Англосаксонське завоювання

“Темні віки” (V-VI ст.). Початок англосаксонського завоювання. Другий етап англосаксонської навали. Артурівське питання.

“Темні віки” (V-VІ ст.). Початок англосаксонського завоювання. Нам майже нічого невідомо про історичні події на терені Британії у період з 407 по 597 р. Це спричинено тим, що зруйнування інфраструктури Римської Британії, включаючи осередки адміністрації та освіти, занепад писемності призвели до втрати письмових джерел про цей період. Тому ми отримуємо інформацію опосередковано через дані археології та фольклорні перекази, що були записані пізніше середньовічними англійськими та кельтськими хроністами.

Південно-західна Британія, яка у романтичних кельтських легендах зветься Логрес (Loegres), зберегла, в якійсь мірі, традиції колишнього римського урядування. Можна відчути, що тут була спроба по меншій мірі зберегти більш здатну на зміцнення, на удосконалення суспільну структуру поміж південних племен, згуртованих довкола добробуту колишніх римських осередків, де змішувалися племена добунів, сілурів та корновіїв. Ймовірно саме тут з’явилися початкові ватажки або верховні королі незалежної південної Британії, і звідси походять пізніші кельтські королівства Гвент, Повіс та Гевісс. Валлійська фольклорна традиція, відбита у творах пізнішої середньовічної історіографії нараховує декілька “королів Британії”: Овейн (урядував у 411-425 рр.), Вортіґерн або Віталін (425-466), Вортімер або Наталін (466-471), Амброзій Авреліан (466-496), Вортіґерн (471-480), Артур (496-537), Константин Думнонський (530-ті роки). Реальне існування практично усіх порахованих південнобриттських ватажків може бути обґрунтовано піддано сумнівам, хоча в фольклорі, епічній традиції ми можемо віднайти їх генеалогії, багаті і високохудожні характеристики. Наприклад, “Вортіґерн” може бути іменем, а може й титулом (кельтське “верховний король”, Gwrtheyrn)¹. Ця традиція була виплекана у валлійському князівстві Гвінед, яке найдовше опиралося навалі англосаксів та експансії Англійської держави. Саме на спадковість від цих “королів Британії” спиралися середньовічні валлійські князі у боротьбі за дотримання самобутності Уельсу.

Після евакуації імперських військ Британія опинилася без якоїсь реальної центральної влади і стала ласим шматком для численних навколишніх варварів, яких раніше стримувала потуга Риму. Напади відбувалися фактично з усіх боків: з заходу – ірландські скотти, з півночі – пікти, зі сходу та півдня – рухливі загони морських розбійників-германців. Згідно середньовічних історичних хронік, спочатку найбільшу загрозу становили пікти. На прохання про допомогу колишньої провінції Рим відповів відмовою, і бриттам, які за спокійних римських часів втратили войовничість, довелося наймати собі вояків на стороні. Останні складалися із представників племен, що мешкали уздовж Північного моря: саксів, англів, ютів та фризів. Від назв цих народів сьогодні збереглися на континенті такі географічні назви як Саксонія (місцевість у Німеччині), Ютландія (півострів, на якому розташована Данія) та Фрісландія (острівна провінція Нідерландів). Це були не перші германці на терені Британії (деякі германські могильники датуються і кін. IV ст.), але зараз їх агресії сприяла зміна історичних умов, викликана кризою Риму.