Tsivilne_pravo_ispit

5)розірвання договору дарування;

6)перевезення вантажу, пошти.

Спеціальна позовна давність у п'ять років встановлена до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину, тобто правочину, недійсність якого прямо встановлена законом.

Слід враховувати, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути в будь-якому разі скорочена.

У ЦК України також передбачено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, тобто вимог, які можна пред'являти незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту виникнення права на них. Такими е вимоги: 1)що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2)вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3)про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4)власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5)страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6)центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (ст. 212)

1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини, нерідко називають «умовними

правочинами», маючи на увазі правочини, щодо яких виникнення, припинення або видозміни цивільних прав і обов'язків пов'язані з настанням певної події. При цьому вказана подія має відповідати двом вимогам: 1) вона ще тільки має настати в майбутньому; 2) щодо неї невідомо точно: настане вона чи ні.

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.

Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Значення її в тому, що у момент укладення правочину права та обов'язки сторін ще не виникають: їх виникнення відкладене до настання певної події. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують зі вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартиру здано в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами третьою та четвертою коментованої статті передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від «стороннього» впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

94.Тлумачення змісту правочину(ст.213)

1.Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2.На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3.При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4.Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Правочин — це дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність у встановленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину.

Коментована стаття встановлює: 1) суб'єкти тлумачення правочину (ч.1-2 ст. 213); 2) правила тлумачення правочину (ч.

3-4 ст. 213).

Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме вони найкраще знають, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

При вчиненні одностороннього правочину такого «автентичного» тлумачення, як правило, достатньо, і суперечок у більшості випадків не виникає. Хіба що інші особи, інтереси яких зачіпає односторонній правочин, можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що особа, яка вчинила правочин, недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або стороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою: адже кожен із його учасників може мати своє бачення як

власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому у цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (чч. 3-4 ст. 213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма має характер рекомендацій, то у випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч. З і 4 ст. 213 ЦК є обов'язковим.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом «концентричних кіл», тобто, при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються все нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору. Ця система «концентричних кіл» виглядає таким чином:

-по-перше, при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

— по-друге, у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

-по третє, якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають змоги встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

95.Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст. 214 ЦК). Умови, порядок та наслідки такої відмови залежать від того, чи цей правочин є одностороннім, чи двоабо

багатостороннім. При цьому оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені у ст. 214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі, і договірним зобов'язанням зокрема (ст.ст. 615,651,653, 1149, 1153 та ін. ЦК). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Відмовитися від одностороннього правочину достатньо легко. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від нього, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст. ІЗ ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 16-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили двоабо багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані

(ч. 2 ст. 214 ЦК).

Крім того, згідно зі ст. 651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений в односторонньому порядку за ініціативою однієї зі сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом. Варто звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть і в тому разі, якщо його умови повністю сторонами виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для всіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога щодо вчинення відмови від правочину у тій самій формі, в якій було вчинено правочин.

Матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину передбачаються ч. 4 ст. 214 ЦК, згідно з якою правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце, зазвичай, у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це, насамперед, має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст. 653 ЦК).

96.Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону 97.Правові наслідки при недотриманні волевиявлення сторонами при вчиненні правочину

98.Недійсність правочину:правові підстави та умови недійсності правочину( окремих його частин)

Недійсність́ правочи́ну — наслідок недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які прямо встановлені правом.

Підстави та умови недійсності правочинів

Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл. 16 ЦК "Правочини" (статті 215236).

З огляду на складність питань щодо недійсності правочинів (угод за ЦК УРСР) Пленум Верховного Суду України 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", яка була чинною до прийняття нової постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", проект якої був прийнятий у першому читанні 12 червня 2009 р., а 6 листопада 2009 р. - в остаточній редакції. Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в ст. 215 ЦК, в якій записано таке.

1.Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

2.Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3.Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У наведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Зазвичай для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог волевиявлення учасника правочину щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наставати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст.

215визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Наведену норму не слід розуміти як таку, що забороняє суду розглядати позови про нікчемність правочину. Відповідно до п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р. вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору і вона може бути заявлена окремо, без застосування наслідків

недійсності нікчемного правочину, у цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Іншими словами, суд не визнає нікчемний правочин недійсним, а лише констатує факт його нікчемності (недійсності). Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемним правочину може не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, державні органи зобов'язані скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) вчинені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547); б) вчинені з недодержанням обов'язкової вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220);

в) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221); г) вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226); г) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224); д) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. Це правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222); б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223); в) під впливом помилок (ст. 229); г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Важливо також зазначити, що оскільки норма ч. З ст. 215 ЦК передбачає право однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, яка заперечує дійсність правочину, вимагати його недійсності судом, коло позивачів не може обмежуватися лише сторонами. Такий підхід узгоджується зі ст. З ЦП К України, згідно з якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим сумнівною є норма ст. 207 ГК України, яка передбачає можливість визнання

недійсним господарського зобов'язання лише на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади. Така норма не узгоджується навіть з ГПК України, який не містить подібних обмежень.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші кодекси та закони України, зокрема ГК, СК, ЗК, закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Необхідно також враховувати, що законодавством інколи можуть встановлюватися інші правові наслідки порушень сторонами правочину вимог закону.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність у один рік. Правова позиція з цього питання викладена в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. № 3, де зазначено, що саме по собі недодержання вимог закону про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою. Наведена правова позиція в постанові Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. зберігає свою актуальність, адже формулювалася вона щодо застосування ст. 114 ЦК УРСР, яка встановлювала такі самі спеціальні правові наслідки порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, як і ст. 362 ЦК України. Більше того, вона знайшла своє закріплення також у постанові Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (п. 32), а також у постанові Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р.

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК незважаючи на відсутність у новій постанові такого роз'яснення.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Між тим, президія ВАСУ (нині - ВГСУ) у своїх роз'ясненнях "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами) фактично схвалила таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема п. 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ" також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушення умов придбання, на яких було придбано об'єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони стверджують, що при розірванні договору сторони не вправі, за загальним правилом, вимагати повернення того, що вже було виконано1.

Щоб якось компенсувати цю неточність, Пленум ВС РФ та ВАСУ РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися правочин, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України, статті 469-470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Однак останнім часом Вищий господарський суд України та деякі представники господарсько-правової науки зайняли позицію, яка заперечує можливість звернення з позовними вимогами про визнання договору неукладеним з огляду на те, що такий спосіб захисту не передбачений ЦК2. З цим важко погодитися, адже вимога про визнання договору неукладеним спрямована на встановлення факту договірних правовідносин, що передбачено ст. 16 ЦК.

У судовій практиці стала заперечуватися взагалі можливість звертатися з позовами про визнання договорів (правочинів) неукладеними. Таку позицію зайняв також Верховний Суд України, який у своїй постанові Пленуму від 6 листопада 2009

р. зазначив, що вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом і у цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК. Між тим, така правова позиція, по-перше, ігнорує попередню усталену судову практику, по-друге, не ґрунтується на нормах ЦК України (ст. 16), ГК України (ст. 181), які дають підстави для протилежних висновків. Більше того, для застосування положень глави 83 ЦК попередньо необхідно встановити факти неукладеності правочину, відсутності договірного правовідношення.

99.Види недійсних правочинів.Нікчемні правочини.Оспорювані правочини.

(ст. 215)Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.

Нікчемні правочини це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Правочин за своїм змістом може бути у різному співвідношенні з вимогами закону. Так деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим можливі два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або має бути визнаний судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли

закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

100. Фіктивні правочини.Удавані правочини. Умови їх визнання та правові наслідки для сторін.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.Правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тому правочин, який вчиняється без наміру створити будь-які наслідки, є недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК ( 435-15 ) має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК ( 435-15 ), можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Правові наслідки для сторін(фіктивний правочин) у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобовязана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала для виконання цього правочину(двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування

40.Правовий статус фізичної особи-підприємця

З моменту державної реєстрації фізичної особи як підприємця та одержання свідоцтва про державну реєстрацію вона набуває нового правового статусу підприємця та отримує підприємницьку правота дієздатність. Обсяг правосуб'єктності підприємця може бути визначено із застосуванням ст. 51 ЦК України, згідно із якою до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином, за аналогією із ст. 91 ЦК України, правоздатність індивідуальних підприємців є загальною (універсальною). Це означає, що вони мають право здійснювати будь-які види підприємницької діяльності, з урахуванням обмежень, встановлених у законі.

