Тоталітаризм
План:
Передумови виникнення тоталітаризму.
Ознаки тоталітарних режимів.
Навчально-методичний комплекс:
Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 10 клас. Підручник. К., «Видавництво А.С.К.» 2003 р. стор. 99 – 102.
П.Б.Полянський. Всесвітня історія 10 кл. 1914-1939. Підручник. Київ «Генеза» 2003. стор. 81-87.
Тип уроку: комбінований урок.
Передумови виникнення тоталітаризму.
Тоталітаризм (від фр. totalitaire – всеохоплюючий) – форма державного правління, для якої характерний повний (тотальний) контроль держави над усіма сферами життя суспільства: сферою виробництва, розподілу та обміну продуктів праці, політичним і духовним життям суспільства, поведінкою та думками громадян. Тоталітарна система передбачає новий тип відносин між державою й суспільством в цілому та між державою і кожним окремими громадянином.
Передумови встановлення тоталітарних режимів.
Прийняття більшістю громадян єдиної системи цінностей, ідеології, політичної програми, яка вимагає для своєї реалізації особливої ролі держави.
Така ситуація склалася в 20-30-х рр. ХХ ст. в СРСР, фашистській Італії, нацистській Німеччині. В кожній з цих країн була сформована відповідна ідеологія, прийнята значною частиною суспільства
марксистсько-ленінська ідеологія побудову комунізму в СРСР;
нацистська ідеологія побудови третього рейху в Німеччині;
фашистська ідеологія створення світової імперії в Італії.
Автором тоталітарної ідеологічної доктрини, політичної програми стає лідер політичної партії, який має диктаторські устремління і пропонує народу швидкій і конкретний вихід із складного становища, в якому опинилися деякі країни після Першої світової війни.
Носієм тоталітарної ідеології є партія, звичайно чітко організована, з жорсткою дисципліною, безумовним виконанням ухвалених рішень, підкоренням вищим органам влади.
Наявність партії з відповідними лідерами та ідеологією стає базою для встановлення тоталітарного режиму. Яким чином ця партія доступається до влади, принципового значення немає. Вона може захопити владу внаслідок військового перевороту, як це скоїли більшовики в Росії, отримати владу конституційним способом, як нацисти в Німеччині, або формально зберегти монархію, як зробили фашисти в Італії – сутність тоталітарного режиму від цього не змінюється.
Науковці висловлюють різні думки щодо різновидів тоталітаризму. Одні з них поділяють його на правий (фашизм, націонал-соціалізм) і лівий (більшовизм), інші – на тоталітаризм німецького й радянського зразків та ін. У цілому ж спільні ознаки дають підстави вести мову про три різновиди тоталітарних режимів: більшовизм (СРСР), фашизм (Італія), націонал-соціалізм (нацизм) (Німеччина). Інколи для спрощення італійській фашизм і німецький нацизм узагальнено називають фашизмом.
Доктрина (лат. doctrina - вчення) – політичне, наукове або інше вчення, теорія, система поглядів, політична програма, політичний принцип.
2. Ознаки тоталітарних режимів.
Між тоталітарними режимами є відмінності і свої особливості, але для всіх характерні загальні ознаки:
Тоталітарні режими – це радикальні рухи, які сформували свої ідеології, що є офіційними і обов’язковими для всіх. Здійснюється ідеологізація всіх сфер державного, політичного, суспільного і особистого життя.
Ідеологія – система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних, філософських і релігійних поглядів, теорій, принципів, які виражають інтереси певних соціальних верств населення.
Тоталітарні режими ставлять своєю метою побудову нового ладу, очищеного від вад попередніх періодів:
більшовики – безкласове комуністичне суспільство;
націонал-соціалісти (нацисти) Німеччини – расистський, вільний від євреїв, арійський рай.
фашисти Італії – відновлена Римська імперія, сильна, могутня, вплив якої поширюється на цілі народи.
Тоталітарні режими в СРСР, Італії та Німеччині мали ряд спільних рис:
1. Однопартійна диктатура. Партія в тоталітарній країні будувалася на військовій дисципліні на кшталт середньовічних рицарських орденів. Причому, у Німеччині й Італії ієрархічність у націонал-соціалістичній та фашистський партіях була впроваджена відвертіше, ніж у більшовиків. У СРСР Й.Сталін хоч би для видимості, час від часу іметував партійну демократію – з’їзди, вибори керівника партії, тощо. Вожді нацизму А.Гітлер і фашизму Б.Муссоліні й цього не потребували, свідомо видаючи, що вони втілюють у собі й націю, і партію, і державу. Вони зображувалися пропагандою як основа партії і чільний елемент держави, у той час як більшовики постійно наголошували, що для них вище за все були народні маси. Незважаючи на незначні відмінності, усі три режими трималися саме завдяки придушенню своїх політичних опонентів.
