Бурако Всес іст 11 кл підручник

Договір. Він був відкритий для підписання усіма державами, й до нього приєдналися понад сто держав.

Укладені договори мали велике значення, насамперед для покращання екологічного стану планети. Наприклад, через сім років після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах вміст радіоактивного ізотопу ♦стронцій-90» на земній поверхні зменшився у 20 разів.

ВТРУЧАННЯ НАДДЕРЖАВ У ВНУТРІШНІ СПРАВИ ІНШИХ КРАЇН

Уроки Карибської кризи були взяті до уваги обома наддер­ жавами. СРСР і СІНА вже не доводили протистояння до межі війни. Проте боротьба за сфери впливу в усіх регіонах тривала.

Гостре протиборство виникло на Індокитайському півост­ рові. У 60-х роках комуністичний В’єтнам організував парти­ занський рух на півдні країни. СІНА почали надавати допомогу Республіці В’єтнам, СРСР та КНР у свою чергу підтримували ДРВ. У 1964 р. американці безпосередньо втрутилися в індоки­ тайський конфлікт. Розпочалась американо-в’єтнамська війна, в якій збройні сили СІНА виявилися нездатними злама­ ти опір в’єтнамських комуністів. У 1973 р. СІНА змушені були піти на підписання Угоди про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі, вивести свої війська з країни. Комуністичний блок святкував перемогу, оскільки утворення Соціалістичної Республіки В’єтнам (1976) призвело до фактичного усунення впливу країн Заходу з Індокитаю.

Іншою «гарячою точкою» на політичній карті світу зали­ шався Близький Схід. Шестиденна війна (червень 1967 р.) призвела до окупації Ізраїлем сектору Газа та Сінайського півострова, східної частини Єрусалима, західного берега р. Йордану, сирійського міста Ель-Кунейтра і розташованих поблизу нього Голанських висот. Сотні тисяч палестинців - жителів окупованих земель - були зігнані зі своїх земель. Во­ ни знайшли притулок у сусідніх державах, поповнюючи ряди біженців попередніх арабо-ізраїльських конфліктів. Серед них виник і набрав сили рух Опору, який ставив за мету утворення на окупованих землях незалежної держави Палестини і повер­ нення біженців до власних домівок.

Внаслідок складної дипломатичної боротьби Рада Безпеки ООН на пропозицію Великої Британії в листопаді 1967 р. ухва­ лила резолюцію, яка накреслила шляхи встановлення «спра­ ведливого та міцного миру на Близькому Сході». Основні її пункти - виведення ізраїльських військ з окупованих тери­ торій; взаємне анулювання всіх претензій і припинення війни між арабськими країнами та Ізраїлем; забезпечення свободи

331

судноплавства в регіоні; досягнення справедливого врегулю­ вання проблем біженців; забезпечення територіальної недотор­ канності та політичної незалежності кожної держави у регіоні.

У серпні 1968 р. розпочалася збройна інтервенція СРСР та його союзників у Чехословаччину. Паростки демократизації політичного життя у цій країні були розцінені у Москві як «наступ імперіалістичних сил». Війська СРСР, підтримані підрозділами НДР, Болгарії, Угорщини та Польщі провели ка­ ральну акцію під гаслом «захисту соціалізму».

Події 1968 р. у Чехословаччині продемонстрували неприхо­ ваний намір брежнєвського керівництва тримати під контро­ лем внутрішнє життя країн Східної Європи. Такий спосіб дій на Заході називали «доктриною обмеженого суверенітету», або «доктриною Брежнєва». На словах заперечуючи наявність та­ кої доктрини, Москва визначала свої відносини із східноєвро­ пейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». У 70-х роках залежне від СРСР становище керівництва «братніх країн» щорічно підтверджувала практи­ ка кримських зустрічей з майже обов’язковим відпочинком лідерів комуністичних держав у Радянському Союзі. Свою роль у закріпленні системи усталених взаємовідносин відігра­ вали і пільгові ціни на енергоносії та сировину, які СРСР постачав східноєвропейським країнам.

Інтервенція комуністичних країн викликала обурення світової громадськості. Чехословацькі події посилили напру­ женість у Європі, засвідчивши глибоку кризу в комуністично­ му таборі. Це, зокрема, виявлялося у суперництві за лідерство в комуністичному русі між Москвою та Пекіном. Виявилися незгоди і щодо територіальних проблем. Наприкінці 60-х років сталися сутички на китайсько-радянському кордоні. Конфлікт міг перерости у термоядерну війну. В суперництві за кордони Радянський Союз мав вагомі аргументи - найновіші ракетноартилерійські комплекси, після залпів яких китайські війська змушені були відступити. Напруженість у міжнародних відно­ синах на Далекому Сході тривала ще два десятиліття.

