5. Національна політика в Україні

Після усунення М. Хрущова керів­ництво країни прагнуло зберегти у пом'якшеному вигляді сталін­ську адміністративну систему. В Україні цей курс у брежневський період здійснювали перші секретарі КП України П. Шелест і В. Щербицький.

В Україні у 60—70-х роках у боротьбі за націо­нальні права викристалізувався дисидентський рух . Його початок було закладено ще в 50-х роках. Серед груп, що стояли у витоків, стояла Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) утворену в 1959 році. Проект програми Спілки написав один із її орга­нізаторів юрист Л. Лук'яненко. В ній піддавались критиці недоліки післякультівського періоду , вказувалося на обме­ження прав профспілок, на становище селян і ін. Особли­вій критиці піддавалась національна політика України впро­довж усього періоду існування радянської влади. За таких обставин робився висновок — Україна повинна вийти із складу СРСР та стати незалежною, самостійною державою. Арешти припинили діяльність спілки, яка практично запо­чаткувала конституційний шлях національно-визвольної бо­ротьби.

Помітним етапом у боротьбі проти русіфікацІЇ, за належ­не місце української мови в УРСР була конференція з пи­тань культури української мови, організована у лютому 1963 р. Київським університетом та інститутом мовознавства АН УРСР. Конференція перетворилась в публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР. Процес деформації міжнаціональних відносин супроводжу­вався відповідним «теоретико-юридичним обгрунтуванням. Закрема, значної шкоди розвитку національних відносин завдала теза про вирішення національного питання в СРСР, ака активно пропагувалась без реальних спроб аналізу справжньої суті проблеми. Специфічне розуміння поняття «інтернаціоналізм», абсолютизація категорій «зближення націй» на практиці виявилося в республіці у витісненні ук­раїнської мови з багатьох сфер суспільного життя, наступі на українську культуру.

Не випадково деякі представники української інтеліген­ції били на сполох, намагалися щось зробити, щоб випра­вити становище, хоч декому це дорого коштувало. Чесна праця І. Дзюби «Антернаціоналізм чи русіфікація?» при­несла поневіряння автору. Під ударами тоталітарного режи­му пішли з життя поети Василь Симоненко, Василь Стус, прозаік Григорій Тютюнник та інші.

Не уник звинувачень у націоналізмі і перший секретар ЦК КП України П. Шелест, який у травні 1972 року був усунутий з цього поста, його діяльність показала, що дехто навіть з партійної аристократії, занурившись в національне життя країни свого походження, стає небезпечним москов­ському центру. В своїй книзі «Україна наша радянська» П. Шелест, за визначенням ЦК КПРС ідеалізував україн­ську давнину, писав, що Запоріжжя було колискою демократизму, наче закликав письменників до того, щоб вони підносили ті часи. Проте величні культурні досягнення, які створював український народ, входили в протиріччя з тезою Л. Брежнєва, що всі свої багатства українці отримали лише завдяки допомозі російського народу. Тому прояви україн­ського сентименталізму в книзі П. Шелеста були тлумачені як шкідливі і стали причиною його усунення. Невдоволення Москви викликало і те, що П. Шелест надмірно «ослабив віжки», надто багато дозволяв українській інтелігенції, проявив не­здатність покласти край вільнодумству і зупинити рух диси­дентів. Варто зазначити, що без відповідної атмосфери се­ред партійної верхівки книга П. Шелеста не змогла б з'явитися. Отже рідна стихія, рідна національна культура, мова, історія жевріла в душах навіть особливо черствих людей, пом'якшувала їх жорсткий характер і серце. У січні 1972 року по Україні прокотилася хвиля обшуків і арештів, яка набула величезних масштабів і перетворилася у справжній погром національно-культурних сил України. Бу­ло арештовано велику кількість людей, а в пресі ж згаду­вались імена тільки трьох чоловік: І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Чорновіла. Були проведені обшуки у І. Дзюби, онучки «Каменяра» Зіновії Франко, російського письменни­ка Віктора Некрасова.

