УМПС

1. Теоретичні засади термінознавства та лексикографії Термінологічне словникарство кінця 40–50-х років ХХ століття успадкувало від попередніх десятиліть і багаті національні традиції термінографії Наукового товариства імені Шевченка, Інституту української наукової мови, і наслідки її тотального винищення у 30-х роках. У цей час термінологічні словники друкувалися поодинокими виданнями. Першою лексикографічною працею, яка вийшла в повоєнні роки, був латинсько-українсько-російський словник медичної термінології (укладач М.Ф.Книпович). У кінці 50-х років розвиток науки, техніки, освіти, видання українською мовою значної кількості наукової та навчальної літератури з різних галузей знань зумовили потребу створити словники, які, крім свого прямого призначення – подати український відповідник поняттю, – були покликані сприяти упорядкуванню і нормалізації української науково-технічної термінології. Враховуючи гостру потребу в російсько-українських й українсько-російських термінологічних словниках із найважливіших галузей знань, Президія АН УРСР у 1957 році створила спеціальну Словникову комісію, до складу якої входили провідні вчені під головуванням академіка Й.З.Штокала. Завдання комісії полягало у визначенні основних принципів складання словників, організації авторських колективів, доборі спеціалістів-редакторів, а також у пильному контролі за їх працею й затвердженні словників до друку. Комісія залучила до складання словників фахівців різних галузей знань, максимально використовуючи при цьому допомогу лінгвістів-лексикографів. Передбачали підготувати спочатку 18 російсько-українських, а згодом українсько-російських словників. Вагомий внесок у розвиток термінологічної лексикографії вніс академік П.С.Погребняк. З його ініціативи в листопаді 1970 року було проведено першу науково-методичну нараду з проблем упорядкування і нормалізації наукової термінології. Завдання, поставлені нарадою, передбачали підведення підсумків багаторічної праці, накреслення шляхів подальшої розбудови термінології, дослідження її розвитку, укладання словників. Особливо наголошувано на ролі Словникової комісії як координаційного, науково-методичного центру в термінологічній та термінографічній роботі наукових закладів України. Протягом 60-70-х років термінографічна праця переживає певне піднесення. У складанні словників комісія керувалася положеннями, що термінологічні словники мають: відбивати сучасний рівень розвитку науки і техніки; закріпити реальну практику вживання термінів у науковій і навчальній літературі, яку видавали російською та українською мовами; упорядкувати використання термінів певних галузей знань. До термінологічних словників рекомендовано вводити і деякі загальновживані слова (номенклатурну лексику), що обслуговують певну галузь знання, а також поширені синоніми до них, крім архаїзмів, діалектизмів, професіоналізмів вузького вживання. Розвиток лексиграфії у тій частині України, що входила до складу СРСР, можна поділити на кілька етапів. Перший етап 1917 — поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком Л. за кількістю та різноманітністю словників (за П. Горецьким, їх видано 131; особливо багато — 1918 та в часи українізації), зумовленим становленням укр. державності і, відповідно, виходом української мови на державний рівень. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за наук. рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, — перекладні рос.-укр. і рідше укр.-рос., здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінол. словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, питомо укр. лексику (звідси, зокрема, насичення укр. частини статті в перекл. словниках не тільки синонімічними, а й численними видовими найменуваннями) або, в разі потреби, створювати слова з морфем укр. мови, а не запозичати з іноземних мов. 2. В умовах модернізації й динамічного розвитку вітчизняної освіти, зміни парадигмальних основ педагогічної науки й освітньої практики, підсилення інтегративних зв’язків педагогіки з іншими науковими дисциплінами йде інтенсивне оновлення її понятійно-термінологічної системи. Сьогодні з’являються нові педагогічні поняття й терміни, причому масштаби і темпи збагачення як загальнонаукової, так і галузевої термінології підвищуються. З одного боку, це є свідченням активного оновлення теоретичного педагогічного знання й практичної освітньої діяльності, виникнення нових ідей і напрямів у педагогіці, з іншого - створює певні труднощі й актуалізує потребу в систематизації й упорядкуванні понятійно-термінологічного апарату педагогічної науки, історико-педагогічному вивченні процесу термінотворення в педагогіці. Без критичного осмислення нова термінологія може стати маловживаним баластом педагогічної понятійно-термінологічної системи.

