Кримінальне_право
.pdfПроте для вирішення питання про наявність причинного зв'язку між двома явищами недостатньо встановити лише їх зовнішню послідовність. Необхідно, щоб одне з них певним чином вплинуло на настання іншого.
Упроцесі встановлення причинного зв'язку необхідно з'ясувати, що суспільно небезпечне діяння, яке ставиться у провину особі як причина настання злочинного результату, було необхідною умовою, без якої цей наслідок не міг настати. Разом з тим слід зауважити, що зазначена обставина (як і встановлення зовнішньої послідовності подій діяння та наслідку) є лише необхідним етапом встановлення причинного зв'язку в процесі діяльності слідчого або суду при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи.
Усудовій практиці мав місце випадок, коли водій у порушення правил дорожнього руху посадив вантажників до кузову самоскида. У процесі руху один з них вистрибнув з машини, потрапив під колесо і був роздавлений на смерть. Суд правильно визнав відсутність причинного зв'язку між фактом порушення водієм правил руху на автотранспорті і настанням смерті потерпілого, хоча ці порушення і були необхідною умовою настання злочинного результату (якби водій не порушив зазначених правил, смерть потерпілого не настала б).
Причиною подія є лише тоді, коли встановлено, що відповідний наслідок викликаний саме цим, а не іншим явищем. Останнє ж вирішується на підставі визначення того, чи є зв'язок між розглянутими подіями необхідним чи випадковим.
Необхідним зв'язок є в тому випадку, коли він обумовлений внутрішнім розвитком цього діяння, властивими йому особливостями і тією конкретною ситуацією, у якій він відбувається.
Випадковим зв'язок буде визнаний тоді, коли наслідки не є результатом внутрішнього розвитку певного діяння, а викликаються іншими причинами та обставинами.
Злочинний результат у цих випадках настає тому, що до відповідного діяння приєднуються якісь побічні обставини.
Наприклад, одна особа заподіяла іншому легку шкоду здоров'ю (див. 125 КК). У нанесену ранку потрапили інфекційні бактерії, хвороба була запущена, і потерпілий помер. У цьому випадку необхідний причинний зв'язок існує лише між діями особи і заподіянням легкої шкоди здоров'ю потерпілого. Із настанням смерті потерпілого його дії не мають причинного зв‘язку, тому що цей наслідок не випливає з внутрішньою необхідністю з поведінки особи, яка спричинила легку шкоду здоров'ю потерпілого, а викликаний приєднанням до нормального ходу розвитку причинного зв'язку побічних обставин. Смерть потерпілого наступила не через заподіяння легкої шкоди здоров'ю, а через влучення в ранку хвороботворних бактерій.
Узв'язку з цим у розглянутому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за заподіяння легкої шкоди здоров'ю. 50. Поняття, ознаки та види рецидиву злочинів.
Рецидивом злочиніввизнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ч. 1 ст. 34 КК).
Основні ознаки рецидиву злочинів:
1) рецидив має місце там, де особою вчинено два чи більше самостійних і тільки умисних злочинів; 2) за рецидиву кожен із вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин (різні його види); 3) злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу, іноді дуже тривалим (рецидив, віддалений у часі); 4) судимість особи за попередній злочин. Факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив у законну силу із призначенням винному певного
покарання. Протягом строку покарання, а в ряді випадків і протягом певного проміжку часу після відбуття покарання, існує судимість як певний правовий стан.
Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він поділяється на такі два види: загальний і спеціальний рецидиви.
Загальний рецидив - це такий рецидив, до якого входять різнорідні злочини, тобто не тотожні за родовим чи безпосереднім об'єктом і ті, що мають різні форми вини. Це, наприклад, випадок, коли особа має судимість за заподіяння умисного тілесного ушкодження і протягом строку судимості вчиняє шахрайство, або коли особа, маючи судимість за крадіжку, вчиняє хуліганство тощо. Загальний рецидив не впливає на кваліфікацію злочину, але розглядається за п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання.
Спеціальним називається рецидив, до якого входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені за однієї й тієї ж форми вини.
Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.
Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і ін.
Складний рецидив - це рецидив злочинів, за якого особа має три та більше судимості.
За ступенем суспільної небезпечності вирізняють пенітенціарний рецидив, рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.
Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засуджена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за якого знову засуджується до позбавлення волі.
Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів - це рецидив, за якого особа, маючи судимість за один із таких злочинів, знову вчиняє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин.
Практичне значення рецидиву злочинів полягає в тому, що він враховується
укваліфікації злочинів, звільненні від кримінальної відповідальності і призначенні покарання.
