Основні риси юридичної діяльності

• Відбувається у сфері дії права з використанням правових засобів;

• Здійснюється спеціально уповноваженими на те суб'єктами, які володіють юридичними знаннями;

• Її метою є упорядкування, узгодження суспільних відносин по відношенню до вимог права, вирішення конкретних життєвих ситуацій та задоволення на цій основі індивідуальних, групових та загальнодержавних потреб та інтересів;

• Юридична діяльність має організуючий характер, націлена на організацію дій інших суб'єктів і значною мірою повязана з державною діяльністю;

• Зміст юридичної діяльності у кожній конкретній ситуації складають окремі дії юристів, що націлені на досягнення бажаних правових результатів;

• Юридична діяльність у багатьох ситуаціях виявляє елементи творчості, індивідуального підходу, винесення конкретного рішення на підставі загальної моделі поведінки;

• Юридична діяльність своїм правовим впливом пронизує майже всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому регулюванню.

Ознаки: професіоналізм незалежність компетентність повага конфліктність гласність чесність

Види юридичної діяльності: кримінальна і цивільна. Дії, які реалізуються у процесі ведення юридичних справ. 1. Здійснення юридично важливих дій (допит свідка, винесення вироку, очна ставка та інші процесуальні дії). 2. Написання юридичних документів з фіксацією юридично значущих дій. 3. Виступи в юридичних закладах, де формуються юридичні вимоги і заяви, потрібні у процесі розгляду юридичної справи. За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так: • пізнавально-пошукова — збирання повної інформації щодо юридичних явищ; • реконструктивна — аналіз інформації, розробка версій, напрямку розв’язання юридичної проблеми; • організаційна — упорядкування і координація дій суб’єктів при веденні юридичної справи; • реєстраційна — передавання отриманої інформації в письмовій правовій формі; • комунікативна — спілкування юриста з іншими учасниками і суб’єктами юридичної справи у процесі її вирішення. За суб’єктами розрізняють діяльність судову, арбітражну, слідчу, прокурорську, адвокатську, нотаріальну, юридичне консультування. За цим же критерієм (тобто за суб’єктами діяльності) розрізняють ще такі види діяльності: • юридичну діяльність органів дізнання (міліція, митниця, пожежний нагляд та ін.); • криміналістично-судову експертизу; • діяльність оперативно-пошукових органів (МВС, СБУ); • діяльність органів виконання покарання. Залежно від норм права, які реалізуються, розрізняють такі види юридичної діяльності: • регулятивну, пов’язану з правомірною поведінкою суб’єкта права; • правоохоронну, пов’язану з неправомірною поведінкою суб’єкта права (із здійсненням правопорушення). Регулятивна діяльність поділяється на такі види: • реєстраційно-засвідчувальну (видача посвідчення про право приватної власності на квартиру); • правонадільну (дозвіл органів нотаріату на право вступу у володіння спадщиною). Правоохоронна діяльність поділяється на такі види: • попередження правопорушень (здійснення міліцією профілактики правопорушень); • припинення правопорушення (здійснюється після початку правопорушення), наприклад затримання за дрібне хуліганство; • розкриття правопорушень (знаходження правопорушників); • розслідування правопорушень (встановлення точних деталей злочину); • визначення судом чи іншими компетентними органами покарання правопорушника; • виконання покарання.

13. соц признач юриста на етапі реформування укр суспільства.

Юридична професія в Україні стала однією з найбільш затребува­них, як і у всьому цивілізованому світі. Сьогодні гостро постає питан­ня про якість юридичної освіти, спеціалізацію юристів, професійний відбір абітурієнтів у юридичні вузи, тому що жоден значний захід, вчинок приватної особи, державного органу або його посадової осо­би, що знаходяться поза рамками побутових стосунків, не може об­ійтися без експертизи або консультації з боку юриста чи адвоката.

У "Програмі правової освіти населення", затвердженої Постано­вою Кабінету Міністрів України від 29.05.1995 р., зокрема, підкрес­люється, що правова освіта є обов'язковою для всіх дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, закладів підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів. У новій Концепції правової освіти громадян України (2001 р.) накреслені шляхи підви­щення рівня правової культури населення і якості підготовки спеціалістів.

З розвитком ринкових відносин, зміною економічної суті поведін­ки громадян і розширенням кола цінностей, ш,о охороняються, відбу­лися зміни як у праці юриста, так і у змісті його професійної роботи.

