1. Становлення археології в Україні. Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Початок археології як науки пов'язаний з петровською добою, зокрема заснуванням у 1718 р. Кунсткамери у Петербурзі. Особливо значущою подією у становленні археології стали так звані "вчені мандрівки", ініційовані Петром І, а після його смерті — Російською академією наук — з метою суцільного обстеження природних і духовних багатств Росії. Тоді ж було розпочато розкопки курганів у Сибіру. Можливо, під впливом цих подій у 1763 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) було розкопано великий курган — Литу могилу (інша назва — Мельгуновський курган). Унікальні знахідки з нього були передані до Петербурга (зберігаються в Ермітажі) і майже одразу правильно ідентифіковані як скіфські. Як то нерідко буває, перший розкопаний не грабіжниками курган виявився унікальною пам'яткою. Це найдавніший скіфський царський курган на території нашої країни. Від цієї події розпочинають родовід скіфської археології. Скіфи Геродота ставали реальністю.

Приєднання Криму до Росії відкрило шлях "ученим мандрівкам" і до Північного Причорномор'я — експедиціям В. Ф. Зуєва (1782), П. С. Палласа (1793—1794), П. І. Сумарокова (1799, 1802). Так було відкрито багатий світ півдня — грецькі міста й грандіозні кургани, "печерні" міста й середньовічні фортеці, кам'яні ящики таврів. Тим самим було зроблено перші кроки до розвитку таких підрозділів археології, як класична, таврів, середньовічної історії Криму. Не лише наукові інтереси, а й грабіжницькі розкопки спонукали до організації музеїв на півдні — в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Діяльність музеїв не обмежувалася збиранням старожитностей, вони розпочали вивчення пам'яток. Уже перші дослідження в Керчі одразу ж увінчалися успіхом, а Ермітаж, куди, як пізніше писав М. І. Веселовський, "по естественному ходу вещей" передавалися старожитності з усієї Росії, поповнився шедеврами греко-скіфського мистецтва (кургани Куль-Оба, Кекуватського, Золотий). Згодом їх було чудово видано співробітником Ермітажу Л. Стефані.

На початку XIX ст. починає формуватися і слов'яно-руська археологія. Одним із її родоначальників був польський етнограф і меншою мірою археолог Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького, 1784—1825), який палко обстоював ідею значущості археологічних джерел для відтворення історії слов'ян. Під час мандрівок по Західній Україні та Наддніпрянщині він занотував чимало пам'яток, а також топонімів, народних переказів, пісень. Це стимулювало увагу до старожитностей лісостепової смуги України. Ідею З. Ходаковського підтримав засновник Харківського університету (1805) В. Н. Каразін, який започаткував розкопки пам'яток на Харківщині. У 1824 р. Кіндрат Андрійович Лохвицький, митрополит Київський Євгеній (в миру Євфімій Олексійович Болховггінов) і Максим Федорович Берлінський організовують у Києві розкопки Десятинної церкви, Золотих воріт, валу, під яким знайдено руїни церкви Св. Ірини часів Ярослава Мудрого та ін. Вихованець Києво-Могилянської академії М. Ф. Берлінський підготував першу ґрунтовну працю з історії Києва, яка супроводжувалася докладним описом топографії і монументальних пам'яток Києва (повністю видана лише 1991 p.). З того часу столиця Русі привертала увагу не лише світських дослідників, а й представників церковної археології, осередком якої була Київська духовна академія (заснована 1818 р.). У 1872 р. на основі церковних зібрань при ній було створено Церковно-археологічний музей, який невдовзі поповнився також приватними колекціями і в 1880 р. став першим публічним музеєм в Україні. Після заснування університету Св. Володимира в Києві (1834) й особливо Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві починає формуватися ще один археологічний осередок.

І все ж на середину XIX ст. археологія Східної Європи лише спиналася на ноги і ще не набула вигляду цілісної системи знань. Це продемонструвала організація у Петербурзі Російського археологічного товариства (1846), яке мало три відділення: 1) слов'янської та руської археології; 2) східної і 3) класичної, візантійської та західноєвропейської археології. Навіть ігноруючи той факт, що останній відділ швидко згорнув свою роботу, структура Товариства була куцою як тематично, так і хронологічно. Вона відверто демонструвала відставання російської археології від західноєвропейської. Утім, з ініціативи Товариства було організовано кілька археологічних експедицій, матеріали яких було видано в "Известиях" і "Записках" Товариства.

Першою державною центральною археологічною установою Росії була організована 1859 р. Імператорська археологічна комісія (ІАК). її мета зводилася до пошуку предметів старовини, збору інформації про державні та приватні колекції, аналізу й оцінки старожитностей. З 1889 р. їй належало виключне право на розкопки. Воно надавалося "відкритим листом", згідно з яким передбачалося подання звіту про розкопки. Комісія розподіляла також знахідки, направляючи найцінніші з них до Ермітажу. Результати її діяльності висвітлювалися в "Отчетах" (OAK), "Известиях" (ИАК), а також тематичних збірках серії "Материалы по археологии России" (MAP).

Мета розкопок — пошук скарбів — визначала методику їх проведення. Вона зводилася до пошуку могили, розташованої, як правило, під центром насипу. До неї добиралися через "колодязь", виритий з вершини кургану, або збоку — через траншею. Курган фактично не досліджували. За такими курганами у народі закріпилася назва Розрита могила. Вади такої "методики" особливо наочно постали після розкопок одного з найбільших в Україні курганів Огуз (21 м) на Херсонщині, які здійснив професор Петербурзького університету Микола Іванович Веселовський наприкінці XIX ст. Кілька років по тому дощі розмили котлован і відкрився напівзасипаний дромос (коридор), у якому селяни знайшли золоті речі. Проте організовані Комісією нові розкопки знову не були завершені. І лише у 1979—1981 pp. експедиція Інституту археології НАНУ під керівництвом Ю. В. Болтрика остаточно поставила крапку в цій сумній історії. Схожа доля спіткала й інші визначні кургани.

