Ненній про короля Артура

«Історія бриттів» Неннія, створена наприкінці VII ст., є одним із джерел артурівської традиції. Автор, застосовуючи як основу відомості Ґільдаса, уводить у канву тих же подій Артура. Це штовхало деяких істориків до припущення факту конфлікту Ґільдаса (представника знатного бриттського роду) і Артура (вони мали бути сучасниками), що й було причиною незгадування другого першим. У Неннія Артур є ватажком північних бриттів (переважно на терені Шотландії), далекуватих від “відомого” артурового краю на південному заході Британії.

56... У цей час сакси зростали числом і посилювалися в Британії. Після смерті Генґіста, його син Окта пересунувся з лівої сторони [півночі] Британії до королівства кантів [Кент], і від нього відбиваються королі останніх. У ті дні боровся з ними [саксами] воєначальник Артур разом з королями бриттів. Він же був головою війська. Перша битва відбулася у гирлі ріки, яка називається Глейн. Друга, третя і четверта, так само як і п'ята — біля іншої річки, що носить назва Дубглас [Дуглас] і знаходиться в області Линнуїс [Леннокс в Шотландії] біля річки, іменованої Бассас. Сьома битва відбулася у Калідонському лісі [біля озера Лох-Ломонд в Шотландії], інакше Кат Койт Калідон. Восьма битва відбулася біля стін замка Гвінніон [в графстві Даргем], і в ній Артур носив на своїх плечах зображення святої непорочної діви Марії; у цей день язичники були змушені до втечі і за бажанням добродія нашого Ісуса і святої діви Марії, його матері, безліч їх тут було винищено. Дев’ята битва відбулася в Місті Легіонів [Керліон в Уельсі]. Десяту битву Артур провів на березі ріки, що зветься Трібруїт [затока Ферт-оф-Форт]. Одинадцята була на горі, що називається Агнед [на місці Единбургу?]. Дванадцята відбулася на горі Бадон [?]. У ній від руки Артура полягло в один день дев’ятсот шістдесят ворожих вояків, і вразив їх ніхто інший, як одноосібно Артур. В усіх згаданих битвах він брав гору. А сакси, тому що у всіх цих битвах були побиті, закликаючи з Германії допомогу, безупинно зростали в числі і кликали до себе королів з Германії, щоб ті царювали над ними у Британії…

Фрагмент з “Історії бриттів” Ґальфріда Монмутського

Ґальфрід (Джеффрі) Монмутський (бл.1100-бл.1154) – середньовічний англійський письменник, церковний діяч, який відобразив у своєму творі “Історія бриттів” уельську історико-епічну традицію, реальне “подієве” підґрунтя якої переважно не підтверджується іншими джерелами. Наведений фрагмент свідчить про використання праці Неннія і невірне прочитання вжитих тим назв місцевостей (плутанина Ліндсейської області в Шотландії і міста Лінкольн в Англії). Якщо Ненній, ближчий за часом до описуваних подій, називає Артура лише “воєначальником”, який воював разом з іншими “королями бриттів”, то в Ґальфріда він - вже єдиний король Британії, “лише йому одному належала влада над усім островом”. Завоювання Ірландії, Ісландії та інших земель – безперечна вигадка. “Історія” Ґальфріда набула надзвичайної популярності у ХІІ-XV ст., породивши цілу низку високохудожніх поетичних творів “артурівського циклу”.

143. Після кончини [короля бриттів] Утерпендрагона з усіх кінців острова зібралися до Силецестрії [Сілчестер] знатні бритти і звернулися до Дубриція, архієпископа Міста Легіонів [Керліон в Уельсі], із проханням увінчати королівською короною Артура, сина покійного державця. Їх спонукала до цього нагальна потреба, тому що, почувши про смерть вищезгаданого короля, сакси закликали з Германії своїх одноплемінників і під проводом Колгріма намагалися вигнати звідусіль бриттів. Вони цілком підкорили собі всі землі, що простираються від ріки Гамбер аж до Катанензійського Моря. Уболіваючи з тяжкого положення батьківщини, Дубрицій скликав єпископів і поклав на Артура королівський вінець.

