6. Поступове обмеження та ліквідація української державності

Після переходу І. Мазепи на бук Карла ХІІ, російська політика щодо України все більше спрямовувалась на ліквідацію залишків української автономії. Її проявами було обмеження політичних “прав та вольностей”. Вже за гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) почалося таємне стеження за гетьманом, а у випадку зради, або народного обурення передбачалося застосовування “великоросійських полків”. Неймовірно важким тягарем на плечі українців лягли трудові примусові мобілізації на спорудження фортифікаційних будівель, канальні роботи, воєнні “низові” походи тощо. Козаків та посполитих “гоняли” до Петербурга, Астрахані, на Кавказ; вони воювали в Білорусії, Литві, Фінляндії. З воєн та примусових робіт додому поверталося від 30 до 60 %. У 1709 р. Петро І знищив Запорозьку Січ. Крім постійних гарнізонів, розквартированих в у фортецях та містах України, Петро І розмістив ще 10 драгунських полків, утримання яких важким тягарем лягало на плечі місцевого населення.

Суттєві обмеження були і в економічній політиці царату щодо України. Фактично Петро І скасував вільну українську торгівлю. Суттєво підривала економіку практика збування мідних грошей в Україні, в той час як золоті та срібні монети залишалися в обігу в Росії та осідали там у державній скарбниці.

Важливим елементом в розвитку економіки першої чверті XVIIІ ст. стало поширення ремесел і промислів. Більш централізованих форм набуло велике мануфактурне виробництво, які переважали у суконній, тютюновій, парусно-полотняній промисловості. До великих підприємств належали вівчарські ферми-“заводи”, що обумовлювалось зростаючими потребами ринку та армії. Але вони концентрувались переважно в руках російських купців.

Політичний тиск на Україну посилився з 1722 р., коли Петро І видав особливий указ про створення Першої малоросійської колегії (1722-1727), яка перетворювалася на вищий судовий, контролюючий та наглядовий орган краю. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, доручивши управління чернігівському полковникові Павла Полуботку (1722-1723). Він намагався протидіяти Малоросійській колегії, відновити козацькі “права і вольності”. За свої незалежні погляди гетьман дуже швидко потрапив до Петропавловської фортеці, де і помер. Петро І придушив спробу старшинської опозиції відстояти свої політичні і соціальні права.

Через постійні війни, що вела Російська імперія, у яких Україна виступала основним плацдармом та тилом російських військ, царат вимушений був йти на поступки козацькій старшині. 1 жовтня 1727 р. на старшинській раді у Глухові за наказом Петра ІІ було обрано нового гетьмана – сімдесятирічного миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734). Гетьман домігся скасування Малоросійської колегії, започаткував державну скарбницю та створення кодифікаційної комісії для складання кодексу діючих в Україні законів. Внаслідок п’ятнадцятилітньої роботи в 1743 р. комісія завершила складання цього кодексу, що отримав назву “Права, за якими судився малоросійський народ”. Проте Сенат не затвердив кодексу. Як історично-юридичну пам’ятку кодекс було видано 1879 р. у Києві.

Після смерті Д. Апостола, цариця Анна Іванівна (1730-1740) при дворі якої було засилля німців (Бірон, Мініх, Остерман та ін.), не дозволила обрання нового гетьмана, а призначила управління Лівобережною та Слобідською Україною т.зв. “Правлінню гетьманського уряду”. Цей період увійшов в історію як час свавілля російських чиновників, терору “Таємної канцелярії” проти місцевого населення та його русифікації. Українські землі були знову втягнуті у російсько-турецьку війну (1735-1739), під час якої зазнали значних матеріальних та людських втрат.

За царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761) поглинання України Російською імперією тимчасово загальмувалася. У 1750 р. було дозволено обирати гетьмана, яким став Кирило Розумовський (1759-1764). Однак і новообраний гетьман мав багато обмежень. Вимушений діяти з волі цариці. гетьман між тим намагався покращити політичну ситуації в Україні: від розробив судову реформу, відновив збори козацької старшини на зразок польського сейму, провів модернізацію українського війська, виношував плани відкриття у Батуріни університету.

Однак з приходом до влади Катерини ІІ (1761-1796) становище в Україні різко погіршилося. Саме з цього часу починається регресивний хід української історії, коли вона втрачає свій власний шлях розвитку, стаючи частиною Російської імперії. У 1764 р. ліквідовується гетьманство, замість якого було створено Другу малоросійську колегію (1764-1781) на чолі із генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

1775 р. царат знищив Запорозьку Січ. У 1781 р., із ліквідацією полково-сотенного адміністративного устрою, – й залишки козацької автономії. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва. Скрізь була заведена єдина для Російської імперії єдина система адміністрації. У 1783 р. вийшов указ царської військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення регулярних карабінерних полків за російським зразком. Козаки перетворювались на окрему групу привілейованих державних селян. 1783 р. юридично було оформлене кріпацтво. За наказом Катерини ІІ до Петербурга вивезли козацькі військові клейноди. Із виданням “Жалуваної грамоти дворянству” (1785) фактично на службу Російській імперії стала переходити українська шляхта.

Отже, на кінець XVIIІ ст. царизм ліквідував українську автономію. На українських землях була введена загальноросійська система адміністрації, основна маса селян стала кріпаками. Феодально-кріпосницький лад та колоніальний гніт досягли свого апогею.

Не кращим було становище Правобережної України, яка знаходилась під владою Польщі. У першій чверті XVIIIст. панщина досягала 4-6 днів на тиждень. Крім того селянин платив грошовий чинш і давав натуральну данину, виконував повинності в “додаткові” дні. Становище селян погіршувалося орендною системою та пропінацією (від лат.propinare – пити за здоров’я, частувати ) – виключне право пана на вироблення та продаж міцних напоїв. Феодали змушували селян купувати в їхніх шинках горілку, тим самим привчаючи селян до пияцтва. Поміщики мали монопольне право на помол зерна, продаж дьогтю, селітри.

Посилення національного та соціального гноблення народних мас призводило до широкого народного протесту, який виливався у різних формах: втечі селян на Запоріжжя, розгром та підпали панських маєтків, убивства орендарів, лихварів. Самим потужними стали гайдамацькі рухи – масові народні повстання, що розгорнулися на Правобережжі у XVIIIст.