У той час, коли світову політику визначало блокове протистояння Захід - Схід, почало формуватись об’єднання позаблокових держав. Неприєднання їх до жодних військовополітичних угруповань позитивно впливало на вироблення конструктивної міжнародної політики.

РУХ НЕПРИЄДНАННЯ

Становлення Руху неприєднання пов’язане з виходом на міжнародну арену молодих держав Азії, Африки, Латинської Америки. Цей рух організаційно оформився 1961 р. у Бел­

332

граді, де відбулася перша конференція країн, що не приєдна­ лися до військово-політичних блоків. У Белградській конфе­ ренції взяли участь делегації 25 країн. Кількість учасників від конференції до конференції зростала і у 90-х роках становила понад 120.

Географічне розширення Руху збігалося із зміною поколінь його керівників. Лідерів національно-визвольної боротьби змінили діячі постколоніальної пори. Однак це не вплинуло на загальну доктрину неприєднання. Проблема членства у Русі неприєднання була предметом постійних суперечок. Пер­ ша конференція визначила, що до нього належать ті країни, які виявлять самостійність у політиці, підтримують національно-визвольну боротьбу, не беруть участь у будь-яких колективних військових союзах, не надають іноземним країнам військових баз на своїй території. Більшість афроазіатських країн дотримувалися думки, що до організації повинні вступати тільки колишні колонії. Югославія ж і деякі латиноамериканські країни наполягали на участі у Русі навіть держав комуністичного табору за умови, якщо ті не є членами Варшавського Договору. Ця пропозиція перемогла, і до Руху ввійшли ДРВ і Куба.

Життєздатність Руху неприєднання значною мірою визна­ чалася тим, що програма не обмежувалася деколонізацією та антиблоковістю. За змістом вона була масштабнішою і віддзер­ калювала прагнення молодих держав до проведення рівно­ правної міжнародної економічної політики, запровадження принципів мирного співіснування. Рух, зокрема, виступав як активний поборник ліквідації ядерної загрози. Ця організація відіграла позитивну роль при розв’язанні багатьох конфліктів. Учасники Руху неприєднання виступали проти війни в Індоки­ таї, на Близькому Сході, проти втручання наддержав у внутрішні справи інших країн.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ___________________________________

1.Визначте тенденції у розвитку міжнародних відносин у 50- 60-ті роки.

2.Обґрунтуйте судження про те, що Карибська криза стала кульмінацією протистояння двох військово-політичних блоків. Які наслідки мала Карибська криза для подальшого розвитку міжнародних відносин?

3.Визначте «гарячі точки» протистояння між СРСР і країнами Заходу, які виникли в 60-ті роки.

4.Розкрийте причини виникнення і цілі Руху неприєднання.

333

§ 40. КУРС НА РОЗРЯДКУ МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ТА ЙОГО ЗРИВ (70-ті —перша половина 80-х років)

Я кі події, на вашу дум ку, змусили політ иків СРСР і країн Заходу зробити висновок про необхідність переходу до розрядки міжнародної напруженості?

НОРМАЛІЗАЦІЯ ВІДНОСИН МІЖ КОМУНІСТИЧНИМИ ДЕРЖАВАМИ І ФРН

На початку 70-х років ціною величезних зусиль СРСР досяг­ нув паритету (рівності) в ядерних озброєннях із США. Арсена­ ли ядерної зброї обох блоків були вкрай переповнені. Зростаю­ ча напруженість радянсько-китайських відносин і водночас безславна в’єтнамська авантюра Вашингтона змушували лідерів обох блоків шукати компромісів у протистоянні. Змен­ шити загрозу війни на континенті прагнули й провідні політи­ ки процвітаючої Західної Європи. Центральною проблемою тут залишалось визнання усіма державами непорушності повоєнних кордонів.

Прихід до влади у ФРН соціал-демократів і конструктивна політика нового канцлера Віллі Брандта зумовили позитивні зрушення у відносинах на континенті. Основою їх став підпи­ саний у Москві в серпні 1970 р. Договір між СРСР і ФРН. У ст. З цього документа зазначалося, що СРСР та ФРН «розгля­ дають як непорушні тепер і у майбутньому кордони усіх держав у Європі, як вони пролягають на день підписання цьо­ го Договору, у тому числі лінію Одер-Нейсе, яка є західним кордоном Польської Народної Республіки, та кордон між Федеративною Республікою Німеччиною і Німецькою Демо­ кратичною Республікою». Договір мав важливе міжнародне значення - адже в ньому вперше проголошувався принцип визнання непорушності повоєнних кордонів у Європі.