Як відомо, теоретичні й історико-педагогічні аспекти педагогічної термінології вперше були розглянуті Б. Комаровським. Значний вклад у наукову розробку проблеми зробили Б. Гершунський, І. Кантор, В. Краєвський, В. Макаєв, та ін. Проводились і історико-педагогічні дослідження процесу термінотворення в педагогіці. Зокрема, предметом історико-педагогічного дослідження стали процес становлення та розвитку основних понять радянської педагогіки в 1917-1933 рр. (Л. Атлантова), тенденції розвитку категоріально-понятійного апарату російської педагогіки в 1850-1930 рр. (И. Карапетян), процес збагачення термінологічної системи педагогіки в 90-х роках ХХ століття (І. Кічева), термінологія В.А. Сухомлинського, Б.Т. Лихачова й Ш.А. Амонашвілі як засіб вираження ідей гуманістичної педагогіки (Є.В. Кадзукова). У порівняльному плані вивчалась педагогічна термінологія американського педагога Г. Манна та фундатора вітчизняної педагогіки К. Ушинського (М. Ваховський).

Вищеназвані науковці, безумовно, визначали слова «поняття», «термін», ставили питання про їх співвідношення, давали загальну характеристику понятійно-термінологічної системи педагогіки як явища. Проте є потреба у більш докладному аналізі й виявленні специфіки понятійно-термінологічної системи педагогічної науки.

Мета статті - на основі аналізу й співставлення різних точок зору визначити сутність понятійно-термінологічної системи педагогіки, показати особливості та проблеми термінотворення в педагогічній науці.

Дослідження понятійно-термінологічної системи необхідно почати з визначення сутності такого явища як поняття.

В „Енциклопедичному словнику” (1980) „поняття” визначається як форма мислення, що відображає сутнісні властивості, зв’язки і відносини предметів та явищ. Підкреслюється, що його основна логічна функція - виділення загального, яке досягається завдяки відволіканню від усіх особливостей предметів даного класу [18, с. 1051].

С. Азаренко в „Сучасному філософському словнику” (1998) вказує, що поняття - це відображення сутності предмета в людському мисленні. Звертається увага на те, що в понятті фіксується не тільки спосіб буття якогось предмета, а й вираження його в мові. Цікавим є також зауваження авторки про те, що поняття не завжди формується завдяки абстрагуванню від особливостей предметів та явищ, як про це, наприклад, говорив Л. Резніков [15, с. 10]. У зв’язку з цим вона розрізняє конкретні й абстрактні поняття. Якщо визначення сутності предметів тяжіє до характеристик особливого способу буття предмету, то воно дає нам конкретне поняття, якщо ж визначення сутності орієнтовано на відволікання і узагальнення певних властивостей об’єктів, то його результатом буде абстрактне поняття. Абстрактні й конкретні аспекти буття поняття взаємозумовлені, тому в живому пізнанні й мисленні формування абстрактних понять про якісь природні чи соціальні форми є передумовою становлення конкретних понять про способи буття цих форм. У семантиці замість терміна «поняття» вживається термін «концепт» [1, с. 663-664].

Як бачимо, в науковій літературі, не зважаючи на деякі розбіжності в позиціях учених, висловлюється загальна думка про те, що в понятті відображаються найбільш загальні й суттєві ознаки предметів та явищ навколишньої дійсності. Зробимо також акцент на зауваженні Д. Г орського, який наголошував, що наукове поняття, система наукових понять є засобом оволодіння об’єктивним знанням, не залежним від волі та бажання суб’єкта [4, с. 130].

Кінцевою стадією утворення поняття є його словесне оформлення. При цьому слід пам’ятати, що в звичайній природній мові слово може мати декілька значень, в мові ж науки виявляється устремління до однозначності. Словесним вираженням поняття є термін, який розглядається як функціональна одиниця мови науки. Слово «термін» (від лат. terminus - межа, границя) визначається представниками різних наукових дисциплін. У філософії під терміном розуміють слово або словосполучення, що є точною назвою певного поняття [13, с. 594]. У лінгвістиці терміном також називають слово або словосполучення спеціальної (наукової, технічної і т.п.) мови, яке створюється чи запозичується для точного вираження спеціальних понять і позначення спеціальних предметів [2, с. 474].

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність терміну як одиниці мови науки його необхідно співвіднести зі словом та поняттям.

