Ненній про початок англосаксонської навали

Ненній – історик к.VII ст., про життя якого майже нічого невідомо. Автор компілятивної “Історії бриттів”. Текст відомий за англосаксонськими рукописами ІХ-XIV ст. та ірландським перекладом ХІ ст.

36. Трапилося так, що після поселення саксів на вищезгаданому острові Танет, король Ґвортіґірн пообіцяв удосталь постачати їх їстівними припасами й одягом. І їм це вийшло по душі, і вони зобов'язалися хоробро боротися з його ворогами. Але коли ці чужоземці розмножилися, бритти більше не змогли їх годувати. А вони продовжували вимагати продовольство й одяг, як їм було обіцяно, і бритти так відповіли їм: “Ми не можемо більше поставляти вам продовольство й одяг, тому що число ваше збільшилося; залишіть нас, тому що допомоги вашої ми не потребуємо”. І сакси разом з своїми провідниками вирішили порушити мир.

37. Будучи чоловіком знаючим, підступним і хитрим, Генґіст, переконавшись, що король бездіяльний, а народ його беззбройний, замислив зрадництво і звернувся до короля бриттів з такими словами: “Нас небагато: якщо хочеш, ми надішлемо гінців до батьківщини нашої і закличемо вояків з нашого краю, щоб зросла чисельність тих, хто б’ється за тебе і за твій народ”. І Ґвортіґірн звелів, щоб вони так зробили, і сакси послали гінців. Послані переправилися через безодні Фетіди [море]. Вони повернулися, привівши із собою шістнадцять циул [суден], у яких прибули добірні воїни, а на одній з цих циул прибула дочка Генґіста, дівчина дуже вродлива і дуже ставна. Після прибуття цих циул Генґіст улаштував бенкет Ґвортіґірну, його воякам і його товмачу, якого кликали Керетиком. Він наказав доньці піднести їм вина й меду, і вони досита наїлися і перепилися. І коли вони так бенкетували, у серце Ґвортіґірна вселився сам сатана, що запалив у ньому прагнення до дівчини, і цар через свого товмача зажадав її в батька собі в дружини, сказавши: “Чого б ти з мене не вимагав, будь то хоч половина мого королівства, усе буде твоїм”. І Генґіст, порадившись зі своїми [людьми] найстаршими віком, що приплили разом з ним з острова Оггуль [Ютландія], чого йому прагнути в короля за дівицю, із загальної згоди зажадав область, що їхньою мовою називається Кантургворален, а нашою - Кент. І Ґвортіґірн віддав цей край саксам, хоча там тоді правив Гвойрангон, якого, до усього, не повідомили, що його королівство передається язичникам, і він сам таємно відданий у їхні руки. От так дочка Генґіста була видана за Ґвортіґірна, і він спав з нею і дуже її кохав.

38. … А Генґіст продовжував помалу закликати до себе циули, так що на тих островах, звідкіля прийшли сакси, мешканців зовсім не залишилося. І коли прибульці зросли в числі і зміцніли, вони підступили до вищезгаданого міста кентців…

Фрагмент з праці Беди «Церковна історія народу англів»

“Церковна історія” - класичний твір англійської історіографії, який охоплює події … Праця присвячена переважно історії церкви в Британії, - життю святих, ченців монастирів, подіям соборів, теологічним дискусіям, загалом торкається і політичних процесів в англосаксонських королівствах.

У рік від втілення Господа 449-й Маркіан, сорок шостий від Августа, став імператором після Валентиніана і правив сім років. В цей час народ англів чи саксів, запрошений Вортігерном, приплив до Британії на трьох кораблях і одержав місце для поселення в східній частині острова, нібито збираючись захищати країну, хоча їх щирим наміром було завоювати її. Спочатку сакси билися з ворогами, що нападали із півночі, і здобули перемогу. Звістки про це разом з чутками про родючість острова і про слабкість бриттів досягли їхньої батьківщини, і незабаром звідти відплив набагато більший флот з безліччю воїнів, що з'єдналися з тими, хто вже був на острові, у непереможну армію. Новоприбулі одержали від бриттів землі по сусідству з ними на умовах, що вони будуть боротися проти ворогів країни заради її миру і спокою й одержувати за це плату.

Вони вийшли з трьох найсильніших германських племен — саксів, англів і ютів. Жителі Кенту і Векти [острова Вайт] походять від ютів, як і мешканці земель напроти острова Векти в провінції західних саксів, дотепер називані народом ютів. Від саксів з області, відомої нині як Стара Саксонія, походять східні сакси, південні сакси і західні сакси. Крім цього, із країни англів, що знаходиться між провінціями ютів і саксів і називається Ангулус, яка з тієї пори спорожніла, вийшли східні англи, середні англи, мерсійцы і весь народ Нортумбрії, тобто ті, хто живе на північ від ріки Гамбер, а також й інші племена англів. Говорять, що першими їх провідниками були два брати, Генґіст і Горса. Горса пізніше був убитий у битві з бриттами, і в східній частині Кенту дотепер стоїть монумент із його ім’ям. Вони були синами Вітгісля, сина Вітти, сина Векти, сина Ведена, від якого походять правлячі роди багатьох провінцій.

“Англосаксонські хроніки” про подальші події

Оскільки “Хроніки” створені в кінці ХІ ст., у них бритти часто називаються валлійцями, бо у VIII-ІХ ст. з-поміж кельтів англосакси мали справу переважно з останніми.