З 15 археологічних з'їздів шість відбулися в Україні. Проведення III з'їзду в Києві (1874) засвідчувало інтерес до цього регіону, пов'язаний з визначними відкриттями, а також наявність тут наукових сил, здатних організувати такий захід. Ідеться, насамперед, про Володимира Боніфатійовича Антоновича (1830/1834—1908) — на той час іще доцента, а згодом професора університету Св. Володимира. Видатний історик, археолог, нумізмат, етнограф, громадський і культурний діяч — В. Б. Антонович у другій половині XIX ст. був найвідомішою фігурою у середовищі національних діячів науки і культури. "Могутній дух", "обожнював" свій народ — так писав про вченого його учень М. С. Грушевський. Той "дух" реалізувався і в учнях Антоновича, і ви плекану ним археологію продовжували розвивати наступні покоління. Тож саме В. Б. Антоновича вважають основоположником української археології.

Під впливом Київського центру сформувався невеличкий Лубенський осередок, учасники якого гуртувалися навколо приватного музею К. М. Скаржинської. Саме з діяльністю цього гуртка пов'язане відкриття палеоліту у Східній Європі. Йдеться про стоянку поблизу с. Гінці на Полтавщині, випадково виявлену краєзнавцем Г. С. Кир'яковим і частково досліджену в 1873 р. Федором Івановичем Камінським — викладачем Лубенської гімназії і фундатором музею К. М. Скаржинської. Давність пам'ятки підтвердив професор Київського університету К. М. Феофілактов. Це стало сенсацією не лише III з'їзду, а й європейської науки загалом. Передісторія на українських землях сягнула палеолітичної доби. А вже 1879 р. К. С. Мережковський відкрив у Криму ще давніші палеолітичні пам'ятки.

Під опікою В. Б. Антоновича зросли такі відомі фахівці, як нумізмат Карло Васильович Болсуновський, археолог та історик Василь Іванович Ляскоронський, археолог Сергій Свиридович Гамченко, археолог, історик і нумізмат Василь Юхимович Данилевич, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч Микола Федотович Біляшівський та ін.

Однак, завершуючи цей огляд, маємо згадати ще одну визначну постать. Наприкінці XIX ст. темпи накопичення джерел випереджали їхню систематику. Насамперед це стосувалося курганних старожитностей, фонд яких невпинно зростав завдяки масштабним розкопкам Д. Я. Самоквасова, М. Ю. Бранденбурга, О. О. Бобринського та ін. Значна частина цих матеріалів стосувалася лоскіфської пори. Через скромність супроводу вони дістали дещо презирливу назву "кургани із забарвленими скелетами", тобто посипаними червоною вохрою. Перші підходи до їхньої систематики намітив відомий петербурзький археолог Олександр Андрійович Спіцин (1858—1931), хоча більш результативними були інші його дослідження, зокрема — давньоруських могильників. О. А. Спіцину вдалося виявити їхні локальні особливості (в тому числі за прикрасами) і пов'язати їх із літописними племенами "Повісті временних літ", а заодно — уточнити карту їхнього розселення. Ця робота блискуче підтвердила можливості археології в етнічних дослідженнях Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у повоєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, яку ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти: 1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам'яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології; 2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з'ясування хронологічних і локальних особливостей пам'яток різних епох; 3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам'яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам'яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини. У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов'язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів. Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

2. Геологічна, археологічна та кліматична періодизація.

- Археологiна перiодизацiя

Каменный век Палеолит (3 млн. – 14 тыс.)  Ранний: дошель(3 млн.), шель(1 млн.), ашель(450 тыс.) Средний: мустье (150-35 тыс.) Поздний: ориньяк, солютре, мадлен (35-14 тыс.) Мезолит (14-8 тыс.) Неолит: северный (8-3 тыс. южный), (8-6 тыс. до н.э.) Энеолит: (6-3 тыс. до н.э.) Бронзовый век: (3-2 тыс. до н.э.) Железный век: ранний (8 век до н.э.), поздний (5 - 16 в. н.э.)

-Клiматична перiодизацiя

арктичний;

субарктичний;

багреальний;

атлантичний;

субареальний;

субатлантичний

-Геологiчна перiодизацiя

Архейська

Протерозойська

Палеозойська

Мезозойська

Кайнозойська: третичний та четветртний

Третичний: палеоген та гологен

Четвертичний (перiод антропогенезу)

Льодовики : милафрандель, гюнц, рисс, вюрм

3. Методика розкопок могильників (кургани, грунтові могильники)