2. Культ особи «вождя» є неодмінною рисою усіх без винятку тоталітарних режимів. Він базується, насамперед, на звеличенні його персони, а разом з цим – ідеї, яку він уособлював. На це працювали цілі пропагандистські індустрії. Цілодобово населенню нав’язували образ турботливого «батька народу», який піклується не про власне благо, а лише про співвітчизників. Сотні тисяч прижиттєвих скульптурних зображень, мільйонні наклади біографій, газети, нашпиговані фотознімками вождя повинні були укорінити у свідомість людей переконання, що він є втіленням їх самих. Вождь ніколи не помилявся, володів даром провидця. Ті ж, хто мав необачність ставити це під сумнів, ставали не лише ворогом диктатора, а й кожного громадянина.
3. Партійно-державна еліта. Але жоден з тоталітаристів не міг здійснювати свою політику самотужки, тому до управління залучалися нові кадри. Ці люди, наділені недоступними для інших правами і благами, складали своєрідну касту. У Німеччині та Італії основою правлячої еліти були представники середніх класів, а в СРСР – робітництва та селянства. Проте й тих, і інших ніколи не допускали до найвищих ешелонів влади. Вождь та його свита нерідко були ділками з кримінальним минулим та пристосуванцями з невдах-інтелігентів.
У цьому середовищі діяли особливі писані й неписані закони, панували кругова порука й чіткий поділ на ранги. Схема підлеглості й зверхності була відпрацьована до найменших дрібниць. Навіть з того, наскільки близько стояв до диктатора партійний чиновник, можна було безпомилково визначити його ранг серед інших. Практично не існувало таких злочинів, на які не йшли такі люди задля збереження свого становища.
4. Цілковитий контроль на економікою. В усіх тоталітарних країнах міжвоєнної доби відбулося одержавлення господарства. Провідні галузі економіки втрачали самостійність у виборі форм господарювання, виробництва та збуту продукції. Це робилося, щоб досягти самозабезпечення як для внутрішньої стабільності режимів, так і для військових потреб. У СРСР більшовики під приводом боротьби з імперіалістичним оточенням замінили ринкові важеля регулювання економіки детально розробленими п’ятирічними планами; згодом таку модель перейняли й німці та італійці. За усіх негативних наслідків у найкризовіші періоди централізоване управління економікою давало й певні позитивні результати. Особливо це виявилося у роки Другої світової війни. Тоталітарні режими, за винятком більшовицького, не посягали на приватну власність, але ставили виробників у такі рамки, коли ті змушені були обслуговувати систему.
5. Політичний контроль. Тоталітаризм завжди панує там, де людина позбавлена вибору. Режим не лише піддає цензурі інформаціє, обмежує культуру, а й контролює помисли людей, караючи їх за вільнодумство і спотворюючи їхню свідомість. У демократичних суспільствах основою громадянської свідомості є право, закон і, принаймні теоретично, носії влади підлягають закону так само, як і звичайна людина. Народи ж, які змушені існувати за тоталітаризму, наділяють довірою партію чи вождя і вже останні творять закони, обов’язкові для дотримання усіма. Отож первинним є не закон, а довіра (чи, навпаки, страх) до лідера. Вибори за тоталітаризму зводяться до механічного принизливого голосування за заздалегідь визначених владою кандидатів.
6. Вторгнення у приватне життя людини – сферу, де, здавалося б, людина від природи має цілковиту свободу, також монополізує тоталітарна держава. Керівники тоталітарних країн фактично одноосібно перебрали владу до своїх рук і встановили контроль над життям громадян. Будь-який вияв індивідуальності розцінювався як загроза владі.
Вожді тоталітарних систем через пресу, радіо, кіно і телебачення цілодобово впливали на розум і почуття людей. Наявність же відданих поліції та армії «гарантувала» кожному незгодному бути у будь-яку хвилину заарештованим, ув’язненим чи навіть знищеним.
Як відомо, у демократичному суспільстві обмеження прав людини застосовується лише до злочинців і душевнохворих. При тоталітаризмі зникає сама різниця між злочином і невинуватістю. Тоталітаризм карає людину незалежно від того, чи винувата вона насправді. Тотальна несвобода на тлі суцільних житейських обмежень могла бути замінена лише одним – в’язницею або стратою. Уникнення їх повинно було створювати в людей ілюзію «щастя». Людина, над якою було занесено меч тоталітарного «правосуддя», відчувала, що її хтось за щось (хоч вона й не відала, за що саме) карає. При цьому звинувачення, як правило, не пред’являлося. Відтак із свідомості й з реального життя зникало відчуття різниці між Добром і Злом. Запровадивши всегальну карність і переслідування, тоталітаризм «скасував» ті моральні цінності, які, власне, роблять людину Людиною.
Порядність, чесність, людинолюбство втрачали будь-який сенс порівняно зі служінням ідеї.
у більшовиків такою ідеєю була «світова комуна»,
у фашистів – «Великий Рим»,
у нацистів – «Тисячорічний Рейх». Єднало ці ідеї те, що вони були нездійсненними, утопічними.
7. Репресії та переслідування, що здійснювалися спеціальними каральними органами, виправні табори слугували запорукою стабільності тоталітарних режимів.
Репресія (від лат. repressio - придушення) – захід державного примусу, покарання, в т.ч. й за ідейні переконання, нерідко позасудовим способом.