lekcii
.pdfВолоділець речі (як добросовісний, так і недобросовісний) має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власнику належать доходи від майна.
Унедобросовісного володільця власник має право витребувати своє майно в будьякому випадку. У добросовісного володільця власник має право витребувати своє майно, коли існують такі умови: майно придбане добросовісним володільцем безкоштовно і коли майно набуло з володіння власника без його волі (наприклад, річ була викрадена).
Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його права володіння річчю, а, зокрема, може бути порушено право користування або розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.
Утаких випадках власник може захистити своє право власності від порушень (не пов'язаних з позбавленням права володіння) позовом, який у науці цивільного права називається негаторним позовом.
Відповідно до закону України "Про власність" під негаторним правом слід розумі
ти право власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з позбавленням права володіння.
2. Зобов'язальне право
Цивільні зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільноправові відносини, які називаються зобов'язально-правовими.
Зобов'язання - це таке правове відношення, в силу якого одна сторона - боржник - зобов'язана вчинити на користь іншої сторони - кредитора - певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Суб'єктами зобов'язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди майну або здоров'ю потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов'язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).
Зміст зобов'язання складають права та обов'язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов'язок продавця передати покупцеві продану ним річ. Ось такі права та обов'язки сторін у зобов'язанні (договорі) і складають його зміст.
У зобов'язаннях чітко визначений склад осіб - боржник і кредитор, тобто зобов'я- зання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).
Важливою рисою зобов'язальних відносин є також конкретність їх змісту. Боржник у кожному конкретному зобов'язанні повинен вчинити чітко визначені дії чи утриматися від них (наприклад, боржник не може бути зобов'язаний до повернення боргу взагалі, а тільки з вказівкою конкретної суми).
41
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
Зобов'язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк.
Підставою виникнення зобов'язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов'язують виникнення прав і обов'язків сторін. Зобов'язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов'язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов'язання збудувати дім, а замовник - оплатити вартість робіт. Це зобов'язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов'язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.
Переважна частина зобов'язально-правових відносин - це договірні відносини, але значна частина зобов'язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).
Підставами виникнення зобов'язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.
Оскільки зобов'язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнавати деяких змін, так і припиняти своє існування. Обставини, з якими пов'язано припинення зобов'язань, називаються підставами припинення зобов'язань. У Цивільному кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам припинення зобов'язань. Крім того, існують окремі види зобов'язань, що мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах кодексу, що регламентують даний вид зобов'язань.
Найбільш поширеною підставою припинення зобов'язання є його виконання. Тобто зобов'язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.
У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов'язань, які часто зустрічаються.
По-перше, зобов'язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв'язані зобов'язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов'язок щодо зобов'язання, став одночасно і боржником, і кредитором.
По-друге, зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами (новація).
По-третє, зобов'язання припиняється при неможливості його виконання.
Крім того, зобов'язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов'язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов'язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов'язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов'язання автора написати твір).
Для того, щоб створити впевненість у тому, що зобов'язання виконуватися у повній відповідності з їх змістом, тобто належним чином, а також з метою забезпечення можли-
42
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
вості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання, закон передбачає способи забезпечення виконання зобов’язання. Під способами забезпечення виконання зобов’язання розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов'язання. У випадку невиконання договору боржником кредитор має право домагатися виконання у примусовому порядку шляхом звернення до суду чи господарського суду, примушуючи боржника до виконання зобов'язання. Але примус до виконання застосовується не до кожного зобов'язання, іноді він не дає потрібного ефекту. Тому необхідні додаткові міри, які б гарантували задоволення вимог кредитора чи відшкодування збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання зобов'язання.
Способи забезпечення виконання зобов'язань зазначені в Цивільному кодексі України та Законі України "Про заставу":
1)неустойка (штраф, пеня);
2)застава;
3)завдаток;
4)порука;
5)гарантія.
Ці способи забезпечення виконання зобов'язань є додатковими до тих зобов'язань, на забезпечення яких вони направлені.
Виконання зобов'язань може забезпечуватись згідно з законом або договором - неустойкою, заставою і порукою. Крім того, зобов'язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов'язання між організаціями - гарантією.
Неустойка - це визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня. Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, а не на підставі закону, то угода про неустойку повинна бути укладена в письмовій формі. Недотримання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку.
Застава - це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'я- зання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. При цих відносинах в особі кредитора виступає заставодержатель - особа, що бере майно під заставу, а заставодавець - особа, що передає майно під заставу; ним, як правило, виступає боржник. Застава може виникати в силу договору або закону. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обігу або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений.
Завдаток - це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.
За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов'язання боржником має право пред'явити вимогу
43
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.
Гарантія як спосіб забезпечення зобов'язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов'язується перед організацієюкредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.