Це насамперед стосується спеціального рецидиву. У багатьох статтях Особливої частини КК попередня судимість прямо вказана як кваліфікуюча ознака. Тож, якщо ця ознака встановлена в справі, вона має відобразитися
укваліфікації злочину. Так, хуліганство, вчинене особою, що вже має судимість за хуліганство, кваліфікується за ч. 3 ст. 296 КК. Рецидив, якщо він не передбачений у статті Особливої частини КК як
кваліфікуюча ознака, відповідно до п. 1 ст. 67 КК визнається обставиною, що обтяжує покарання.
Згідно зі статтями 45-48, частиною першою статті 97 КК однією з умов передбачених ними різновидів звільнення від кримінальної відповідальності є вчинення особою злочину відповідного ступеня тяжкості вперше. Тому особу, в діях якої вбачається рецидив злочинів або яка має непогашену чи незняту судимість за попередній, у тому числі і необережний злочин, звільняти від кримінальної відповідальності на підставі цих статей не можна (п. 18 постанови ПВС України від 4 червня 2010 р. № 7 "Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки").
51. Звільнення від відбування покарання з випробуванням 1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового
обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення
волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
2.У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
3.Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
1.Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні засудженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов'язки.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки: 1) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п'ять років чи менше; 2) з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.
Отже, цей вид звільнення від відбування покарання не може бути застосований, якщо; а) особі призначено основне покарання у виді штрафу, громадських робіт, арешту, тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців, позбавлення волі на строк більше п'яти років; б) у суду з урахуванням обставин справи не виникло переконання в тому, що для виправлення особи немає необхідності в реальному виконанні покарання. Звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітнього може бути застосоване лише у разі засудження його до позбавлення волі на строк п'ять років чи менше (ч. 2 ст. 104).
Крім тяжкості вчиненого злочину, про особу винного можуть свідчити її вік, стан здоров'я, поведінка до вчинення злочину в побуті, за місцем роботи чи навчання, визнання її учасником війни, наявність у неї нагород, наявність судимості, адміністративних стягнень тощо. До інших обставин, які враховуються судом при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням, належать: сімейне становище винного, наявність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім'ї, громадянство і місце проживання винного тощо. Про врахування тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи див. також коментар до ст. 65.
2, Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч.
2ст. 78) є: 1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного, судом іспитового строку; 2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього обов'язків (про Їх зміст див. ст, 76 та коментар до неї); 3) невчинення засудженим систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78). Дотримання зазначених умов свідчить про те, що засуджений довів своє виправлення.
Згідно зі ст. 77 у разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки ухилення засудженого від цих покарань тягне відповідальність за ч. 1 ст. 389, то в разі такого ухилення протягом іспитового строку суд призначає винному покарання за правилами, передбаченими ст. ст. 71 і 72, і направляє засудженого для відбування покарання.
52.Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризу¬ють злочин з його внутрішнього боку:
а) вина. Відповідно до ст. 23 ККУ виною є „ психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченого цих Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності‖.
б) умисел . Умисел поділяється на прямиф та непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння ( дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала , але свідомо припускала їх настання.
в) необережність. Необережність поділяється на злочинну само-впевненність та злочинну недбалість.
Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна і могла їх передбачити.
г) мотив злочину - внутрішні спонукання, які є усвідом¬леною дійсною чи гаданою потребою; д) мета злочину - ідеальні зміни в оточенні суб'єкта, яких він
намагається досягнути вчиненням злочину; Суд, виходячи із сукупності об'єктивних та суб'єктив¬них підстав
кримінальної відповідальності, засуджує особу не тому, що вона здається суду небезпечною, а тому, що в її діях є склад передбаченого законом злочину.
53. Поняття уявної оборони Непоодинокими є випадки, коли особа допускає помилку в оцінціповедінки
іншої людини - їй уявляється, що на неї здійснюється суспільно небезпечне посягання, а насправді посягання відсутнє (не розпочиналося взагалі або ж уже закінчилося). Наприклад, у темному місці невідомий доганяє перехожого і той, вважаючи, що на нього буде вчинений розбійний напад та упереджуючи його, завдає удару і заподіює тілесні ушкодження потерпілому. При цьому відсутнє суспільно небезпечне посягання - відсутня така обов'язкова умова правомірності необхідної оборони, як дійсність посягання. Факт оборони існує лише в уяві особи, оскільки насправді немає від чого оборонятися. Такі ситуації у кримінальному праві прийнято називати уявною обороною. Більш точним видається формулювання "оборона від уявного посягання", оскільки оборонні дії насправді вчинюються, а уявним є лише факт посягання. Поняття такої оборони та правила її кримінально-правової оцінки викладені у ст. 37 КК, а деталізовані вони у згадуваній постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону".
