Громадяни України як суб

Громадяни України як суб’єкти адміністративного права.

Відповідно до Конституції України людина, її права й свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання й захист прав і свобод людини й громадянина - обов'язок держави. Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо.  Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з  суб'єктами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини громадян можуть виникати:

- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;

- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;

- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.

Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.

Абсолютні права -  права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина:

- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;

- на вступ до загальноосвітньої школи;

- на особисту недоторканність;

- звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення до державних органів і органів місцевого самоврядування;

Відносні -  права реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час:

-право громадян на вступ до вищого навчального закладу

- на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).

У міру досягнення успіхів у господарській і соціально-культурній сферах багато відносних прав можуть стати абсолютними, але не у всіх випадках.

Обов’язки громадян розрізняють за таким же принципом:

Абсолютні обов’язки – це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.(напр.: дотримуватись закону, сплачувати податки)

Відносні  – це обов’язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ – обов’язки абітурієнта;), або певними обставинами(обов’язки  за надзвичайного стану).

Особливу групу обов’язків складають деліктні обов’язки – які покладені на громадянина у зв’язку з його протиправною поведінкою і полягають, власне, в обов’язку суб'єкта зазнати певних обмежень своїх прав та свобод, в якості покарання (не в кримінальному його значенні) за вчинений проступок.

Способи виконання обов'язків різні. Одні виконуються за допомогою активних дій, інші — утриманням від дій, заборонених нормами права. Відхилення від виконання обов'язків може спричинити застосування уповноваженим на те органом або посадовою особою до порушника заходів державного примусу (адміністративну чи дисциплінарну відповідальність). Випадки й порядок їх застосування визначені законодавством.

Загальні права й обов'язки громадян поширюються на всі галузі й сфери управління (наприклад, відносяться: право на участь у державному управлінні й право на оскарження дій державних органів і посадових осіб, що порушують права й свободи громадян, дотримання законів)

Спеціальні права й обов'язки — це права й обов'язки громадян у тій або іншій сфері або галузі або групі галузей управління.(наприклад, у сфері економіки кожний громадянин має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької й іншої, не забороненої законом економічної ; обов'язок одержати середню загальну освіту тощо)

Як загальні, так і спеціальні права й обов'язки громадян у сфері державного управління похідні від основних прав, свобод і обов'язків громадян, закріплених у Конституції України. В адміністративно-правових нормах вони конкретизуються й 

Іноземці і особи без громадянства як суб’єкти адміністративного права.

Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб: особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України; особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він: має в Україні законне джерело існування; перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України; перебуває на утриманні громадянина України; має на своєму утриманні громадянина України;  в інших передбачених законом України випадках.

Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок. Також іноземці можуть бути набути статусу біженців. Іноземці мають можливість натуралізації. Іноземці мають право на відпочинок , охорону здоров’я, житло, участь в об’єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України. Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченої законодавством України.

Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України.

У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими правами, що й громадяни України.

На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах.

Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами, або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати в’їздну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В Законі існують певні обмеження щодо в’їзду в Україну іноземців та їх виїзду з України. Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового прибування в Україні, а також видворення за межи України.

Положення Закону “Про правовий статус іноземців” враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам в області прав людини, соціального захисту та інше.

Президент України,як суб’єкт адміністративного права.

Президент України є главою  держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Зважаючи на такий статус, Президент України не входить до будь-якої з гілок державної влади структурно, але, водночас, має повноваження щодо усіх трьох гілок влади (законодавча влада – право законодавчої ініціативи, право вето, підписання законів; виконавча влада – кадрові повноваження; судова влада – утворення судів, здійснення помилування, призначення та звільнення третини складу Конституційного Суду України). До недавнього часу Президент України був найбільш інтегрований у виконавчу гілку влади, оскільки усі ключові кадрові питання, а також питання створення та ліквідації центральних органів виконавчої влади вирішувались ним одноосібно. Конституційна реформа, проведена у 2004 році поставила майже остаточну крапку в управлінській монополії Президента України щодо виконавчої гілки влади. Переважна більшість повноважень Президента України щодо органів виконавчої влади перейшла або до Верховної Ради, або до Кабінету Міністрів України. У Президента України залишилась лише незначна частка колишніх повноважень.

Президент України залишається достатньо впливовим суб’єктом адміністративного права, який здатен своїми діями створювати, змінювати або припиняти права, покладати обов’язки в сфері державного управління.

