25. Кіммерійці за даними писемних та археологічних джерел.

Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного

Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). Він вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор'я або, в

усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12).

До цього додамо, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в одного із попередників

Геродота — Гекатея з Мілету (рубіж VI—V ст. до н. е.). А старший сучасник Геродота, знаменитий трагік Есхіл (525—456

pp. до н. е.), у "Прикутому Прометеї" згадує Кіммерійський перешийок (вірш 755). Та й пізніші автори однозначно

пов'язують кіммерійців із Північним Причорномор'ям.

Найдавніший з відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII ст. до н. е.) родом з Ефесу, де містилося одне з див

стародавнього світу — знаменитий храм Артеміди (спалений Геростратом), був сучасником кіммерійського вторгнення у

Малу Азію. Кіммерійці захопили м. Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували

іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує

також тогочасний поет Архілох. З ауважимо, що визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної

літератури Страбон (64 р. до н. е. — 24 р. н. е.), автор фундаментальної "Географії" (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще

до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію (І, 2, 9; III, 2, 12). Відлуння тих далеких подій

знайшло відображення й у пізніших авторів.

Перша згадка про кіммерійців сягає часів правління Саргона II (722—705), тобто останньої чверті VIII ст. до н. е. Тоді

кіммерійці завдали нищівної поразки цареві Урарту Русі І. Свідчення про кіммерійців знову з'являються за правління

Асархаддона (689—669). Кіммерійці-гіміррі з'являються на східних околицях Ассирії — в Манні і Мідії, де вступають у

боротьбу проти Ассирії в союзі з мідійцями. За правління Ашшурбаніпала, тобто з 660-х років, кіммерійці діють лише в

Малій Азії, де на якийсь час вони стали провідною силою. В одному із документів ватажка кіммерійців названо "царем

Всесвіту".

Гомер – автохтонное население Северного Причорноморья, предшественники скифов.

Гекатей с Милета, предшественник Геродота – Боспор Киммерийский, и какой-то киммерийский город

Эсхил – Киммерийский перешеек в одном из произедений

Камин – был очевидцем нападения киммерийцев на Сарды, зазывал народ на борьбу против них.

Архилох – вспоминал как про воинственное племя в том же регионе что и Камин.

Страбон – в Географии, вспоминал про нападение наМалую Азию.

Письменный источник времён Саргона 2 – про нападение киммерийцев на Урарту.

П.и. времен Асархаддона – нападение киммерийцев на Ассирию.

П.и. времен Ашшурбанипала – киммерийцы ведущая сила в Малой Азии, назывались царями Вселенной.

26. Скіфи за даними писемних джерел.

Античні автори приділили скіфам багато уваги. Це пояснювалося сусідством обох народів, а також роллю, яку відігравали

скіфи у подіях тодішньої історії. Та серед усіх авторів перше місце, безумовно, посідає Геродот (484— 425).

Капітальна праця — "Історія". Скіфський логос уміщено, головним чином, у четвертій книзі Геродота. Природні умови

Північного Причорномор'я, обшири й етногеографія Скіфії та сусідніх земель, походження скіфів, їхнє перебування у

Передній Азії, війна з Дарієм, релігія, побут, звичаї скіфських і нескіфських народів, імена скіфських царів — усе це ми

знаємо, завдяки Геродоту. Від нього ми дізналися також про самоназву цього народу — сколоти, скіфами ж їх називали

елліни. Достовірність багатьох свідчень Геродота підтверджена іншими писемними, а також археологічними джерелами.

На жаль, твори попередників Геродота відомі фрагментарно — за згадками пізніших авторів. Уперше етнонім скіфи

засвідчено найдавнішим грецьким поетом Гесіодом (друга половина VIII ст. до н. е.). Окрім відомої поеми "Труди і дні",

йому, мабуть, належить запис епічної поеми "Теогонія", уривки з якої доніс Страбон (VII, 3s 9). У ній фігурують гіппемолги

(доярі кобил), які живуть в оселях на візках і яких названо скіфами.

Одним із найдавніших свідчень знайомства греків-іонійців зі скіфами є згадка про Колаксаєвого коня у поета Алкмана (друга

половина VII ст. до н. е.) — вихідця зі столиці Лідії Сарди, який зажив слави своїми гімнами, зокрема пар-феніями — хорами

для дівчат.

На рубежі VII—VI ст. до н. е. скіфи уже добре відомі в Європі. У поета Алкея (кінець VII—VI ст. до н. е.) з м. Мітілена (о.

Лесбос), сучасника знаменитої Сафо, йдеться про Ахілла — володаря скіфської землі. Отож, скіфська земля сягала Північно-

Західного Причорномор'я. Адже згідно з грецькими міфами герой Троянської війни Ахілл із поховального вогнища перенісся

на о. Левке — сучасний о. Зміїний у гирлі Дунаю, і його посмертне життя було пов'язане з цим регіоном. Ахілла особливо

шанували ольвіополіти.