Чупира Етногенез

"русич". Одною з підстав, що дозволяє говорити про штучність етноніму, є відсутність відповідника цього етноніму жіночого роду.

Поряд із загальною назвою існували регіональні варіанти Русі:

Червона Русь, Чорна Русь та Біла Русь.

Червоною Руссю називали територію Галичини. Існує думка, що Червона Русь вперше згадана як Гради Червенські, що відвоював Володимир Великий у поляків (територія довкола м. Червен, сьогодні це с. Чермно в Польщі). Інколи назву Червона Русь поширювали на всю Галичину і Правобережну Україну.

Чорною Руссю у XVII—XVIII ст. називалась північно-західна частина теперішньої Білорусі. На європейських картах позначалась як Russia Nigra і включала такі міста як Гродно, Новоґрудек, Слонім та територію Понімання.

Білою Руссю вважали власне сучасну східну Білорусь (сучасні Мінську та Гомельську обл. і територію Смоленщини). Проте у XVII— XVIII ст. Білою Руссю називали і територію України. В. Татіщев вважав, що Біла Русь це територія яка тягнеться між Малою та Великою Руссю від Волги до Вологди. Існує припущення, що назви Біла Русь, Червона Русь та Чорна Русь виникли під впливом звички східних народів ототожнювати сторону світу із кольором: південь – червоний, північ – чорний, захід – білий, схід – синій.

Щодо назви "Мала Русь", то її походження пов'язано з поділом Київської митрополії. Перенесення митрополії у Володимир-на- Клязьмі у 1299 р. і у Москву 1325 р., спричинило виникнення Галицької (1301-1347), а після її скасування, Литовської (Київської) митрополії у Великому князівств Литовському і до якого відійшли землі Білорусі та України у сер. XIV cт. Обидві митрополії у титулатурі зберігали назву "руська" і змагались за право бути митрополією "всієї Русі". Притому були канонічно залежні від Константинопольської патріархії. А в середині XV ст. Київська митрополія остаточно поділилась – від неї виокремилась Московська митрополія.

Саме у Константинополі, у резиденції патріарха виникли назви "Мала Русь" і "Велика Русь". В основу було покладено візантійську імперську традицію, згідно з якою землі корінної Греції, називали Малою Грецією, а її колонії і підпорядковані території – Великою Грецією. За цією аналогією, політичне ядро колишньої Русі у Константинополі назвали Малою Руссю, а її колишні приєднані території назвали Великою Руссю. Саме Українські землі у Візантії вважались Руссю – спадкоємицею Київської держави. Таке розуміння було сприйнято і західною Європою, де під Руссю розуміли українські

80

землі. Тоді як Московське князівство було новою державою, що виникла на уламках Руської і була відома як Московія (Moscovia).

Однак, поширення назва "Мала Русь" в Україні не мала і в народній самосвідомості не закріпилась. Використовувалась переважно у церковних документах та в титулатурі світських володарів на початку XIV ст. Так Юрій ІІ (Болеслав Тройденович)

титулував себе князем Малої Русі (dux Russie Mynorys).

УXVI – XVII ст., коли Московія здійснювала доволі успішну експансіоністську політику і перетворилась на величезну державу, з'явились підстави перетлумачувати зміст назв "мала" і "велика", хоча

бна побутовому рівні свідомості. Але титул "государь Великой, Белой и Малой России" потрапив до московського царя тільки після Переяславської ради у 1654 р. Згодом Мала Русь трансформувалась у Малоросію – територіальну назву частини України, що за Андрусівським договором потрапила до складу Московського царства, а її мешканців стали називати малоросами. Але офіційно козацька держава називалась "Військом Запорозьким" або Гетьманщиною.

Після ліквідації козацької автономії вся підросійська Україна стала називатись Малоросією. А назва малороси була перенесена на весь український народ.

Отже назва "малороси" не була самоназвою українців а є

екзоетнонімом.

На відміну від колишньої назви "Мала Русь", що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін "Малоросія", як і назва її мешканців – "малоросіяни", уже у XVIIІ ст., сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців, як до окраїни та провінціалів. А в ХІХ ст. під час розгортання національного відродження, ця назва стала символом людини з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужої до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього.

УXIV – XVI ст. у Московській державі населення Білорусі та України називали литвинами. Ця назва походить від Великого князівства Литовського і позначала підданство, а не етнічну належність – тобто є політонімом. Литвинами білорусів називали і у

XVIII ст.

