Цивільне_право_екзамен

захист — лише результат реалізації особою права на захист'. Такий підхід до визначення правової охорони та правового захисту, безперечно, заслуговує на підтримку, хоч і має певні вразливі місця.

По-перше, автор дещо протиставляє правовий захист правовій охороні, по-друге, не включає до правового захисту самі цивільно-правові засоби (способи) відновлення порушеного права, без яких особа взагалі не може реалізувати своє право на захист.

Такого протиставлення прагнула уникнути Я. М. Шевченко, яка вважає, що "поняття охорони включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також і заходи, спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення чи оспорювання їх, а саме — захист (охоронні норми)"2. Отже,

автор прямо визнала правовий захист складовою частиною правової охорони.

Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, у т. ч. і права власності, та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.

У нормотворчій діяльності досить часто застосовуються поняття "охорона" і "захист" без чіткого розмежування їх і без додержання при застосуванні їх у законодавчих актах певних однакових критеріїв. Так, закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на промислові зразки" містять як загальнорегулятивні, так і захисні норми. Зокрема, в Законі України "Про захист прав споживачів"

лише кілька статей стосується безпосередньо захисту порушеного права споживача (статті 4, 14, 16, 20 та 24), а інші мають загальнорегуля-тивний характер, тобто регулюють відносини у їх позитивному стані (закріплюють правові гарантії існування права, умови його здійснення тощо).

У деяких статтях ЦК України передбачаються положення як про охорону, так і про захист цивільних прав. Так, у ст. 5, у якій, зокрема, записано, що "цивільні права охороняються законом",

встановлюється загальноохоронний принцип, який гарантується усією правовою системою.

Водночас, у ст. б, яка має назву "Захист цивільних прав" визначається та частина правоохоронного механізму, що вступає в дію у разі порушення суб'єктивного цивільного права. У проекті нового ЦК України (в редакції від 25 серпня 1996 р.) в загальній частині містяться норми щодо правового захисту, а норми щодо правової охорони передбачені лише у четвертій книзі, присвяченій праву інтелектуальної власності.

Правозахисні норми щодо права власності зосереджені в главі 13 "Захист права власності" (такий самий підхід простежується і у проекті ЦК). Дещо інші принципи закладені в Законі України "Про власність". Так, у главі 8 "Захист права власності" містяться: а) норми позитивного регулювання відносин власності (ст. 48); б) норми, що визначають механізм захисту у разі порушення права власності (статті 48, 52—54);

в) норми, що встановлюють відповідальність державних органів за порушення прав власників (статті

56 і 57). Більше того, деякі статті цього закону (статті 48 і 55) містять комплексні норми регулятивного та захисного характеру. Очевидно, така конструкція правових норм є вимушеною,

адже практично Дуже важко в законах здійснювати розмежування правових норм, покликаних врегулювати одні й ті самі відносини з метою досягнення кількох цілей водночас.

§ 2. Основні цивільно-правові засоби захисту права власності У ст. б ЦК України перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд,

арбітраж або третейський суд.

Так, цивільно-правовий захист цивільних прав здійснюється шляхом:

визнання цих прав;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

компенсації моральної шкоди;

припинення або зміни правовідносин;

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);

інших засобів, передбачених законом.

Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності.

Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.

У проекті ЦК України (у редакції від 25 серпня 1996 p.) коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 15 зазначається, що суд здійснює захист шляхом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують

право; 4) примусового виконання обов'язку в натурі; 5) припинення або зміни правовідносин; 6)

відшкодування збитків; 7) компенсації моральної шкоди; 8) визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування.

Основні речово-правові засоби:

—віндикаційний позов;

—негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту:

—позов про визнання права власності;

—позов про виключення майна з опису;

—позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов'язально-правові засоби:

—способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих У користування за договором);

—способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;

—повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Спеціальні засоби захисту:

—позови про визнання угоди недійсною;

—способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;

— способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52—54 закону) втручання державних органів.

§ 3. Віндикаційний позов Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування

май' на з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico —

захищаю, заявляю претензію, вимагаю). Її застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсальним захисним інструментом права власності в суспільстві будь-якої суспільно-економічної формації. Нормативне закріплення він дістав і в цивільному законодавстві радянського періоду, хоч і з певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.

Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", у якій зазначається, що "власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння". Проте у такій редакції ст. 50 виявилася малоефективною для застосування у практиці, оскільки в ній немає юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині застосовують ст. 145 ЦК України, конструкція якої виявилася юридичне досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності і в умовах ринкової економіки.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволо-діючий власник (фізичні і юридичні особи,

держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази

(свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину,

довіреність на розпорядження майном, договір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку2, а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може

і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 54 АПК України, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову — предмет і підставу1. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а

підставою — посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет «індикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці. Так,

рішенням Вищого арбітражного суду України від 3 жовтня 1994 p. було задоволене позов радгоспу

"Маяк" про витребування від Дівичківського сільського споживчого товариства приміщення магазину на підставі ст. 145 ЦК України і ст. 50 Закону України "Про власність", незважаючи на те,

що в суді був встановлений факт передачі магазину в експлуатацію відповідачеві1. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обгрунтуванням.

Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду.

Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуально-визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлюється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо. Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 145 ЦК України випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить

від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чинним законодавством (ч. З ст. 145 ЦК), якщо майно набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках.

Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з іх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився воло< діння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам.) За таких умов майно не витребується на підставі ст. 145 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом вини-, кає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить» ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив. майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з) відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника, і

Чому ж законодавець захищає інтереси добросовісного набувача? Це пояснюється тим, що добросовісний набувач не' повинен зазнавати збитків через помилки власника у виборі' контрагента.

Було б несправедливим позбавити добросовісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагент та вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір'ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 145 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати,

недобросовісним володільцем — відповідно до ст. 148 ЦК України та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Запроваджуючи поняття добросовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.

Такі понятійні критерії як "знав" і "повинен був знати" можуть дістати неоднозначне тлумачення, а

відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять

ознаки умислу, в другому — необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

У цивільному праві, як відомо, необережність має дві форми — проста і груба.

Отже на практиці може постати питання про те, який набувач має вважатися таким, що повинен був знати про неправомірність свого володіння, тобто чи достатньо для цього встановити хоч би просту необережність набувача. Іноді вважають, що для визнання набувача недобросовісним, досить лише грубої необережності з його сторони1.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 147

ЦК України гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Встановлення такого посиленого захисту цих об'єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.

§ 4. Негаторний позов Поряд з віндикаційним позовом не менш ефективним речово-правовим засобом захисту є негаторний позов.

Цей засіб захисту являє собою вимогу власника (або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.

Право на такий захист передбачене ч. 2 ст. 48 Закону України "Про власність", згідно з якою

"власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків". Фактично наведені положення якраз і містять елементи, властиві негаторному позову. Подібна стаття містилася в чинному ЦК України (ст. 149), але Законом України від 16 грудня 1993 p. була вилучена з нього.

Однак до переваг ст. 48 Закону України "Про власність" можна віднести надання власнику права вимагати також відшкодування збитків, чого не було в ЦК України.

Отже, негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі.

Позивачем цього позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем

— лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.

Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо інди-відуально-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права,

від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.

Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову пору-t шення припинились, то відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право в даному

випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права.

Потреба у застосуванні власником засобів негаторного захисту виникає тоді, коли, наприклад, інші особи зводять спо руди, саджають дерева, чим унеможливлюють підходи і під'їзд до будинку власника, спричиняють зсуви і обвали; одноособове займають приміщення, що мають перебувати у спільному користуванні всіх співвласників; здійснюють ремонт своєї квартири чи частини будинку таким чином, що це спричиняє перешкоди чи небезпеку для проживання інших співвласників.

Безперечно, позов власника (титульного володільця) може бути задоволений лише тоді, коли такі дії відповідача є неправомірними (наприклад, коли все це вчинялося без належного дозволу, з

порушенням правил забудови).

Негаторний позов може бути поданий на осіб, які самовільно зайняли нежилі чи жилі приміщення власника або які продовжують їх займати після припинення правової підстави, що раніше давала їм можливість користуватися ними.

Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

§ 6. Позов про визнання права власності Цей позов є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності. У

юридичній літературі існують різні погляди на правову природу цього позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є:

1)позовом, що супроводжує віндикаційний позов1;

2)видом негаторного позову2;

3)самостійним позовом3.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи. Насамперед важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне-правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про

сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління4.

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак — єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.

Так, арбітражний суд м. Києва розглянув справу за позовом Державного експортно-імпортного банку України до Державного комунального підприємства "Мета" про визнання за позивачем права власності та передачу йому 1146,3 кв. м нежилої площі в будинку №18/24 по вул. Менжинського в м. Києві. 4 лютого 1993 p. між сторонами спору укладено договір про часткове фінансування будівництва будинку побуту по вул. Менжинського 18/24. Відповідно до умов договору відповідач прийняв на себе зобов'язання після закінчення будівництва передати позивачеві у власність 1146,3 кв. м. Відповідач посилався на неможливість виконати умови договору з передачі частини нежилих приміщень позивачеві у зв'язку з розпорядженням Представника Президента України від 21 жовтня 1993 p., згідно з яким спірний будинок має бути передано у повне господарське відання Державному комунальному виробничому житлово-ремонтному об'єднанню. Але таке посилання відповідача суд не прийняв до уваги, оскільки право власності позивача і виконання покладених на нього обов'язків за угодою підтверджуються доказами у справі і відповідають чинному законодавству. На підставі вищезазначених обставин рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 p. вимогу про визнання права власності на частину будівлі було за-доволено і зобов'язано відповідача передати позивачеві нежит-лові приміщення площею 1146,3 кв. м.1.

На доцільність поєднання в одному позові кількох позовних вимог звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України, який у своїй Постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 p. наголосив, що оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9). Звичайно, що такий підхід у формулюванні позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дає змогу сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак заощаджується процесуальний час.

'

Глава 27. Правові засоби індивідуалізації учасників товарного обороту, товарів і послуг Ринкова економіка зумовлює необхідність чіткого розмежування як учасників цивільного обороту,

так і товарів та послуг, що наповнюють ринок. У радянські часи особливої потреби в такому розмежуванні не виникало. Радянський ринок у переважній своїй частині відчував постійну нестачу товарів і послуг, внаслідок чого проблема потреби в правовому регулюванні, правових відносин, що складалися у сфері створення і використання розпізнавальних символів чи якихось інших позначень,

не виникала. Правда, був прийнятий нормативний акт про товарні знаки. Проте він діяв скоріше в торгівлі колишнього СРСР із зарубіжними країнами. На території колишнього СРСР він застосовувався нечасто і не користувався великим попитом.

Звичайно, Україна свого законодавства про товарні знаки не мала.

З переходом України до ринкової економіки різко зросла потреба у правовому регулюванні відносин в галузі індивідуалізації уже не лише товарів і послуг, а й учасників цивільного обороту. 15 грудня

1993 p. був прийнятий Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (далі — Закон про товарні знаки)'. На розвиток цього закону патентне відомство прийняло рад відомчих нормативних актів. Закони про фірмове найменування (фірму) і про місце походження товару поки що не прийнято. Але потреба в них є і, безумовно, вони будуть розроблені і прийняті найближчим часом. Цього потребують інтереси розвитку підприємництва.

Підприємницька діяльність в умовах сучасної ринкової, економіки надзвичайно різноманітна,

багатопрофільна і в той же час багато підприємств виробляють одну й ту саму продукцію, надають одні й ті самі послуги, але неоднакових якості і рівня. Споживачеві іноді буває непросто відрізнити товар одного підприємства від такого самого товару, що виробляється іншим підприємством,

послуги одного підприємства від послуг іншого. Ось тут споживачеві можуть допомогти правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посередників тощо. Саме цими факторами було зумовлено прийняття Закону про товарні знаки.

Зазначені знаки допомагають споживачеві розрізнити товари різних виробників один від одного.

