Чупира Етногенез

на півдні обмежуючись середніми Наддністрянщиною і Побужжям, а на півночі Прип'яттю. На цих теренах простежується слов'янська етнокультурна спадкоємність та певна мовна домінанта, аж до протослов'янського часу, незважаючи на періодичні включення іноетнічних та іномовних компонентів, що асимілювались, але зумовили певну регіональну культурну різноманітність.

Чергові навали кочовиків, що прийшли зі сходу в VІ-VІІІ ст.

(алани, авари, протоболгари1, угри, хозари тощо) спромоглись послабити або зруйнувати військово-політичні територіальні об’єднання слов'янських племен, але не їх етнічну цілісність.

Цілісність слов'янського етносу почала розпадатись внаслідок виходу слов'ян за межі своєї прабатьківщини. З приходом слов'ян на території заселені іншими етносам починають відбуватись різноманітні етногенетичні процеси – від етнічної парціації до етнічної міксації, що і поклало початок новому етапу слов'янської історії – етногенезам слов'янських етносів.

1 Протоболгарами називають тюркомовні кочові племена, що з приазовських степів під тиском хазарів розселились частково на Волзі і стали відомі як волзькі булгари, частково на Балканах. Балканські протоболгари на чолі з ханом Аспарухом завоювали слов'ян в Добруджі, у 681 р. утворили Болгарське царство і асимілювались серед слов'ян, але передали свій етнонім південнослов’янському етносу, що відомий як болгари.

41

2.2 Етногенез слов'янських народів.

Протягом VІ-VІІ ст. слов'яни (анти та склавини) розселяються на величезних просторах Східної (переважно західної та північно-західної її частини) та Південно-Східної Європи.

Розселення слов'ян у VI – VII ст. під час розпаду слов'янської спільноти за В.Бараном. Поселення:

1 – антів (пеньківська культура); 2 – склавинів (празька культура); 3 – слов'яно-балтів (колочинська група пам'яток); 4 – дзедзицька група (праполяки).

Анти (носії пеньківської культури) просувались переважно на південь – за Дунай і розселялись на теренах Балкан та Пелопонесу. На території північних Балкан слов'яни асимілювали місцеве фракійське та іллірійське населення. Частина іллірійців не піддалась асиміляції і збереглась як окремий етнос шкіптари (албанці), частина романізованих фракійців, нащадків гето-дакійських племен, яких слов'яни називали волохами також зберегли свою етнічну самобутність та ідентичність, проте їх мова та культура і досі зберігають відчутний слов'янський вплив. Нащадками їх є сучасні румуни та молдовани.

Склавини (носії празько-корчацької культури) рухаючись вздовж Дунаю декількома хвилями переселялись на територію імперії та

42

частково на північний захід – на територію залишену германськими племенами – за Одер та Ельбу. Останніми хвилями слов'ян, що переселись з Прикарпаття і розселились на просторах північнозахідних Балкан до Адріатики та Альпійських гір були племена сербів

та хорватів.

Етнічна взаємодія слов'янських, іллірійських, фракійських, аварських, протоболгарських субстратів призвела до формування

південної групи слов'янських етносів1: болгарів, сербів, чорногорців, хорватів, словенців, дещо пізніше на більш строкатій етнічній основі сформувались македонці та боснійці.

На території південних Балкан, в Греції – слов'яни, навпаки, майже безслідно асимілювались.

На заході склавіни розселились в Богемії, а на півночі просунулись до Лаби (Ельби) і навіть перейшли на її лівобережжя (нім. земля Вендланд – земля Венедів). Проте в Х – ХІІІ ст. Німецька імперія захоплює землі полабських слов'ян, лютичів та ободритів. Частина слов'ян була винищена, частина асимільована, а лужицькі серби (сорби) зберегли слов'янську ідентичність і мову до сьогодні.

В розвинутому середньовіччі (ХІ – ХІІІ ст.) західнослов'янські племена консолідуються в окремі слов'янські етноси: поляків, кашубів (пізніше асимільовані поляками) сорбів, чехів, моравів (що були інтегровані в чеський етнос) та словаків. Західнослов’янські етноси формувались на різних субстратах і під впливом різних суперстратів.

Польський етнос сформувався переважно на слов'янському (племена – нащадки склавинів празько-корчацької культури та нащадки пізніх венедів дзедзицької культури), балтському та германському субстратах під впливом німецького і католицького суперстратів. Етнічна консолідація поляків була ускладнена непростими процесами творення спільної держави та подолання політичної роздробленості.