3. Спадкове право
Спадкування виникло разом з виникненням цивілізації і буде існувати, доки існуватиме цивілізація.
Спадкування - це перехід майна померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).
Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших осіб.
Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи оголошення його померлим у судовому порядку. Спадкодавцями можуть бути лише громадяни, а спадкоємцями можуть бути як фізичні особи, так і юридичні особи, у тому числі держава.
Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до спадкоємців, називається спадщиною (спадковою масою). Спадщина складається з прав і обов'язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець приймає спадщину, то приймає всі права і обов'язки по ній. Право спадкоємця - прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.
Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування - за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом.
Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а юридичні особи - тільки спадкоємцями лише за заповітом.
Певні особи не мають права бути спадкоємцями:
1)особи, які навмисне позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя;
2)після смерті дітей батьки, які на момент відкриті спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;
3)батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялись під виконання покладених на них
усилу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо це підтверджено и судовому порядку.
Спадкоємство за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.
Заповіт - це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок його сме-
рті.
Заповіт може укладати лише дієздатна особа. Якщо буде встановлено, що заповідач діяв у стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій, заповіт може бути визнаний не-
44
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
дійсним. Заповіт укладається в нотаріальній формі. Закон передбачає також те, що деякі заповіти можуть прирівнюватися до нотаріальних (наприклад, заповіти громадян, котрі перебувають на лікуванні н лікарнях, засвідчені головними лікарями цих лікарень, їх заступниками). Заповіт повинен бути законним (наприклад, заповідач не може позбавити повністю спадщини неповнолітніх дітей).
Заповіт заповідач може в будь-який час змінити, скасувати, написати новий. Заповіт обов'язково підписується спадкодавцем. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням, у його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може підписати інший громадянин. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. Спадкування за законом має місце у таких випадках:
1)якщо немає заповіту;
2)заповіт визнано недійсним (наприклад, його укладала недієздатна особа);
3)спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.
Існує п’ять черг спадкоємців. Спадкоємцями першої черги в рівних долях визнаються діти (у тому числі усиновлені), чоловік (дружина), батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкоємця є спадкоємцями за законом, якщо в час відкриття спадщини немає в живих того із їх батьків, який був би спадкоємцем за законом.
За відсутності спадкоємців першої черги чи не прийнятті ними спадщини, а також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не призиваються до спадкування, успадковують у рівних долях рідні брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого як зі сторони батька, так і зі сторони матері (це спадкоємці другої черги).
Друга черга – рідні брати і сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька так
і збоку матері.
Третя черга – рідні дядька та тітка спадкодавця.
Четверта черга – особи які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
П’ята черга – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно та утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї , але були на утриманні не менше п’яти років.
Закон передбачає право на обов'язкову долю в спадщині. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатний чоловік (дружина), батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від заповіту, не менше, 2/3 долі, яка була б надана кожному з них мри успадкуванні по закону.
У певних випадках спадщина переходить до держави:
1)якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за заповітом, ні за законом;
2)якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;
3)якщо всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;
4)якщо ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину. Для прийняття спадщини спадкоємець повинен фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, або подати державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії спадкоємець повинен учинити протягом 6 місяців з дня, коли відкрилася спадщина (часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця).
45
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
Спадкоємцям, які прийняли належну їм за заповітом чи за законом спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину.
4. Авторське право
Авторське право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, науки, мистецтва. Відносини, що складаються у зв'язку із створенням і використанням творів літератури, науки, мистецтва, регулюються Законом України "Про авторське право і суміжні права" та іншими нормативними актами.
Основні завдання авторського права - встановити найсприятливіші умови для творчої діяльності, гарантувати здійснення авторських прав і забезпечити доступність результатів цієї діяльності для суспільства.
Об'єктами авторського права є твори науки, літератури, мистецтва, зокрема:
-літературні письмові твори наукового, технічного чи практичного характеру (книги, брошури, статті і т. д.);
-виступи, лекції, інші усні твори;
-музичні твори з текстом і без тексту;
-драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу;
-скульптури, картини, малюнки, інші твори образотворчого мистецтва;
-твори архітектури;
-фотографії та інші твори.
Твір - це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. Твори можуть бути усні (промови, лекції), письмові (літературні, наукові), музичні твори тощо.
Об'єктом авторського права може бути не будь-який твір, а лише той, який є результатом творчої діяльності і виражений у певній формі, яка є придатною для відтворювання, сприймання (рукопис, ноти, картина тощо).
Суб'єктом авторського права є автор твору. Крім того, суб'єктами авторського права можуть бути також фізичні та юридичні особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або спадкування.
Відповідно до Закону "Про авторське право і суміжні права" автор має особисті немайнові та майнові права.