Слово "козак", що означає "вільна людина", що спочатку позначало окрему верству населення, не завжди чітко окреслену юридично і соціально, теж стало назвою з якою іноземці ототожнювали всіх русинів-українців і використовувалось для означення цілого краю. На європейських картах Україну іноді

81

позначали як Козакоріум – Країна козаків. Отже койнонім козаки набув ознак етноніму, який українці визнавали за автоетнонім.

Стосовно українців у XVI - XVII ст., а подекуди і пізніше, використовувалась назва "черкаси", "черкашин". Хоча ця назва, переважно, позначала козаків. Сигізмунд Герберштейн у книзі "Нотатки про Московію" (1549) зазначає, що черкаси, які живуть по Бористену (Дніпру) – це русини, на відміну від черкасів, що живуть в горах біля Понту (на Кавказі біля Чорного моря). Разом з тим населення Київщини, Волині і Сіверщини – просто русини, а не черкаси. Походження назви черкаси остаточно не з'ясоване. Її виводять від слова "керкет" кормове весло, від осетинського "цакрас" – орел. Більш поширеною версією є спроба пояснення назви "черкаси" від тюркського "шер-кес" – люди зброї, люди війська. Така назва могла бути даною татарами тому населенню, яке не визнавало татарської влади і чинило опір завойовниками. Таким населенням було

українсько-тюркське населення Дикого поля і народ адиґе, що заселяв північнокавказьке Приазов'я, відоме під назвою черкеси.

Потрібно наголосити на тому, що деякі етнічні назви виникаючи внаслідок тих чи інших історичних обставин згодом набувають іншого значення, інколи протилежного і навіть зневажливого або образливого значення.

Таким екзоетнонімом для українців була назва "хохли". Її походження остаточно не з'ясовано. Висловлювались припущення, що вона походить від традиційної козацької зачіски – "оселедця", чуба,

чупера, чуприни, яку тюрки називали "хухолем", а росіяни –"хохолком"

або "хохлом". Однак, звичай носити довге волосся на маківці голови, значно старший козацтво. Таку зачіску носили давні індоєвропейські народи. Вона була характерна для населення степів північного Причорномор'я і Степу аж до Алтаю та Індії. Виходячи з опису зовнішності Святослава Хороброго (Х ст,) її носили і русини. Лев Діакон візантійський літописець був свідком зустрічі Святослава з імператором Цимісхієм, описує зовнішність Святослава "був помірного зросту, не низький і не високий, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим дуже довгим волоссям на верхній губі. Голова його була зовсім побрита, тільки з однієї сторони її спадало пасмо волосся – ознака знатності роду ...В одне вухо у нього була втягнута золота сережка, яка була прикрашена карбункулом, облямованим двома перлинами."

З іншого боку, сьогодні є спроби довести (М.Рогович) походження слова "хохол" від словосполучення "хох-юлу", що на одному з тюркських діалектів означає "синьо-жовтий". Коли татарські

82

орди вдерлись на територію України, вона входила до ГалицькоВолинської держави Данили Галицького. Можна припустити, що він мав особистий або родовий герб на зразок європейських феодалів. За більш пізніми джерелами відомо, що на ньому було зображено золотого лева на синьому тлі. Згідно з військовою модою ХІІІ ст. поверх обладунку воїни надягали туніку з кольорами суверена, відповідно, українське військо було прикрашено синьо-жовтими кольорами, що й відмітили татари.

Проте варто пам'ятати, що вживання цього екзоетноніму є образливим, принизливим і, відповідно, самоприниженням, якщо його вживати як автоетнонім, оскільки в самосвідомості українця з назвою "хахол" ототожнюється все негативне, що є в українській ментальності та культурі.