Курган - це похоронна споруда, що має обов'язково дві частини: зовнішню, помітну на поверхні, і внутрішню. Як зовнішній, так і внутрішній устрій курганів дуже різноманітно.  Кургани у вигляді пагорба із землі або каміння, суцільно кам'яні або дернові, широко поширені в нашій країні. Зазвичай вони зустрічаються групами. Кургани мають значні архітектурні відмінності. Вони можуть мати пологу насип, що розпливлася біля основи і круту у верхній частині; асиметричну в профілі: крутішу одну частину і полога протилежну; високі і чітко виражені насипу з ровом навколо насипу; насипу, обгороджені кільцевої кам'яною огорожею, прямокутної огорожею з поставлених на ребро каменів, з великими кам'яними стовпами по кутах. У залежності від розмірів і пристрої застосовуються різні прийоми рас »копок.  Розкопки курганів складаються з двох основних послідовних прийомів: дослідження зовнішньої, наземної частини кургану і внутрішньої, де скоєно поховання.  Предраскопочное дослідження зовнішньої частині кургану. Воно починається із загального обстеження всього могильного поля, простору навколо них і поверхневого обстеження курганів. Зміст дораскопочних досліджень залежить від того, яким розвідувальним матеріалом своєму розпорядженні експедиція. Якщо всі необхідні попередні обстеження були проведені під час розвідки і отримані всі необхідні матеріали, то можна, спираючись на них, приступати до розкопок. Добре, якщо розвідувальні дослідження проводилися тими ж археологами, які будуть проводити розкопки. Проте перш ніж приступити до розкопок курганів, необхідно мати наступні дані: план всього могильника з точним позначенням курганів, на якому кожен курган повинен мати номер. У щоденнику повинні бути докладні дані предраскопочного обстеження всього пам'ятника: опис місця розташування курганів з обов'язковою прив'язкою до якихось орієнтирів; дані про самих курганах, їх кількості, систему розташування, пристрої за зовнішніми ознаками і розмірами; відомості про підйомному матеріалі на курганному іоле, в зруйнованих частинах курганів. Необхідно мати фотознімки курганного могильника з різних точок до розкопок.  Тільки після цього можна вибрати об'єкти для розкопок і спланувати дослідження курганного могильника на найближчий час. Основне завдання розкопок - повне вивчення могильника і всіх курганів, що складають його. На жаль, до цих пір висновки робляться по частково розкопаним могильників. Часткове дослідження годиться тільки для ілюстрації, але не для глибоких і об'єктивних висновків. Проте весь могильник відразу не розкопується. Досліджуваної його частиною завжди є окремий круган або група курганів.  Дослідження кургану починається з його підготовки до розкопок: вимірювання, фотографування, розмітка, проведення нівелювання та опис зовнішнього вигляду і запис у щоденнику всіх даних про нього.  Через центральний кол у напрямку північ - південь по компасу натягується тонка міцна мотузка (важливо, щоб вона не розтягувалася). Двоє людей тримають її за кінці за межами краю кургану, а третій з компасом у центрального стовпа допомагає зорієнтувати її точно у напрямку північ - південь. Як тільки досягнута точність напрямки, по краях забиваються кілки і дорожня мотузка фіксується у напрямку північ - південь. Точно так само встановлюється напрямок захід - схід. Потім визначається край кургану, ого радіус. При цьому треба дотримуватися одна умова: радіус кургану повинен містити повну кількість метрів. За допомогою мотузки з петлею, одягненою на центральний кіл, і прив'язаного кола з іншого боку можна окреслити край кургану. Далі по усіх зазначених лініях у напрямку північ - південь, захід - схід і по краю кургану проривається невелика канавка розмітки глибиною 5-10 см.  Слідом за цим треба провести нівелювання кургану. Самий простої і зручний спосіб - провести її з допомогою метрової або двометрової рейки, будівельного нівеліра і лінійки. Від вершини кургану нівелірної дані беруться по всіх чотирьох сторонах. Для цього встановлюється рейка горизонтально за допомогою рівня і через кожен метр, заміряючи розмір між рейкою і поверхнею землі, вимірюється зниження або підвищення. Всі складені показники дають висоту кургану.  Рекомендується відразу ж зробити заготовки креслень профілів і плану кургану в масштабі 1:20 і проставити дані нівелювання.  Кілька відрізняються підготовчі роботи до розкопок курганів у вигляді кам'яної начерки і з кам'яними огорожами. Визначається центр і край кургану. Якщо насип споруджена з дрібних каменів або з каменів, перемішаних із землею, то його підготовка до розкопок проходить так само, як і кургану з земляним насипом. У тому випадку, коли курган складний з великих каменів, важко намітити лінію і провести нівелювання поверхні. У цьому випадку можна скористатися двома високими кілками та шнуром. Шнур натягається по напрямку північ - південь горизонтально через вершину за допомогою будівельного рівня і закріплюється до високих кілків по краях. Таким прийомом визначається висота кургану, до того ж у різних точках провешенного шнура можна виміряти відстань до поверхні каменів і накреслити на міліметровому папері верхню частину профілю кургану у напрямку північ-південь. Викреслювання ж плану такого кургану пов'язане з певними труднощами: треба не тільки позначити центр і край кургану, а й намалювати камені на поверхні, при огляді поверхні можна встановити і закономірність у розташуванні великих і дрібних каменів, вловити обриси колишніх конструкцій.  Значно відрізняється розмітка кургану з чотирикутної кам'яної огорожею. У цьому випадку після огляду та фотографування об'єкту розмічається прямокутний розкоп так, щоб огорожа повністю увійшла до нього. Для цього уздовж однієї з помітних стінок огорожі з зовнішнього боку, орієнтовно у напрямку сторін світу, за допомогою мотузки намічається лінія, проміряти і відкладається повну кількість метрів. Потім від кутових колів намічаються контури всього розкопу. За допомогою великого транспортира та рулетки, шляхом виміру відстаней між протилежними кутами проводиться коригування правильності розмітки і по зовнішній стороні розкопу через кожен метр проставляються кілки. Потім, в залежності від розмірів кургану, його зовнішніх ознак, через центр намічається одна або дві взаємно перетинаються бровки шириною 25-30 см.  По завершенні розмітки кургану, після складання необхідних креслень, фотографування і записів у польовому щоденнику, можна приступати до його розкопкам.  Якщо розмічається відразу кілька оградок або курганів, рекомендується провести інструментальну зйомку.  Завершенням підготовчого етапу є складання креслення. У масштабі 1: 20 викреслюється план розкопу з позначенням відміток через 1 м. Біля кожної відмітки повинні бути проставлені дані нівелювання. Одночасно робляться і заготівлі профілів кургану за даними вимірювань брівок, намічених через його поверхню. Всі виступаючі на поверхню камені повинні бути точно нанесені на план. 

4. Археологія в системі історичних наук.

Археологія - наука, що вивчає історію суспільства за матеріальними залишками життя та діяльності людей - речовим археологічним пам'яткам. Вона досліджує окремі стародавні предмети знаряддя праці, судини, зброю, прикраси та цілі комплекси поселення, скарби, могильники, що відкриваються археологічними розкопками. На підставі цих даних учені відновлюють історію епох, які мало або зовсім не висвітлені письмовими джерелами. Археологія оформилася як наука до початку двадцятого століття до цього археологія, що вивчає античність, мала мистецтвознавчу спрямованість. Розділи археології виділяються по епохах кам'яний вік, бронзовий вік і т.д., іноді по країнах і культурно-історичним областям, за етнічними ознаками слов'яно-руська археологія та інші. При обробці матеріалів археологи застосовують різні методи. p align="justify"> У даній роботі ми б хотіли розглянути основні характеристики археології як науки - її призначення, методи, зв'язок з іншими науками. Більш детально ми розглянемо предмет і об'єкт археологічної науки.