Автору належать такі особисті немайнові права:
1)вимагати визнання свого авторства, згадування його імені в зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;
2)заборонити згадування свого імені, якщо він, як автор, бажає залишитися анонімним:
3)вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
4)протидіяти будь-якому викривленню чи іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора;
5)на обнародування твору.
Будь-яке використання твору може бути лише за дозволом автора або його правонаступників. Автору чи іншому володільцю авторського права належить виключне право дозволяти чи забороняти:
- відтворення творів;
46
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
-публічне виконання творів;
-переклади творів;
-будь-яке повідомлення в ефірі та інше.
Авторське право діє протягом всього життя автора і 50 років після його смерті, але законом "Про авторське право і суміжні права" передбачено винятки:
-строк охорони творів у співавторстві діє протягом усього життя і 50 років після смерті останнього співавтора;
-строк охорони творів посмертно реабілітованих авторів діє протягом 50 років після їх реабілітації;
-твір, який уперше було опубліковано після смерті автора, але в межах ЗО років після смерті, діє протягом 50 років від дня опублікування твору;
-для творів, які опубліковані анонімно або під псевдонімом, авторське право діє протягом 50 років від дати обнародування.
Суміжні права - це права виконавців на результати творчої діяльності, а також права виробників фонограм та організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури і мистецтва, що охороняються авторським правом.
Об'єктом суміжних прав є:
-будь-які способи виконання творів літератури і мистецтва, включаючи твори фольклору;
-записи будь-якого виконання або інші звуки на фонограмі;
-сповіщення програм шляхом трансляції в ефірі і по проводах. Суб'єкти суміжних
прав:
-виконавці;
-виробники програм та організацій мовлення.
Захист особистих і майнових прав авторів і суб'єктів суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.
5. Окремі види цивільно-правових договорів
Найбільш поширеними договорами, які укладають фізичні та юридичні особи, є: договір купівлі-продажу, договір майнового найму, договір позики та договір дарування.
Договір купівлі-продажу - це угода, за якою одна сторона - продавець - зобов'язується передати майно у власність іншій стороні - покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Цей договір є оплатним, двостороннім, консенсуальним і спрямований на безповоротне відчуження майна продавцем і перехід його у власність покупця. Однак не всі учасники цивільно-правових відносин можуть набувати майно у власність. Так майно, що є державною власністю і закріплюється за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, а майно, що закріплюється за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління.
Наступною істотною умовою договору є ціна - певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ.
Договір купівлі-подажу може бути укладений як в усній, так і в письмовій формі. Наприклад купівля-продаж жилого будинку, потребує нотаріального посвідчення, а якщо стороною є громадянин, то і реєстрації у виконавчому комітеті.
Договір міни (бартер)
За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше.
47
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
Кожен із тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.
За договором міни, як і за договором купівлі-продажу, майно переходить у власність або оперативне управління від однієї особи до іншої.
До договору міни застосовуються норми і правила про договір купівлі-продажу, а тому і сторони в ньому називаються продавцем і покупцем. Але, на відміну від договору купівлі-продажу, покупець отримує не гроші, а майно.
Сторонами у договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціна.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність, що здатні задовольняти майнові, духовні, естетичні та інші потреби покупця, законодавець ставить певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу (якість, кількість, безпека та інше).
Покупець, якому продано річ належної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, має право за своїм вибором вимагати:
-або заміни речі, визначеної родовими ознаками, річчю належної якості;
-або відповідного зменшення купівельної ціни;
-або безкоштовного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрати покупця на їх виправлення;
-або розірвати договір з відшкодуванням покупцеві збитків;
-або замінити на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.
Порядок реалізації цих прав визначається Цивільним кодексом України та Законом України "Про захист прав споживачів".
Договір майнового найму
За договором майнового найму одна сторона (наймодавець) передає майно у тимчасове користування іншій стороні (наймачеві) за плату, а наймач повинен користуватися майном за призначенням і повернути ту саму річ з урахуванням нормального
зносу.
Цей договір двосторонній, консенсуальний і оплатний.
Сторонами у договорі майнового найму виступають наймодавець і наймач. І наймачем і наймодавцем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Предметом договору можуть бути індивідуально-визначені а неспоживані речі (неспоживані тому, що наймач зобов'язаний повернути ту саму річ).
Договір майнового найму консенсуальний, оскільки він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма суттєвими умовами (про форму, строк, оплату
іт. ін.).
Форма договору. Договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Між юридичними особами договір також укладається у письмовій формі. Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін.
Зміст договору майнового найму складають права та обов'язки сторін.
Договір позики
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність (оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими
48
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві ту ж саму суму грошей або рівну кількість речей того ж року і такої ж якості.
Договір позики є одностороннім, реальним, оплатним або безоплатним.
Відповідно до договору об'єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику.
Сторони в договорі називаються позикодавець і позичальник.
