Тема 9. Роль держави в ринковій економіці

1. Функції держави в ринковій економіці, межі її втручання.

2. Сутність і функції фінансів. Бюджетна система та її структура.

3. Сутність та структура податків.

1.Навряд чи сьогодні треба доводити, що сучасне ринкове господарство не може розвиватися без втручання держави. У наш час важко уявити собі суспільство, де б держава не здійснювала активну бюджетно-податкову політику. Економічна політика й роль держави тільки тоді є ефективною, коли їх соціальною опорою стане все суспільство, а не інтереси окремої, нехай навіть досить ініціативної частини представників приватного бізнесу. Держава повинна гарантувати надійне дотримання законів, дати гарантії своєї стабільності й передбачуваності, зробити практику прийняття рішень прозорою. У свою чергу, бізнес повинен гарантувати для влади прозорість фінансових потоків, дати соціальні гарантії працівникам. Тільки це зможе істотно поліпшити положення в ринковій економіці.

Причини втручання держави в ринкову економіку

1. У сучасному суспільстві існують суспільні потреби, ігнорування яких неможливе: національна система оборони, освіти, охорони громадського порядку, апарату керування державою, єдина енергетична система й т.п. Очевидно, що задоволення цих потреб не може відбуватися на ринковій основі, тому їх задоволення змушена цілком брати на себе держава, фінансуючи їх із бюджету.

2. Діяльність підприємств пов'язана із „зовнішніми ефектами” : забрудненням навколишнього середовища, вичерпанням природних запасів, виникненням регіональних і структурних диспропорцій у виробництві тощо. Але ринковий механізм не здатний нейтралізувати ці негативні наслідки, бо він орієнтує економіку на постійно зростаючий платоспроможний попит. Тому регулювання зовнішніх ефектів по необхідності повинна взяти на себе держава. Ліквідація негативних зовнішніх ефектів можлива навіть шляхом прямого адміністрування, тобто заборони експлуатації частини природних ресурсів, застосування шкідливих технологій, виробництва товарів і послуг, що наносять збиток здоров'ю людей і т.п. Винні в порушенні таких заборон піддаються штрафам, розмір яких багаторазово перевершує можливі вигоди виробника.

3. Ринкова економіка з повною зайнятістю неможлива як теоретично, так й практично. Ринок припускає періодичний приріст або скорочення різних видів безробіття: «технологічного» (через згортання застарілих виробництв), «структурного» (через перебудову структури економіки), «регіонального» (через нерівномірність розвитку різних регіонів). Роль держави в цій сфері відносин зводиться зовсім не до того, щоб за всяку ціну забезпечити «повну зайнятість». Це означало б руйнування самого ринкового механізму. Завдання полягає в іншому - в ефективному регулюванні ринку робочої сили, підтримці за допомогою трансфертів (соціальних виплат) людей, які не зі своєї волі втратили робочі місця, в здійсненні програм по створенню нових робочих місць і т.п.

4. До проблем, які не може вирішити ринок, відносяться великі інвестиційні проекти, що не обіцяють швидкого прибутку й пов'язані з більшим ризиком, необхідність боротьби з інфляцією й монополіями і багато чого іншого.

Отже, з одного боку, ринок являє собою найбільш ефективний спосіб господарської організації із всіх відомих історії, а з іншого боку, у нього є досить істотні недоліки, які можуть і повинні бути нейтралізовані або зм'якшені за допомогою різних форм втручання держави. Саме тому нормальною економікою всюди вважається регульована ринкова економіка, у якій більш-менш вдало вирішується завдання поєднання саморегуляції ринкових відносин з їхнім державним корегуванням.

Державне регулювання економіки - це система типових заходів законодавчого, виконавчого й судового характеру, за допомогою яких держава впливає на розвиток країни й забезпечує реалізацію соціально-економічних цілей розвитку суспільства.

Цілі державного регулювання економіки:

1. мінімізація неминучих негативних наслідків ринкових процесів;

2. створення правових, фінансових і соціальних передумов ефективного функціонування ринкової економіки;

3. забезпечення соціального захисту тих груп ринкового суспільства, положення яких у конкретній економічній ситуації стає найбільш вразливим;

4. стабільний рівень цін та справедливий розподіл доходів;

5. збалансованість торговельного балансу країни ( експорт – імпорт ).