1. Призначення археології як науки

Археологія (від архео ... і грец. lygos - слово, вчення), наука, що вивчає за речовими джерелами історичне минуле людства. Речові джерела - це знаряддя виробництва і створені з їх допомогою матеріальні блага: споруди, зброя, прикраси, посуд, витвори мистецтва - все, що є результатом трудової діяльності людини. Речові джерела, на відміну від письмових, не містять прямої розповіді про історичні події, і засновані на них історичні висновки є результатом наукової реконструкції. Значна своєрідність речових джерел викликала необхідність вивчення їх фахівцями-археологами, які виробляють розкопки археологічних пам'яток, досліджують і публікують знахідки і результати розкопок і відновлюють за цими даними історичне минуле людства. p align="justify"> Особливе значення має археологія для вивчення епох, коли не існувало ще писемності взагалі, або історії тих народів, у яких писемності не було і в пізній історичний час. Археологія незвичайно розширила просторовий і часовий горизонт історії. Писемність існує близько 5000 років, і весь попередній період історії людства (рівний, за новітніми даними, майже 2 млн. років) став відомий тільки завдяки розвитку археології. Та й письмові джерела за перші 2 тисячі років їх існування (єгипетські ієрогліфи, лінійний грецький лист, вавілонський клинопис) були відкриті для науки археологами. Археологія має значення і для епох, коли існувала писемність, для вивчення давньої та середньовічної історії, тому що відомості, почерпнуті з дослідження речових джерел, істотно до...повнюють дані письмових джерел.

Теоретичною основою історичної реконструкції за археологічними даними є історико-матеріалістичний принцип, згідно з яким на будь-який щаблі розвитку суспільства існує певна закономірна зв'язок між матеріальною культурою і соціально-економічним життям. Цей принцип поклали в основу своїх досліджень вчені-марксисти. Дослідники, що заперечують закономірність історичного процесу, вважають неможливою реконструкцію історії за даними археології і розглядають останні лише як суму фактів, що не дають загальної картини. 

5. Археологічні розвідки, їх види.

Археологическая разведка- является одним из способов предварительного изучения памятников археологии. Задача разведки состоит в поиске обнаружении и научной фиксации памятников. Разведки бывают следующих видов:

Тотальная- когда фиксируются все археологические памятники заранее определенного региона Административная (например в Фастовском районе Киевской области)

Географическая (например в бассейне р. Южный Буг) Тематическая (например поиск памятников раннего железного века)

6. Науковий шлях В.О. Г ородцова

В.А.Городцов (1860-1945) Первыве археологические изыскания В.А.Городцова относятся ещё к прошлому веку.Они связаны с исследованием памятников в бассейне р.Оки. Но по-настоящему его имя зазвучало после проведенных в начале раскопок курганов эпохи бронзы на територии бывших Харьковской и Екатеринославской губерний, которые позволили В.А. Городцову выделить серию последовательно сменявших друг друга культурэпохи бронзы степной зоны Восточной Европы. В.А. Городцов относится к той плеяде представителей русской дореволюционной науки, которые будучи уже маститными учёными, после Великой Октябырьской социалистической революции остались на Родине и активно включались в происходящеев стране процессы. В.А Городцов продолжает руководить полевыми исследованиями памятников,преимущественно в центральных районах восточноевропейской равнины. Он совершает поездки на Северный Кавказ, в Сибирь и другие районы,принимает деятельное участие во многих научных конференциях и совещаниях.

7. Розвиток археології в У країні на сучасному етапі.

Одним із перших археологічних досліджень на території України вважають розкопки Десятинної церкви у Києві в 30-х роках XVII ст., проведені з ініціативи митрополита П.Могили. А перші наукові розкопки в Україні були здійснені поблизу с. Кучерівка, де в 1763 р. за наказом Новоросійського губернатора О.Мельгунова розкопали скіфський курган. У 1771 р. російський сенат дав вказівку землемірам відзначати на топографічних планах залишки старовинних курганів, руїн, валів тощо, завдяки чому багато археологічних пам'яток було документально зафіксовано ще у XVIII ст. Велике значення мала також організація "вчених подорожей", у тому числі й по Україні. Результати таких подорожей відбиті, наприклад, у публікаціях академіка П. Палласа (їздив по Криму в 1793-1794), англійської письменниці Марії Гюртрі, яка побувала в Південній Україні, у творах "Дозвілля кримського судді" П.Сумарокова (1803-1805), "Подорожі по Тавріді в 1820 р." І.Муравйова-Апостола. У 1821 р. відомий поет В. Капніст після подорожі по Криму звернув увагу міністра народної освіти Росії А.Голіцина на руйнування археологічних пам'яток. У відповідь на це до Криму були відряджені академік Е.Келер та архітектор Е.Паскаль. Після поїздки вони домоглися від уряду асигнувань для реставраційних робіт у Керчі та Херсонесі. Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові. Й серед них - дослідник керченських курганів начальник флотилії Н.Патініоті (1812), катеринославський генерал-губернатор В.Каховський, який описав старовинні руїни між Південним Бугом і Дністром. Розкопками займалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек П. Ніковул, голландець І. Бларамберг (Одеса), француз П.Дюбрюкс (Керч). Останній у 1811 р. почав дослідження пантікапейського некрополя. Важливим етапом у розвитку археології в Україні було створення гуртка археологів в Одесі, до якого входили І. Стемпковський, І. Бларамберг, А. Левшин та ін. Бларамберг одним із перших визначив місце розташування Неаполя Скіфського (під Сімферополем) і надрукував у Парижі в 1822 р. працю, що знайомила європейську науку зі старожитностями Тавриди.