Правова оцінка уявної оборони Уявна оборона (оборона від уявного посягання) отримує неоднакову оцінку
насамперед виходячи з того, якою була помилка особи, котра вважала, що на неї здійснюється посягання. При цьому можна виділити принаймні такі ситуації:
1) так звана добросовісна помилка - якщо особа за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомлювати відсутність суспільно небезпечного посягання; в обстановці, що склалася, мала достатні підстави вважати, що
здійснюється суспільно небезпечне посягання, - то скоєне оцінюється за нормами про необхідну оборону. Тобто має місце фікція, за якої посягання, яке існувало лише в уяві особи, прирівнюється до реального:
-за умови застосування засобів захисту і заподіяння шкоди, які були б допустимими в умовах аналогічного реального (дійсного) посягання, така оборона виключає кримінальну відповідальність. Тобто такі дії прирівнюються до тих, що вчинені в межах необхідної оборони, з дотриманням умов її правомірності, визначених у ст. 36 КК;
-коли ж у ході "оборони" від посягання, яке існувало лише в уяві особи, заподіяна смерть або тяжке тілесне ушкодження, а за аналогічного реального (дійсного) посягання їх заподіяння не зумовлювалося б небезпечністю такого посягання та обстановкою захисту, то скоєне кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони за ст. 118 або ст. 124 КК; 2) недобросовісна помилка - коли в обстановці, що склалася, особа не
усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання. Тобто за більш уважного ставлення до оцінки ситуації, більшої відповідальності до вибору варіанта власної поведінки, без зайвої поспішності у переході до захисту шляхом заподіяння шкоди така особа мала можливість з'ясувати, що посягання існує лише в її уяві. Заподіяння шкоди за уявної оборони, яка спричинена такого роду помилкою, кваліфікується як необережний злочин.
54. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винуватого з потерпілим У ст. 46 КК сказано, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої
тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.
Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності не був відомий раніше діючому кримінальному законодавству України. Потерпілий від злочину самостійно не міг шукати задоволення своїх збитків і відшкодувати їх за згодою зі злочинцем. Це здійснювалося лише через державну (публічну) владу.
Чинний Кримінальний кодекс України, передбачивши такий вид звільнення від кримінальної відповідальності, як примирення винного з потерпілим, надав йому не лише кримінально-правового характеру, а й характеристик приватнокримінального права. Примирення, про яке йдеться у ст. 46 КК, може бути з будь-яких правомірних мотивів - на ґрунті порозуміння, прощення потерпілим злочинних дій з боку злочинця, укладення угоди злочинець - потерпілий про винагороду тощо.
Виходячи зі змісту ст. 46 КК цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є обов'язковим за наявності таких умов та їх сукупності: а) особа вчинила злочин вперше; 2) вчинений злочин (за класифікацією, що дана в ч. 2 ст. 12 КК) належить до злочинів невеликої тяжкості (необережний злочин середньої тяжкості); 3) має місце примирення винного з потерпілим (потерпілими); 4) винна особа відшкодувала потерпілому завдані злочином збитки або усунула заподіяну шкоду.
Серед цих умов найбільш важливою є примирення винної особи з потерпілим. Таке примирення може бути здійснено у відповідній формі, передбаченій нормами кримінально-процесуального закону, двома сторонами: винною особою про відшкодування завданих ним потерпілому збитків (шкоди), а потерпілий
-про відсутність у нього претензії до винної особи у зв'язку з матеріальною компенсацією збитків, що він вибачає (прощає) винну особу і просить (наполягає) звільнити свого кривдника від кримінальної
відповідальності. Розмір збитків (шкоди) визначається за згодою злочинця і потерпілого.
55.Вина у формі умислу Вина – це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно
небезпечного діяння та до його наслідків у формі умислу чи необережності
(ст. 23).
Умисел поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).
Інтелектуальний момент утворюють усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки та передбачення її шкідливих наслідків.