Перелік видів підприємницької діяльності, якими не можуть займатися фізичні особи-підприємці, міститься у ст. 4 Закону України "Про підприємництво". Зокрема сюди належить діяльність, пов'язана з: а) обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; б) охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної

власності; в) проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз; г) розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, г) проведенням ломбардних операцій; д) виробництвом біоетанолу; е) виробництвом бензинів моторних сумішевих з добавками на основі біоетанолу.

Крім того, підприємці не вправі здійснювати страхову діяльність (ст. 2 Закону України "Про страхування"), банківську діяльність (ст. 6 ЗУ "Про банки і банківську діяльність"), професійну діяльність з випуску та обігу цінних паперів (ст. 16 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"), діяльність у сфері організації телебачення і радіомовлення (ст. 1 Закону України "Про телебачення і радіомовлення"), космічну діяльність (ст. 1 Закону України "Про космічну діяльність") тощо.

Окремими видами діяльності, передбаченими ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", фізична особа-підприємець може займатися лише на підставі ліцензії. Зокрема ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, як надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським та автомобільним транспортом; медична та ветеринарна практика; пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності тощо.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" підприємці мають право здійснювати торговельну діяльність, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність із надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг лише з попереднім отриманням торгового патенту за певними винятками, передбаченими ч. З ст. 1 вказаного Закону.

У процесі здійснення підприємницької діяльності фізична особа-підприємець має право на відкриття банківського рахунку.

Відповідно до ст. 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність" підприємці на добровільній основі можуть відкривати рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків. Порядок відкриття таких рахунків регламентується Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.

Водночас приватні підприємці можуть працювати і виключно за готівку із дотриманням вимог чинного законодавства. Зокрема відповідно до п. 1 постанови Правління Національного банку України "Про встановлення граничної суми готівкового розрахунку" від 9 лютого 2005 р. № 32 сума розрахунків у готівковій формі одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) не повинна перевищувати 10 тис. гривень протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. Платежі понад установлену граничну суму проводяться виключно в безготівковому порядку.

Порядок проведення грошових розрахунків у діяльності фізичної особи-підприємця регулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. № 637, а також Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22.

Також фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності має право на використання печатки. Разом з тим, чинне законодавство не ставить здійснення підприємницької діяльності у залежність від того, чи реалізував підприємець вказане право. Тому, якщо фізична особа здійснює підприємницьку діяльність без печатки, немає підстав для застосування щодо неї саме з цієї причини будь-яких заходів примусу.

Печатка фізичної особи-підприємця обов'язково повинна містити ідентифікаційний код фізичної особи-платника податків. Порядок видачі дозволу на виготовлення печатки передбачений в Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, затвердженої наказом МВС України від 11 січня 1999 р. № 17.

Важливе значення для правового статусу .фізичної особи-підприємця має майнова основа здійснення підприємницької діяльності. Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного йому майна. Тому за рішенням суду може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і на те, яке він не використовував для зайняття підприємництвом (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо).

Наведене суттєво відрізняє підприємницьку діяльність приватного підприємця та юридичної особи, покладає додаткові ризики на нього. Так, згідно зі ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності майном. За загальним правилом, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями учасника (засновника). Винятки з цього правила можуть бути встановлені законом або установчими документами юридичної особи. Наприклад, Законом України "Про господарські товариства" передбачено додаткову (субсидіарну) відповідальність учасників належним їм на праві власності майном у товаристві з додатковою відповідальністю, а також у повному та командитному товариствах.

Якщо фізична особа-підприємець з тих чи інших причин не в змозі самостійно здійснювати право власності щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, ч. 1 ст. 54 ЦК України органам опіки та піклування надане право призначати управителя відповідного майна. Перелік таких випадків є вичерпним. До них віднесено визнання фізичної особи-підприємця: 1) безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України); 2) недієздатною (ст. 39 ЦК України); 3) обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК України); 4) набуття права власності на майно, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, неповнолітньою чи малолітньою особою.

