Цивільне_право_екзамен

будинки із закінченим будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої ради на підставі документів, які "встановлюють право власності (пра-вовстановлюючих документів)" відповідно до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема, зазначалися: свідоцтва про право власності, договори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право власності на спадщину, акти відведення земельної ділянки під будівництво та акти державної комісії про введення будинку в експлуатацію.

Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затвердженням Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству 13 грудня 1995 p. Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Мінюсті України 19 січня 1996 р. за № 31/1056. Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. за № 399/2839 була затверджена Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, у зв'язку з чим зазначені Правила втратили чинність. Відповідно до цієї Інструкції до об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, зокрема, віднесені: будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані неокремих земельних ділянках, квартири багатоквартирних будинків. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у наявності у продавця права власності на відчужувану нерухомість.

В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нотаріального посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об'єкта приватизації підлягає

нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів протягом одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль не зазначено, якого законодавства). По-іншому було вирішено це питання у первісній редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпорядження цим об'єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп.

На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під переходом прав володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід права власності. Але вже сама назва цієї статті — "Право власності" — знімає подібні сумніви. Введення в закон зазначеної норми інакше як унікальною казусною ситуацією назвати не можна, адже мабуть вперше в законодавчій практиці визнано можливість виникнення права власності у набувача майна до укладення договору купівлі-продажу (в даному випадку — об'єкта приватизації).

Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідчуваному в нотаріальному порядку з

наступною реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут уже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об'єкта приватизації

(переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак у подальшому ще глибше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за яким договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу, і покупець зобов'язаний здійснити обумовлені платежі протягом ЗО календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації. Тим самим законодавець знову дав привід для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 закону щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.

На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Тому цілком обгрунтовано законодавець у новій редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 p.' усунув цю недоречність шляхом введення норм про те, що "право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу" (ст. 22). І

хоч у цій статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це розуміється само собою,

оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.

Дещо по-іншому розв'язано це питання у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2. У ст. 27 цього закону визначено, що "право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-

продажу". Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Проте наявність подібних розбіжностей у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому процесі. На наш погляд, більш вдало вирішено питання права власності на об'єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.

Певним чином врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і

одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (державні адміністрації),

форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). При цьому такий порядок переходу права власності встановлений незалежно від правової підстави набуття земельної ділянки у власність — у

порядку безоплатного надання землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а

також на підставі успадкування, купівлі-продажу, дарування та обміну, одержання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Наведене означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність — у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-правових підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими угодами такого самого порядку переходу до набувача права власності, як і для випадків безоплатної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизна-ченим, зокрема в період від

моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей проміжок часу проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодавче визначеного терміну здійснення такої реєстрації.

Особливий порядок переходу права власності встановлений Указом Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1994 р. У п. 8 цього Указу зазначається, що право власності покупця на земельну ділянку, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівництва, виникає з моменту реєстрації свідоцтва про власність місцевим органом Державного комітету України по земельних ресурсах, про що робиться відповідний запис у земельно-кадастрових документах і що посвідчується державним актом на право власності на землю.

Отже, в даному випадку право власності на придбаний покупцем об'єкт незавершеного будівництва виникає після видачі державного акта на право власності.

У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках (ст. ЗО). Так, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець)

земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. При цьому право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перелічених у ст. ЗО Земельного кодексу, посвідчується радами народних депутатів'. Таким чином, при відчуженні громадянами будівель і споруд земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, обумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладеного за участю громадянина, в державних органах (БТІ).

Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.)

державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м

загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).

Таким чином, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у

власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квартири (жилого будинку) від одного власника до іншого

(від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного

договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким має бути момент видачі свідоцтва про право власності,

а його реєстрація є лише адміністративним актом.

За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність правового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а)

встановити найкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набувачем (наприклад, 10 днів); б)

зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження нерухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в)

зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

На наш погляд, у новому ЦК України варто зберегти випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР. Водночас необхідно врахувати вже введені новими законодавчими актами особливі випадки визначення моменту виникнення права власності, а також окремо передбачити цей момент щодо новостворюваного майна.

.

59.Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку (ст. 1).

Право власності на доходи громадян від підприємництва виникає лише у осіб, визнаних суб'єктами підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво"

підприємцями можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності. У встановленому законом порядку проводиться державна реєстрація підприємництва, а для деяких видів діяльності підприємець має одержати також спеціальний дозвіл (ліцензію).