Стало очевидним, що укладення подібного договору між Варшавою та Бонном є лише питанням часу. 7 грудня 1970 р. у Варшаві керівники двох держав підписали Договір між ПНР та ФРН про основи нормалізації їх взаємовідносин. Обидві сто­ рони зобов’язалися поважати територіальну цілісність одна одної і не висувати таких претензій також у майбутньому. Не­ забаром Варшава і Бонн встановили дипломатичні відносини.

Для процесу формування загальноєвропейської безпеки важливе значення мало розв’язання західноберлінської проб­ леми. Західні держави визнали: оскільки Західний Берлін роз­ ташований всередині НДР, він не зможе нормально існувати, якщо не брати до уваги інтереси комуністичного блоку.

334

У вересні 1971 р. внаслідок тривалих переговорів представ­ ники СРСР, СІЛА, Великої Британії та Франції підписали уго­ ду щодо Західного Берліна. Чотиристороння угода забороняла застосовувати силу або її загрозу один до одного, - врегульову­ вати всі суперечки потрібно було тільки мирними засобами. Як зафіксовано у документі, Західний Берлін не належить ні НДР, ні ФРН, однак пов’язаний з останньою економічними та іншими стосунками. Угода передбачала також розширення зв’язків західноберлінців із зовнішнім світом, зокрема пред­ ставництвом їх у різних міжнародних організаціях.

Порозуміння у справі Західного Берліна, яке підтвердило юрисдикцію колишніх членів антигітлерівської коаліції над цією частиною міста, уможливило проведення переговорів між двома німецькими державами, що завершилися у грудні 1972 р. підписанням угоди. Вона підтверджувала державну окремішність ФРН і НДР. Наступного року обидві німецькі дер­ жави стали членами ООН.

Серйозним випробуванням для європейської безпеки стала кіпрська проблема. Після здобуття незалежності Республікою Кіпр (серпень 1960 р.) на острові розпочалися зіткнення між кіпріотами-греками та кіпріотами-турками. Влітку 1974 р. внаслідок заколоту, організованого військовим режимом Греції, законний уряд Кіпру було повалено. Турецька армія з метою захисту етнічно спорідненої частини населення окупу­ вала близько 40 % території острова. Конфлікт між двома чле­ нами НАТО - Грецією і Туреччиною - розглядався на сесіях Ге­ неральної Асамблеї ООН, засіданнях Ради Безпеки. Резолюції цих органів вимагали виведення військ із острова, припинення іноземного втручання у кіпрські справи. Переговори між Туреччиною і Грецією за посередництва Великої Британії (колишньої володарки острова) поступово ліквідували напругу навколо Кіпру, хоча сам острів залишається поділеним між обома етнічними громадами.

РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ

Радянсько-американські домовленості на найвищому рівні - характерна прикмета міжнародного життя 70-х років. Обмін візитами лідерів звичайно завершувався підписанням важли­ вих угод, пов’язаних з розрядкою міжнародної напруженості. У СІНА панувала думка, що комуністичну загрозу можна по­ слабити шляхом посилення торговельних і культурних зв’язків, визнанням існуючої розстановки сил у Європі, досяг­ неннями домовленостей щодо обмеження гонки озброєнь. Вод­ ночас СРСР, досягнувши паритету у ядерній зброї, прагнув взяти тайм-аут у військовому змаганні.

335

Під час першого візиту американського президента до Моск­ ви в травні 1972 p. Р. Ніксон і JI. Брежнєв підписали важливі документи, зокрема «Основи взаємовідносин між США та СРСР», де йшлося про те, що відмінності в ідеологічних і соціальних системах не є перешкодою для ділового співробіт­ ництва. Сторони зобов’язалися робити все можливе для уник­ нення воєнної конфронтації та відвернення ядерної війни. Важливими документами 1972 p., які суттєво вплинули на приборкання гонки озброєнь, стали Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Тимчасова (на п’ять років) угода про деякі обмеження в галузі стратегічних насту­ пальних озброєнь (ОСО-1). За останнім документом заборонялося будівництво стаціонарних пускових об’єктів наземного базуван­ ня для міжконтинентальних балістичних ракет, обмежувалось оснащення ракетами підводних човнів. Угода ОСО-1 «заморози­ ла» в обох країнах кількість стратегічних ракет наземного і морського базування, наявну на момент підписання угоди.