Як зазначалось вище, термін - це слово або словосполучення (тобто кожен термін є словом), але ж слід мати на увазі, що не кожне слово чи комплекс слів є терміном. Перш за все, термін повинен бути стилістично нейтральним словом чи словесним комплексом, що має чітку сферу використання й характеризується однозначністю й відсутністю експресивності. Терміни на відміну від слів є більш точними, вони позбавлені емоційного забарвлення, об’єктивні, стійкі. Суттєве зауваження з цього приводу зробив А. Реформатський, на думку якого термін є представником наукового поняття в мові, результатом закріплення логічної категорії у словесній формі. В той же час, володіючи специфічними особливостями, зумовленими місцем у термінологічному полі, термін не перестає бути словом - елементом лексичної системи мови [16, с. 122].

Ще на одну важливу відмінність терміна від звичайного слова вказує Є. Г олованова. На її думку, в основі загальновживаної лексики й звичайних слів лежить різноманітний досвід взаємодії людей між собою та з середовищем, який не замкнутий межами однієї професії або отриманий поза професією, а терміни містять інформацію, яка отримана в результаті взаємодії людини з предметним світом у процесі конкретної професійної діяльності. Специфіка термінів саме й полягає в тому, що вони створюються для позначення предметів, явищ, відносин, які є когнітивно й комунікативно значущими лише в особливому семіотичному просторі - просторі тієї чи іншої професійної діяльності [3, с. 18-25]. Як бачимо, терміни на відміну від звичайних слів є основою мови професійної комунікації.

Щодо співвідношення терміна як матеріального мовного явища (слова) й поняття, то слід відзначити, що вони також не є тотожними. Термін як слово чи словосполучення тісно зв’язаний з поняттям, але є лише його назвою, знаковим вираженням. Він на відміну від поняття належить одночасно до двох систем: до логіко-понятійної системи певної галузі знань і до лексичної системи літературної мови.

Слушними, на нашу думку, є узагальнення, зроблені деякими дослідниками щодо основних ознак терміну. М.А. Лобанова такими ознаками вважає дефінітивність, однозначність, системність, незалежність від контексту, стислість, простоту, відсутність синонімів та омонімів в межах даної науки, стилістичну нейтральність [12, с. 8]. Є. Кошкіна теж виділяє низку ознак: термін відображає наукове поняття, яке потребує точної дефініції; термін завжди функціонує як член певної термінології або терміносистеми; термін повинен бути однозначним; вживання терміну мотивоване [10, с. 155-160].

Неважко помітити, що позиції дослідників стосовно ознак багато в чому збігаються і що вони однією з найбільш суттєвих із них вважають належність терміну до певної термінологічної системи. Так, Т. Кияк підкреслює, що термін є невід’ємною частиною системи, яка розуміється як сукупність елементів цілого, між якими існує обов’язковий і невід’ємний зв'язок. Більш того, системність, на думку вченого, є однією з найбільш важливих умов існування терміну 

Одним із перших характеристику педагогічної термінології дав І. Кантор в роботі „Педагогічна лексикологія і лексикографія” (1968). Автор говорить про педагогічну термінологію в широкому розумінні і визначає її як сукупність лексичних засобів, які обслуговують теорію й практику виховання й навчання й позначають основні поняття педагогіки як науки. Вона зв’язана із загальною лексикологією, але, обслуговуючи конкретну галузь практичної діяльності й позначаючи певну систему наукових понять, має свої особливі проблеми. Найважливішою проблемою педагогічної термінології, на думку І. Кантора, є проблема чіткості й однозначності лексичних засобів [6, с. 168 - 169].

Б.Б. Комаровський визначає педагогічну термінологію не тільки в широкому, а й у вузькому розумінні. У широкому розумінні, на його думку, педагогічна термінологія становить собою систему лексичних засобів і найменувань, застосовуваних у теорії й практиці виховання, навчання й освіти. Цим визначенням Б. Комаровський у лексичний фонд педагогіки включає не лише педагогічні терміни, а й найменування предметів, які використовуються в процесі навчання, назви типів навчальних закладів, видів навчального обладнання тощо, які утворюють так звану педагогічну номенклатуру. У вузькому розумінні педагогічна термінологія за Б. Комаровським - сукупність лише термінів, які закріпляють найважливіші поняття педагогічної науки [9, с. 5].

