4. Історичне значення Київської Русі

Київська Русь – могутня європейська держава – відіграла величезну роль як в історії України, так і у світовій icтopiї. Вона започаткувала державність, традиції якої стали взірцем для багатьох поколінь українського народу в боротьбі за незалежність. Ця боротьба врешті-решт привела до пере­моги — створення в ХХ ст. суверенної держави України.

З icтopiї Київської Pyci слід взяти великий урок: тільки єдність народу i могутність держави є запорукою успішного вирішення історичних завдань розбудови демократичного громадянського суспільства.

Об'єднавши під своєю владою східних слов'ян, Давньоруська держава врятувала їx від знищення i поневолення з боку інших держав i народів. Створення єдиної централізованої держави Київської Русі сприяло швидкому розвитку виробничих сил, прогресові у землеробстві, ремісництві, торгівлі, заснуванні великих міст.

У надрах Давньруської держави виникли i розквітли мова, писемність, література, мистецтво i архітектура, які стали почат­ком розвитку духовного життя i культури українського, білоруського i pociйського народів.

Київська держава на Сході Європи відіграла ту саму роль, що її в Західній Європі відіграла iмперія Карла Великого. Впродовж 200 років вона заступала шляхи східним степовим кочівникам, рятуючи Візантію i Західну Європу від поневолення.

Велике історичне значення Київської Pyci полягає і в тому, що вона виступала східним форпостом європейського християнського cвіту, сприяла розвитку широких торговельних зв'язків з Візантiєю, Угорщиною, Німеччиною, Швецією, Норвегією, Францією, Англією, Польщею, Чехією i Болгарією.

Водночас не менш важливим i повчальним уроком є негативний історичний досвід Київської Pyci, пов'язаний з її роздрібненням на окремі князівства та уділи. Міжкнязівські чвари i міжусобні війни поступово знесилили Русь, і вона не витримавши монголо-татарської навали, зійшла з історичної сцени.

Тема 3. Українські землі в XIV – XVIII ст.

Особливості політичного та соціально-економічного становища українських земель в складі Литви та Польщі.

Українське козацтво. Запорозька Січ.

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Утворення Української козацько-гетьманської держави.

Руїна, її ознаки та наслідки.

5. Доба Мазепи.

6. Поступове обмеження та ліквідація української державності.

1. Особливості політичного та соціально-економічного становища українських земель у складі Литви та Польщі.

Після занепаду Галицько-Волинської держави (1340 р.) українські землі стають легкою здобиччю для сусідніх держав, перш за все Польщі та Литви. Під впливом Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяслівщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування ВКЛ на руські території стало “зрущення” литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацію земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнами закріплювалися родові землі.

Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio – приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Проведення Ягайлом відкритої пропольської політики щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської, активний наступ на інтереси литовсько-руської шляхти призвів до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.

Литовська держава почала поступово послаблювати руський елемент за рахунок посилення польського. Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським став молодший Ольгердович – Свидригайло, який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. з 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Для зміцнення своїх позицій, Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині. Удільним князем тут став Олелько (Олександр) (близько 1441-1455), а потім його син Семен Олелькович (1455-1470). Відновилося удільне князівство і на Волині (разом із Східним Поділлям), князем якого, перейшовши на бік Казимира, став Свидригайло (1445-1452 р.). Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства – повіти – волості.

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так зв. “змова князів”, яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом “як найпершого з-поміж усіх інших”.

Наприкінці XV ст. – початку XVІ ст. у боротьбу за українські землі активно включилося Московське царство. Московсько-литовське протистояння тривало з перервами протягом 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр. У цій війні 1503 р. Литва втратила 19 міст Чернігово-Сіверщини, які відійшли до Московської держави.

Спробою згуртували суспільство перед постійною зовнішньополітичною загрозою стали Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр., у якому було синтезовано норми звичаєвого права Литви, “Руської Правди”, польських, західноєвропейських судебників, римського права тощо. Литовські статути закріплювали ті соціально-економічні зрушення, які сталися протягом XІV – XVІ ст.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку фільварків (хутір). Фільварок – багатогалузеве господарство, орієнтоване на ринок і основане на панщині та кріпацькій праці селян. Поширенню фільваркової системи сприяла земельна реформа т.зв. “волочна поміра”, запроваджена згідно p “Уставою на волоки” (1557 р.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам “хартії” (грамоти) на т.зв. Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління. У XІV–XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам’янець-Подільський, Кам’янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

Логіка політичних змагань ВКЛ та Польщі, знайшла своє завершення в об’єднанні цих держав у “єдину спільну Річ Посполиту”. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. відбулося злиття двох держав, які управлялися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як король польський і князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні відносини, хоча свого державного існування не припинила. Однак всі українські землі (Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. Порушення моделі та логіки політичного розвитку, відмова від релігійної толерантності (Берестейська унія 1596 р., що запровадила нову християнську конфесію – греко-католицьку церкву ) наприкінці XVІ – початку XVІІ ст. призвели до кризи, а потім і занепаду Речі Посполитої.