Управління майном здійснюється на підставі договору управління майном, що укладається органами опіки та піклування з управителем в інтересах фізичної особи-підприємця, визнаної безвісно відсутньою, недієздатною чи обмежено дієздатною або в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи. Відповідно до ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Істотними умовами вказаного виду договору є перелік майна, що передається в управління, а також розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном укладається у простій письмовій формі. Якщо ж предметом договору є нерухоме майно, то він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Права та обов'язки управителя встановлюються в договорі з урахуванням вимог, передбачених статтями 1037-1038 ЦК України. Право на відчуження майна, переданого в управління, укладення щодо нього договору застави управитель може здійснювати лише за згодою установника управління, яким виступає орган опіки та піклування. Управитель має право на захист від будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління за допомогою як речово-правових, так і зобов'язально-правових способів, у тому числі й від власника майна. Управитель зобов'язаний: 1) здійснювати управління особисто; 2) повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна; 3) проявляти належну турботливість про інтереси вигодонабувача.

Згідно з ч. 3. ст. 54 ЦК України функцію контролю за діяльністю управителя майном покладено на органи опіки та піклування. Порядок здійснення контролю врегульований спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження Правил опіки та піклування" від 26 травня 1999 р. Органи опіки і піклування уповноважені здійснювати планові перевірки згідно із графіком, але не рідше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через три місяці після призначення управителя. При потребі розгляд результатів перевірок виноситься на засідання опікунської ради для вжиття відповідних заходів. Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки та піклування і є підставою для оцінки діяльності управителя майна, другий - в управителя.

Договір про управління майном фізичної особи-підприємця, крім загальних підстав, передбачених в ст. 1044 ЦК України, припиняється у випадку, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений. До таких підстав слід віднести: 1) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена; 2) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною; 3) скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою у зв'язку з її появою або одержання відомостей про місце її перебування; 4) набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності.

Спори за участю фізичної особи-підприємця підвідомчі господарським судам (ст. 1 ГПК України). Відповідно, якщо державна реєстрація фізичної особи як підприємця відсутня, спори за участю таких осіб, у тому числі пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, підвідомчі судам загальної юрисдикції.

41Загальні положення про опіку та піклування

1.ЦК виходить з розуміння опіки та піклування як цивільно-правового інституту. До набрання чинності ЦК опіка та піклування регулювалися КпШС (Кодекс про шлюб та сім'ю України), Правилами опіки та піклування, іншими нормативно-правовими актами. Такий механізм правового регулювання опіки і піклування був зумовлений тим, що в правовій доктрині опіка та піклування розглядалися переважно як комплексний інститут сімейного та цивільного права. Включення норм про опіку та піклування до ЦК повністю відповідає загальній концепції ЦК як кодексу приватного права. Водночас в СК міститься гл. 19 "Опіка та піклування над дітьми", яка регулює опіку та піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. При цьому норми ЦК застосовуються до опіки та піклування щодо дітей відповідно до ст.8 СК про застосування регулювання сімейних відносин ЦК.

Згідно зі ст.55 ЦК опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів певних категорій осіб — малолітніх (осіб, які не досягли 14 років), неповнолітніх (осіб віком від 14 до 18 років), а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Оскільки особи віком до 18 років не набули повної цивільної дієздатності (ст.34 ЦК), стосовно них може встановлюватися опіка та піклування для забезпечення їх особистих немайнових і майнових прав та інтересів. Опіки можуть потребувати і повнолітні особи, які за станом здоров'я не можуть повністю або частково самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Так, над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування (ст.37), а над особою, яка визнана судом недієздатною встановлюється опіка (ст.41 ЦК).

2.Опіка може встановлюватися і над майном фізичної особи, щодо якої встановлено опіку чи піклування, якщо це майно знаходиться не в місці проживання підопічного (ст.74), а також над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме (ст.44 ЦК).