Ми також будемо спиратися на системні характеристики педагогічної термінології, розроблені Б.Б. Комаровським, який розглядав її як лінгвістичну й предметно-тематичну систему.

Як лінгвістична система вона являє собою сукупність різних лексичних засобів, які Б. Комаровський класифікує у залежності від наукової цінності й ступеня зрілості. За цією ознакою елементами термінологічної системи педагогіки є:

Стабільні терміни - загально признанні постійні на певному етапі розвитку педагогіки. До цієї групи відносяться термінологічній й номенклатурні позначення, які одержали загальне визнання й широко використовуються в педагогічній науці й практиці (виховання, навчання, освіта, дидактика, методика, урок, буквар і т.п.). Вони включаються в навчальні програми, підручники, навчальні посібники.

4. Для термінологічної системи характерні такі способи творення:

1) морфологічний спосіб (за відповідними словотвірними моделями);

2) семантичний, що реалізується за допомоги розвитку спеціальних значень у словах природної мови; 3) різні типи запозичень (словотвірне та семантичне калькування).

Наукові терміни української мови утворюються такими основними способами:

1. Вторинна номінація - використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: споживчий кошик, водяний знак, власний заголовок, ритмічна структура книги, сатиновий друк, чиста конкуренція, відчуження, ринок праці. Це найдавніший спосіб термінотворення.

2. Словотвірний - утворення термінів за допомоги префіксів (надвиробництво, пересупозиція), суфіксів (маркування, гумування, оборотність), складанням слів і основ (адрес-календар, гальванокліше, літературознавство, держава-монополія, матеріаломісткість), скороченням слів (СЕЗ - спеціальні економічні зони). Цей спосіб термінотворення найпродуктивніший.

3. Синтаксичний - використання словосполук для називання наукових понять: вихідні відомості, основний текст, академічне видання, спільний множник, зустрічний позов, державне замовлення, капіталодефіцитні країни.

4. Запозичення - називання наукового поняття іншомовним словом: контролінг, ліверидж, бюргшафт, дисиміляція.

Причини запозичення термінів різноманітні:

o запозичення терміна разом з новим поняттям: бонус "додаткова винагорода", "додаткова цінова знижка", "комісійна винагорода";

o паралельне використання власного і запозиченого терміна в різних сферах (наприклад, науковій і навчальній): рамбурсува-ти - повертати борг; імпорт - ввіз; асиміляція -уподібнення; лабіалізація - огублення;

o пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно функціонують запозичені і власні терміни: пролонгація - продовження терміну чинності угоди; інтерстелярний - міжзоряний; бартер - прямий безгрошовий обмін товарами;

o відсутність досконалого власного терміна, який би відповідав сучасним вимогам: ліквідат - юридична особа-боржник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв 'язку з її ліквідацією.

Науковці по-різному ставляться до термінологічних запозичень. Деякі термінознавці - так звані пуристи - заперечують потребу запозичати терміни з інших мов, натомість пропонують творити терміни з ресурсів власної мови (такі спроби були в німецькій, чеській, російській мовах, у 20-х роках XX століття - і в українській), проте насправді це не завжди вдається. Інші науковці розглядають запозичення як об'єктивну реальність мовного життя, але вважають, що іншомовних слів у термінології не повинно перевищувати 15%, оскільки наявність більшої кількості запозичень призводить до втрати національного обличчя. Варто обмежити вживання запозичених слів за наявності власних термінів (винагорода - диспач; звуження - інфлювання (національної валюти)) та паралельне вживання запозичень із тим самим значенням з кількох мов (акцептант (лат.) - трасант (нім.); жиро (італ.) - індосамет (нім.); ревалоризація (фр.) - ревальвація (лат.)).

Завдання:

4. Першим періодом є формування зародків термінології (з давнини до кінця ХVІІ ст.). Витоки термінології на базі власномовного матеріалу сягають тих часів, коли в межах побутово-повсякденного мислення формуються стихійні зародки наукового спостереження та експерименту.

Першим шаром примітивних термінів були назви об’єктів рослинного й тваринного походження. З виникненням ремесел розширюється набір назв засобів і продуктів матеріального виробництва.

Другим шаром первісної термінології була суспільно-політична й правнича. Така термінологія засвідчена в «Руській Правді» (ХІ – ХІІ ст.).