Форма договору. Договір позики на суму понад п'ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.
Строк договору позики визначається за погодженням сторін.
Договір позики належить до числа реальних договорів, оскільки він вважається укладеним з моменту передачі предмета договору.
Договір позики, як правило, є безоплатним. Між громадянами позика має форму дружньої послуги, тому проценти за позику не стягуються.
Договір дарування
За договором дарування одна сторона (даритель) передає безкоштовно майно другій стороні (обдарованому) майно у власність.
Договір дарування належить до числа односторонніх договорів, оскільки права одержує тільки обдарований, але, як і будь-яка двостороння угода, потребує погодження волі та волевиявлення сторін. Для обдарованого не однаково, хто йому дарує, що дарують і які мотиви дарування. Тому потрібне волевиявлення ним своєї волі на прийняття дарунку.
Договір дарування належить до числа безоплатних договорів. Це означає, що обдарований не винагороджує дарителя. Встановлення у договорі будь-якого взаємного обов'язку позбавляє даруваня ознаки безоплатності, а значить - перетворює в оплатний договір.
Договір дарування належить до реальних договорів, тобто він вважається укладеним з моменту передачі дарунку обдарованому.
Предметом договору дарування може бути майно, яке не вилучене з цивільного обороту і належить дарителю на праві власності.
Форма договору може бути усною або письмовою. Договір дарування на суму понад 500 грн., а при даруванні валютних цінностей - на суму 50 грн. повинен бути нотаріально посвідчений. Договір нерухомого майна теж потребує нотаріального посвідчення.
Угоди (правочини)
Угодами визнаються правомірні дії тих громадян і юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Угоди, які вчиняють громадяни і юридичні особи с досить різноманітні, а тому в науці цивільного права їх класифікують за різними критеріями.
Залежно від числа сторін угоди поділяються на одно-, двота багатосторонні. Односторонні угоди - це угоди, для укладання яких необхідні волевиявлення однієї
сторони (заповіт, прийняття спадщини, конкурс).
Двосторонні угоди - це угоди, для укладання яких необхідна воля і волевиявлення двох сторін. Наприклад, для укладання договору купівлі-продажу необхідно погодження волі і волевиявлення як покупця, так і продавця.
Багатосторонні угоди - це угоди, для укладання яких необхідна воля і волевиявлення трьох і більше сторін (договір про сумісну діяльність).
Платні та безоплатні угоди
49
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com
Платні - це угоди, в яких діям однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, (наприклад, договір купівлі-продажу).
Безоплатні угоди - це такі угоди, в яких одна сторона зобов'язана вчинити дію, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення власних зустрічних дій, (наприклад, договір дарування, безоплатного користування майном).
Залежно від моменту виникнення прав та обов'язків у сторін угоди поділяються на концесуальні і реальні.
Концесуальна угода - це угода, яка вважається укладеною з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами, (наприклад, договір поставки).
Реальна угода - це угода, яка вважається укладеною з моменту вчинення фактичних дій за згодою сторін, (наприклад, передача майна).
За значенням підстав для дійсності угоди поділяються на каузальні і абстрактні. Казуальні угоди - це угоди, які містять вказівку на підставу і мету їх укладення
(наприклад, договір купівлі-продажу: ціль - перехід права власності).
Абстрактні угоди - це угоди, із змісту яких не можна зрозуміти, для якої мети вони здійснюються (наприклад, видача векселя).
Умови дійсності угод
Для того, щоб угода мала юридичну силу, вона повинна відповідати вимогам, що в цивільному праві називаються угодами дійсності угод. До них належать:
-законність змісту;
-здатність учасників угод;
-воля і волевиявлення сторін;
-форма угоди.
Під законністю змісту угоди слід розуміти такі дії и учасників, які не порушують вимог закону. Тобто кожна угода не повинна порушувати приписів закону. Наприклад, угода, не складена з приводу об'єктів, що вилучені з цивільного обігу.
Здатність осіб, які учиняють угоду означає, що сторони повинні мати відповідний вид дієздатності для укладання тієї чи іншої угоди.
Воля і волевиявлення сторін означає, що обидва учасники бажають укласти угоду і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Якщо угода укладена під впливом погрози, насильства (фізичного чи психічного), омани, то така угода вважається не дійсною.
Форма угоди
Відповідно до діючого законодавства угоди можуть укладатись в усній або письмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій).
Угоди, що виконуються під час їх укладення (купівля-продаж за готівку, ціна з одночасною передачею предметів ціни тощо), якщо інше не передбачене законом, можуть укладатись в усній формі.
Угоди між юридичними особами, юридичними і фізичними особами укладаються в письмовій формі.
Угоди між громадянами укладаються в письмовій формі тоді, коли це передбачено законом.
Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, коли це прямо передбачено законом.
50
PDF создан незарегистрированной версией pdfFactory Pro www.pdffactory.com