Про “Книгу”

...Король Вільгельм розіслав по всій Англії суддів і дав їм розпорядження розвідати, скільки акрів землі в кожнім маєтку може бути оброблюване в рік одним плугом і скільки потрібно худоби для запашки одного гіда. Вони були зобов’язані, крім того, відібрати звістки про річний прибуток міст, замків, селищ, містечок, річок, боліт, лісів і про число збройних людей, що знаходяться в кожній місцевості. Цей опис був відправлений на збереження до Вестмінстеру у Королівську скарбницю...

З «Книги Страшного суду»

Тут записане обстеження земель, як їх королівські барони обстежували, саме по клятві шерифа графства, усіх баронів і їх вільнонароджених і всієї сотні, священика, старости, шести вілланів з кожного села. А саме, як зветься маєток, хто тримав його за часів Едуарда-короля, хто тепер тримає; скільки у ньому гайд, скільки плугів на панській землі, скільки людей, скільки вілланів, скільки котаріїв¹, скільки рабів, скільки вільних людей, скільки сокменів², скільки лісу, скільки лугу, скільки млинів, скільки рибних ловів, скільки або додалося, або зменшилося; скільки давало все разом [раніше] і скільки дає тепер; скільки там кожних вільних чоловіків і сокменів малося [колись] і [тепер]. Усе це тричі, саме за часів Едуарда-короля, і коли король Вільгельм дав, і як воно є тепер; і чи може давати більше, ніж дає в даний час.

Пануючою суспільною верствою у нормандській Англії було лицарство (або феодальний стан), що переважно прийшло з континенту разом з Вільгельмом. В основі його статусу лежала військова служба королю, за що лицарі отримували землю. Серед маси лицарів ще можна виділити такі прошарки як графи, барони, лицарі. Посада графа часто була спадковою, але не була тотожною статусу графа, наприклад французького. Вони не були у своїх графствах верховною владою, оскільки кожний отримував цю посаду не автоматично у спадок, а безпосередньо кожного разу від короля. Король, в свою чергу намагався не надавати графам титул за назвою графства, щоб вони там не надто вкорінювалися. Нижче від графів за соціальною ієрархією йшли барони. Спочатку так називалися радники та довірені люди Вільгельма Завойовника, вже знатні і заможні, а згодом ця назва поширилася на вищий прошарок лицарства. Саме з числа баронів найчастіше виходили шерифи, сановники королівської адміністрації та графи. Поняття лицарства охоплює і баронів, але переважно так називали менш заможних і більш чисельних військових утримувачів, які тримали свої землі в основному не від короля безпосередньо, а від баронів. Усі вільні люди, що володіли землею, – лицарі, міщани, вільні селяни користувалися одним спільним звичаєвим правом (common law), і за цим правом вони всі прирівнювалися до одного юридичного статусу – вільних утримувачів (фріголдерів). Виходили за межі державної і приватної юрисдикції лише церковні землі, які підлягали церковному суду.

Прибутки держави складалися з отриманих коштів від королівського домена, конфіскацій земель політичних противників, виплат васалів, права королівської опіки, права видавати спадкоємиць васалів заміж, прибутків від суду, податків з міст, іноземців і подеколи церковних виплат. Важким для підданих податковий тягар робило поєднання вищевказаних сплат, традиційних для Нормандії, із старим податком – “датськими грошима”. Його збирали шерифи, які за нормандців стали називатися віконтами (Vicomte), а шайри, відповідно графствами (Сomte). Дорадчими органами для шерифів на місцях були збори сотень і графств.

Особистими фінансами і господарством короля розпоряджалася така установа як “Палац” (Hotel); державна скарбниця (Tresor) розміщувалася у старовинній столиці Вессексу Вінчестері, де й карбувалися гроші. Скарбниця була частиною Королівської курії (Curia regis), - адміністративного органу, що контролював фінансові та судові справи. Рахунки шерифів перевірялися у спеціальній Палаті шахівниці, де гроші зважувалися на клітчастому столі. Роль кабінету міністрів виконувала королівська Велика рада, що складалася з найвищих сановників держави і збиралася кілька разів на рік.