Звичайно, усі повноваження Президента України так чи інакше пов’язані з державним управлінням, оскільки мета діяльності Президента України при реалізації будь-яких його повноважень збігається з метою реалізації самого державного управління – забезпечення законності, прав та свобод громадян.

 Кадрові повноваження:

- призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

- вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у ВерховнійРаді ;

- вносить до Верховної Ради подання про призначення Міністра оборони, Міністра закордонних справ;

- призначає на посаду та звільняє з посади Генерального прокурора України;

- призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; та ін.

Забезпечувальні повноваження:

-         призначає позачергові вибори до Верховної Ради;

- вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни; - приймає у разі необхідності рішення про введення  надзвичайного стану; - вирішує питання громадянства;

Контрольні повноваження:

- зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції ;

- скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; - припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією;

Президент України є: Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і Головою Ради національної безпеки і оборони України.

Органи виконавчої влади як суб'єкти адміністративно-правових відносин

Орган виконавчої влади - це організаційно оформлена система, яка має визначені завдання і функції, структуру та обсяг повноважень, необхідних для здійснення державної управлінської діяльності у відповідній сфері. Система органів виконавчої влади формується за трьома рівнями: 38 1) вищі органи виконавчої влади; 2) центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції; 3) місцеві органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України, відповідно до Конституції України із внесеними 8 грудня 2004 року змінами і доповненнями, є вищим органом виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Особливості призначення Прем'єр-міністра України. Відповідно до ст. 114 Конституції України із змінами, внесеними 8 грудня 2004 p., кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Основного Закону, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Особливості призначення членів Уряду. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Порядок призначення членів Уряду передбачено в статті 114 Конституції України, яка Законом України „Про внесення змін до Конституції України" викладена у новій редакції. Передбачений цією статтею порядок призначення буде діяти після набрання чинності вказаного вище Закону. Міністерство України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України 39 особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Міністр має перших заступників та заступників, які належать до числа керівників відповідного міністерства. Класифікація міністерств України. В залежності від сфери діяльності міністерства України доцільно класифікувати на 3 групи: 1. Міністерства, що здійснюють функції у сфері економіки: 1.1 Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України; 1.2 Міністерство промислової політики України; 1.3 Міністерство фінансів України; 1.4 Міністерство палива і енергетики України; 1.5 Міністерство аграрної політики України; 1.6 Міністерство транспорту та зв'язку України; 1.7 Міністерство охорони навколишнього природного середовища. 2. Міністерства соціально-культурної сфери: 2.1 Міністерство культури і мистецтв України; 2.2 Міністерство освіти і науки України; 2.3 Міністерство охорони здоров'я України; 2.4 Міністерство праці та соціальної політики України; 2.5 Міністерство України у справах молоді та спорту. 3. Міністерства адміністративно-політичної сфери: 3.1 Міністерство юстиції України; 3.2 Міністерство внутрішніх справ України; 3.3 Міністерство закордонних справ України; 40 3.4 Міністерство оборони України; 3.5 Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій. Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова. Місцеві державні адміністрації - органи, які у відповідності до ст. 118 Конституції України здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються та звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Структура органу виконавчої влади - відповідна система його внутрішніх підрозділів, розподілення між ними функцій та повноважень, їх визначене співвідношення та взаємозв'язок. Штатний розпис (штати) органу виконавчої влади -офіційно затверджений документ, в якому у логічній послідовності перераховані структурні підрозділи із їх 41 найменуванням та кількістю посад в них (як в цілому, так і щодо кожного окремого найменування), із вказівкою посадових окладів. Розрізняють типові та індивідуальні штатні розписи. Типові штатні розписи затверджуються центральними органами виконавчої влади щодо певних видів їх територіальних органів. Індивідуальний штатний розпис встановлюється для конкретного органу виконавчої влади. Посада в органі виконавчої влади - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Виходячи з наведеної раніше класифікації суб'єктів адмініст­ративного права серед колективних недержавних необхідно роз­різняти:

органи місцевого самоврядування;

об'єднання громадян;

релігійні об'єднання;

суб'єкти підприємницької діяльності.