Назва "Україна" уперше згадується у літописі під 1187 роком і стосується Переяславської землі. Однак, вона могла бути поширеною значно раніше. Щодо значення цієї назви, то тривалий час її пов'язували із словом "окраїна", причому інколи тлумачили навіть як "окраїна Росії", що звичайно є хронологічним нонсенсом. Окраїною Русі "Україна" теж бути не могла, оскільки у XII cт. власне Руссю називали саме Україну (Київську, Чернігівську, Переяславську землі). Адже центр не може бути окраїною, за визначенням окраїна – це територія максимально віддалена від центру. До того ж, якщо поглянути на карту Київської Русі, де позначені назви міст, що згадуються у "Руському літописі", то видно, що більшість їх стосується Наддніпрянщини і Галичини. Отже, більше підстав назвати "окраїною" віддалені і малозаселені землі Північної та Північно-

Східної Русі. Проте значення пограниччя – як цілої країни, що лежить на межі світів, могло бути вкоріненим у самосвідомості населення Лісостепу Наддніпрянщини з давніх часів. Існує думка що свідомість мешканців прикордоння могла сформуватись ще в часи слов'янського (а можливо і протослов'янського) землеробського протистояння кочовому Степу (це порубіжжя, а разом з ним і протистояння, на цих теренах проіснувало з кінця І тис до н.Х. аж до середини XVIII ст.). Порубіжність самосвідомості українців пов'язують також із давнім екзоетнонімом іранського походження "анти", що означає "мешканці прикордоння", від іранського "анта" "кінець", "край", "кордон". Підтримці його могло сприяти й усвідомлення встановлення границі

слов'янського розселення або "християнського світу". Недарма мешканці цього прикордоння завжди вважали себе охоронцями віри. Схоже уявлення про прикордонні терени склались під час розселення германських племен, які їх називали "марками". Звідси назви країн:

83

колишня назва Австрії – Східна марка, Остмарк (Ostmark), або Данська марка, що зберегла назву до сьогодні – Dannmark. Уявлення про прикордоння під час розселення етнічних спільностей, під час їх експансії, досить мінливі – сьогодні кордон тут, а згодом – значно далі. Проте прикордоння, що склалось на межі східноєвропейського лісостепу та Великого степу від Дунаю до Алтаю існувало протягом сотень поколінь його мешканців – воістину історичного часу.

Отже ототожнення етноніма Україна і слова "окраїна" не виправдане, а тим більше в розумінні окраїни Росії, що є абсолютно безпідставним. Таке ототожнення значно спрощує історичну специфіку регіону, в якому відбувався етногенез не тільки українців,

але і їх предків. А сприяло такому ототожненню в історіографії те, що в російській мові слово "украйна" вживали саме в значенні "окраїна території". Проте етнонім "Україна" виник не в російській мові, і надавати йому російського тлумачення некоректно.

Назву "Україна" інколи пов'язують з тотемним птахом українців – лелекою, якого у деяких українських говірках називали "крун", "кран". Є спроби пов'язати цю назву з племенем "укранів", або з назвою язичницьких жерців "укрів". Але крім того, що коріння "укр" зустрічається у топоніміці західних і південних слов'ян, на користь цих версій не наводиться інших аргументів.

Більш поширеною є думка про зв'язок слова "україна" з таким словом як "край" у значенні "земля", "територія племені", "країна" –

територія народу (етносу). Отже підкреслення належності до цієї території, "внутрішньості" передається через "у", "в", звідси "Україна", "Вкраїна".

Досить аргументованою є спроба пояснити назву "україна" від слова, що збереглося в українській мові – "украяти", "вкраяти", тобто відділити, відокремити. Поширення цієї назви могло свідчити про наявність окремої етнічної самосвідомості населення ПівденноЗахідної Русі, що позначилась у назві "україна", "вкраїна" – тобто окрема земля. Підстав для формування такого усвідомлення саме у сер. ХІІ ст. було уже чимало. Особливо на політичному рівні, коли княжі міжусобиці почали набувати характеру війн між державами на винищення противника. Суздальський князь Андрій Боголюбський, під час воєнного розв’язання чергової міжусобиці, поставився до Києва як до чужого міста. Про події 1169 року, коли Андрієм Боголюбським було взято Київ, літопис розповідає так: "І грабували вони два дні увесь город – Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви

84

оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали...". В уяві киянина звичного до боротьби за "Великий Стольний Київ" між руськими князями, такий погром могли вчинити тільки чужинці.

Значення слова "україна" відбивається і у його застосуванні до окремих князівств. В часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово "Україна" набуло нового значення – "князівство". В літописах зафіксовані Переяславська Україна, Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися

Литовською Україною, а під владою Польщі – Польською Україною,

Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською Україною. Тож, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, краю, князівства перетворилася у власну назву держави. Варто пам'ятати також і про те, що в українському фольклорі – сховищі історичної пам'яті народу, ніколи не використовується форма "окраїна" для позначення своєї території, а тільки "Україна" або "Вкраїна".