1Сучасні слов'янські народи поділяються на три групи:

1.Східні слов'яни: білоруси, росіяни, українці;

2.Західні слов'яни: кашуби (інколи їх вважають субетносм поляків), поляки, словаки, сорби (лужицькі серби), чехи;

3.Південні слов'яни: болгари, боснійці, македонці, серби, словенці, хорвати, чорногорці.

Щодо ранньо- і середньовічного часу, то кількість словянських етносів є більша, але їх етнічна приналежність дискутується.

43

Чеський етнос також формувався під сильним впливом німецького і католицького суперстратів, але на основі слов'янського (склавини), германського та кельтського субстратів.

Таку ж етнічну субстратну основу мали словаки, проте вони формувались під впливом угорського суперстрату.

білоруси

+

су б с т ра т

росіяни

поляки

українці

словаки

Морав'яни

чехи

сорби

болгари

македонці

серби

+

+

+

с

а

+

субст

+

субстр

т

у

суб

бс

р

т

ра

с

т

рат

б

субст

а

ат

т

т

тр

с

у

рат

с

+

		хорвати
			т
+
у		ра
с
бс		т
		с
трат		суб
		+

Іменьківська

Празько-

культура

Дцедзицька

Пеньківська

корчцька

Колочинська

культура

культура

культура

культура

культура

довгих

Венеди

Склавіни

Анти

курганів

			ат
			тр
		с
	б
у
с
+

Київська культура

	ти
мен
еле

Пшеворська культура		Черняхівська культура
(слов’янська частина)		(слов’янська частина)

Схема етногенезу слов'янських народів за В. Бараном.

Подібні процеси відбувались на північному сході Європи, де на території балтів та угро-фінів, розселились слов'янські племена.

Основні поняття:
алани	арії	велике
алазони	білогрудівська	переселення
анти	культура	народів
аорси	Борисфен	венеди

44

вісло-одерська теорія	Істр	скіфи-землероби
волохи	кіммерійці	скіфи-кочовики
Гіпаніс	койне	скіфи-орачі
готи	колочинська культура	склавіни
гуни	комарівська та	Славінії (Славії)
дзедзицька культура	тшинецька культури	Скіфія
динарський	лужицька культура	сколоти
антропологічний	Нідерле Л.	Танаїс
тип	номади	угри
дунайська теорія	пеньківська культура	хозари
еллінізація	південно-балтійська	хорвати
зарубинецька	теорія	Шафарик П.
культура	празько-корчацька	черняхівська
зубрицька культура	культура	культура
індоєвропейська	провінційно-римська	чорногорці
мовна сім'я	культура	чорноліська
індоєвропейці	протоболгари	культура
палеоєвропейці	пшеворська культура	царські скіфи
протобалти	роксолани	язиги
епоха "раннього	романізація
заліза"	савромати

Питання для самоконтролю:

1.Чи можна вважати племена трипільської культури безпосередніми предками слов'ян?

2.Чому, на Вашу думку, проблема походження індоєвропейців так привертає до себе увагу?

3.Що Ви знаєте про давні індоєвропейські етноси?

4.Які сучасні європейські мови відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї?

5.Які народи входили до Скіфії, а які були сусідами скіфів?

6.В чому полягав скіфо-сарматський внесок в етногенез слов'ян?

7.Як позначились процеси еллінізації та романізації на розвитку народів північного Причорномор’я?

8.Які аргументи наводяться за і проти "дунайської теорії" прабатьківщини слов'ян?

9.З якими етнічними спільнотами контактували праслов’яни під час етногенезу?

10.Назвіть археологічні культури, носії яких приймали участь в протослов'янському та праслов’янському періодах етногенезу.

45

11.Які етапи слов'янського етногенезу виокремлюють у ранньослов'янському періоді?

12.З якими процесами пов'язують розпад слов'янської єдності?

13.Назвіть народи, що належать до західної та південної гілок слов’янства.

14.Як пов'язаний етногенез українців та інших слов'янських етносів згідно схеми В.Барана?

45

ІІІ. ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНЦІВ

3.1 Племінний етап етногенезу українців.