Здійснення опіки та піклування покладається на повноважні органи, права та обов'язки яких щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Виходячи з загальних засад цивільного законодавства, зокрема з засад справедливості, добросовісності та розумності, в ст.57 ЦК передбачається, шо особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування, оскільки від своєчасного встановлення опіки чи піклування значною мірою залежить належний захист інтересів підопічних осіб.

42.Встановлення опіки та піклування

1.В гл. 6 ЦК передбачається встановлення опіки та піклування до різних категорій фізичних осіб. Так, в ст.58 ЦК вказуються дві категорії осіб, щодо яких встановлюється опіка: 1) малолітні особи, які позбавлені батьківського піклування; 2) фізичні особи, які визнані недієздатними.

Малолітня фізична особа (яка не досягла 14 років) має часткову цивільну дієздатність. Вона має право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди (такі, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предметів, які мають невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Законними представниками Інтересів цих осіб є їх батьки (усиновлювачі). Якщо малолітні особи позбавлені батьківського піклування (батьків немає або батьки не в змозі здійснювати свої обов'язки), над ними встановлюється опіка.

Фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною (ст.39 ЦК). Над такою особою встановлюється опіка (ст.41 ЦК). Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Всі правочи-ни від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

2.Щодо піклування, в ст.59 ЦК вказуються дві категорії осіб,щодо яких встановлюється піклування: 1) неповнолітні особи, які позбавлені батьківського піклування; 2) фізичні особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) має неповну цивільну дієздатність. Вона має право самостійно вчиняти

дрібні побутові правочини; самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів). Якщо неповнолітня особа позбавлена батьківського піклування, над нею встановлюється піклування.

Якщо фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними або якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище, суд може обмежити цивільну дієздатність такої особи. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Інші правочини така особа може вчиняти за згодою піклувальника або вони вчиняються піклувальником (ст.37 ЦК).

3.Важливим є питання про органи, до повноваження яких віднесено встановлення опіки та піклування. В ст.60 UK закріплено нове правило щодо компетенції встановлення опіки та піклування. Так, ч.1 ст.60 відносить встановлення опіки над фізичною особою у разі визнання її недієздатною до компетенції суду. До набрання чинності ЦК рішення про встановлення опіки приймалося органами опіки та піклування. Аналогічне положення передбачено в ч.2 ст.60, згідно з яким суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності. Віднесення вирішення цих питань до компетенції суду є логічним, оскільки саме суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною, обмеження дієздатності фізичної особи. В ч.З цієї статті зазначається, що суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. При цьому ст.243 СК передбачає, що опіка, піклування встановлюються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, органами опіки та піклування, а також судом, у випадках, передбачених ЦК. В ст.61 ЦК передбачається, що орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, встановлених чч.1, 2 ст.60 цього Кодексу.

З питанням про компетенцію встановлення опіки та піклування нерозривно пов'язане питання про місце встановлення опіки та піклування. В ст.62 ЦК вказано, що опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Місцем проживання фізичної особи вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де фізична особа постійно, переважно або тимчасово проживає (ст.29 ЦК).

4.Встановлення опіки чи піклування може, в свою чергу, впливати на визначення місця проживання фізичної особи. Так, ч.З ст.29 ЦК передбачає, що місцем проживання фізичної особи віком від 10 до 14 років вважається місце проживання її батьків (усинов-лювача) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачем) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі виникнення спору місце проживання дитини встановлюється органами опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місце знаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29). В ч.5 ст.29 ЦК передбачається, що місцем проживання недієздатної особи вважається місце проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Оскільки метою опіки та піклування є забезпечення особистих та майнових інтересів особи, то це стосується і того проміжку часу, коли над особою ще не встановлено опіки чи піклування. Так, ст.65 ЦК передбачає, що до встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування (тимчасова опіка чи піклування). Після призначення опікуна чи піклувальника у встановленому порядку тимчасова опіка чи піклування відповідного органу припиняється.

У випадку коли фізична особа, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту населення, потребує опіки чи піклування, але щодо неї не встановлено опіки чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, обов'язки опікуна чи піклувальника здійснює відповідний заклад. Якщо у такої особи є майно, яке знаходиться в іншій місцевості, то на ним встановлюється опіка (ст.74 ЦК).