Англія після Вільгельма Завойовника. Сини Вільгельма І Завойовника Вільгельм ІІ Рудий (Willam II Rufus, 1087-1100) та Генріх І Клірик (Henry I Bocklerc, 1100-1135) продовжували політику зміцнення королівської влади. Генріх систематизував англосаксонські звичаї та закони, сполучивши їх із континентальними феодальними кодексами. Судова практика все більше ставала компетенцією держави. Королівські суди, зокрема суд присяжних, та роз’їзні судді перебирають у баронів право судочинства на їх землях.

Після загибелі у 1100 р. на полюванні Вільгельма Рудого корона мала перейти до наступного брата – Роберта, який був герцогом Нормандським, але його випередив брат молодший – Генріх. Він здобув підтримку духовенства і частки баронів і закріпитися на троні. Втім, йому не вдалося досягти стабільності країни на майбутнє. Сини Генріха Клірика загинули на кораблі, що перетинав Ла-Манш. Це заклало підвалини для подальшої боротьби за верховну владу. Генріх змусив своїх баронів визнати свою доньку Матільду (Мод) спадкоємницею корони, проте це не давало їй якихось міцних гарантій.

Після смерті Генріха І у 1135 р. в Англії розпочалася династична криза, і протягом двадцяти років відбувалася війна між Матільдою та племінником Генріха Стефаном, графом Блуа (Stephen of Blois), сином однієї з дочок Вільгельма Завойовника. Стефан швидко захопив королівську скарбницю, надавав обіцянок баронам і Церкві та швидко коронувався. Матільда та її чоловік, граф Анжуйський Жоффруа Плантагенет, цього не визнали. Смутні часи призвели до втрати стабільності в країні та зростанню анархії. Обраний королем внаслідок компромісу з баронами і Церквою, Стефан не міг проводити таку ж енергійну і жорстку політику, як його попередники. В результаті струнка державна будова перших нормандських королів почала розвалюватися. Барони почали карбувати власну монету, активно зловживати своїми адміністративними посадами та швидко будувати замки (за двадцять років їх було збудовано бл. тисячі!).

Після битви при Лінкольні у 1141 р. Матільда закріпилася на заході країни, схід же натомість ще підтримував Стефана. У 1149 р. Жоффруа відбив у Стефана Нормандію і зробив свого сина Генріха герцогом Нормандським. У 1153 р. молодий Генріх висадився в Англії, і там вже смертельно хворий Стефан заповів йому корону. Генріх ІІ Плантагенет (Henry II,1154-1189) заснував в Англії нову династію.

Історіографія ХІ-ХІІ ст. До числа історичних джерел ХІ-ХІІ ст., крім згаданої “Книги страшного суду”, королівських документів (наказів, грамот, листів), архівів монастирів та абатств можна віднести ще історичні праці англійських хроністів та вчених.

Чернець Еадмер (пом. 1124), найближчий радник архієпископа Ансельма Кентерберійського, створив “Історію нововведень в Англії”. Цей твір відбивав позицію церковних та аглосаксонських кіл в часи після нормандського завоювання. Не зосереджуючись на критиці тогочасних реалій, Еадмер, втім, із сумом зазначає: “Англійцю, навіть якщо він заслуговує усілякої шани, не допоможуть жодні його чесноти, тоді як іноземцю достатньо заручитися рекомендацією друзів, щоб отримати будь-яку посаду”. Через рік після смерті Еадмера з’явилися “Діяння англійських королів” Вільяма Мальмсберійського. Вільям, чернець-бібліотекар монастирю в Мальмсбері (пом. 1142 р.) належав до нової генерації, що походила від мішаних англо-нормандських шлюбів, і тому вже інакше, більш оптимістично ставився до суспільних процесів. Свою “Історію” Вільям починає від англосаксонського завоювання, заповнюючи випущений попередніми істориками період після смерті Беди Вельмишановного, аналізує Нормандське завоювання, його соціальні та релігійні наслідки. Він теж помічає відтиснення місцевих мешканців від високих посад. Вільям приділяє багато уваги також подіям з історії Франції, Німеччини, Італії, хрестовим походам.