Для досягнення названих цілей сучасна держава має у своєму розпорядженні потужні засоби впливу : «антимонопольне законодавство» й «дефляційна політика».

Антимонопольна політика включає адміністративні й економічні заходи, що перешкоджають монополізації виробництва й торгівлі окремими суб'єктами:

• твердий контроль над цінами підприємств монополістів;

• підтримку конкуренції (у т.ч. і за допомогою контрольованого доступу на вітчизняний ринок іноземних виробників)

• антимонопольну експертизу прийнятих законів.

Настільки ж актуальна й дефляційна політика (стабілізація рівня цін) держави. Дефляційна політика обмежена вибором:

• або стабілізація сукупного платоспроможного попиту, що вимагає обмеження приросту грошових доходів населення;

• або перехід до «рівноважних» (вільних) ринкових цін, що в умовах інфляції завжди означає ріст цін;

• або збільшення пропозиції, що вимагає стимулювання підприємницької активності.

Якщо ж держава намагається робити більше, ніж це їй дозволяє ринкова економіка, - продовжує розподіляти виробничі ресурси, утримувати адміністративний контроль над цінами, прощає підприємствам кредитну заборгованість, зберігає робочі місця в технологічно відсталих виробництвах, намагається забезпечити високий соціальний захист населення без обліку реальних можливостей економіки, то в народному господарстві консервується відстала структура виробництва, низька якість продукції, збільшується відставання від розвинених країн в області науково-технічного прогресу й рівня життя

Заходи , за допомогою яких, здійснюється державне регулювання економіки:

- квоти й ліцензії; податкові пільги;

- загальнодержавні нормативи й норми;

- регулювання цін; державні дотації;

- захист від зовнішньої конкуренції; підтримка галузевої науки;

- централізоване забезпечення електроенергією, паливом, водою;

Методи державного регулювання економіки:

1. Прямого впливу - держконтракти, держзамовлення, ліцензування, державна підтримка;

2. Непрямого впливу - оподатковування, регулювання цін, митне регулювання;

3. Правові методи - прийняття законів, їх реалізація та контроль;

4. Адміністративні методи - це пряме регулювання з боку держави, що опирається на заборони, дозволи й примушення.

5. Економічні методи - пов'язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності.

2. Термін “фінанси” (лат. “financio” – дохід, платіж) виник у 13 ст. в Італії. Вперше його почали використовувати у відомих на той час центрах банківської справи і торгівлі (Венеція, Генуя, Флоренція) у значенні “грошова оплата”: обов’язкове передавання громадянином частини свого доходу в розпорядження монарха для його матеріального утримання і здійснення певних витрат державного характеру.

Фінанси – це сукупність економічних відносин, що складається в суспільстві в процесі формування та використання грошових ресурсів у вигляді фондів.

Неправильно називати фінансами грошові ресурси, які обслуговують особисте споживання (роздрібний товарооборот, оплата побутових, комунальних та інших послуг окремими громадянами).

У фінансах закладена двоїстість, оскільки вони відображають економічні відносини і водночас є грошовими фондами. Зміст фінансових відносин розкривається через такі категорії: бюджет, доходи, витрати, податки, платежі, збір, субсидія та інші поняття, які характеризують рух грошових ресурсів.

Функції фінансів:

1. Розподільча – через фінанси держава перерозподіляє НД з метою регулювання економіки країни, розвитку виробництва і вирішення соціальних проблем.

2. Відтворювальна – на всіх рівнях господарювання (від окремого підприємства до суспільного виробництва в цілому) виникає необхідність у різних формах грошових фондів. Наприклад: амортизаційний фонд , фонд нагромадження, фонди соціального призначення.

3. Контрольно-стимулююча – фінанси сприяють формуванню ефективної структури виробництва, стимулюють розвиток пріоритетних галузей економіки, підтримують підприємницьку ініціативу, здійснюють контроль за розподілом і використанням грошових ресурсів на всіх рівнях господарювання.