Проте в сучасних умовах ринкової економіки одних таких знаків уже замало. Виникла потреба розрізняти виробників, що виробляють товари одного й того самого виду, підприємств, що, надають послуги такого самого роду. Тому у світовій практиці виник такий засіб розрізнення виробників, як їх назва, найменування, фірма. Але якщо одна така фірма виробляє товари чи надає послуги, які роблять їй честь, то такою ж назвою можуть скористатися й інші підприємці, які виробляють товар нижчої якості, що не користується попитом у споживачів, з метою ввести в оману того ж споживача.

Тому виникла необхідність надати правову охорону такому найменуванню або фірмі, щоб нею не могли скористатися неправомірно інші особи. Так склався цивільно-правовий інститут — право на фірмове найменування або просто право на фірму, завданням якого є індивідуалізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб.

Крім товарних знаків, виникла необхідність ще в одному правовому засобі розрізнення товарів одного і того самого виду. На ринку має значення не лише якість товару, його зовнішній вигляд та його виробник. Часто на якісні характеристики товару впливають природні властивості географічного району, місця виготовлення товару, що, безумовно, впливає на його попит.

Наприклад, миргородська вода, оболонське пиво тощо. Отже, виникла потреба розрізняти деякі товари і за місцем їх виробництва. Так з'явився ще один цивільно-правовий інститут — право на найменування місця походження товару.

Отже, склалася група з трьох цивільно-правових інститутів, завданням яких є індивідуалізація

учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Це право на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг, право на найменування місця походження товару. В такому порядку й будуть викладені зазначені інститути.

§ 1. Право на фірмове найменування (фірму)1

Чинне цивільне законодавство також поки що не знає такого інституту, він перебуває у стадії становлення. Проте назріла необхідність у розробці і прийнятті спеціального закону, який мав би своїм завданням охорону прав на фірмове найменування (фірму). Не має значення, чи буде окремий закон, чи це буде глава в новому ЦК України.

У законі про охорону прав на фірмове найменування (фірму) має бути сформульовано його поняття.

Це передусім будь-яка назва підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи.

Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається і запам'ятовується або, як кажуть,

благозвучною. Однією із необхідних умов такого фірмового найменування має бути відповідність назви характерові діяльності даної фірми. Ця вимога в законодавстві зарубіжних країн дістала назву

"принцип істинності фірми". Не може бути визнане найменування фірми "Дарунки ланів" як такої,

що продає одяг, вироблений із вовни овець.

Ще однією правовою ознакою фірмового найменування має бути вимога щодо оригінальності найменування. Не може дістати правову охорону найменування, яке повторює уже використовуване або настільки схоже з ним, що його легко сплутати з іншими. Найменування фірми має чітко відрізнятися від інших подібних.

Нині спостерігається ситуація, коли багато різних підприємницьких структур з різними напрямами своєї підприємницької діяльності мають однакові найменування або дуже схожі між собою. Багато підприємців не знають про те, що фірмове найменування має бути захищено чинним законодавством, але за умови його державної реєстрації.

Користування одним і тим самим найменуванням різними підприємствами, організаціями,

установами та іншими підприємницькими структурами може завдавати помітних матеріальних і моральних збитків окремим користувачам одного й того самого найменування.

Фірмове найменування має своїм призначенням індивідуалізацію даного підприємства, організації чи установи, передусім виокремлення її підприємницької чи будь-якої іншої діяльності. Така індивідуалізація необхідна для підкреслення, пропаганди якісних ознак діяльності, збереження,

розвитку та правової охорони фірмового найменування. Проте йдеться про правову охорону фірмового найменування не як про самоціль, а як про правову охорону назви фірми, яка має це найменування, її ділової репутації, її престижу, авторитету. Ця ділова репутація досягається зусиллями цілого (великого, чи малого) колективу, його розумінням потреб ринку, зокрема споживачів, умінням організувати підприємницьку діяльність, підприємливість своєї фірми. Все це спонукає користувача фірмового найменування оберігати свою назву, тобто престиж фірми. При цьому прагнення оберігати престиж фірми йде двома шляхами. Перший — це заборона використовувати такі самі найменування іншим особам, тобто протидіяти неправомірному посяганню на престиж, ділову репутацію фірми.

Другий шлях полягає в тому, що фірма для підтримки і розвитку своєї ділової репутації має постійно піклуватися про свій авторитет, розвивати виробництво на якісно вищій технічній основі,

використовувати