18.Вплив фізіології та нейрофізіології на розвиток психологічних ідей як передумови виділення психології в самостійну науку

3. Розвиток нервово-м'язової фізіології і рефлекторної теорії	Чарльз Белл: принцип рефлекторної дуги, ідея «нервового кільця», вчення про м'язовий почутті			· Підтвердив відмінності між передніми і задніми корінцями спинного мозку за функцією. · Показав регулюючу роль м'язового почуття у здійсненні руху. · Виділив нерви, які йдуть від м'яза в мозок і сигналізують про характер м'язового скорочення. · Ідея «нервового кільця»: роздратування надходить у мозок, від мозку в м'яз, від м'язи знову в мозок. · Намітив анатомічну основу рефлексної дуги і анатомічне обгрунтування кожної її частини: проведення збудження по нерву, його переробка в нервовому центрі і передача еферентних нервах до органів руху.		Відкриття Ч. Белла і Ф. Мажанді поглиблювали і розширювали уявлення про діяльність нервової системи і дозволяли краще зрозуміти нервовий механізм поведінки.
	Франсуа Мажанді: «закон Белла-Мажанді»			· Встановив побудова спинного мозку за принципом рефлекторної дуги.
	Йоганнес Мюллер: «Керівництво по фізіології людини», біогенетичний закон			· Дані по фізіології нервової системи · Вчення про рефлекторному акті і про рефлекторної природі роботи спинного мозку · Розділ про діяльність органів почуттів (особливо зору і слуху) · Теорія специфічної енергії органів чуття · Трактування сприйняття простору		Засновник новітньої фізіології
	Герман фон Гельмгольц: стаття «Швидкість розповсюдження нервового збудження»			· Довів за допомогою результатів експериментів, що швидкість поширення нервового збудження по нерву становить приблизно 120м/сек		Обидва відкриття наблизили до розуміння фізіологічного процесу збудження і сприяли матеріалістичного розуміння нервового процесу і психіки.
	Дюбуа-Реймон:			· Досліджував електричні явища в м'язі і нерві · Показав, що нервовий процес - це електрична хвиля.
Висновок: Вплив на психологію
4. Успіхи фізіологічної оптики, акустики і сенсорної фізіології	Томас Юнг: трикомпонентна теорія кольорового зору			· Припустив, що сітківка має три типи рецепторів, які відповідають на червоний, зелений чи фіолетовий кольори, а білий колір є результатом рівномірного порушення всіх трьох рецепторів.
	Е. Герінг: фітохімічних теорія колірного зору			· Припустив, що в оці є три фоторецептора, до кожному - пара светоощущающіх речовин: біло-чорне, червоно-зелене, жовто-синє. · Всередині кожної пари відбуваються протилежно спрямовані хімічні процеси асиміляції - дисиміляції.
	Ернест Генріх Вебер: «Про осязании»			· Займався дотиком · Розрізняв в шкірних відчуттях три роди відчуттів: тиск (дотик), температурні, локалізація · Встановив, що шкіра має різною чутливістю до локалізації дотиків · Зробив висновок, що для походження різниці у відчуттях новий подразник повинен перебувати у відомому відношенні до вихідного.		Ці узагальнення Вебера підводять до можливості вимірювання в психології, що було реалізовано згодом Фехнером.
	Герман фон Гельмгольц: роботи «Фізіологічна оптика», «Вчення про слухових відчуттях»			· З'єднав фізику світла, анатомію і фізіологію органу зору + психологічні феномени, які супроводжують процеси зору. · Сформулював теорію сприйняття, теорію несвідомих умовиводів. · Дає фізичну характеристику звуку, анатомію і фізіологію органу слуху, резонансну теорію слуху, описує психологічні фоном.		В результаті 3 органу чуття (слух, зір і дотик) отримали капітальну розробку.
Висновок: Дана область вплинула на розвиток галузей психології, пов'язаних з вивченням процесу пізнавання і дала можливість вимірювання в психології.