Професійна юридична робота покликана забезпечити сформова­ну соціальну структуру: пенсійне забезпечення, засоби масової інфор­мації, сільське господарство, сферу боротьби зі злочиністю, терито­ріальне обслуговування населення тощо. Ринок праці (промисловість, банки, управління, торгівля, партії та інші громадські об'єднання) ма­ють реальну потребу в юристах. Громадяни потребують допомоги юристів в реєстрації і перереєстрації угод з нерухомістю, одержанні різного роду дозволів, захисту прав особи від свавілля некомпетент­них і корумпованих посадових осіб і т. ін.

Професійна юридична робота необхідна також у дослідженні про­блематики цінних паперів, злитті юридичних осіб, що є відносно но­вим видом діяльності в Україні.

За останні роки зросла роль адвокатів у вирішенні судових справ, в оспорюванні адміністративних рішень, виник попит на охоронні та

детективні послуги тощо.

У зв'язку з появою юридичних фірм, що ведуть зовнішньо­торговельні операції, виникла потреба в правовому забезпеченні вис­новків зовнішньоторговельних договорів, оформленні дозволів на ввіз і вивіз товарів, врахуванні зарубіжного законодавства при оформ­ленні документів, маркуванні товарів, що продаються, сплаті митних

зборів тощо.

Одним словом, зараз важко назвати будь-яку сферу суспільних

відносин, в якій професійна робота юриста була б достатньою. По­няття юридичної професії застосовується безвідносно до того, яку конкретну роботу юрист виконує, воно дозволяє охарактеризувати всі важливі риси юридичної професії.

14. роль проф юр знань у здійсн повноваж держ службовця

Закон «Про державну службу» не дає розгорнутого поняття державних службовців, констатуючи, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті й мають відповідні службові повноваження. Наведене поняття звужує коло осіб, що належать до державних службовців.

У спеціальній літературі державні службовці розглядаються й у широкому розумінні. Відповідно до цього державним службовцем визнають особу, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації — органі державної влади, на підприємстві, в установі, організації (тільки б вони були засновані на державній власності).

Процес проходження державної служби в сфері виконавчої влади багато в чому залежить від галузі діяльності державного службовця, повноважень і обов'язків окремих службовців. За цими ознаками всіх службовців органів державного управління поділяють на види. В теорії адміністративного права та практиці державного управління найпоширенішою є класифікація державних службовців на види за владними повноваженнями, які закріплюються як у законодавчих актах, так і в інших правових документах — положеннях, статутах, рішеннях тощо.

За такою класифікацією виділяють: допоміжний (технічний) персонал, спеціалістів, посадових осіб і представників адміністративної влади.

Діяльність допоміжного персоналу пов'язано з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін.

До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. Це лікарі, вчені, агрономи, юрисконсульти тощо. Їх посади не пов'язано з керівною діяльністю й не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки, наприклад, викладач приймає іспити, лікар видає лікарняний листок тощо.

До посадових осіб, як уже було зазначено, належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і контрольно-дорадчих функцій. Їх дії, пов'язані з виконанням цих функцій, завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. Вони своїми діями створюють юридичні акти, здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.

До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширено на осіб, їм не підпорядкованих (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби тощо). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення.

15. проблеми орган юр навч – створ ефект системи

Юридична освіта в Україні – це галузь вищої освіти, яка є ключовою в існуючій соціально-економічній ситуації. Будівництво правової держави, реформи політичної і судово-правової системи потребують розвитку юридичної освіти в Україні. Концептуально розвиток юридичної освіти ми розглядаємо в контексті Конституції України, Закону України «Про вищу освіту», інших законодавчих актів, що забезпечують утвердження верховенства права, надійного захисту прав людини та громадянина.

 В Україні істотні суспільно-економічні зміни 90-х років обумовили й зміни у сфері юридичної освіти, на яку було покладено місію підготовки правників для розбудови української державності. При цьому відзначалось: Україні потрібно більше правників, для чого необхідно створити більше навчальних закладів.

Нині за кількістю правників Україна випереджає США, (особливо чисельністю закладів вищої юридичної освіти). Положення запропонованої в 1993 р. провідними закладами юридичної освіти й науки Концепції розвитку юридичної освіти щодо «розширення мережі вищих юридичних навчальних закладів ... до 2000 р. у 2–3 рази» успішно реалізовано. Як результат, зросли обсяги підготовки юристів: якщо в 1992 році загальна кількість студентів, які навчались у вищих юридичних навчальних закладах, становила близько 12 500, то на сьогодні тільки в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого навчається 15 042 студентів.