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (особисто) або шляхом утворення (одноособове чи спільно з іншими громадянами) юридичної особи. В останньому випадку він формально не набуває статусу підприємця, але водночас стає власником (співвласником)

створеного підприємства і може при цьому виконувати необхідні управлінські функції, одержуючи за це відповідну плату. Отже, за чинним законодавством громадянин може вважатися підприємцем лише тоді, коли він одноособове займається підприємництвом. Очевидно тут має місце певна недосконалість законодавчого визначення статусу підприємця, оскільки за такого підходу доходи громадянина — власника навіть індивідуального приватного підприємства — не повинні вважатися підприємницькими, а відтак стає невизначеним режим цих доходів.1

Не повинна визнаватися підприємницькою діяльність громадянина з виробництва продукції,

виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею, яка не є систематичною (регулярною), якщо вона була вчинена з метою одержання прибутку. Наприклад, громадянин, який створив ту чи іншу річ (скульптуру, прилад, інструмент тощо) має право продати Ті за будь-яку ціну, а одержана сума

надходить у його власність на законній підставі, тобто як доходи, одержані громадянином від індивідуальної праці.' Складним є питання про зміст самого поняття "систематичності" діяльності,

оскільки в Законі України "Про підприємництво" не можна знайти на нього чіткої відповіді. Між:

тим у Декреті Кабінету Міністрів "Про податок на промисел" від 17 березня 1993 p.1 було зазначено,

що платниками податку на промисел є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємництва і здійснюють не систематичний, не більше чотирьох раз протягом календарного року, продаж вироблених, перероблених та куплених продукції,

речей, товарів. Тобто можна дійти висновку, що зазначений податок на промисел стягується за умови вчинення громадянином таких дій від двох до чотирьох раз. А відтак, до громадянина, який вчинив подібні дії більше чотирьох раз, мають застосовуватися відповідні положення законодавства про підприємництво, у тому числі і про відповідальність за порушення їх.

Різновидом підприємництва є діяльність громадян з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації з утворенням селянського (фермерського) господарства відповідно до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Водночас у ст. 1 зазначеного закону передбачається, що його дія не поширюється на сільськогосподарську діяльність громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом і городництвом, а відтак діяльність таких громадян не вважається підприємництвом. Законодавством України для громадян, які ведуть особисте підсобне господарство, встановлено спеціальні податкові пільги, зокрема доходи громадян від продажу вирощеної в такому господарстві продукції рослинництва і бджільництва, худоби, кролів, нутрій,

птиці як у живому вигляді, так і продуктів їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки (ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян)2. Такі доходи не декларуються і не оподатковуються незалежно від кількості продаж виготовленої продукції. Це означає, що громадяни набувають право власності на зазначені доходи на загальних підставах.

У всіх випадках не повинна вважатися підприємницькою діяльність громадянина зі створення майна для задоволення власних потреб або потреб його сім'ї. Правовою підставою виникнення у громадянина права власності на таке майно слугує факт створення його власною працею (якщо така діяльність прямо не заборонена законом).

Значно складнішим є процес виникнення у громадян права приватної власності на доходи,

одержувані від підприємницької діяльності створених ними підприємств з правами юридичної особи.

Справа в тому, що громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, за чинним законодавством не набуває статусу підприємця. У

такому разі суб'єктом підприємництва стає створена юридична особа, яка приймає на себе відповідні обов'язки перед своїми засновниками (засновником). Підприємство, зокрема, зобов'язане здійснювати діяльність відповідно до установчих документів (установчого договору, статуту)

юридичної особи, передавати засновникові (іншій уповноваженій особі) обумовлені в цих документах доходи, одержані від підприємницької діяльності. Законодавчими актами та установчими документами визначається порядок формування і виплати цих доходів, правовий режим яких поставлений у залежність від організаційно-правової форми підприємства.

Наприклад, за Законом України "Про підприємства в Україні" громадянин має право створити приватне підприємство, основане на його власності, з правом наймати робочу силу. Зрозуміло, що такий громадянин є єдиним власником усього цілісного майнового комплексу такого підприємства'.

Йому також належить право одноособове визначати порядок використання доходу від господарської чи іншої діяльності створеної ним юридичної особи (після здійснення усіх обов'язкових платежів і розрахунків). Незважаючи на те, що засновник приватного підприємства є його єдиним власником,

автоматичного виникнення у нього права власності на одержані підприємством доходи не відбувається. Лише після передачі громадянину-засновнику вони стають власністю останнього.

Навіть тоді, коли громадянин-засновник є керівником вчасного підприємства, має бути певним чином зафіксована передача одержаних доходів у його власність.

Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" громадяни, як і юридичні особи,

можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств того чи іншого виду

(акціонерного, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного або командитного товариства). Засновники і учасники передають товариству свої майнові вклади, які оцінюються у грошовому виразі і становлять частку кожного з них у статутному фонді. Розмір цього вкладу безпосередньо впливає на розподіл доходів засновників і учасників товариства, що визначається установчими документами. У Законі України "Про господарські товариства" передбачено конкретні підстави обов'язкового нарахування з чистого прибутку дивідендів та інших можливих майнових розрахунків між товариством та його засновниками (учасниками), а саме: настання терміну розподілу прибутків; вихід або виключення учасника з товариства; припинення діяльності товариства. Таким чином, для громадян, які стали засновниками і учасниками господарського товариства, одержання доходів у вигляді виплачених дивідендів чи в іншій формі розподіленого прибутку є основною правовою підставою виникнення права приватної власності'.

Чинним законодавством передбачено також особливі умо-ьіі виникнення права власності у членів колективного сільськогосподарського підприємства, споживчого кооперативу чи іі.шого кооперативного утворення, які мають у ньому відповідний майновий вклад (пай, пайовий внесок тощо), у членів селянського (фермерського) господарства.

Одержані громадянином доходи у вигляді дивідендів, нарахованих відповідно до майнового вкладу,

паю чи пайового внеску, в податковому законодавстві виділяються в окрему категорію, що впливає на розмір їх оподаткування. Так, на суми, одержувані громадянами — засновниками і учасниками підприємства — у вигляді дивідендів за акціями та внаслідок розподілу прибутку (доходу) цих підприємств та інших корпоративних прав, податок нараховується до джерел виплати у складі сукупного оподатковуваного річного доходу за ставкою 15% (ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян"). За чинним законодавством засновники, учасники,

акціонери підприємства (акціонерного товариства) не визнаються підприємцями у власному розумінні цього поняття. Тому і їхні доходи не вважаються підприємницькими.

Підприємницькою діяльністю має право займатися кожний дієздатний громадянин. Водночас існують і певні обмеження. Так, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, особи, які

мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини (ст. 2 Закону України "Про підприємництво"). Заборонено також займатися підприємницькою діяльністю державним службовцям безпосередньо чи через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством (ст. 16 Закону України "Про державну службу"). В обох випадках встановлені обмеження мають на меті запобігти можливим зловживанням у сфері підприємництва і обумовлені вони відповідно скоєнням особою злочину і перебуванням на певній посаді. Однак, якщо в першому випадку обмеження стосуються як підприємницької, так і іншої діяльності, то в другому випадку вони стосуються лише підприємницької діяльності. Таким чином, можна дійти висновку, що державні службовці можуть виступати засновниками підприємницьких юридичних осіб. Іншими словами, це означає, що така заборона має стосуватися лише тих державних службовців, які вирішили обрати індивідуальну форму підприємництва без утворення юридичної особи.

Загальновідомо, що у юридичних осіб можливості одержувати доходи можуть бути незрівнянно більшими порівняно з можливостями індивідуальних підприємців. Тому позицію законодавця щодо такого підходу до встановлення заборон у сфері підприємництва не можна назвати виваженою.

Чіткіші критерії для встановлення обмежень окремим категоріям громадян займатися певними видами діяльності закладені в Законі України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 p.1,

згідно з яким державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави,

не має права, зокрема:

— займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб,

бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

— входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо,

організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Розбіжності у вирішенні цього питання у зазначених законодавчих актах очевидні, а тому в майбутньому вони мають бути усунуті.

Виникнення у громадян права власності за договорами та іншими правочинами. За цією похідною правовою підставою формується переважна частина власності громадян. Нове законодавство надало громадянам нарівні з юридичними особами майже однакові, за незначними винятками, можливості в одержанні майна у приватну власність на основі угод. Головною умовою виникнення у громадян права приватної власності на основі угод є додержання ними та їх контрагентами загальних і спеціальних правил щодо здійснення правочинів, оскільки за угодами, визнаними недійсними, право власності на одержане за ними майно не виникає.

Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок успадкування майна. Умови переходу майна у власність за даною юридичною підставою визначаються нормами інституту спадкового права. Ними, зокрема, передбачається, що спадкування здійснюється за заповітом і за законом особами (як фізичними, а в певних випадках і юридичними),визнаними спадкоємцями. Право на успадкування майна виникає лише у разі смерті громадянина-спадкодавця за умови прийняття спадщини спадкоємцем'.

Майно юридичних осіб, діяльність яких припинена внаслідок реорганізації або ліквідації, переходить

до інших осіб або держави за правилами, встановленими їх статутами та чинним законодавством,

тобто не в порядку спадкового пра-вонаступництва.

Виникнення у громадян права приватної власності внаслідок приватизації об'єктів державної власності. Умови одержання громадянами державного майна у власність за даною юридичною підставою визначаються Державною програмою приватизації майна державних підприємств,

законами України "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного житлового фонду",

Декретом Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" та іншими законодавчими актами.

Приватизаційним законодавством передбачено приватизувати певну частину державної власності за відповідними приватизаційними паперами, які є особливим видом державних цінних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери").