43.Правовий статус опікунів і піклувальників.

1.Права та Обов'язки опікуна передбачені в ст.67 ЦК. Опікун зобовязании дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових Умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, опікун малолітьньої Особи зобов'язаний дбати

про її виховання, навчання та розвиток Згідно зі ст.249 СК опікун зобов'язаний виховувати дитину піклуватися про її стан здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Обовязки опікуна подібні до обов'язків усиновлювачів, але є суттєві відмінності так) опікун не несе обов'язків щодо утримання підопічного за cвій рахунок. Утримання підопічного здійснюється за рахунок отримуваних на нього пенсії, аліментів, інших доходів від майна підопічного (ст.72 ЦК).

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави, в тому числі від батьків, оскільки всі треті особи зобов'язані не порушувати права опікуна щодо підопічної особи Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного, якщо підопічним є малолітня особа, вона самостійно може

вчиняти лише дрібні побутові правочини (ст.31 ЦК). Усі інші правочини від її імені та в її інтересах вчиняє опікун. Якщо підопічним є фізична особа, яка визнана судом недієздатною, всі правочини від ЇЇ імені та в її інтересах вчиняє опікун

(ст..41 ЦК).

Законний представник підопічного опікун зобов'язаний вживати заходів щодо захисту його цивільних прав та інтересів. І оскільки опікун укладає правочини від імені та в інтересах підопічної особи з метою недопущення зловживання опікуном своїми правами, ст.6§ цк встановлює, що опікун, його дружина (чоловік) та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Договори дарування майна підопічному або договори позички про передачу майна для безоплатного користування підопічним можуть укладатися із зазначеними особами, оскільки це відповідає інтересам підопічної особи. Окремо в ч.2 ст.68 ЦК зазначається, що опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного (згідно з ч.2 ст.720 ЦК батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних). Не може опікун зобов'язуватися від імені підопічної особи порукою.

3.Важливою частиною повноважень опікуна є управління майном особи, над якою встановлена опіка. Частина 1 ст.72 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Враховуючи те, що малолітня особа (особа віком до 14 років),з урахуванням її віку та індивідуальності за певних обставин може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.

Здійснення обов'язків опікуна щодо задоволення потреб підопічного пов'язане з певними витратами. В ч.З ст.72 ЦК передбачається, що опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. У цьому полягає відмінність обов'язків опікуна від обов'язків батьків (усиновлювачів), які мають обов'язок утримувати своїх дітей.

Враховуючи особливість певних видів майна та специфіку управління цим майном, ч.4 ст.72 ЦК встановлює, що у випадку коли підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління Іншій особі.

4.Згідно з ЦК опіка може встановлюватися не лише щодо малолітньої особи та недієздатної особи, а й стосовно майна. В ч.іст.74 зазначено, що у випадку, коли в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в Іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Опіка над майном встановлюється і в інших випадках, встановлених законом. Якщо фізична особа визнана безвісно відсутньою (ст.43), то на підставі відповідного рішення суду нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (ч.1 ст.44 ЦК). З метою захисту майнових інтересів фізичної особи опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної особи, місце знаходження якої невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування). Опікун над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце знаходження якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на їхню користь, погашає за рахунок їхнього майна борги, управляє цим майном в їхніх інтересах. За заявою заінтересованих осіб опікун над майном особи, що визнана безвісно відсутньою, або особи, місце знаходження якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати (чч. 2—4 ст.44 ЦК). В ч.5 ст.44 ЦК передбачено, що опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим.

5.Щодо прав та обов'язків піклувальника, то вони регулюються ст.69 ЦК. В ч.і ст.69 Кодексу встановлюються обов'язки піклувальника щодо неповнолітньої фізичної особи та особи, дієздатність якої обмежена. Так, піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток, що зумовлено віком неповнолітньої особи. Обов'язки піклувальника над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зумовлені станом здоров'я підопічного. В цьому випадку піклувальник зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

Піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітньою особою пра-вочинів відповідно до ст.32 ЦК, згідно з якою неповнолітня особа має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати особисті немай-нові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якшо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Для вчинення інших правочинІв необхідна згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Згода піклувальника на правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітніми особами, має бути дана письмово І нотаріально посвідчена (ч.2 ст.32 ЦК).