5. Досягнення анатомії і фізіології головного мозку	Франц Йозеф Галль: «френологія Галля»			· Досліджував морфологію мозку. · Вперше відрізнив сіра речовина від білого. · У сфері психології його вчення спиралося на теорію здібностей (їх 27), кожна з яких була пов'язана з певною групою клітин в корі. Ці ділянки, розростаючись, надають черепу опуклу форму, за якою можна визначити здібності людини.		Це вчення - помилкове напрямок як теорія зв'язку строго локалізованих здібностей людини з будовою черепа, однак вона відображає спробу диференціального розуміння мозку, до цього здавався однорідною масою.
	П'єр Флуранс:			· Сформулював ідею про повну функціональної однорідності мозкової маси (але не врахував різну будову мозку тварин і людини). · Його дослідження були важливі своїм використанням експерименту замість умоглядних домислів.		Заснував експериментальну фізіологію мозку.
	Буйо:			· Спостерігав хворих з локальним ураженням мозку. · Показав, що втрата моторної функції мови пов'язана з порушеннями в області передніх відділів мозку.		Анатомічні та фізіологічні дослідження мозку (досліди з безпосереднім роздратуванням кори, з руйнуванням певних областей мозку та ін) Розвиток ідей локалізаціонізму в роботах з дослідження мозку.
	Поль Брок			· Відкрив центр моторних образів слів.
	Карл Верніке			· Відкрив центр сенсорних образів слів.
	Густав Теодор Фрітч, Фердинанд Гітцигом			· Відкрили рухові центри в корі.
	В. О. Бец			· Морфологічно описав кору.
	Герман Мунк			· Відкрив зв'язку потиличної кори мозку з функцією зору, скроневої - слуху.
	Хьюлінгс Джексон:			· Психічна функція представлена ​​в мозку по рівневим типом. Порушення на тому чи іншому рівні призводять до випадання тієї або іншої сторони функції. · У процесі еволюції відбувається розвиток та інтеграція різних рівнів головного мозку - формування системи зв'язків, які обумовлюють складну поведінку людину - мислення, символічна дія. · Розпад цієї інтегративної діяльності призводить до порушення психіки.		Сформулював принципово новий підхід до розуміння локалізації психічних функцій. Напрямок Джексона отримало розвиток в нейропсихології, в теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій людини А. Р. Лурія.
Висновок: Успіхи в галузі дослідження мозку і досягнення в інших областях фізіології сприяли розвитку знань про матеріальні основи психіки і поставили велике питання про співвідношення аналізу фізіологічних механізмів психічних функцій та власне психологічного аналізу, тобто проблему співвідношень психологічного і фізіологічного.
6. Виникнення і розвиток психофізики	Густав Теодор Фехнер: робота «Елементи психофізики», основний психофізичний закон			· Сформулював основне завдання психофізики: розробити точну теорію співвідношення між фізичними і психічними світами, між душею і тілом. · Розрізняв 2 психофізики: внутрішню і зовнішню (розробив тільки зовнішню психофізику) · Мета психофізики - вимірювання відчуттів. Інтенсивність відчуття пропорційна логарифму подразника. · Розробив експериментальні методи: ледь помітних відмінностей, метод середніх помилок і метод постійних подразників. · Вперше здійснив додаток математики до психології.		Формування експериментальної психології на основі психофізики.
Висновок: Психофізіологія - область (поряд з психометрії), на базі якої виріс експериментальна психологія.