У хроністів другої половини ХІІ ст. ми вже не знаходимо слідів ворожнечі між англосаксами та англійцями, що обумовлюється процесами змішування, культурного синтезу та вже й звичності тої соціальної структури, що утворилася. Магістр Роджер з Говедена (в Йоркширі) за Генріха ІІ, Ричарда Левове Серце та Іоанна Безземельного до самої смерті (бл.1201 р.) займав посаду придворного священика. Перші частини його “Хроніки”, що охоплюють добу з сер. V ст. до сер. ХІІ, представляють собою компіляцію із старовинних хронік; після 1169 р. виклад вже засновується на численних документах – папських декретах, законодавчих актах, судових рішеннях, листах знатних осіб. Багато уваги приділяється третьому хрестовому походу, стосункам Ричарда Левове Серце з європейськими королями, його полону, звільненню та смерті.

Історик Ральф з Діцето, який отримав освіту в Парижі, в літніх роках зайняв посаду декана церкви Св.Павла в Лондоні (з 1180 р.). В своїй праці “Нариси історії” він змальовує події другої половини ХІІ ст., приділивши особливу увагу стосункам Генріха ІІ з французькими королями Людовиком VII та Філіпом ІІ Августом, його сімейним конфліктам та реформаторській діяльності.

Геральд (Джеральд) Камбрейський, радник Генріха ІІ і вихователь одного з його синів - письменник надзвичайно плодовитий, відомий такими історичними та історико-географічними працями, як “Опис Уельсу”, “Топографія Ірландії”, “Завоювання Ірландії”, “Автобіографія”. Твори, присвячені Ірландії, вперше докладно описують “Зелений острів”, його фауну та флору, звичаї та побут населення. Розповідається про завоювання острова Генріхом ІІ. Автобіографія є документом досвідченого політика і засновується на записах, зроблених автором раніше. “Опис Уельсу” виходить із щоденних нотаток, зроблених під час мандрівки, автор із зацікавленням аналізує історію та культуру валлійців, критикуючи водночас вигадки Гальфріда Монмутського про минуле кельтів.

Найкращою англійською історичною працею ХІІ ст. є “Англійська історія” Вільяма Ньюбургського (пом. у 1199 р.). Вона має чіткі хронологічні рамки (1066-1198), характеризується раціональними оцінками та здоровим глуздом, критикою вигадок попередників, намаганням встановити справжні факти.

Особливе місце в англійській історіографії займає Джон (або Іоанн) Солсберійський (пом. 1180 р.). Джон, за походженням “плебей”, молоді роки провів у Франції, де навчався у кращих філософів та богословів свого часу. Його улюбленим виразом було: “Вивчай усе, згодом побачиш, що ніщо не зайве”. До часів Відродження мало хто в Європі міг зрівнятися ерудицією із Джоном Солсберійським, який знав, крім іншого, наприклад, всі відомі на той час праці Аристотеля та Платона. Він вважав розум найкращим шляхом досягнення істини. Його головна праця – “Полікратікус: про розваги придворні та шляхи філософів”. Займаючи 12 років посаду секретаря архієпископа Кентерберійського, Джон добре розумівся на державному управлінні, завданнях державців та чиновників, ролі різних станів в державі. Аналізові всього цього і присвячений твір, який досліджує стосунки світської та церковної влад в конкретних умовах ХІІ ст. і посилення централізаторської влади королів Анжуйської династії.

Контрольні запитання:

• До яких соціально-політичних наслідків призвело Нормандське завоювання?

• Які характерні риси англійського феодалізму можна визначити?

• Охарактеризуйте адміністративну та етнічно-мовну політику нормандських королів

• Які тогочасні історичні праці описують нормандську добу?

Рекомендована література:

Бурова И. Две тысячи лет истории Англии. СПб., 2001.

Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии ХІ-ХІІІ веков. СПб., 2001.

История крестьянства в Европе. Т.2. М., 1988.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

История Европы. Т.2. М., 1993.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999.