За згодою піклувальника неповнолітні особи можуть розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на їхнє ім'я (ч.З ст.32 ЦК).

В ч.4 ст.32 ЦК передбачається, що згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будького з батьків усиновлювачів), піклувальників. У разі заперечення того з батьків, з ким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.

Піклувальник, орган опіки та піклування можуть за наявності достатніх підстав звернутися до суду із заявою про обмеження права неповнолітньої особи або позбавлення її права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або Іншими доходами (ч.5 ст.32 ЦК).

Піклувальник дає згоду на вчинення правочинів особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відповідно до ст.37 цього Кодексу. Така фізична особа, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочиии. Правочини щодо розпорядження майном та Інші правочини, шо виходять за межі дрібних побутових, вчиняються за згодою піклувальника. Однак відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оспорена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ч.З

ст.37 ЦК).

Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити підопічному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію й інші доходи та розпоряджатися ними.

До обов'язків піклувальника належить також вживання заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного (див. коментар до гл.З).

6.Піклувальник повинен діяти в інтересах підопічної особи. Тому з метою недопущення зловживання піклувальником своїми правами ст.70 ЦК встановлює, що піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (чоловіком) або близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

З метою більш повного забезпечення інтересів підопічної особи ст-71 Кодексу передбачає, що в певних випадках опікун та піклувальник можуть діяти лише з дозволу органів опіки та піклування (оскільки до повноважень органів опіки та піклування віднесено здійснення контролю за діями опікунів та піклувальників). Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ч.і ст.71 ЦК.). Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

7.ЦК передбачає, що послуги опікуна та піклувальника можуть бути оплатними (ст.73). При цьому зазначається, шо Кабінетом Міністрів України встановлюються підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, ЇЇ розмір та порядок виплати. Слід мати на увазі, шо ч.5 ст.249 СК передбачає, що обов'язки з опіки та піклування шодо дитини виконуються опікуном та піклувальником безоплатно. В ст.6 СК зазначено, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років, а неповнолітньою — дитина віком від 14 до 18 років).

Дії опікуна, рішення органу опіки та піклування можуть бути оскаржені. В ст.79 знайшли своє відображення конституційні норми та норми ЦК щодо захисту прав особи в контексті відносин, пов'язаних з опікою та піклуванням. Заінтересовані особи, в тому числі родичі підопічного, можуть оскаржити дії опікуна до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

44.Припинення опіки та піклування: підстави та порядок.

1.Правила щодо припинення опіки прямо пов'язані з правилами щодо її встановлення. В ст.58 ЦК зазначається, що опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Відповідно ч.1 ст.76 ЦК передбачає, шо опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам), тобто якщо відпала та обставина, шо малолітня дитина позбавлена батьківського піклування. Згідно зі ст.59 Кодексу піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування. Тобто коли підопічна особа досягає 14 років, опіка припиняється. У цьому випадку особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення про це (ч.2 ст.59). Нарешті, опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною (ч.З ст.59 ЦК).

2.Норми щодо припинення піклування побудовані аналогічно до норм про припинення опіки. Коли зникають підстави для встановлення піклування, то піклування припиняється. Статтею 59 ЦК передбачено, що піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, тобто над особами, які не набули дієздатності в повному обсязі, а також над особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Тому піклування припиняється у разі досягнення фізичною особою повноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

Стаття 35 ЦК містить положення, згідно з якими повна цивільна дієздатність може бути надана особі, якій виповнилося

16років і яка працює за трудовим договором, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до досягнення нею (ним) повноліття. Надання повної дієздатності провадиться за заявою заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків (усиновлюва-ча) або піклувальника, а за відсутності такої згоди — за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, якій виповнилось 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлюва-ча), опікуна або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

3.Піклування припиняється і з поновленням цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена. Стаття 38 ЦК передбачає, що у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, в таких випадках припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.