19.програма розвитку психології В.Вундта В конце XIX в. в связи с формированием предпосылок оформления психологии как самостоятельной науки встал вопрос о дальнейших путях ее развития: о ключевых проблемах, исходных методологических установках, используемых методах и т.д. Как отмечает известный отечественный историк психологии М.Г. Ярошевский: "Тогда и появилось несколько теоретических планов построения психологии как самостоятельной опытной науки" . Каждая из этих программ носила индивидуализированный характер и принципиально отличалась от других. Они задавали не только вектор развития психологических исследований, но и фиксировали ближайшие и отдаленные цели разработок.           Одна из таких программ была предложена Вильгельмом Вундтом (1832-1920), основателем первой в мире экспериментально-психологической лаборатории . Прочитав в 1862 г. в Гейдельбергском университе курс "Психология с точки зрения естествознания", он на следующий год издает "Лекции о душе человека и животных". В этой работе Вундт, основываясь на достижениях физиологии органов чувств, излагает программу построения двух ветвей психологии - физиологической, или экспериментальной (основной метод получения данных), и социальной, или культурно-исторической (основным методом которой является анализ продуктов человеческого духа). В дальнейшем немецкий ученый обобщает основные положения своей доктрины в трехтомной работе "Основы физиологической психологии" (1874). Тем самым были заложены основы одной из первых научных программ развития психологии как самостоятельной области знания. Она получила разное название в трудах историков психологии. Так, А.Н.Ждан называет ее программой "физиологической психологии" - по названию вышедшей в 1874 г. книги Вундта "Основания физиологической психологии", ставшей на долгие годы главным трудом новой науки. Так называл новую психологию и сам В. Вундт  - программой психологии как науки о непосредственном опыте - по названию основного предмета, изучением которого и должна заниматься, как считал Вундт, психология. По мнению Вундта, предметом психологии должны выступать только те процессы и явления, которые доступны одновременно и внешнему, и внутреннему наблюдению, имеют как физиологическую, так и психологическую составляющую и которые, в силу этого, не могут быть объяснены только с позиций физиологии или чистой психологии (т.е. классической психологии сознания). К таким явлениям ученый относил сначала ощущения и представления, а затем добавил к ним и простейшие чувствования. Вундт критически переоценил прежние понимания предмета психологии (как науки о душе и как науки о внутреннем опыте) и предложил рассматривать в качестве такого предмета непосредственный опыт субъекта (т.е. непосредственно данные субъекту явления сознания), постигаемый путем самонаблюдения иинтроспекции. При этом объект и субъект выступают в неразрывном единстве, а сам объект всегда выступает как представляемый объект, как продукт переработки реального объекта непосредственным опытом субъекта восприятия. Здесь необходимо пояснить несколько моментов, важных для понимания сути идей Вундта.           Во-первых, он рассматривает два вида опыта. Первый, опосредованный, направленный на выявление связей между объективными явлениями (т.е. взятый в отвлечении от познающего субъекта и изучаемый естественными науками) и второй - непосредственный, направленный на анализ взаимосвязей между представлениями об этих объективных явлениях в сознании субъекта (т.е. непосредственно соотнесенный с познающим субъектом и изучаемый эмпирической психологией). Таким образом, объектом изучения физиологической психологии остается сознание человека и представленный в нем непосредственный опыт отношения субъекта к представляемым объектам: "Человек сам - не как он появляется извне, но как он дан непосредственно себе самому" - вот основная проблема психологии. Тем самым в конечном итоге признается первичность сознания человека по отношению к объективному миру.           Во-вторых, понимая бесперспективность традиционного интроспекционизма для познания психических явлений, он совершенствует метод интроспекции (субъективный, бесконтрольный и неупорядоченный по своей сути) путем введения в него экспериментальных процедур, наработанных в физиологии. По его мнению, единый опыт должен рассматриваться с двух точек зрения, которые "подсказываются нам тем, что каждый опыт расчленяется непосредственно на два фактора: на содержание, данное нам, и на способ нашего восприятия этого содержания" (Вундт В., 1912. С. 4). Как считал ученый, именно экспериментальные процедуры и методы (объективные и упорядоченные по форме использования) позволяли поставить изучение явлений непосредственного опыта (психических явлений) на объективную почву. Как поясняет М.