В 1839 р. було створено Одеське товариство історії та старожит- ностей - одне з перших наукових історичних товариств в Європі. Воно видавало "Записки Одесского общества истории и древностей" (з 1844 по 1919 рр. вийшло 33 томи), реставрувало археологічно-архітектурні пам'ятки тощо. В 1824 р. в Києві почалися розкопки Десятинної церкви. В 1838 р. були розкриті руїни Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрився університет, а через рік у ньому вже діяв "Тимчасовий комітет пошуків старожитностей". Зібрані ним знахідки надходили до Київського університету, де 17 березня 1837 року був організований археологічний музей. У 1859 р. була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917). Поряд із розкопками проводилося й вивчення історії Києва. Активну діяльність із фіксації археологічних пам'яток України розгорнула створена в 1843 р. у Києві Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. В 1845-1846 рр. співробітником цієї комісії був Т.Шевченко. Це йому належать слова: "Люблю археологію - таємничу матір історії". Шевченко зафіксував чимало стародавніх курганів, пам'яток козацької старовини, в тому числі й руїн столиці Б.Хмельницького - Чигирина. Шевченко був знайомий і подорожував Україною з

О.Капністом, який зі своїм батьком - В.Капністом - створював програму збереження античних пам'яток Криму. Серед знайомих поета були також відомі археологи та історики І.Забєлін, М.Іванишев, О.Вельтман, П.Шафарик. Археологічні дослідження другої половини XIX ст. - початку XX ст. охопили майже всю територію України. Археологія стала однією з провідних навчальних дисциплін в університетах Києва, Одеси, Харкова, Львова. Почалося дослідження пам'яток епохи палеоліту, трипільської культури, курганів епохи міді, бронзи, розкопки античних міст Північного Причорномор'я. Досліджувалися городища раннього залізного віку, скіфські, так звані "царські" кургани - Чортомлик, Солоха та ін., слов'янські та давньоруські пам'ятки (Чорна могила в Чернігові). Після революції 1917 р. археологічні дослідження не припинилися. В 1918 р. на Полтавщині виникло Українське наукове товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та мистецтва, що ви давало свої "Записки". В 1919 р. була створена Комісія зі складанню археологічної карти України - перша археологічна установа Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). В той же час у Києві продовжувало працювати Українське наукове товариство зі спеціальною секцією археології. Найдавнішим істориком на території України вважається один із античних науковців Сириск. У 1908 р. на території античного міста Херсонес, археологи знайшли стелу з текстом III ст. до н.е. Напис вдалося розшифрувати, і з'ясувалося, що стелу було встановлено на честь херсонесіта Сириска, сина Геракліда, увінчаного за історичні дослідження золотим вінком Нині стела зберігається в Херсонеському історико-архітектурному заповіднику в Севастополі.

В 1921 р. у складі ВУАН була організована Археологічна комісія - вища наукова установа республіки в галузі не тільки археології, а й мистецтвознавства, архітектури, музеєзнавства, етнографії. В 1923-1924 рр. її перетворили на Всеукраїнський Археологічний комітет (ВУАК), котрий одночасно був головним органом української науки у справі охорони та реставрації стародавніх пам'яток. Комітет мав широке представництво як в Україні, так і за кордоном. Масштабні польові й дослідницькі роботи розгорнула Одеська комісія краєзнавства (1923-1930), яка видавала свій "Вісник...". В 20- 30-х рр. ВУАК організував дослідження пам'яток різних епох, в тому числі неолітичної стоянки на р. Смячка (поблизу Новгород-Сіверського), території, прилеглої до Софійського собору в Києві, трипільських поселень. Тривали розкопки Ольвії, античного поселення на о.Березань, ранньослов'янських і давньоруських старожитностей. Крім ВУАКу, в структурі АН УРСР діяв Кабінет антропології ім. Ф.Вовка, заснований у 1921 р. В 1934 р. на базі ВУАКу і Кабінету антропології був створений Інститут історії матеріальної культури. В 1938 р. він був реорганізований в Інститут археології АН УРСР (нині - Інститут археології АН України). В повоєнні роки Інститут археології, крім польових експедицій та широкомасштабних розкопок, підготував історію розвитку археології та спеціальну археологічну бібліографію пореволюційного періоду в СРСР та Україні: "Нариси стародавньої історії Української РСР"; "Археологія Української РСР (1918-1980)", "Археологія Української РСР (1971-1975)". Крім Інституту археології АН України, археологічні дослідження в нашій державі проводять й інші установи Академії наук: відділ археології Інституту суспільних наук у Львові, Інститут зоології АН України, Археологічний музей АН України (Київ), Одеський археологічний музей АН України, а також наукові колективи університетів, педагогічних інститутів, музеїв Міністерства культури України. У березні 2004 року Верховною Радою України ухвалено Закон України "Про охорону археологічної спадщини". Цей Закон регулює відносини, пов'язані з охороною археологічної спадщини України - невід'ємної частини культурної спадщини людства, вразливого і невідновлюваного джерела знань про історичне минуле нашої країни. Закон також визначає права та обов'язки дослідників-археологів, державних та наукових установ, міжнародне співробітництво щодо археологічної спадщини, подає науково обґрунтовану термінологію багатьох понять, таких як археологічні розкопки, розвідка, дослідження, наукова експертиза, пам'ятки археології тощо. Закон про археологічну спадщину має допомогти краєзнавцям у вивченні історії свого краю, їх співробітництві з археологами-дослідниками, організувати охорону та збереження археологічних пам'яток, вести роботу з так званими "чорними" археологами.

8. Предмет і завдання археології.