1. Місцеве самоврядування - це гарантоване державою пра­во територіальної громади чи добровільного об'єднання жите­лів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідаль­ність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах чинного за­конодавства. В умовах сьогоднішнього розвитку системи права України можна говорити про наявність муніципального права як галузі права, норми котрої регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері місцевого самоврядування. Водночас важливою обставиною є та, згідно з якою сучасне адміністративне право не втратило свого значного регулювального впливу на розвиток і функціонування місцевого самоврядування. Слід зазначити, що місцеве самоврядування існує у вигляді представницьких органів -місцевих рад і виконавчих органів (комітети, відділи, управління тощо). Більшою мірою адміністративне право торкається діяльно­сті саме виконавчих структур органів місцевого самоврядування.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів вико­навчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. У сільських радах, що представляють терито­ріальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням від­повідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ра

Планшеты Выгодные цены и гарантия качества! rozetka.ua от 1 199 грн

Выгодное предложение Зеркальные фотоаппараты по самым низким ценам! rozetka.ua

ди (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово (Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Перш за все необхідно визначити, де ж є місцеве самовряду­вання в системі влади України, яким чином воно співвідноситься з державною виконавчою владою.

Спільні риси відмінності та проблеми взаємодії місцевого са­моврядування та державної виконавчої влади.

Спільні риси:

єдині завдання та функції на відповідних територіях;

виконавча влада зобов'язана забезпечити виконання рі­шень органів місцевого самоврядування, що не суперечать зако­нодавству;

органам місцевого самоврядування можуть надаватися за­коном окремі повноваження органів виконавчої влади.

Відмінності:

органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади;

обмежена сфера компетенції органів місцевого самовряду­вання;

місцеве самоврядування діє лише на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Проблеми взаємодії:

наявність «конкуренції компетенцій» між органами місце­вого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади. (коли ті самі повноваження було віднесено до відання різних ор­ганів);

відсутність виконавчих структур місцевого самоврядування на рівні районів, областей;

у містах Києві та Севастополі досі не створено виконавчих органів місцевого самоврядування, а їхні функції покладено на відповідні місцеві державні адміністрації;

недостатнє фінансування органів місцевого самоврядування.

Для якісного усвідомлення органів місцевого самоврядування як суб'єктів адміністративного права доцільно дати визначення системи місцевого самоврядування, під якою необхідно розуміти сукупність різних організаційних форм та інститутів місцевої де­мократії, через які здійснюються функції та повноваження місце­вого самоврядування.

Складові частини системи місцевого самоврядування:

територіальна громада;

сільська, селищна, міська рада;

сільський, селищний, міський голова;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні та обласні ради;

органи самоорганізації населення.

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самовря­дування складається з відповідних повноважень, тобто сукупності прав та обов'язків. Виходячи з норм чинного законодавства пов­новаження органів місцевого самоврядування можна розділити на дві групи: 1) власні; 2) делеговані. До першої групи належать ті, щодо яких мають місце відповідні чіткі приписи норм права і які надають саме вказаним органам право на здійснення певних дій. Своєю чергою, про делеговані повноваження органів місцевого самоврядування необхідно говорити в тому випадку, коли йдеться про передання (делегування) їм окремих повноважень органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або віднесенням до місцевого бюджету в установленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Делеговані повноваження є проявом децентралізації державного управління, що свідчить про наміри органічного поєднання пере­ваг чіткого організуючого впливу з боку держави та доцільності участі у цьому процесі самих територіальних громад.

У цілому ж основними повноваженнями органів місцевого са­моврядування є:

управління майном, що є в комунальній власності;

затвердження програм соціально-економічного та культур­ного розвитку і контроль їх виконання;

затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль їх виконання;

встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;

утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підпри­ємств, організацій і установ тощо.

2. Об'єднання громадян - це добровільне громадське форму­вання, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Йдеться про те, що в Україні за прикладом інших демократичних країн легалізовано право громадян на створення за своїм вибором об'єднань громадян. Характерно, що держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у законному порядку. Втручання державних органів і службових осіб у діяльність об'єднань громадян, так само як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб і в діяльність інших об'єднань громадян не до­пускається, крім випадків, передбачених законом (Закон України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об'єднання громадян»).

Ознаки об'єднання громадян:

добровільність вступу та виходу з об'єднання;

відсутність державно-владних повноважень (за винятком делегування їх державою);

в основі - некомерційний характер діяльності.

Види об'єднань громадян.

За організаційно-правовими властивостями:

Масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, професійні спілки тощо).

Органи громадської самодіяльності (громадські формування з охорони громадського порядку).

Органи громадського самоврядування (ради і колективи мі­крорайонів, домові, вуличні комітети тощо).

За масштабом діяльності:

Міжнародні (діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави).

Всеукраїнські (діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей).

Місцеві (діяльність яких поширюється на території відпові­дної адміністративно-територіальної одиниці або регіону).

Залежно від цілей створення:

Політичні партії.

Громадські організації.

Політична партія — це об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самовряду­вання і представництво в їх складі.