Г. Ярошевский идею Вундта: "Опыт физиологический - объективный позволяет… расчленить опыт непосредственный - субъективный и тем самым реконструировать в научных понятиях архитектонику сознания индивида" (Ярошевский М.Г., 1985. С. 223). Таким образом, эксперимент не отменяет самонаблюдения, а лишь позволяет сделать его более точным и соответственно более объективным. Тем самым предпринималась попытка объединить в методическом плане достижения интроспекционизма и физиологии органов чувств, но с приоритетом все таки за методом интроспекции как единственным прямым методом в познании внутреннего мира человека.           В-третьих, к изучению психического как оно представлено в сознании человека Вундт подходит с позиций его динамических характеристик. Для него психическое - это непрерывная череда сменяющих друг друга явлений, возникающих на основе ассоциативных или апперцептивных связей между ними. Он специально подчеркивает, что психическое - это "непрестанная смена явлений, постоянное возникновение и созидание… Нигде эти факты действительной душевной жизни не нуждаются в другомсубстрате для своего истолкования, кроме того, который дан в нас самих" (Вундт В. Очерки психологии, 1912. С. 8). Психика есть лишь совокупность психических актов, протекающих или при пассивном сознании (ассоциативные связи), или при его активной роли (апперцептивные связи). При этом результатом ассоциативных связей между отдельными элементами является новое качество (в силу действия так называемого "закона творческого синтеза"), которое не может быть сведено к сумме свойств исходных элементов (в этом отличие Вундта от представителей классического ассоцианизма). Апперцептивные же связи - проявляющиеся как активность субъекта в концентрации сознания на каком-то отдельном содержании воспринимаемого объекта - выступают в форме внимания. Из совокупности одновременно находящихся в сознании человека содержаний воспринимаемого объекта (перцептируемых), выделяется какой-то объект (апперцептируется), восприятие которого становится более четким и точным. Соответственно продуктом апперецепции выступают апперцептивные сочетания представлений, которые и лежат в основе воображения и мышления.           Таким образом, Вундт в целом придерживается ассоцианистских взглядов на психические явления, хотя и вносит определенные уточнения и конструктивные дополнения в этот подход. В то же время природа апперцепции, которая выполняет объяснительные функции по отношению к сложным психическим явлениям, сама оказывается необъясненной, поскольку ее источник лежит в сознании человека.           Тем самым в психике не оказывается более или менее стабильных элементов, поэтому в теории Вундта нет места для личности человека.           В-четвертых, Вундт существенно ограничивает возможности эксперимента как метода познания психических явлений. По его мнению, этому методу доступны лишь первичные, относительно элементарные психические факты (ощущения, представления, время реакции, простейшие ассоциации и чувствования), но не высшие психические функции. Это было обусловлено тем, что в своих исследованиях Вундт и его ученики, использовали по своей сути психофизический и психофизиологический эксперимент, ориентированный на планомерное измерение и контроль материального раздражителя и объективную регистрацию соответствующих эффектов. Речь о собственно психологическом эксперименте еще не идет. Поэтому для изучения высших психических функций и феноменов психического развития человека Вундт предлагает использовать другой метод - анализ продуктов человеческого духа, к которым относятся коллективные результаты взаимодействия и общения людей (язык, мифы, обычаи и традиции, социальные устои, правовые законы, мораль и т.д.). Эта часть психологии получила в работах Вундта название "психология народов", которая противопоставлялась им индивидуальной экспериментальной психологии. В последние годы своего научного творчества В. Вундт практически полностью сосредоточился на исследованиях в области "психологии народов". В период с 1900 по 1920 гг. им было издано десять томов "Психологии народов". С введением Вундтом в рамках обосновываемой им новой психологии двух ее ветвей (экспериментальной и социальной), отличающихся по своему содержанию и методам, различно ориентированных - на естествознание и науки о духе соответственно, складываются предпосылки для раскола психологии как единой науки и формируются условия для состояния открытого кризиса в психологии, разразившегося в психологии в начале второго десятилетия XX в.           Выдвинутая Вундтом программа развития психологической науки была масштабной и охватывала практически вес проблемы психологии - от простейших ощущений до проблем культуры в их тесной связи с историей.