Назва "Україна" почала використовуватись на європейських географічних картах поряд з назвою "Русь" з XVI ст. Так, територія по обидва боки Дніпра позначена як "Ukraine" на карті, що була виготовлена для Генріха Валуа у 1572 р. На карті французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена як Uckrania. На картах виготовлених Г. Бопланом для книги "Опис України" (1651), що неодноразово перевидавалась та перекладалась, територія Наддніпрянщини позначається назвою Ukraina, а Галичина – як Russia.

Сьогодні висловлюється думка, що назви Русь і Україна здавна існували паралельно. Русь як книжна назва, Україна – як народна самоназва.

Щодо самоназви "українець", то вона почала вживатись у XVI – XVII cт., тобто набагато пізніше самоназви "Україна" і, переважно, на означення мешканців прикордоння. І вживалась поряд із самоназвою –

"руський", "русин".

Певні процеси етнонімічної трансформації, що почались в XVIІ – XVIIІ cт., знайшли свій розвиток в середині ХІХ ст. і були виявом нового етапу розвитку етносу – націогенезу.

Націогенез українців мав декілька етапів піднесення та занепаду, тому чергове піднесення мало характер національного відродження, під час якого в історичній свідомості українців культивувалось уявлення про найбільш успішний період націотворення – період козацької державності. Відтак койноніму "козаки" надавалось значення етнорепрезантаційного – ендоетноніму всього етносу. Адже

85

козацтво було символом бойової звитяги, козацької державності – цінностей, ще живих в історичній пам'яті народу. Для народження нації потрібний національний символ, ідеал, який би уособлював усе краще, чим може пишатись нація, і на що може покласти свої сподівання у майбутньому. І козацтво як носій уявних та реальних чеснот оборонців волі та віри в історичній пам'яті народу стало вкрай потрібними для національного відродження. А основою козацтва як специфічної верстви, середовищем яке породило козацтво як явище, було саме прикордоння – Україна. Тому Україна, у вузькому і широкому розумінні стало основою розбудови нації та національного самоототжнення.

У XIX ст. зростання національної самосвідомості, просвітницька діяльність інтелігенції, спричинили утвердження автоетноніму "українці" як протиставлення екзоетноніму "малороси" та імперській політиці російщення, для обґрунтування якої використовувалась схожість етнонімів. Варто звернути увагу на те, що там, де політики російщення зазнали пізніше, самоназва українці утвердилась, також, пізніше – у XX ст., а там, де її не знали взагалі – й досі залишається самоназва русини (наприклад українці Словаччини, Сербії та Румунії).

Основні поняття:
Біла Русь	Залізняк Л.	особливості
білі хорвати	ільменські словени	української мови
біломоро-балтійський	Карамзін Н.	полочани
антропологічний тип	київське койне	поляни
валдайський	кривичі	радимичі
антропологічний тип	литвини	роменська культури
візантійський	літургійна мова	русин
суперстрат	Лука-Райковецька	Русь / русь
волинцевська культура	(райковецька)	руська книжна
волиняни	культура	(давньокиївська)
в'ятичі	Мавродін В.	мова
гідронімічна теорія Русі	Мала Русь	Руський суперстрат
Грушевський М.	марка	русичі
Дашкевич Я.	нація	сакральна мова
"давньоруська мова"	норманська теорія Русі	сіверяни
"давньоруська	Норманський	слов'яноруська мова
народність "	суперстрат	старослов’янська
дуліби	ординський	мова
древляни	суперстрат	староукраїнська мова
дреговичі		схема Грушевського
	86

схема Дашкевича	Толочко П.	Чорна Русь
схема "єдиної колиски"	уличі	церковнослов’янська
схема Карамзіна	хохли	мова
схема Поґодіна	Червона Русь
тиверці	Черкаси / черкашин

Питання для самоконтролю:

1.Що на думку дослідників поєднує назви "сколоти", "анти", "поляни"?

2.Як пояснюється проблема невідповідності між відносно невеликою територією полянського союзу та його винятково важливої ролі в житті східних слов'ян?

3.Назвіть відомі Вам племена неслов’янського походження, що були включені до складу Руської держави.

4.Що свідчить про етнічну єдність населення України в VIІ – ІХ ст.?

5.До яких основних антропологічних типів належать східнослов’янські етноси, про що це свідчить?