455 рік. Генґіст і Горса боролися з королем Вортігерном у місці під назвою Егелестреп [Ейлсфорд у Кенті]. Горса був убитий, і королівство дісталося Генґісту та його сину Еску.

456 рік. Генґіст і Еск боролися з бриттами в місці за назвою Креганфорд [Крейфорд в Кенті] і забили там чотири дружини. Бритти залишили Кент і у великому страху бігли до самого Лондона.

465 рік. Генґіст і Еск билися з валлійцями у Віппедесфлету [?] і убили дванадцять валлійських елдорменів [знатних людей]. З їх боку був убитий один з тенів [дружинників] на ім’я Віппед.

473 рік. Генґіст і Еск билися з валлійцями і захопили незліченні трофеї. Валлійці бігли від англів, як від вогня.

477 рік. У Британію прибули Елла і його сини Кімен, Вленкінґ і Цисса на трьох кораблях і висадилися в місці під назвою Кименесора [в Сассексі]. Там вони убили багатьох валлійців, а інші побігли в ліси. …

485 рік. Елла боровся з валлійцями на березі в Меркредесбурні [в Сассексі].

488 рік. Еск успадковував королівство і тридцять чотири роки був королем народу Кента.

491 рік. Елла і Цисса обложили місто Андеріду [Певенсі у Сассексі] і вбили всіх, хто там був, так що жоден бритт не врятувався.

495 рік. У Британію з’явилися два елдормена, Кердік і його син Кінрік, на п’яти кораблях. Вони висадилися у місці під назвою Кердікесора [у Вессексі] і в той же день билися з валлійцями.

Завершальною подією першого етапу завоювання (сер. – кін.V ст.) можна вважати висадку саксонських вождів Кердіка і Кінріка та заснування ними королівства західних саксів - Вессексу в 495 р.

Другий етап англосаксонської навали. Артурівське питання. Другий етап завоювання починається з кін. V ст. Він позначений посиленням опору кельтів, яким вдалося на якійсь час згуртувати свої сили. Пізніші хроністи пов’язують ці їх успіхи з ім’ям Амброзія Авреліана, - нащадка римлян чи романо-бритта, який очолив своїх співвітчизників. На межі V-VI ст. йому вдалося зупинити тиск саксів та англів і здобути декілька вагомих перемог над ворогом, з котрих найбільше згадується битва при Бедон-Гілл (за літописними даними - 516 р., за оцінками науковців – бл. 490 р.). Приблизно в цей час відбулося і наймасовіше переселення кельтів до Бретані. (Хоча, чи варто їм було під час успіхів так енергійно залишати країну?) Постать Амброзія викликає суперечливі оцінки істориків. Одні вважають його фігуру легендарною, інші – реальною. Невідомо, наскільки адекватно, без перебільшень, середньовічні історичні описи передають перебіг кельтсько-германського протистояння. Ймовірно, що дії Амброзія дали поштовх утворенню епічної традиції про короля Артура та лицарів Круглого столу.

Проблему складає те, що якщо стосовно визначення шляхів міграції англосаксів загалом немає великих суперечок, то хронологія і динаміка цього процесу ще вимагає набагато більшої точності. Відомі численні германські поховання на півдні Британії, проте важко однозначно їх інтерпретувати: вони позначають місця вже стаціонарних поселень на опанованих англосаксами теренах чи навпаки, місця битв і відбивають ще процес завоювання. Поховальна обрядність не дозволяє це визначити однозначно. Якщо, наприклад, за англосаксонським обрядом переважають поховання чоловіків-воїнів, то це не обов’язково означає діяльність військової дружини (без сімей), оскільки часто-густо траплялися осідання загонів і обирання жінок з місцевого населення, яких ховали вже за іншою обрядністю. Втім, якби там не було, сама чисельність англосаксів, що переселялися, вражає: сьогодні відомо бл. 1500 могильників, у яких міститься 50 000 (!) поховань германців часів 450-600 рр.

Отже, питання реальності чи нереальності Амброзія та Артура явно ще не скоро буде розв’язане. Безперечно, що кельтська артурівська епічна традиція, відбита, зокрема у праці письменника ХІІ ст. Ґальфріда Монмутського “Історія бриттів” (бл.1130-1140 рр.), створює псевдоісторію, гарну, вишукану вигадку героїчних лицарських часів, яка має дати альтернативну переможцям-англосаксам версію давно минулих подій. Ця версія була підтримана королями династії Плантагенетів (1154-1399), які, вже в свою чергу, отримали владу після англосаксів і Нормандської династії і хотіли показати себе виразниками давньої місцевої традиції, гідними спадкоємцями Артура-завойовника. З цим був пов’язаний і артурівський культ в абатстві Гластонбері, пошуки (і буцімто знайдення) могили легендарного короля. Але “артурівський міф”, як майже кожна епічна історична традиція, все ж ґрунтується на якихось реальних подіях, і подальшим завданням істориків залишається визначити обсяг цього реального. Припущення щодо місцезнаходження столиці Артура Камелоту існують найрізноманітніші, але археологи сходяться на тому, що найбільше на цю честь може претендувати укріплене романо-бриттське поселення поблизу міста Кедбюрі. Останнє представляє собою три розкопані археологами пагорби, які були колись укріпленим городищем, населеним у V-VI ст. На цій підставі володіння “королівства логрів”, яке очолював “король Британії” Артур логічно локалізуються в регіоні південного Уельсу і південно-західної Англії.