Племена, що залишились на прабатьківських землях були відрізані від південної частини слов’янства черговими хвилями кочовиків. Частина з них після нетривалого панування над слов'янами в Панонії та у Фракії розчинилась в слов'янському морі, як це сталось з аварами та болгарами. Проте, ще майже протягом тисячоліття кочовики панували у степах Євразії від нижнього Дунаю до Алтаю.

В VII ст. в нижньому Поволжі та Подонні утворилась потужна держава, що об’єднувала різні кочові та напівкочові племена угорського та тюркського походження відома як Хазарський каганат. Західними сусідами хазарів у цей час були протоболгари, північнозахідними – угри (мадяри).

Переселення значної частини антського і склавінського племінних союзів і війни з аварами та іншими кочівниками призвели, на думку багатьох дослідників, до розпаду цих великих племінних союзів державного типу. На підтвердження цієї думки наводять останню згадку в писемних візантійських джерелах Феофілакта Сімокатта про антів під 602 роком, де він повідомляє про похід аварів на чолі з Апсіхом проти антів. Про важку війну аварів проти склавинів згадують візантійські джерела часів імператора Іраклія (610-641 рр.) та Повість минулих літ.

Проте існують докази того, що великі союзи слов'янських племен не були знищені, а в нових умовах перетворювались на інші союзи, одні з яких ставали повноцінними державами як, наприклад, держава Само, Болгарія, Велика Моравія. Крім того, на думку частини дослідників, колишні союзи могли бути відомими під іншими назвами. Нестор, у зв’язку війни склавинів з аварами, згадує іншу їх назву – "дуліби", яку пізніше витіснила назва "волиняни". А назва "анти" очевидно була екзоетнонімом, що міг походити і від іранського "ант"

– "ті, що на кордоні", і від грецького "анти" (anti) – "перед", "проти", "ті, що протистоять", і від латинського "ante" з тим самим значенням. Ця назва дійсно відбивала становище слов'янських союзів, які були розташовані перед або на кордоні, коли ж вони стали населенням внутрішніх візантійських територій – назва втратила сенс і перестала вживатись, поступившись місцем назвам більш актуальних етнополітичних новоутворень. Отже самоназви слов'янських союзів були іншими.

46

На території України в VII – VIIІ ст. виникають племінні союзи відомі з давніх джерел, зокрема з Повісті минулих літ як "літописні племена". Їх згадує літописець Нестор у ХІІ ст. і дає уявлення про приблизне їх розташування: поляни, древляни, сіверяни (сіверці), уличи, тиверці, дуліби (волиняни, бужани), білі хорвати – на території сучасної України, дреговичі, полочани, кривичі – Білорусі, радимичі, в'ятичі та ільменські словени – Росії.

Сучасна археологія ототожнює літописні племена з різними середньовічними слов'янськими культурами.

На основі празько-корчацької культури склавинів у VIIІ – ІХ ст.

формується культура типу Лука-Райковецька (райковецька культура),

що була поширена від Західного Бога до Дніпра, охоплювала Прикарпаття і Карпати, включно із Закарпаттям та межиріччя Дністра і Прута до нижнього Дунаю. Спадкоємність празько-корчацької та райковецької культур чітко простежується за вивченими пам'ятками. Райковецька культура мала декілька фаз розвитку – ранню та пізню та певні локальні варіанти в межах яких дослідники локалізують дулібів, волинян, бужан, білих хорватів, древлян, полян, уличів та тиверців. Проте існує думка щодо антського (пеньківського) походження уличів та тиверців.

Щодо полян дослідниками висловлюються різні думки. Усталеною є думка про те, що полянський союз займав територію середньої Наддніпрянщини між річками Россю та Ірпенем, з центром в Києві. Проте інші звертають увагу на невідповідність відомостей про лідируючи позиції полян в регіоні та відносно невеликою територією яку визнають полянською. До того ж на археологічних матеріалах поляни не виокремлюються. Тому висловлюється думка (Брайчевський М., Рибаков Б.) про те, що поляни – це союз державного типу, що об’єднував уличів, тиверців, волинян, дулібів, бужан і хорватів. Іншу точку зору висловили Моця А. і Толочко П. Вони вважають, що поляни – це союз, який утворився на міжплемінній основі. Тобто до його складу увійшли окремі племена з різних племінних об'єднань, розташованих навколо Києва, який здавна формувався як зручний центр в зоні контакту різних племінних груп, що зрештою і обумовило його піднесення як загального східнослов'янського центру.