Існують державні фінанси, фінанси підприємств, фінанси населення (які формуються у громадян з доходів від трудової, підприємницької діяльності або отримуються у спадщину).

Формування фінансової системи країни неможливе без утворення бюджету як загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Бюджет – це план утворення і використання фінансових фондів у державі.

За своєю будовою бюджет існує як бюджетна система, в якій зосереджена сукупність всіх бюджетів створених у державі на різних рівнях структур влади. Найчастіше бюджетна система складається з двох ланок – державного (центрального) і місцевих бюджетів. Якщо держава є федеративною, то додається ще й третя (середня) ланка – бюджет членів федерації (наприклад в США – бюджетів штатів, в Росії – республік).

У бюджеті України виділяють державний бюджет, бюджет АР Крим та місцеві (обласні, районні, міські). В сукупності це становить зведений (консолідований) бюджет.

Доходи бюджету. Головну роль у формуванні доходів бюджету відіграють чотири основні види податків: ПДВ, прибутковий податок з громадян, акцизний збір, податок на прибуток підприємств. Крім цього в доходну частину включаються неподаткові надходження (від приватизації майна, плата за транзит природного газу територією України, а також повернення кредитів, наданих під державні гарантії).

Видатки бюджету. Передбачено спрямовувати видатки бюджету на:

• соціальний захист і соціальне забезпечення населення;

• допомогу малозабезпеченим ;

• освіту і охорону здоров’я;

• фінансову підтримку науки;

• промисловість та енергетику;

• сільське господарство;

• будівництво;

• державне управління;

• національну оборону;

• правоохоронну діяльність;

• обслуговування державного боргу;

• інші видатки.

Бюджетний дефіцит і державний борг. Стан бюджету може характери­зуватися балансом доходів і видатків, перевищенням доходів над видат­ками або, навпаки, видатків над доходами. Найбільш оптимальним і прий­нятним для будь-якої країни є збалансованість доходів і видатків бюдже­ту. Перевищення доходів над видатками (профіцит) означає надійну фі­нансову стабільність держави, але воно не може бути суттєвим і трива­лим, оскільки немає сенсу збирати зайві податки. Найгострішою і склад­ною є проблема бюджетного дефіциту. Випереджаюче зростання дер­жавних витрат порівняно з доходами зумовлює хронічний дефіцит бюд­жетів більшої частини країн світу.

З боку держави насамперед слід викорінювати причини, що зу­мовили дефіцит бюд­жету: нестабільність і деформованість структури економіки, необгрун­товане ціноутворення, надмірна чисельність управлінського апарату, не­помірні війскові та інші невиправдано і безконтрольно зростаючі витрати.

На жаль, розробники бюджету не можуть точно визначити майбутніх надходжень і необхідних витрат. Навіть при налагодженій про­цедурі прийняття бюджету реальні величини його обох складових частин (доходів і видатків) значною мірою залежать від стадії ділового циклу. Дефіцит зростає в період спаду виробництва, оскільки доходи від подат­кових надходжень знижуються, а обсяг соціальних витрат зростає.

Якщо держава не спроможна ліквідувати дефіцит свого бюджету, то постає питання про допустимі його межі. Як переконує світовий дос­від, нормально економіка функціонує при бюджетному дефіциті на рівні 2 % від ВНП і не має ознак фінан­сової кризи.

Все більшого значення набуває мож­ливість мобілізації державою фінансових ресурсів у разі потреби. Політи­ка покриття дефіциту бюджету має проводитись так, щоб не викликати зростання грошової маси і відповідно прискорення інфляційних тенден­цій. Саме з цих по­зицій широко використовується випуск центральним банком країни державних облігацій, векселів та інших видів державних паперів, які розміщуються у резервних банках і вже звідти потрапляють на вторинний ринок цінних паперів. Власники вільних грошових коштів, купуючи позики, стають фактично кредитора­ми держави. В їхній ролі виступають не лише банки, а й страхові компа­нії, пенсійні фонди, підприємства, приватні особи. Нині майже половина активних операцій страхових компаній в розвинених країнах припадає на купівлю цінних державних паперів. Такий шлях покриття бюджетного дефіциту стримує інфляцію. Однак проблема полягає в тому, що ринок цінних паперів в Україні не розвинений.