Проте сама якість освіти значно відстає від глобальних тенденцій розвитку суспільства, від потреб формування вільної особи в умовах демократизації суспільства. Дедалі більше проявляється така серйозна проблема, як недостатня відповідність освітньої юридичної сфери характеру і змісту українських реформ. Спроби модернізувати юридичну освіту на всіх рівнях за рахунок введення в навчальні плани окремих навчальних дисциплін або збільшення обсягів тільки призвели до перевантаження студентів. Це позбавило їх можливості поглиблювати свої знання самостійно, здобувати навички самоосвіти протягом усього життя. Перевантаження студентів регламентовано аудиторною роботою. В навчальних закладах ще не прижився культ знань, що істотно, з огляду на високий рівень фахової юридичної освіти, допомагає випускникам знаходити свою нішу на ринку праці. Головне завдання полягає у постійній адаптації змісту вищої юридичної освіти через освітні і професійні програми до потреб суспільства.

По-перше, необхідно терміново завершити роботу з розробки Державних стандартів вищої юридичної освіти. Це дасть змогу розробити критерії щодо спроможності ВНЗ здійснювати підготовку юридичних кадрів.

По-друге, відповідно до вимог стандартів, сформувати зміст вищої юридичної освіти за освітньо-кваліфікаційними рівнями, передбачивши їх наступність та неперервність.

По-третє, згідно з вимогами державних стандартів провести низку організаційних заходів, пов’язаних з реалізацією змісту освіти через кадрове та навчально-методичне забезпечення, матеріально-технічну базу, систему доступу та діагностику знань. Прийняття Державних стандартів вищої юридичної освіти забезпечить умови та відповідальність за надання якісних освітніх послуг відповідно до вимог цих стандартів.

Якість науково-педагогічних кадрів відіграє визначальну роль в умовах трансформації суспільства до нових соціально-економічних відносин. Завдання, які виконують юридичні вищі навчальні заклади, мають високий рівень складності, а це вимагає від науково-педагогічного персоналу не тільки високого рівня компетентності, а й волі займати передові позиції, виходячи з етичних цінностей відповідно до вимог якості. Політика забезпечення якості потребує створення ефективної системи відбору науково-педагогічних кадрів на основі їх здібностей і вміння здійснювати навчально-виховний процес.

Велике значення у реалізації політики якості має система управління службовою кар’єрою викладачів, визнання їх соціального статусу і фінансове забезпечення цього статусу. Якість викладацького персоналу дедалі більшою мірою залежатиме від його реакції на радикальні зміни у сфері інформатизації та технологізації навчального процесу. В сучасних умовах необхідно широко використовувати можливості нових інформаційних і комунікаційних технологій, реалізовувати новаторські концепції та методи. З огляду на нинішню фінансову скруту це складне завдання. Воно полягає у забезпеченні вузів сучасною комп’ютерною технікою і створенні на базі провідних юридичних закладів системи перепідготовки та підвищення кваліфікації викладачів щодо застосування в навчальному процесі інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Отож, юридична освіта – явище багатогранне. Залежно від того, до якого профілю юридичної діяльності готуються фахівці, складається відповідна програма їх навчання, де поряд з фундаментальними знаннями передбачається надання студентам, слухачам спеціальних знань з урахуванням специфіки тієї сфери, де їм доведеться працювати. Так, майбутнім прокурорам, суддям необхідно глибоко знати кримінальне, цивільне, трудове, шлюбно-сімейне, адміністративне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право. Для слідчих особливо важливо добре знати кримінальне, кримінально-процесуальне право. Юристам, що працюють у сфері державного будівництва, необхідно володіти знаннями     конституційного,     адміністративного     права. Юрисконсультам та іншим фахівцям, що діють у галузях економіки, потрібні широкі знання цивільного, господарського права, арбітражної практики, нотаріусам – знання цивільного права. Безперечно, цим не обмежується коло знань юристів, рівень кваліфікації яких залежить від постійного пошуку, здатності орієнтуватися у всьому комплексі правових знань, у численних змінах чинного законодавства.

Слід зазначити, що відбулася якісна зміна соціальної значимості юриспруденції. Юридична професія стала однією з найбільш престижних. Водночас кроки з реформування юридичної сфери у державі обмежуються галуззю законодавства та перебудовою юридичної практики. Ефективність реформування як у правовій сфері, так і в масштабах усього суспільства безпосередньо залежить від рівня кваліфікації юридичного корпусу держави. Сьогодні юристів у країни достатньо, але  їх підготовка здійснюється в основному для правоохоронних органів, де зосереджена переважна більшість юридичних кадрів. Водночас в органах державної влади та управління, у сфері економіки багато посад, які потребують правової підготовки, заміщуються спеціалістами без юридичної освіти.