Під час візиту радянського керівника до СІЛА в червні 1973 р. було підписано Угоду про відвернення ядерної війни, а під час наступного візиту до Москви Р. Ніксона влітку 1974 р. - Договір про заборону атомних випробувань під землею. Прове­ дення у липні 1975 р. спільного радянсько-американського космічного польоту «Союз-Аполлон», окрім наукових цілей, мало великий політичний ефект і стало яскравим свідченням успіхів політики розрядки.

БЕЗПЕКА І СПІВРОБІТНИЦТВО В ЄВРОПІ

Кульмінацією розрядки стала Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі. Вона пройшла три етапи. Перший припадає на літо 1973 p., коли у столиці Фінляндії зібралися міністри закордонних справ 33 європейських держав (окрім Албанії, комуністичні лідери якої проводили політику ізоляції від зовнішнього світу), США та Канади. Міністри узгодили порядок денний майбутнього форуму. На другому етапі, що тривав з весни 1973-го до літа 1975 p., ретельно готувалися до­ кументи Наради для підписання їх керівниками держав. Уся підготовча робота проходила за принципом «консенсусу», тоб­ то повної одностайності. Жодне положення документа і навіть слово не вважалося прийнятим, якщо будь-хто з учасників за­ перечував проти нього. У Гельсінкі ЗО липня - 1 серпня 1975 р. відбувся завершальний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники 35 держав підписали Зак­ лючний акт, де зафіксовано узгоджені принципи взаємовідно­ син країн - учасниць Наради: суверенність, поважання прав, притаманних суверенітетові; незастосування сили або загрози

336

сили; непорушність кордонів; територіальна цілісність дер­ жав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; поважання прав людини та основних свобод, у тому числі свободи думки, совісті, релігії та переконань; рівно­ правність народів та їхнє право розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; сумлінне виконання ними зобов’язань з міжнародного права.

Гельсінкський акт ґрунтувався на Статуті ООН, Загальній декларації прав людини і на міжнародних пактах прав люди­ ни. Заключний акт Наради формально не є міжнародною угодою - це своєрідна багатостороння декларація моральнополітичних зобов’язань. При цьому різні держави підкреслю­ вали значення тих чи інших аспектів Гельсінкського акта. Ко­ муністичний блок наголошував насамперед на непорушності кордонів, оскільки це підтверджувало радянські здобутки в Другій світовій війні й начебто мирні наміри СРСР і залежних від нього східноєвропейських країн. Західні держави наполя­ гали на дотриманні прав людини, грубі порушення яких були притаманні комуністичним країнам. Радянське керівництво, сподівалося, що Заключний акт Наради буде ще однією папе­ ровою декларацією, яка надасть пропагандистські вигоди східному блокові. Тимчасом Заключний акт виявився обопіль­ но гострою зброєю. Підтверджуючи існуюче розташування сил двох блоків, він водночас акцентував увагу на моральних принципах влади, які ігнорували комуністичні режими.

Кремлівські керівники, поставивши свої підписи під Заключним актом, зобов’язалися впроваджувати в життя положення щодо захисту прав людини. У республіках СРСР незабаром виникли дисидентські об’єднання - так звані Гельсінкські групи, які, незважаючи на переслідування, ак­ тивно виступали за дотримання положень Заключного акта. Однією з перших така група виникла в Україні.

ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ НА СХОДІ

У той час, коли в Європі відбувався процес розрядки міжна­ родної напруженості, на інших континентах жевріли старі та розпалювалися нові локальні збройні конфлікти. На Індостанському півострові не припинялося суперництво між Індією та Пакистаном. Якщо раніше ці держави вдавалися до зброї через прикордонні суперечки (війни 1947 і 1965 рр.)> то на початку 70-х років стосунки між ними загострились у зв’язку з проблемою Східного Пакистану. Бенгальці, які населяли цей регіон, вимагали більшої автономії та представництва у влад­ них структурах країни, що їх монополізували представники Західного Пакистану.

337

Пакистанська влада намагалася силою придушити національно-визвольний рух бенгальців. Щоб ослабити Паки­ стан, Індія вирішила втрутитися у конфлікт, попередньо зару­ чившись підтримкою СРСР: влітку 1971 р. Радянський Союз та Індія уклали Договір про мир, дружбу і співробітництво. У грудні 1971 р. індійські війська розпочали наступ у Східному Пакистані й за короткий час розгромили противника. Утвори­ лася держава бенгальців - Бангладеш. У 1974 р. Індія випробу­ вала атомний пристрій. Стало відомо і про успішні розробки такої зброї Пакистаном. Протистояння двох сусідніх держав ставало дедалі небезпечним для світу.

