружинною верхівкою і челяддю які мандрували по всім уділам Руської держави і осідали в різних землях, поширювався руський (київський) культурний і мовний комплекс, який з часом укорінювався серед місцевого люду, переважно боярської і торговельної верхівки і звичайних городян. Так поширювався лексичний київський комплекс, що його О.Шахматов називав "київським койне", сліди якого помітні в руській книжній мові (яку часто в літературі називають "давньоруська мова"), в новгородських берестяних грамотах, в деяких специфічних словах, що збереглись на півночі Росії в живому мовленні аж до ХІХ ст.

Візантійський суперстрат по різному впливав на окремих етапах та на певній території. В руських землях він переважно проявився в церковній царині, як грецький обряд, але трансформований у руський через Кирило-мефодієвську слов'янську традицію. Тобто став основою, підґрунтям розвитку руської православної культури, яка надалі розвивалась під впливом візантійської, але за власними тенденціями і традиціями.

Дещо інакше він проявився на північному-сході. Спочатку візантійський суперстрат впливав на Залісся – Володимиросуздальщину опосередковано, через Київ, тому його точніше в цей період ХІ – ХІІ ст. назвати руським. Пізніше після розпаду Руської держави і падіння Константинополя він перетворився на наслідування окремих зразків, тому часто мав форму жорстких канонів, від яких не можна було відступати, хоч вони уже були далекі від справжньої візантійсько-грецької традиції.

В Росії цей вплив набув специфічного псевдо імперського, двірського характеру, що був привнесений грекинею вихованою в італійській культурі Зоєю (Софією) Палеолог – дочкою останнього візантійського імператора, на якій одружився московський князь Іван

ІІІ. Найбільше він проявився у підкресленій символіці імперської величі самодержця: двоголового орла, "шапки Мономаха" та інших символів влади і, зрештою, розвинувся в цілий імперський комплекс

65

"Москва – третій Рим", що сприйняв не стільки візантійську культуру, скільки її зовнішні символи.

Значно міцніше в російській етнічній ментальності укорінився і проявився ординський суперстратний вплив: в схильності до деспотизму влади, виокремленню специфічної бюрократичної верстви царевих слуг, які відтворювали деспотизм на своєму рівні, наявності характерних стосунків між самодержцем і підданими як володарем і холопами, абсолютної підпорядкованості спільноти державі, а особи спільноті тощо.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що етногенез різних слов'янських етносів відбувався в різних етнокультурних умовах з різною інтенсивністю, але подібно до аналогічних процесів, що протікали приблизно в той самий час на теренах Західної Європи.

Український етнос формувався на східній частині праслов'янської прабатьківщини, тому увібрав у себе всю етногенетичну спадщину праслов'ян, а разом з нею фракійський

(гето-дакійський), балтський, іранський (пізньоскіфський,

сарматський, аланський) та готський субстратні елементи.

Східнослов’янський етнос, що був спадкоємцем праслов'янського, можна вважати праукраїнським етносом, оскільки ядро його залишилось в межах власної етноплаценти і на його основі формувався український етнос протягом VІІІ – ХІ ст. (етноплаценти праслов'ян, східнослов'янського етносу та українців співпадають) З

кінця Х – початку ХІ ст. середньовічні українці усвідомлювали себе русинами – руським народом, з узагальнюючим етнонімом "Русь".

Найвагоміший етнокультурний вплив під час етногенезу українців, особливо в останній політичній та етноконсолідаційній фазі відіграли норманський (князівсько-дружинний комплекс) та візантійський (слов'яно-грецький церковний та імперський)

суперстрати.

Псковсько-новгородський етнос формувався на основі східно-

та західно-слов'янського, балтського та західно-фінського субстратів протягом ІХ – ХІІ ст. Під впливом норманського та

руського суперстратів. Усвідомлювали себе новгородцями та

псковичами з узагальнюючими етнонімами Новгород і Псков. В ХVІ ст. перестали існувати як окремий етнос внаслідок здебільшого насильницької асиміляції московітами. Влились в російський етнос.

66

	Українці
Білоруси	(русини)		Росіяни
(бєларуси)		(вєлікороси-рускіє)
	РУСЬ
	русини
		Радимичі
		В’ятичі
		+Балти
		+Угро-фіни
			Новгородці і
		Ільменські	псковичи
Полочани
		словени
Кривичі
		+
Дреговичі
		Балти
+	Древляни
		Угро-фіни
Балти	Сіверяни
	Поляни
	Уличі
	Тиверці
	Волиняни		Угро-фіни
	Білі хорвати
	+
	Тюркські племена
Балти			тюрки
	Руська держава (Київська Русь)
Венеди	склавини	анти
(західні
слов’яни)
			Іранці
			(алани та сармати)
Фракійці	готи
(гето-дакійці)
Етногенез східнослов’янських етносів.