Як і будь-яка інша наука, археологія повинна мати чітко позначений предмет і об'єкт своїх досліджень. Але, як це часто буває з прикордонними науками, в питанні про предмет і об'єкті археології немає згоди. p align="justify"> Методологічні проблеми археологічної науки з початку 70-х років XX в. привертали до себе пильну та дедалі більшу увагу фахівців. Звернення до них є, з одного боку, реакцією на емпіризм 50-х - початку 60-х років, а з іншого - відбиває зростаючу самосвідомість історичної науки, її підвищений інтерес до власних установкам. Дослідники того часу вважали що настав новий відповідальний період в історії археології СРСР, період систематизації та узагальнення всього накопиченого за 150-300 років. І при цьому не було ясного і чіткого думки про місце і статус археології в системі гуманітарних наук, які не була розроблена спеціальна методологія археології для всіх рівнів дослідження. p align="justify"> У процесі обговорення проблем об'єкта і предмета археологічної науки стало ясно, що визначення місця археології в системі гуманітарних наук і виділення розділів археології є серйозною проблемою, як для археологів, так і для філософів. Її рішення ускладнюється необхідністю охопити великі галузі науки, вільно орієнтуватися в яких в даний час практично неможливо. Тому не існує загальновизнаної точки зору з питання про предмет і об'єкті археології. Це в першу чергу пов'язано з тим, що положення самої археології в системі гуманітарних наук не визначено ясно. p align="justify"> Радянський філософ В.В. Косолапов поміщає археологію в розряд спеціальних історичних наук, в який він включає ще... джерелознавство, історіографію, етнографію, історичну географію. Така точка зору передбачає, що археологія відіграє допоміжну роль у системі історичних наук, хоча і отримує більш високий ранг, ніж допоміжні історичні дисципліни. Таким чином, археологія є джерельній наукою, свого роду допоміжної наукою, дані якої поряд з даними етнографії, антропології, лінгвістики використовуються як джерела для історії первісного суспільства або поряд з письмовими джерелами для східної, античної та середньовічної історії. p align="justify"> Крайнім виразником поглядів, нізводящее археологію на рівень емпіричної науки, є Г.П. Григор'єв, який вважає предметом археології встановлення закономірностей розвитку копалин об'єктів і відносин між ними. p align="justify"> Ця точка зору не є єдиною. Таким чином, виходить, що немає єдиної нерозчленованої археології та що справді самостійної історичною наукою є тільки первісна археологія. Концепція єдиної археологічної науки ігнорує різну роль речей у житті людей, що живуть при різних способах виробництва, і в кінцевому підсумку теорію соціально-економічних формацій. Що стосується різних галузей археології (древневосточной, античної та середньовічної), то вони, за цією теорією, є лише допоміжними історичними дисциплінами. p align="justify"> Інші вчені взагалі виводять первісну археологію за межі історії, вважаючи, що доісторія може ставитися до наук природним, так як їй необхідна систематика предметів, так само, як існує систематика скель або живих істот, щоб регулювати інтерпретацію пам'яток , синхронну або діахронії. Така ж біологізація і дегуманітаризація археології спостерігається і в англо-американській археології, де найбільш радикально налаштовані археологи вважають, що археологія розділяє з антропологічними науками мета пояснення відмінностей і подібностей між культурними системами і таким чином являє собою міст між соціальними, природними і суспільними науками.

І, нарешті, панівною, починаючи з 30-х років минулого сторіччя, точкою зору в радянській археології є наступна: археологія - союз доісторіков і протоісторіков - породжує уявлення про два різних науках, що вивчають два послідовних періоди життя людства. При такому визначенні підкреслена і поставлена ​​на перше місце історичність археології. Однак подвійність найменування порушує його логічність. Поява писемності як рубіж між доісторією і протоісторія хронологічно не одночасно для різних країн, а отже, і кінець доісторії буде припадати на різний час. Простіше і логічніше було б застосовувати один загальний термін - археологія. Етимологія цього грецького слова дозволяє вкладати в нього дуже широкий зміст. Археологія - це не тільки розкопки, не тільки вивчення розкопаних речей, не тільки глибока давнина бесписьменной життя людства. Нерідко зайво звужується поняття археології, тоді як сам термін дозволяє охопити всі старі часи в усьому їх різноманітті. p align="justify"> Не менші труднощі відчувають археолог...и і в пошуках однозначних хронологічних меж меж об'єкта археології. Умовність крайньої межі археології, його необгрунтованість і нестійкість призводять до того, що нерідко висуваються пропозиції взагалі його ліквідувати: довести раз назавжди сферу занять археології до матеріальної культури наших днів. Інакше кажучи, археологія спростовує своє власне ім'я, набуваючи статусу і науки про сучасність. Між прихильниками всіх перерахованих точок зору ведеться досить гостра і енергійна полеміка, хоча в основ її, на наш погляд, лежить термінологічна плутанина.

Таким чином дати точне визначення предмета та об'єкта археології представляється нам досить скрутним.

9. Методи датування в археології.

Типологічний метод

Суть його полягає у виділенні серед археологічних знахідок типів речей з властивими лише їм ознаками. Є, наприклад, вістря стріли свідерського типу, скіфський меч-акінак, горщик києворуського типу тощо. Типи речей часто ділять на підтипи та інші номенклатурні одиниці. Типи речей з різних археологічних об'єктів порівнюють між собою, встановлюють їх відмінність, схожість або тотожність. Порівнюють і цілі комплекси речей, властивих тій чи іншій пам'ятці. Схожість речей пояснюється однаковим функціональним призначенням їх або генетичною спорідненістю населення, що виготовляло ці речі. Наявність спільних типів речей також свідчить про один і той самий час існування тих пам'яток, де їх виявлено. Отже, застосування типологічного методу дає можливість виділяти археологічні культури і датувати їх.

 Типологічний метод уперше найповніше застосував у своїх працях шведський археолог О. Монтеліус (1843-1921), який виділив так звані типологічні ряди розвитку окремих речей (кам'яних, металевих). У цих рядах він простежував шляхи розвитку форми речей і їх відносну хронологію. Основним недоліком типологічного методу є, перш за все, акцентування уваги дослідника на окремих найвиразніших знахідках комплексів і не-достатнє використання при узагальненнях масового матеріалу. Цю хибу методу можна усунути застосуванням статистичних способів опрацювання матеріалів.

 

 

Метод стратиграфії

Суть цього полягає у визначенні хронології археологічних пам'яток за послідовністю залягання культурних шарів чи

поховань щодо геологічних відкладів та один до одного. Наприклад, культурний шар на багатошарових стоянках, що залягає нижче, давніший, ніж шари, які лежать вище. Щодо стратиграфії поховань у випадку, коли одне з них перекриває або прорізає інше, то поховання, яке перекриває або перерізає інше, є пізнішим. У курганах основне (перше) поховання в материку старше, ніж могили в його насипі.  При вивченні археологічних матеріалів застосовують також металографічний, спектральний і трасологічний методи.  Абсолютне датування пам'яток здійснюють за допомогою радіовуглецевого методу, дендрохронологічного та методу пилкового аналізу.