На Близькому Сході у жовтні 1973 р. вибухнула чергова війна: Єгипет зненацька напав на Ізраїль. Ізраїльтяни успішно відбили напад і перейшли в контрнаступ, внаслідок чого араби опинилися під загрозою поразки. Москва, що досі не реагувала на приготування арабів до війни, тепер зажадала від Вашинг­ тона негайно зупинити наступ американського союзника. СІЛА відгукнулися на цей заклик, і за ініціативою обох сторін - радянської та американської - Рада Безпеки ООН звернулася до воюючих сторін з вимогою негайно припинити війну. Про­ тивники виконали цю вимогу.

Прагнучи «покарати» СІЛА та їх союзників за підтримку Ізраїлю, арабські нафтодобувні країни застосували ембарго (заборону) на продаж нафти, а згодом значно підвищили ціни на неї. Почалася світова енергетична криза. Цю ситуацію вда­ ло використав Радянський Союз, запропонувавши Заходу стабільне й необмежене постачання нафти і газу. Одночасно президент Єгипту Анвар Садат пов’язував причину поразки своєї країни у війнах з недостатньою підтримкою арабів з боку СРСР. Найвпливовіша країна арабського світу розпочала переорієнтацію на Захід. У Каїрі зростав вплив американської дипломатії і водночас стрімко падав авторитет Москви, що врешті-решт призвело до розриву радянсько-єгипетського договору про дружбу, підписаного у 1971 р.

Завдяки зусиллям американських дипломатів окреслилися контури мирного врегулювання довготривалого ізраїльськоарабського конфлікту. Президент Єгипту та прем’єр-міністр Ізраїлю за посередництва президента СІЛА вперше погодилися на переговори і в березні 1979 р. у Кемп-Девіді (резиденція аме­ риканського президента поблизу Вашингтона) підписали мир між двома державами. Незважаючи на гостру критику Кемпдевідського договору арабськими країнами та комуністичним блоком, цей документ указав шлях до близькосхідного врегу­ лювання, яким пішли країни регіону. Кемп-Девід змінив роз­ становку сил супротивних блоків на Близькому Сході: значно

338

посилилася роль Сполучених Штатів і послабилися позиції Радянського Союзу.

Успіхи США на Близькому Сході були дещо затьмарені подіями в Ірані, де на початку 1979 р. переможно завершилась антишахська, ісламська революція. Нова іранська влада пішла на різке загострення відносин з Вашингтоном. Оскільки США до кінця підтримували шахський режим, іранська рево­ люція набула різко вираженого антиамериканського характе­ ру. В листопаді 1979 р. тегеранські студенти не без відома нової влади вдерлися в американське посольство і захопили за­ ручниками увесь персонал посольства (близько 100 чол.), утри­ муючи його до початку 1981 р. Лідер ісламської революції аятола Хомейні вимагав від США негайного повернення в Іран шаха для здійснення суду над ним. Це була безпрецедентна акція в історії міжнародних відносин. Сполучені Штати розірвали з Іраном дипломатичні відносини, ввели економічні санкції. Спеціальна десантна група за наказом президента Картера намагалася силою зброї пробитися у Тегеран, однак зазнала поразки.

Свідченням послаблення позицій США та їхніх союзників в Азії став розпад у другій половині 70-х років двох військовополітичних блоків прозахідної орієнтації - СЕНТО і СЕАТО.

Для Москви надзвичайно вразливим виявилось американокитайське зближення. Антирадянський курс маоїстського Ки­ таю, намагання його позбутися дипломатичної ізоляції з боку Заходу знайшли порозуміння у Вашингтоні. В 1971 р. США підтримали у Раді Безпеки прохання КНР про визнання за нею права представництва в ООН замість уряду Китайської Рес­ публіки (Тайвань). У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон відвідав Пекін з офіційним візитом. Того ж року у КНР побува­ ла урядова делегація Японії, що поклало початок нормалізації відносин двох країн. У наступні роки Пекін відвідали прези­ дент Франції, канцлер ФРН, прем’єр-міністр Італії. Натомість пропозиції СРСР щодо укладення договору про ненапад Пекін незмінно відхиляв.

Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. нове китайське керівництво обрало політику відкритості Заходу й мо­ дернізації економіки. Це посилило міжнародний авторитет Китаю. У 1978 р. КНР та Японія уклали мирний договір. Наступного року США і КНР встановили дипломатичні відно­ сини. Чим ближчим ставав Пекін до Заходу, тим більше він віддалявся від комуністичного блоку.

У січні 1979 р. Соціалістична Республіка В’єтнам окупувала сусідню Камбоджу і повалила режим «червоних кхмерів», який користувався підтримкою КНР. Китай вирішив продемон­

339