Вольовий момент прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Зазвичай особа прагне досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24). Інтелектуальний момент. Розуміння свідомості за непрямого умислу аналогічне розумінню свідомості в прямому умислі. Передбачення за непрямого умислу має свою розпізнавальну особливість. Як і за прямого умислу, воно має конкретний характер. Особа в такому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретні дії чи бездіяльність можуть потягти суспільно небезпечні наслідки. Однак наслідки ці особа передбачає лише як можливі наслідки свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідків за непрямого умислу виключається через особливості вольової сфери психічної діяльності, що дійсно пов‘язана з її інтелектуальною діяльністю.
Різниця між прямим і непрямим умислом полягає як у вольовому, так і в інтелектуальному моментах.
За часом виникнення та формування визначають умисел, заздалегідь обдуманий, і такий, що виник раптово.
За спрямованістю і конкретизацією бажаного результату умисел поділяється на визначений і невизначений. Визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає та бажає настання одного конкретного результату, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого за пострілу впритул, або альтернативним, якщо винний передбачає та все ж бажає чи свідомо припускає настання одного з двох або більшої кількості, але індивідуально визначених наслідків.
Зміст вини – це відображення у свідомості людини об‘єктивних ознак злочину.
Сутність вини – негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.
56. Предмет злочину.
Предмет злочину - це вказана в правовій нормі певна річ матеріального світу з властивостями суспільних відносин, які зазнають або ставляться під загрозу негативних змін внаслідок суспільно небезпечного посягання. В кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення самого предмета злочину.
Предмет злочину є факультативною ознакою складу злочину. Як необхідна ознака складу злочину предмет злочину виступає лише у тому випадку, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції норми або однозначно випливає з його змісту. Наприклад, у ч.1 ст. 199 КК України передбачено відповідальність за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення, збут
державних цінних паперів. Тобто кримінальна відповідальність настає за незаконне виготовлення, зберігання, перевезення або збут саме державних цінних паперів. Вказані в диспозиції цієї норми дії з недержавними цінними паперами не утворюють зазначеного складу злочину у зв'язку з відсутністю якраз предмета злочину (відповідальність за такі дії передбачено ст. 224 КК). Цей приклад показує, що кваліфікація злочинних діянь залежить від правильного встановлення предмета злочину. В тих складах злочину, де предмет є обов'язковою ознакою, він установлюється раніше інших ознак. Якщо диспозиція норми Особливої частини Кримінального кодексу має бланкетний характер, перелік предметів злочину наводиться у тих нормативних актах, до яких відсилає кримінальний закон.
Утеорії кримінального права вирізняються такі види предметів: люди, речі, тварини і рослини.
Відмінності об'єкта від предмета злочину: об'єкт - обов'язковий елемент складу злочину, а предмет - факультативна ознака об'єкта злочину; об'єктові злочином шкода завдається, а предметові - ні; об'єкт - це тільки суспільні відносини, а предмет - річ матеріального світу.
57. Громадські роботи
Увідповідності до ст. 56 КК громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Цей вид покарання вперше введений у кримінальне законодавство України і не пов'язаний з обмеженням волі засудженого. Вид громадських робіт встановлюють органи місцевого самоврядування з додержанням вимог законодавства про працю і, зокрема, щодо праці в нічний час, гігієни і безпеки праці, праці жінок та неповнолітніх.
Громадські роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і виконуються не більше як чотири години на день, а для неповнолітніх - дві години на день.
Засуджений відбуває громадські роботи особисто, безоплатно за місцем свого проживання. Строк відбування громадських робіт здійснюється безперервно. В окремих випадках роботи можуть перериватися з причин медичного, сімейного або соціального характеру.
Строк відбуття громадських робіт закінчується з моменту повного відпрацювання робочих годин, визначених вироком суду. Отже, строк цього виду покарання обчислюється у годинах.
Засуджений до покарання у вигляді громадських робіт зобов'язаний виконувати установлений порядок та умови відбування покарання, сумлінно ставитися до праці на визначеному об'єкті і відпрацювати установлений для нього судом строк громадських робіт, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, не виїжджати без дозволу інспекції за межі України. Громадські роботи передбачені (альтернативно з іншими видами покарання) за вчинення багатьох злочинів невеликої тяжкості, зокрема, за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123) або у разі перевищення меж необхідної оборони, або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), за умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), за побої і мордування (ч. 1 ст. 126), за необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132), незаконне проведення аборту (ст. 134), неналежне виконання
професійних чи службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я
неповнолітніх (ч. 1 ст. 137), незаконне розголошення лікарської таємниці
(ст. 145).
Громадські роботи не можуть призначатися таким особам, що вчинили злочин: а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи; б) вагітним жінкам; в) особам, які досягли пенсійного віку; г) військовослужбовцям строкової служби.