 

Радіовуглецевий метод

Застосовують для визначення віку пам'яток, що мають органічні рештки—дерево, вугілля, торф, тканини тощо. Першо-відкривач цього методу- англійський вчений У. Ф. Ліббі — у 1946 р. отримав Нобелівську премію. Метод заснований на принципі підрахунку кількості радіоактивного вуглецю (С-14) у досліджуваному матеріалі. Чим менше радіоактивних розпадів у пробі (період напіврозкладу радіоактивного ізотопу вуглецю дорівнює 5586 ± 30 років), тим старіша пам'ятка. За допомогою радіоактивного методу датують пам'ятки віком до 50-60 тис. років з точністю ± 50-200 років.

 

Метод дендрохронології

Полягає в підрахунку річних кілець на деревах. Цей метод дає можливість датувати пам'ятки з точністю до одного року. За допомогою цього методу визначають вік більш пізніх археологічних пам'яток, хоча його застосовують і для датування об'єктів давніх епох — до 5-8 тис. років до н.е. Дуже перспективним для уточнення віку пам'яток виявилося поєднання радіовуглецевих і дендрохронологічних дат (так звані калібровані дати).

 

Метод пилкового аналізу

Капсула з пилком рослин довго зберігається в грунті. Ці капсули в різних рослин неоднакові за формою і розмірами. Визначаючи склад пилку у зразках, палеоботаніки роблять висновок про ландшафт і клімат стародавніх епох. Таким чином було виявлено, що клімат протягом епох не був завжди однаковим. У плейстоцені були холодні льодовикові періоди. В голоцені виділяється кілька відносно точно датованих кліматичних періодів. Визначивши склад пилку в культурному шарі поселення і порівнявши його з даними діаграм уже датованих кліматичних періодів, можна визначити і вік пам'ятки

 

10.Охорона пам’яток історії та культури в Україні.

Згідно iз Законом "Про охорону культурної спадщини" (2000 р.), до останньої належать Hepyxoмі пам'ятки — розташовані

просто неба, матеріальні об'єкти i локалізовані території, що є реальними свідками історичних подій та явищ. Pyxoмі

пам'ятки історії та культури — писемні й pечові — зберігаються в apxiвах, бібліотеках i музеях. Їх охорона та збереження

регулюються відповідно Законодавством про музейну й apxiвну справу.

У фондах 550 загальнодержавних, республіканських та місцевих музеїв зберігаеться понад 8 млн. рухомих пам'яток ycix

видів i типів. В Україні 1399 населених пункт та понад 8 тис. сіл, 1020 парків становлять історико-архітектурну й культурну

цінність, налічуеться близько 150 тис. пам'яток археології, iсторії, архітектури i містобудування, монументального мистецтва.

Багато з них мають загальнодержавне значення.

Також закони:

- закон "Про регулювання містобудівної діяльності" - пам'яткоохороний аспект

- законодавство і громадскість з приводу пограбування археологічних пам'яток і приватного колекціонування

- законодавство і національна спадщина

12. Доба раннього палеоліту в Україні.

Палеоліт (давньокам'яна доба) — найдавніша епоха історії людства, що розпочалася з появою перших людських істот (3—2,5 млн років тому) і завершилася наприкінці льодовикової доби (10 тис. років тому). Протягом палеоліту людські істоти пройшли тривалий шлях від свого народження до формування людини сучасного типу, а мавпяче стадо трансформувалося в суспільство людини розумної. За часів палеоліту виготовлено перші знаряддя праці, одяг, опановано вогонь, споруджено перші житла. Релігія, міфологія, мистецтво та інші сфери духовної культури також народилися за доби палеоліту. Іншими словами, визначальні елементи людського суспільства своїм корінням сягають палеолітичної епохи, без вивчення якої неможливе повноцінне розуміння сьогодення. У ранньому палеоліті (3 млн — 150 тис. років тому) виділяють два послідовних етапи — олдувайський та ашельський. Першому з них властиві згадувані вище галькові знаряддя (чопери і чопінги), вперше виявлені разом із кістками Homo habilis (1960) в Олдувайській ущелині (рис. 2; 7, 5, 6). Тобто найдавніший олдувайський період кам'яної доби в цілому збігається з добою Homo habilis, що розпочалася 2,5—3 млн років тому у Східній Африці. Ашельський період розпочався 1,5 млн років тому з поширенням ручних рубил виробником яких був пітекантроп — нова форма людських істот. Назва періоду походить від стоянки поблизу містечка Сент Ашель на півночі Франції, де ще у XIX ст. Буше-де-Пертом — фундатором вивчення раннього палеоліту — було виявлено чимало різноманітних ручних рубил.

13. Середній палеоліт , його характеристика.

Средний палеолит, или Средний древний каменный век — эпоха, длившаяся в период от 150 000 до 30 000 лет назад. Более точная датировка существующими методами затруднена. Средний палеолит Европы называют эпохой мустье по известному археологическому памятнику во Франции.

Средний палеолит хорошо исследован. Характеризуется широким расселением человека в результате которого палеоантроп (человек среднего палеолита) расселился практически по всей свободной от ледника территории Европы. Значительно выросло количество археологических памятников. Территория в Европе заселяется до Волги. Мустьерские стоянки появляются в бассейне Десны, верховьях Оки, Среднем Поволжье. В Центральной и Восточной Европе памятников среднего палеолита в 70 раз больше, чем раннего палеолита. Одновременно появляются местные группы и культуры, что становится основой для рождения новых рас и народов.

Считают, что европейское мустье развилось в двух основных зонах — в Западной Европе и на Кавказе — и оттуда распространились по всей Европе. Прямая связь между средним и ранним палеолитомустановлена в редких случаях.