Центральний банк стає безпосереднім кредитором держави, якщо час­тина державних цінних паперів залишається у нього в портфелі. Не вик­лючено, що він здійснює і пряме кредитування державних витрат. Випуск цінних паперів, продаж їх з наступним поступовим погашен­ням спричинює виникнення внутрішнього державного боргу. Держава стає боржником тих, хто тримає її облігації, які надходять також на ринки за межами країни, що зумовлено потребами в іноземній валюті для покрит­тя негативного сальдо, розв'язання економічних проб­лем. Водночас уряд може використовувати для покриття де­фіциту державного бюджету іноземні кредити, що зумовлює появу і зростан­ня зовнішнього боргу країни.

Державний борг і державний дефіцит взаємопов'язані: за наявності дефіциту виникає борг, і чим тривалішим є термін дефіциту бюджету, тим більшим стає борг держави.

Не випадково у загальновживаному значенні державний борг розгля­дається як сума всіх минулих непогашених дефіцитів державних бюдже­тів країни.

3. Існування податків бере початок з глибокої давнини і пов’язане з появою владних структур. За свою еволюцію податки були натуральними, подушними, сімейними, вартісними тощо. Податки є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави.

Податки відображають економічні відносини між державою і юридичними та фізичними особами, з приводу примусового стягнення нею частини новоствореної вартості для формування центральних і регіональних (місцевих) фондів грошових ресурсів.

Функції податків:

1. Фіскальна (від фіск- лат. “fiscus” – державна казна, фіскал – казенний: 1) посада, яку ввів Петро І для таємного спостереження за виконанням урядових розпоряджень в галузі фінансів, інформування про помічені порушення; 2) шпигун; 3) сексот (рос. „секретный сот рудник”)). Ця функція забезпечує створення фінансових доходів держави, бо саме податки є головним джерелом формування доходної частини централізованого бюджету.

2. Регулююча – держава, оперуючи податковими ставками, пільгами тощо, має змогу стимулювати (прискорювати або стримувати) темпи відтворення виробництва у суспільстві.

3. Контрольна – пов’язана з можливістю кількісного визначення надходжень податків до бюджету та зіставлення їх з потребами держави у фінансових ресурсах.

Податкові пільги – це повне або часткове звільнення платника від податку відповідно до чинного законодавства. (Найзначніша податкова пільга – неоподаткований мінімум- соціальна пільга - з 1.01.07р. це 200 грн при розрахунку податку на доходи робітника).

За формою обкладання податки поділяються на:

• Прямі податки – це податки на дохід та майно (податок на прибуток підприємства, податок на доходи громадян, податок на нерухомість, земельний податок, податок на дивіденди тощо)

• Непрямі податки – це податки об’єктом яких є оборот и споживання певних товарів та послуг. Вони не очевидні для платника, тому що включаються в ціну товарів чи послуг. Їх сплачують усі споживачі (працюючі, школярі, пенсіонери, інваліди та інші) незалежно від фінансового становища. Сюди включають ПДВ, акцизний збір, мито. Акциз існує в усіх країнах на такі вироби: горілчані, тютюнові, ювелірні, відеотехніка, легкові автомобілі, бензин тощо. ПДВ запроваджений у 60 роках 20 ст. і сьогодні існує > в 50 країнах світу. В Україні - з 1992 року (замість податку з обороту).

Мито – є непрямим податком на імпортні, експортні та транзитні товари.

За рівнем державних структур податки розрізняють:

• Загальнодержавні - в Україні це ПДВ, податок на прибуток підприємств, податок з громадян, акцизний збір, державне мито, податок на майно, податок за спеціальне використання природних ресурсів, внески до державного фонду соціального страхування.

• Місцеві податки стягуються владними органами нижчого рівня (міста, селища): ринковий збір, плата за паркування автомобілів, готельний збір, податок з реклами, курортний збір, збір за використання місцевої символіки, проведення кінозйомок тощо.