Поет, літературознавець і літературний критик з Донець­кої області Василь Стус був засуджений у 1972 році і від­бував 5 років у таборі особливого призначення в Пермі і трирічне заслання в Сибіру. Під час першого ув'язнення та­бірна адміністрація знищила близько 600 творів Стуса, напи­саних на протязі всіх років його дотабірного життя, як ори­гінальні вірші, так і переклади Гете, Кіплінга їн. Але поет не втратив присутності духу і продовжував писати далі вір­ші, сповнені рішучості продовжувати боротьбу і проникнуті вірою у світле майбутнє.

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що вам, лукаві судді, не клонюся

В передчутті недослідимих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

Зненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я поверну

І в смерті обернуся до життя.

Вийшовши на свободу В. Стус повернувся в Київ і пра­цював робітником на одному з заводів у ливарному цеху. З часом він приєднався до Київської гельсінської групи. 18 травня 1980 року за «антирадянську агітацію і пропаган­ду» його було знову арештовано.

У 1972 році наступником П. Шелеста став В. Щербицький — давній соратник Л. Брежнєва по Дніпропетровську. Політика русіфікації в Україні отримала тим самим новий поштовх. Особливо виразно це позначалось на мовній про­блемі. В той час не було прийня­то жодної постанови про покращення викладання і розвиток української мови. Запровадженню російської мови було на­дано «зелену вулицю», і починалося воно з дошкільних ди­тячих установ. В Україні переважали російські дитсадки. Але й ті, що вважались українськими, були значною мірою русифіковані, бо при доборі вихователів і співробітників пе­ревага надавалась тим, хто володів російською мовою. Біль­шу частину вищих учбових закладів було русифіковано: вступні іспити і початкова стадія навчання в них проводияась російською мовою. В столиці України — Києві викладання українською мовою проводились лише на деяких фа­культетах та кафедрах університету.

Організація системи вищої освіти впливала на мову ви­кладання в шкільній системі. Знання російської мови дава­ло перевагу при вступі у вищі учбові заклади. Внаслідок утворювалась атмосфера відтоку з українських шкіл в ро­сійські, що дозволяло розширити мережу російських шкіл за рахунок українських. В містах Донбасу і Криму українських шкіл майже не було. В таких містах як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса, Харків, Херсон і багать­ох інших були тільки окремі українські школи, та й ті, в основному, у передмістях. Внаслідок такої політики, яка послідовно впроваджувалась на протязі більше 15 років, ро­сійська мова витіснила українську з усіх сфер суспільного життя. Українська мова фактично збереглась лише в селах і серед незначної частини української інтелігенції, переваж­но гуманітарної. В 70-ті — першій половині 80-х років в Києві і обласних центрах українські та змішані російсько-українські школи становили лише 28%, а російські — 72%. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16% та 84%.

Асиміляторські заходи через культурну і мовну близь­кість росіян та українців давали бажані для московського керівництва результати. Проте, українська мова, культура, історія не згасали.

Отже, оцінюючи стан розвитку національної політики в Україні в 70-х — першій половині 80-х років, потрібно зазна­чити, що і в цій делікатній сфері панував диктат центру. Політика зросійщення викликала протест у національно свідомої частини населення і набувала полі­тичного забарвлення, особливо на початку 80-х років, хоч широкої підтримки у громадян не набула, як через репре­сивні заходи, так і тому, що не дуже хвилювала більшість населення України .

Таким чином, розпочаті після XX з'їзду КПРС багатообіцяючі реформи не відбулись або виявились невдалими.

Господарський механізм після 1964 р. не було оновлено. Намітився відхід від тих нерішучих кроків, що були зроб­лені в другій половині 50-х – першій половині 60-х рр. Адміністративно-командна система увійшла в стан «застою».

Перемога консервативної тенденції в політичному, соці­ально-економічному та національно-культурному плані ста­ла закономірним явищем. В об'єктивно складний процес ре­форм не було залучено широкі народні маси. Реформи не стали їх кровною справою. Політична система вимагала корінної перебудови.