Археологические культуры разделяют на раннемустьерские (существовали в рисс-вюрмский период) и позднемустьерские (Вюрм І и Вюрм ІІ; абсолютный период — 75/70-40/35 тыс. лет назад

14. Пізній палеоліт

Поздний палеолит: 35 000 — 8000 гг. до н. э. Эпоха господства человека современного физического типа — Homo sapiens. Первые различия между представителями рас — европеоидной (кроманьонцы), монголоидной инегроидной (гримальдийцы). Используется более 20 видов ору дий труда, в том числе костяные иглы с ушком, позволившие шить одежду из шкур животных. Около 29 — 22 тыс. лет назад рыбу начали ловить сетями^[26], дичь — метательными камнями, боласами^[81], для усиления броска копья были изобретены копьеметалки, и наконец впервые появилось оружие для стрельбы на дальнее расстояние — лук и стрелы^[5][82]. Обожжённая керамика появилась только в неолите, но фигурки из глины изготовляли уже в верхнем палеолите, хотя обжиг древнейшего известного науке образца (Вестоницкая Венера) мог быть и результатом случайного попадания в огонь^[5].

Одомашнивание первого животного, собаки, произошло не позднее чем 14 тыс. лет назад^[83]. Относительно нижней границы этой даты единого мнения нет. Большинство исследователей полагает, что одомашнивание имело место в верхнем палеолите, то есть не ранее 30 тыс. лет назад, но существуют и оценки в 100 тыс. лет назад^[84].

По данным археологии, около 30 тыс. лет назад создатели ориньякской культуры во Франции использовали календарь. Это был лунный календарь, который для отсчёта месяцев использует фазы Луны. Солнечный календарь появился только в неолите^[85]. В ту эпоху календарь использовали для вычисления сезонных миграций животных, на которых люди охотились^[86][86]. По некоторым данным, такого рода вычисления производились даже неандертальцами^[59].

Эпоха происхождения вокальной музыки науке неизвестна, но первые музыкальные инструменты (костяные флейты, см. Ориньякская культура) находят на стоянках верхнего палеолита^{[54][74][87][88][89][90][91]}.

Наскальные рисунки, резьба по кости и доисторическая скульптура, появившиеся ещё в среднем палеолите, в верхнем стали более распространёнными и разнообразными^[92]. Доисторическое искусство в наше время разделяют на две категории: жанровое и абстрактное. Первое представляет собой более или менее реалистическое изображение людей и животных, иногда людей в масках животных, а второе — символические узоры с орнаментом^[92]. Считают, что изобразительное искусство обслуживало магические ритуалы^[93]. Возможно также, что символические изображения животных служили знаками принадлежности к определённым этническим группам^[94]. Изображения Венер разные авторы считают символами богини-матери, доисторической порнографией, амулетами и даже автопортретами^{[66][95][96][97][98]}.

В верхнем палеолите возникают развитые ритуалы и культы: тотемизм, фетишизм, анимизм, шаманизм. Изображения и захоронения медведей вместе с его глиняными статуэтками, покрытыми медвежьей шкурой, свидетельствуют о древнем тотемном культе этого животного^[52]. Не исключено также, что культ хищных зверей обозначает начало или магическое обоснование охоты на людей и ведения войн^[68] или прямую зависимость племени от популяции хищника. Антропоморфные изображения и представления о существовании полулюдей-полузверей могут свидетельствовать и о появлении у людей верхнего палеолита пантеона богов или сверхъестественных существ^[99][100], как о практике шаманского типа, с нагвализмом, отождествлением человека и соседствующего вида, характерным равенством природы существ. Выражаемое посредством надевания масок животных, шкур или черепов, как это наблюдается в современных племенных сообществах^[93], отождествление шамана с духом зверя связывается с общностью природы стаи, племени, стада видов. Считают, что поклонение предкам также возникло в верхнем палеолите^[80] и совпадает с феноменом существования вожака и уникальных особей или феномена упорядоченности в каждой стае. Идентификатор вожака, признак особи — мог существовать дольше чем организм особи, оказываясь наследуемым и наблюдаемым в соотношении с иными признаками.

Смысл магических ритуалов, по-видимому, самостоятелен и не нуждается в переводе на современные языки, он основан на рефлексах гоминид с длительной природой жизнедеятельности, а перевод предполагаемых ритуалов состоит прежде всего в отождествлении с пожеланиями удачной охоты, плодородия^[5][54], успеха в задачах реализации необходимости. Современное представление о задачах сформировано лишь на основе антропологической реализации такого успеха. Например, доисторические Венеры могли рассматриваться не только как матери всего племени, но и матери животных^{[101][102][103]}, чья популяция неотъемлема от природы самого племени.

В верхнем палеолите на смену первобытному стаду приходит родовая матриархальная община, родство ведётся по женской линии. Появляется примитивный аналог института брака, упорядочивший половые отношения, при регуляции, основанной на существующей у гоминид иерархии в стае, гомологичной для всех стай высших животных. Брак возникает как взаимосвязь репродуктивной и иных форм деятельности особей в стае, племени. Половой признак особи доминирующего организма оказывается существенным для разных типов племён.

15. Мезоліт , його характеристика.

Период мезолита (среднекаменный век) продолжался примерно с 12 по 7 тысячелетия до н.э. В это время наступило значительное потепление, что привело к изменению образа жизни людей. Важнейшим изобретением эпохи мезолита явились составные орудия труда: к рубилу присоединяется ручка — получается топор, острые наконечники прикрепляются к тонкому стволу дерева — получаются копья для метания. Человек в эпоху мезолита научился также изготавливать лук со стрелами.

С изобретением лука и стрел у человека появилась возможность охотиться на быстроногих животных и птиц. Небольшая группа охотников уже могла прокормить свой род. С этого времени возрастает роль одиночных охотников.

В конце эпохи мезолита человек начинает приручать животных. Охотники приручили собак, с ними охота шла успешнее, чем раньше. Пойманных животных (ягнят, козлят, поросят) люди перестали убивать, оставляя их возле себя в качестве запаса пищи.

В конце эпохи мезолита в Передней Азии возникают новые отрасли хозяйства —мотыжное земледелие и скотоводство. Однако широкое распространение эти отрасли хозяйства получат уже в эпоху неолита.

С отступлением ледников родовые общины начинают расселяться на больших территориях не только Азии и Африки, но и севера Европы.