Право на одержання у власність таких паперів мають лише громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах у період, що визначається Державною програмою приватизації. Отже, набути у власність державне майно за приватизаційними паперами може обмежене коло осіб. Такого права не мають юридичні особи,

іноземні громадяни та особи без громадянства. Вони можуть брати участь у приватизації на сплатних засадах у порядку, визначеному приватизаційним законодавством. На таких самих засадах мають право брати участь громадяни України, які бажають придбати об'єкти приватизації державного майна.

Одержані громадянином приватизаційні папери стають його власністю, а тому успадковуються як і будь-яке інше майно у разі смерті їх власника. За чинним законодавством у разі смерті громадянина,

який не одержав приватизаційні папери за будь-яких причин, право одержання належних до видачі померлому паперів не успадковується. Такий підхід до вирішення даної проблеми призвів до того,

що у зв'язку з уповільненим процесом приватизації сотні тисяч громадян через об'єктивні причини так і не змогли реалізувати своє право на одержання приватизаційних паперів, а відтак не змогли передати це право своїм спадкоємцям. Нині процес видачі приватизаційних паперів припинено.

Громадянам України з 1 вересня 1992 p. було надано право відкривати приватизаційні депозитні рахунки в установах Ощадного банку на підставі платіжного приватизаційного доручення на кожний вид приватизаційних паперів (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони) за номінальною вартістю. У Державній програмі приватизації номінальна вартість майна, яке безоплатно має передаватися громадянам, встановлювалася в розмірі ЗО тис. крб., який згодом індексувався з урахуванням інфляційних процесів.

Указом Президента України "Про заходи по введенню в готівковий обіг іменних приватизаційних майнових сертифікатів" було істотно спрощено порядок використання громадянами України приватизаційних майнових сертифікатів. Відповідно з 2 січня 1995 p. почалася видача громадянам готівкових приватизаційних майнових сертифікатів у п'яти областях (Житомирська, Запорізька,

Кіровоградська, Хмельницька, Київська) та у м. Києві, де відбулися перші сертифікати! аукціони, азі лютого 1995 p. — в усіх регіонах України. Приватизаційні майнові сертифікати видаються лише тим

громадянам, які раніше не використали повністю або частково приватизаційні депозитні рахунки.

Термін їх видачі і використання не раз продовжувався.

Одержавши сертифікат, громадянин має право використати його для придбання акцій відкритого акціонерного товариства на сертифікатному аукціоні, для придбання цінних паперів інвестиційного фонду чи компанії, доручити довірчому товариству вкласти його в акції підприємства, що приватизується.

Указом Президента України "Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку та Укрдержстраху" від 24 листопада 1994 p. було передбачено видачу компенсаційних сертифікатів громадянам, у яких залишилися вклади в Ощадному банку України або які уклали договори довгострокового страхування з Укрдержстрахом за станом на 2 січня 1992 p., чи їх спадкоємцям на відповідну суму компенсації, розрахованої за прийнятою методикою. Компенсаційні сертифікати вільно обертаються і використовуються лише для придбання акціонерних товариств, які створюються у процесі приватизації.

Серед інших підстав виникнення у громадян права власності слід виділити такі:

а) одержання дивідендів від цінних паперів і вкладів у кредитних установах;

б) отримання пенсій, різних державних допомог, стипендій тощо;

в) отримання грошових сум чи іншого майна в порядку відшкодування заподіяної шкоди;

г) отримання коштів за аліментними зобов'язаннями;

д) правомірне заволодіння дарами природи;

е) отримання різних премій (наприклад, за досягнення в галузі науки, культури, мистецтва), виграшів

(наприклад, лотерейних), призів (наприклад, від участі в конкурсах, спортивних та інших змаганнях).

Звичайно, для виникнення за переліченими та іншими можливими підставами права власності також необхідне додержання тих чи інших умов.

Певні юридичні факти необхідні і для припинення права приватної власності громадянина. Вони можуть бути спільними для всіх суб'єктів права власності або специфічними, притаманними лише громадянам. Значна частина юридичних фактів може бути юридичною підставою виникнення права власності і водночас його припинення. Так, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і водночас виникнення його у покупця. Проте так буває не завжди. Створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини,

іншої речі веде лише до виникнення права власності. Припиняється право власності у разі споживання фізичною особою продуктів харчування. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв'язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту. Припинення права приватної власності можливе також всупереч волі громадянина-власника (внаслідок реквізиції,

конфіскації, націоналізації і т. ін.).

§ 3. Здійснення громадянами права приватної власності Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою

можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права

власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад,

стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому,

визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України,

діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула:

дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників.

Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння,

користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї.

Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб.

Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як