Значний шар військової термінології знаходимо в козацьких літописах. В осередках Київської писемної школи ХІ – ХІІ ст. – Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях, братських школах при них і Києво-Могилянській академії – закладалися підвалини термінотворення.

Цей перший період можна кваліфікувати як донауковий, у ньому лише започатковується українська термінологія.

Другий період, що триває упродовж ХVІІІ ст., характеризується виникненням початків нового опрацювання термінології, напр., у творчості архієпископа Г. Кониського. Саме він створив основу філософської концепції українського термінознавства й виокремив його ознаки. Визрівання поглядів Г. Кониського пов’язано з європейською та Віденською школами. Чимало в галузі філософської термінології зробив Г. Сковорода.

Третім є період з початку ХІХ ст. до 1919 р. Вступають у дію молоді українські сили. У 1872 р. виникає об’єднання українських науковців, працювала етнографічна експедиція П. Чубинського, були видані  В. Антоновичем і М. Драгомановим «Исторические песни малорусского народа». Формується об’єднання «Київська громада», що видає, усупереч Валуєвському циркуляру, популярні книжки для народу.

У роки послаблення цензури (1874 – 1875 рр.) вийшло 23 % українських книжок від загальної кількості видань. Самодержавство завдало українській культурі нового удару, коли 1876 р. вийшов Емський указ царя, у якому заборонялися видання українською мовою, не дозволялося пересилати із-за кордону україномовну друковану продукцію, були заборонені вистави українською мовою, українські тексти під нотами, заперечувався український правопис. Було закрито центр української наукової роботи –  «Південно-Західний відділ Географічного товариства» в Києві. Його діячі – П. Чубинський, П. Житецький та ін. – вислані за межі України, а деякі, напр., М. Драгоманов, Ф. Вовк, емігрували за кордон, бо не бачили перспектив для легальної роботи в Україні. Українська граматика зустріла присуд цензора: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать».

Формально Емський указ було скасовано лише в 1905 р. Сім академіків Імператорської Академії наук на чолі з О . Шахматовим дійшли висновку, що «малоруська людність повинна мати також право, як і великоруська, говорити публічно й друкувати своєю рідною мовою». Таке рішення Академії було обумовлено, крім іншого, і тим, що в Галичині відбувся «неприродний зріст малоруської літератури, яка значною мірою була ворожою Росії».

Певну діяльність у галузі термінознавства вели культурно-просвітницькі організації – громади, що існували у 60 – 90-х рр. ХІХ ст. у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та в ін. містах. Вони видавали літературу українською мовою, запроваджували недільні школи, гуртки з вивчення історії й літератури, збирали український фольклор, етнографічні матеріали. Після 1876 р. громади були розігнані, а їх учасники заслані.

Організатор Київської «Старої громади» приват-доцент університету М. Драгоманов змушений був виїхати до Женеви, де упродовж 1889 –  1893 рр. видавав українські збірники під назвою «Громада». У цих збірниках, де публікувалися статті на історичну, літературознавчу, публіцистичну, наукову тематику за участі членів забороненої Київської «Громади»  С. Подолинського, М. Павлика, належна увага приділялася термінологічним розвідкам.

У 1861 – 1862 рр. видавався в Петербурзі щомісячний журнал «Основа», єдине періодичне видання в Росії, що обстоювало право на розвиток української національної культури. У цьому журналі, крім публікацій творів Т. Шевченка, Л. Глібова, С. Руданського та ін., друкувались і праці термінологічної тематики. Такою була, напр., стаття М. Левченка «Заметки о русинской терминологии». Автор її, обстоюючи створення україномовної термінології, проаналізував переклад 128 іншомовних термінів і запропонував до них відповідники із живої народної мови. Напр.: алкоголь – винець, полюс – бігун, фабрика – виробня, граматика – мовниця, математика – численниця, квадрат – двукрат, куб – трикрат, астрономія – зірниця, орбіта – обіжниця.

За основу перекладу автор брав первинне значення терміна у мові-донаторі, напр.: орфографія (від грец. правопис) – писовня, тобто автор дбав про те, щоб наблизити термінологію до розуміння широкими колами читачів, у тому числі й неосвічених. Це, звичайно, позитивна сторона намагань автора. Але при цьому українська наукова мова втрачала зв’язок з науковими мовами інших розвинених культур – німецькою, французькою, англійською, тобто прирікалася на автаркію – замкненість, окремішність розвитку. А це може зашкодити входженню україномовних дослідників у культурний простір інших країн.