6.Який компонент історичної пам'яті племен, що населяли територію України, міг стати основою формування спільної етнічної самосвідомості?

7.На основі яких археологічних культур формувалась українська етнічна спільність у VIІІ – Х ст.?

8.З якими етнополітичними процесами пов'язують консолідаційні етапи етногенезу різних східнослов’янських етносів?

9.Яка головна ідея покладена в основу етногенетичної "схеми Поґодіна"?

10.Що називалось "звичайною схемою російської історії" і що протиставив їй М. Грушевський?

11.В чому полягає двозначність схеми етногенезу відомої як "теорія єдиної колиски"?

12.Яка ідея покладена в основу етногенетичної "схеми Дашкевича" та "схеми Залізняка"?

13.Чим пояснюється наявність деяких рис характерних для української мови у псковсько-новгородського діалекту?

14.Чим відрізнялись писемна та усна руська мови в часи Київської Русі?

15.Чим відрізняється літературна мова Русі та сучасна українська літературна мова?

16.Які етнічні назви використовувались для позначення українців у середньовіччі?

87

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. — М.,

1990.

2.Баран В. Ц. Давні слов'яни. — К., 1998.

3.Баран В. Д., Терпиловський Р. В., Козак Ц. Н. Походження слов'ян. — К., 1991.

4.Білецький А. Коріння нашої мови // Вітчизна. — 1992. — № 4.

5.Брайчевський М. Походження Русі // Вибрані твори – К.Видавн. дім "КМ Академія", 2002. – 600 с. С. 316.

6.Брайчевський М. Ю. Конспект історії України. — К., 1993.

7.Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 480 с.

8.Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтв, 1995. – 336 с.

9.Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К.,

1993.

10.Грушевський М. Історія України-Руси. — T. 1. — К., 1991. — 634 с.; Т. 2, К., 1992.

11.Грушевський М. Історія України. – К.: Освіта, 1992. – 271 с.

12.Грушевський М. Про українську мову і українську школу. // Історія України. – К.: Освіта, 1992.

13.Гумилѐв Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – М.: "Издательство АСТ", 2003. – 548 с.

14.Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: Т. 1- 4.

– М.: Русский язык, 1978 – Т. 1. 1978. 699 с.

15.Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI—XVII ст. // Сучасність. — 1992. — № 3.

16.Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. — Вип. 26—27. — К., 1993.

— С. 44—78.

17.Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., Вид. дім «KM Academia», 1998. — 272 с. (Сумні сторінки історії).

18.Дорошенко Д. І. Нариси історії України. — Львів, 1991.

19.Етнічна історія давньої України. – К., 2000. – 280 с.

20.Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. Т. 1. Археологія та антропологія. – Львів, 1999. – 606 с.

21.Залізняк Л. Л. Від склавцнів до української нації.— К., 1997.

22.Залізняк Л. Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. — 1996. — № 2.

88

23.Залізняк Л. Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // Пам'ять століть. — 1997. — № 4. — С. 2—13.

24.Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

25.Залізняк Л. Л. Первісна історія України. – К.: Вища шк. 1999. –

.263 с.

26.Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. — Вип. 1 (4). — К., 1995.

27.Ісаєвич Я. Початок державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів // Етнічна самосвідомість: національна культура. — К., 1991.

28.Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: Історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Львів, 1995. — Вип. 2.

29.Кінан Е. Російські історичні міти. – К.: КРИТИКА, 2003. – 311 с.

30.Кічак І. Україна — не окраїна // Визвольний шлях. — 1994. — Кн.

6.

31.Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: КРИТИКА, 2004. – 352 с.

32.Крип'якевич І. П. Історія України. — Вид. 2-е. — Львів, 1992.

33.Лаврів П. Укри—Украни — наші предки? // Прапор. — 1990. — №1.

34.Липа Ю. Призначення України. — К.: Фундація ім. О.Ольжича,

1997. - 268с.

35.Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. І. — К.,1994.

36.Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

37.Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства.

– К.: Глобус, 1996. – 224 с.

38.Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — Львів, 2003. – 352 с.

39.Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х ч. / За ред. В. Ф. Панібудьласки. — К.: Вища школа, 1997. — Ч. 1— 2.

40.Німчук В. Південні давньоруські говори — основа української мови // Історія української мови. — К., 1996.

41.Основи етнодержавознавства. Підручник. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.

42.Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

43.Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.

89