Ухилення від відбування громадських робіт особою, засудженою до такого покарання, є злочином, відповідальність за який передбачена ч. 2 ст. 389 КК.
Ухилення засудженого від відбування громадських робіт - це порушення порядку та умов відбування покарання, тобто притягнення засудженого до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження; більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця.
58. Необережність та її види Відповідно до ст. 25 КК України, необережність поділяється на злочинну
самовпевненість і злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
До злочинів, які можуть бути вчинені з необережності, за чинним КК України, належать ті, обов'язковою ознакою яких є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). За змістом ст. 25 КК України охоплює два види необережної форми вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 КК України) має місце тоді, коли особа:
1)передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);
2)легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винуватий усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, службовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).
При злочинній недбалості відповідно до ч. 3 ст. 25 КК України особа:
1)не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)повинна була передбачити такі наслідки;
3)могла їх передбачити.
У цьому випадку винуватий не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків.
Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:
1)передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;
2)розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільно небезпечних наслідків;
3)її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали.
У цьому випадку винуватий, з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати суспільно небезпечні наслідки, а з другого - переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки. І у першому, і у другому випадках особа діє необачно і легковажно. Так, наприклад, водій автомобіля, який перевищує гранично допустиму швидкість, легковажно розраховує, що завдяки своєму досвіду та умінню не вчинить наїзду на пішохода, але такий наїзд стався.
При злочинній самовпевненості відсутнє свідоме припущення шкідливих наслідків, оскільки винуватий сподівається, хоча і легковажно, на певні конкретні обставини, які здатні їх відвернути. Цим злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу, при якому особа свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків, а якщо і сподівається, що вони не настануть, то це є невизначена надія, надія на щось невизначене і невідоме, а не на конкретні обставини.
Злочинна недбалість виражається у непередбачені винуватим суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Це одна з важливих ознак, яка дозволяє відмежувати недбалість від обох видів умислу і від злочинної самовпевненості. Інші ознаки, притаманні недбалості, - це обов'язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння.
59. Система і види покарань Система покарань — це встановлений кримінальним законом і обов'язковий
для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.
Поняття системи покарань містить у собі таки ознаки: а) система покарань встановлюється тільки законом;
б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду і він не має права відступити від цієї системи; в) перелік покарань, що наведений у ст. 51 КК, є вичерпним. Тобто з
погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає; г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за
ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого.
Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, передбачає 12 видів покарань і містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.
За порядком призначення (ст.52 КК) всі покарання підрозділяються на три групи:
а) основні покарання; б) додаткові покарання;
в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові. Основні покарання — це покарання, що призначаються лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на
додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.
До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.
До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом.
За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених І не можуть застосовуватися до будь-якої особи. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі, 60. Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів
злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК України). Ознаками співучасті є:
а) участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину; б) діяння суб'єктів, об'єднаних спільною метою; в) вчинюваний злочин має бути лише умисним;
г) усі суб'єкти, що є співучасниками злочину, діють умисно. Вчинення злочину у співучасті є більш небезпечним, аніж вчинення його однією особою.
Умисна спільна злочинна діяльність двох або більше осіб може виявлятися у формі простої або складної співучасті.
Проста форма співучастіпередбачає: 1) співвиконавство без попереднього порозуміння; 2) співвиконавство з попереднім порозумінням.
Складна форма співучасті включає: 1) співучасть у вузькому розумінні цього слова (кожен зі співучасників виконує певну роль у вчиненні злочину); 2) злочинне угруповання (банда, організована група, незаконне воєнізоване формування чи група); 3) злочинна організація.
Проста форма співучасті полягає у вчиненні кожною особою, які діють спільно, дій, що утворюють об'єктивну сторону складу конкретного злочину. У таких випадках кожен зі співучасників виступає як виконавець злочину. При співвиконавстві всі учасники можуть вчиняти дії одночасно (наприклад, при вчиненні вбивства в одному випадку всі наносять смертельні рани потерпілому, в другому - одні тримають жертву, інші - наносять смертельні рани) або послідовно (наприклад, при вчиненні так званої підробки грошових одиниць - ст. 199: деякі учасники цього злочину можуть виготовлювати підроблені гроші, інші - збувати, перевозити або пересилати їх). Цей вид співучасті передбачає усвідомлення кожним співвиконавцем того, що він спільно з іншими особами (співвиконавцями) вчиняє один і той самий злочин.