Звертають також увагу зв'язок назв "сколоти", "анти" та "поляни" – в значені "порубіжні", "прикордонні" – мешканці порубіжної з іншими народами території, пов’язуючи їх з пізнішою назвами "україна" (як загальне поняття прикордоння) – "Україна" (як власна назва рідного краю, держави), "українці" (як мешканці порубіжжя у вузькому та

47

широкому змістах). Оскільки степ (поле) і був порубіжною зоною Наддніпрянщини, то ця назва могла використовуватись слов'янами як фіксацію їх прикордоння і в інших місцях розселення, наприклад, поляни в басейні Варти на території сучасної Польщі, поляни в Моравії та Болгарії. Існує думка, що польські, моравські, болгарські та наддніпрянські поляни це різні частини полян наддністрянських (антів), що мігрували після аварського погрому.

Щодо сіверян, то з ними пов'язуються північна група антських племен, основою яких були волинцевська VII – VIIІ ст. і роменська культури VIIІ – Х ст., як продовження колочинської та пеньківської культур. Дослідники вбачають в роменській культурі певні риси які можна вважати продовженням дунайського варіанта празькокорчацької культури часів анто-склавінського руху на південь. З цього та наявності у Болгарії слов'ян з назвою "сівера" деякі дослідники роблять висновки про можливий зворотній рух частини племен з Дунаю на Десну. Роменська культура охоплювала лівобережжя Дніпра та басейни Десни до верхів'я Сіверського Дінця – територію літописних сіверян.

В VII –VIIІ ст. починається міграція слов'янських племен на північ та північний схід Європи – на етнічні території балтів та фінно-угрів.

Праукраїнці, праполяки та хозари VIII – ІХ ст. Пам’ятки культур:

1 – лука-райковецької (праукарїнці); 2 – волинцівської та роменської; 3 – салтівської (хозари); 4 – прапольської. (За Л. Залізняком)

48

Племена групи волинян поступово просувались на північ вздовж Західного Бугу і на лівобережжя Прип'яті. Пізніше, у Х-ХІ ст., цей рух досяг Понімання.

Через Прип’ять і особливо вздовж Дніпра древлянські племена заселили важкодоступні терени Прип’ятського лівобережжя де розчинились серед місцевого балтського населення, передавши їм мову та слов'янську назву – дреговичі.

Подальше проникнення слов'ян і слов’янізованих балтів на північ призвело до утворення кривичів та ільменських словен.

Субстратом формування дреговичів і кривичів були балтські племена нащадки носіїв культури штрихованої кераміки. Але кривичі складались з декількох угруповань – полоцьких кривичів (культура довгих курганів) та смоленських кривичів (культура смоленських городищ). Полоцькі кривичі, що розселились по р. Полоть згадуються літописом як полочани племінним центром яких був Полоцьк.

Крім полоцько-смоленських, виокремлюють ще й псковських кривичів, у формування яких взяли участь західні слов'яни, що переселились із південної Прибалтики і асимілювали місцеве фінське населення, частково вже балтизоване.

Подальша доля кривичів визначилась різними напрямами колонізації. Полоцько-смоленські кривичі колонізували землі заселені переважно балтськими племенами, а псковські кривичі – фінськими.

Ільменські словени формувались внаслідок відносно пізньої хвилі слов'янської колонізації півночі на основі фінського субстрату носіїв текстильної кераміки. Перші поселення слов'ян біля о. Ільмень з'явились в VI – VIІ ст., проте відносно масове проникнення слов'янських і слов'янізованих поселенців відноситься до VIІІ – ІХ ст. Існує думка, що у формуванні ільменських словен брали участь племена західнослов’янського походження. Внаслідок тривалих етногенетичних процесів місцеві фінське населення – племена водь, іжора, весь та прийшле населення взаєморозчинились, внаслідок чого утворились племена ільменських словен з племінним центром – Новгородом.

Іншим потоком, з басейну Десни слов'янізовувалось населення басейну Сожі та верхів'я Оки, де склались племінні союзи відомі як

радимичі (окремої археологічної культури для них не виявлено) та в'ятичі (мощинська і борщівська культури). Їх субстратом були нащадки юхновської культури – населення, що було результатом взаємодії прабалтів, прафінів та праслов'ян. Певну окремішність радимичів та в’ятичів зазначає Нестор в Повісті минулих літ, вважаючи їх племенами західнослов’янського походження –

49