Отрокові Артуру було п'ятнадцять років, і він відрізнявся нечуваною доблестю і такою ж щедрістю. Його уроджена доброзичливість настільки приваблювала до нього, що не було майже нікого, хто б його не любив. Отже, увінчаний королівською короною і дотримуючись давнього звичаю, він взявся закидати народ своїми щедротами. До нього стікалася така безліч вояків, що в нього стало бракувати коштів для роздачі. Кому властиві від природи щедрість і доблесть, тому, хоча він часом і переживає труднощі, ніколи не зашкодить і вічна бідність.

І от Артур, оскільки доблесть поєднувалась у ньому зі щедрістю, вирішив потривожити саксів, щоб, заволодівши їхніми багатствами, розподілити їх між тими, кого він вів за собою. Адже до цього його спонукала впевненість у тому, що він домагається лише відновлення справедливості, тому що за правом успадкування лише йому одному належала влада над усім островом. Отже, згуртувавши навколо себе молодь, він попрямував до Ебораку [Йорк]. Коли це стало відомо Колгріму, той, зібравши саксів, скоттів і піктів, рушив назустріч йому з превеликою їхньою безліччю до річки Дуглас, де обидва війська, зійшовшись у битві, у більшій частині своїй були винищені. Перемогу все-таки здобув Артур і, переслідуючи Колгріма, що тікав, досяг Ебораку та оточив його…

144. Отже, Артур, почувши поради своїх наближених, відійшов до міста Лондон. Там, скликавши духівництво і сановників усього свого королівства, він звернувся до них за порадою, як найкраще за все вчинити для відсічі ворожій навалі. За одностайно прийнятим рішенням відправляють послів до короля Ґоела до Арморіки [Бретань], щоб ті повідомили йому про нещастя, що спіткало Британію. Був же Ґоел сином сестри Артура, що народилась від Будиція, короля арморікських бриттів. Той, вислухавши повідомлення про занепокоєння, що опанувало його дядька, наказав спорядити флот і, зібравши п'ятнадцять тисяч озброєних чоловіків, вийшов у море з першим погожим вітром і висадився у Гавані Гамона. Артур прийняв його з належною пошаною, і вони багаторазово затискали один одного в обіймах.

145. Коли минуло декілька днів Артур виступив до міста Каерлюдкойту [?], обложеному згаданими вище язичниками; знаходиться ж він у Ліндсейській області [у Шотландії] між двох річок і височіє на горі; інша його назва — Ліндоколін [Лінкольн]. Прийшовши туди з усім своїм військом, дядько і племінник билися із саксами, завдавши тим нечуваних втрат. У цей день їх загинуло шість тисяч, частково потонулих в обох річках, частково уражених на полі бою. Інші, вражені цим, кинувши облогу, пустилися у втечу…

153. ... Наступного року Артур до початку літа спорядив свій флот і відплив на острів Ібернію [Ірландія], який хотів собі підкорити. Ледь він почав висаджуватися на суходолі, як на нього рушив з незліченним воїнством … цар Ґіломаурій, щоб вступити з ним у бій. Щойно почалася битва, люди Ґіломаурія, позбавлені обладунку і беззбройні, були одразу розсіяні і вдарилися у втечу, хто куди, у надії врятуватися. Відразу Ґіломаурія догнали, і він був змушений здатися. Інші правителі цієї країни, приголомшені всім, що трапилося, наслідували приклад короля. Скоривши всю Ібернію, Артур спрямував свій флот до Ісландії і, здолавши її мешканців, також скорив цей острів. Коли по всіх інших островах рознеслася чутка, що ніхто не в змозі дати відсіч Артурові, Долдавій, король Готландії [острів Готланд у Балтійському морі], і Гунвазій, король Оркад [Оркнейські острови], добровільно з'явилися до нього і, пообіцявши виплачувати данину, виявили йому покірність. Коли прийшла зима, Артур повернувся до Британії і, давши непорушний мир своїй державі, він перебував там протягом дванадцяти років…