Другий недолік пропонованих авторам відповідників-термінів полягає в недостатньому врахуванні їхніх мовних властивостей. Напр., зірниця, що, на думку М. Левченка, є відповідником до терміна астрономія, є невдалим через його омонімічність до загальновживаного слова, що має три значення: 1. Ранішня чи вечірня зірка (поет.). 2. Зоря (Уже зірниця на небі ясно зайнялась – Т. Шевченко). 3. Відсвіт блискавки (Спалахнула далека зірниця – Леся Українка).

У 1862 р. у журналі «Основа» опубліковано статтю П. Єфименка «По поводу заметки г. Левченка о русинской терминологии», який підтримав і подав власні українські відповідники до іншомовних термінів. Серед них: автограф – самопис, аксіома – самоправда, аналогія – подобенство (тут вжито калькування грецьких слів), алея (фр. аller – іти) – хідник. У цей період друкуються термінологічні словники.

У 1902 р. В. Василенко в Харкові видає словник «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии». У цей словник уміщено назви виробів з дерева, обробки волосся, шкіри, ткацтва, гончарства, рибальства, сільськогосподарського виробництва. Терміни в цьому словнику тлумачаться російською мовою. Цьому ж авторові належить стаття «К вопросу о толковом словаре народной терминологии» (1902 р.), у якій він намагався сформулювати принципи відбору термінів і тлумачення їх.

Такими були спроби східноукраїнської громадськості, науковців у закладанні основ наукового термінознавства.

З 1892 р. у Львові починає діяти НТШ (Наукове товариство  ім. Т. Шевченка). Цей осередок українського культурництва збирає значні інтелектуальні та мистецькі сили. У НТШ співпрацювали І. Франко, М. Грушевський, І. Горбачевський, Є. Озаркевич, В. Левицький та ін. Значна роль у виробленні української термінології належить І. Франкові. Зокрема, значним є його внесок у розробку теоретичних засад. Він дбав про школу політичного мислення, про точне визначення поняття, про емоційну нейтральність. І. Франко був противником пуризму, бо це віддалювало одних слов’ян від інших. У збірці статей «В наймах у сусідів» Франко аналізує практичні аспекти опрацювання іншомовної термінології.

НТШ – це наукова інституція, де функціонували три секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-медична. Головою НТШ був М. Грушевський. Починаючи з 1897 р., Товариство видавало «Записки НТШ». Мета НТШ – творити наукову українську мову. Першочергова проблема – створення національної термінології.Засадами такого творення стали: відповідність «духові мови»; термін власне український, короткий і вмотивований; синонімія небажана, хоч і можлива; орієнтація на всеукраїнське вживання; поєднання українського матеріалу з міжнародним; творення термінів не тільки для науки, але й для освіти. Останнє зумовлювало необхідність творення тлумачних словників термінології, які мали б доводити значення термінів до свідомості неспеціалістів.

У 1939 р. НТШ у Львові припинило свою діяльність.

Після повалення царату стався рішучий поштовх у розвитку української термінології – почався четвертий період. Розглянемо кілька етапів.

Перший етап (1918 – 1920 рр.). У період існування УНР відбувається стихійне видання словників у регіонах східної України. Усі ці словники створювалися винятково з пуристичних поглядів.

У 1918 р. вийшло 18 українсько-російських словників. За свідченням Михайла Жовтобрюха, видатного ученого-мовознавця, серйозною вадою цих словників є тенденційна заміна інтернаціоналізмів, що мають однакову форму з російською мовою, штучними витворами, діалектизмами, застарілою лексикою. Напр., у словнику фізичної термінології (О. Курило, Київ, 1918 р.) пропонуються такі відповідники-заміни: аміак – смородець, дюйм – цаль, молекула – дробина, електрика – громовина.

У серпні 1918 р. при Київському науковому товаристві створено термінологічну Комісію. Ця установа налагодила зв’язки з НТШ у Львові. У 1919 р. почала функціонувати орфографічно-термінологічна комісія при УАН. Тут було кілька секцій, працювало 50 осіб. Отже, діяли дві термінологічні установи: одна – на громадських засадах, друга – офіційна, державна.