Білоруський етнос формувався на основі східнослов’янського та балтського субстратів, які почали складатись у прабілоруський

(полоцько-кривицько-дреговичеський) етнос протягом тривалої багатоетапної колонізації Лівобережжя Прип'яті, верхнього Подніпров'я і Подвіння та верхнього Понімання у VІІІ – Х ст. Етнічна консолідація білоруського етносу почалась у ХІІ ст. в межах Полоцького та Смоленського князівств, а звершилась в складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського в ХІV ст.

67

Найвагомішими для білорусів були, на початковому етапі консолідації – руський, на останньому етапі – католицько-

польський суперстрати.

Російський етнос формувався на основі слов’янізації племенами в’ятичів та радимичів фінського населення (субстрату) спочатку Волго-Окського межиріччя, а потім кривицько-словенською і в'ятичською колонізацією верхнього Поволжя в ХІ – ХІІ ст. Етнічна консолідація в єдиний етнос пов’язана з піднесенням ВолодимироСуздальського князівства, була загальмована монголо-татарською навалою, яка спричинили міжусобиці і боротьбу за лідерство, завершилась під егідою Московської держави в ХV ст.

Найвагомішим впливом позначились спочатку руський, потім

монголо-татарський і візантійський суперстрати. Самосвідомість формувалась як етнотериторіальна і позначалась етнополітонімом

"суздальці", потім "московіти".

Етнічна ситуація в часи формування, розквіту та розпаду Руської держави була динамічною, зумовлювалась різними етногенетичними процесами, що подекуди не залишали вагомих слідів, хоч і піддаються певній реконструкції на основі аналізу етнографічних, лінгвістичних, археологічних, антропологічних матеріалів та писемних джерел. Хоч однозначних відповідей такі спроби не дають. Найбільше дискусій викликає ситуація з мовою та етнічною самосвідомістю населення Русі.

3.3 Мовна ситуація в Київській Русі.

Вслід за визначенням існування "давньоруської народності" визначили її атрибути: мову, етнічну самосвідомість тощо. Відтак на питання: "якою мовою розмовляли в Київській Русі?" відповідь була простою – "давньоруською мовою". Зразком давньоруської мови визнавали мову руських літописів та інших писемних джерел відповідного часу. Проте такий підхід наразився на ті ж контраргументи, що висувались проти концепції існування давньоруської народності як єдиного етносу з єдиною мовою.

Для того щоб погодитись з твердженням про існування спільної "давньоруської" розмовної мови потрібно довести, що розмовна і писемна мови в Київській Русі на всіх її теренах була одна.

Проте відомо, що писемна мова (принаймні у відносно широкому вжитку, сліди якого збереглись) з'явилась на Русі разом з християнством. Для поширення християнства було використано богослужебні книги створені на основі солунського, македонського

68

діалекту староболгарської мови з використанням грецьких зразків для словотворення і грецької церковної термінології. Таким чином, це була мова, яку було використано (а частково створено) для перекладу Біблії і богослужебних книг ченцями Кирилом та Мефодієм у середині ІХ ст. Вона використовувалась як мова проповіді християнства серед слов'янських народів, що християнізувались на основі візантійського обряду, мова богослужіння і разом з тим, як мова писемності, освіти і культури цих народів. Ця мова відома як церковнослов’янська або старослов’янська. І хоч вона була зрозумілою для різних слов'янських народів, проте істотно відрізнялась від народнорозмовної мови різних слов'янських народів.

До того ж, попавши на різноетнічний ґрунт, вона з часом стала набувати регіональних особливостей і серед різних народів звучала по різному.

В руських землях церковнослов'янська мова зазвучала відповідно до руської вимови, характерної для Києва і в такій формі поширювалась на всі землі, що християнізовувались з Києва.

Разом з тим, в Києві уже існував певний наддіалектний мовний комплекс – київське койне (від грецького – спільний діалект), що увібрав у себе лексику дружинників, купців, слова запозичені з іноземних мов, завезені з далеких мандрів купцями і подорожніми, усталені вирази і таке інше. Ця говірка була своєрідною мовою столиці, адміністративного, економічного та мистецького життя.

Під впливом церковнослов’янської мови, з місцевої говірки панівної і освіченої верстви Русі, згаданого вище київського койне, почала формуватись інша писемна мова – руська книжна

(давньокиївська), яку вже традиційно і називають "давньоруською мовою". Вона використовувалась для задоволення потреб держави і суспільства: діловодства, літописання, запису юридичних норм, договорів, художньої творчості – тобто всіх, крім церковних царин діяльності. Відповідно відрізнялись лексика церковнослов’янської та руської книжної мови, в яку попадали слова з простої народнорозмовної мови, слова, що відбивали державну і професійну діяльність тих, хто писав, і тих про кого писали.

Таким чином в Русі існувало дві писемних мови, створених за одними староболгарськими моделями і зразками, що використовувались паралельно – в різних царинах буття. Для одної з них – церковнослов’янської, був притаманний консерватизм, для іншої

– певна відкритість для нових впливів місцевих лексичних і стилістичних особливостей. В писаних текстах, що передавали пряму мову і в описках, і в граматичних помилках помітна справжня жива

69