Складне становище з фахівцями середньої ланки в судах (судовиконавці, завканцеляріями, секретарі судів та секретарі судових засідань). В органах запису актів громадянського стану близько 60 % працівників не мають спеціальної освіти.

Принципові зміни у діяльності державного апарату, правовому регулюванні економіки, фінансів, торгівлі, перехід суспільства до соціально орієнтованої ринкової економіки вимагають якісних змін в ідеології і методиці підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації. Отже, сьогодні абсолютно чітко має бути окреслена модель фахівця-юриста і, як її складові, модель особистості та модель підготовки. Модель спеціаліста повинна відповідати вимогам до професіоналів-юристів майбутнього.

Тенденції та проблеми в системі вищої юридичної освіти дозволяють окреслити п’ять напрямів, а саме: відповідність вищої юридичної освіти сучасним вимогам, зміст освіти, якість освіти, фінансування та управління, співробітництво та соціальне партнерство.

Слід звернути увагу, що обсяг підготовки фахівців за напрямом «правознавство» розподілений за регіонами нерівномірно. Він сконцентрований в основному в північному і східному регіонах. Нерівномірний розподіл вищих навчальних закладів і ліцензованого обсягу породжує певні соціальні проблеми, оскільки для молоді різних регіонів створюються нерівні можливості для здобуття вищої юридичної освіти. Сьогодні при вступі за межами міста чи області неохідно враховувати матеріальне становище пересічної сім’ї, яка поки що не має фінансової можливості вчити свою дитину у віддалених областях, містах. Водночас не всі вищі навчальні заклади, особливо непрофільні, які отримали ліцензію на право підготовки юристів, забезпечують їх якість на рівні державних вимог.

Для суттєвого поліпшення юридичної освіти в умовах адаптації законодавства України до міжнародних та європейських стандартів необхідно:

• завершити розробку і впровадження Державних стандартів вищої юридичної освіти з одночасним впровадженням системи державного контролю за рівнем фахової підготовки юристів;

• розробити і затвердити перелік посад, які можуть займати випускники вищих навчальних закладів з юридичною освітою відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів;

• передбачити нові спеціалізації в юридичних навчальних закладах з урахуванням сучасних видів юридичної практики;

• розвивати міжнародні зв’язки в юридичній освіті, пов’язані з розробкою навчальних програм та інших компонентів освіти, спрямованих на інтеграцію юридичної освіти в світовий освітянський простір;

• створити гнучку розгалужену систему післядипломної освіти шляхом перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів з нових напрямів юридичної науки і практики з оптимальними термінами, періодичністю навчання та забезпеченням оновлення його змісту;

• розробити і прийняти державну програму підтримки видавництв, які видають юридичну літературу.

16. характеристика системи норм-прав актів

Правовий акт — акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у вигляді письмового документа (акта-документа) [11, с.104]. Види правових актів за формою вираження: 1) письмовий (акт — документ); 2) усний (заяви, розпорядження, накази, вказівки); 3) конклюдентний (акт — дія). Види правових актів за юридичною субординацією: нормативні, що регулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов’язковими; індивідуальні (ненормативні), що породжують права і обов’язки лише у тих конкретних суб’єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку; інтерпретаціині (акти тлумачення норм права), що мають допоміжний характер і, як правило, «обслуговують» нормативні акти. Слід мати на увазі, що, крім зазначених класичних актів — нормативних, індивідуальних, інтерпретаційних — є акти змішаного нормативно-конкретного змісту, тобто такі, що складаються з нормативних і індивідуальних норм. Вони притаманні ряду правових систем романо-германського типу. Є нетипові (спеціалізовані) акти — акти, що затверджують положення, правила статутів, або акти, що складаються з декларацій, закликів, звернень. Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права [2, с.98-99]. Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права. Ознаки нормативно-правового акта: 1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом (через референдум); 2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків; 3) приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити: а) вид акта (закон, указ, постанова); б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади); в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка); г) дата ухвалення акта; ґ) номер акта; д) дані про посадову особу, яка підписала акт; 5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур’єр»; закони і підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України») [7, с.231-232]. Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду, припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи. Основні структурні елементи нормативно-правового акта: 1. Преамбула — вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм права) загальне введення, у якому дається обґрунтування закону, визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко. 2. Пункти, статті — містять вихідні одиниці нормативно-правового акта — нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття співвідноситься з нормами права. Статті можуть поділятися на частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати скорочено початковими буквами: статтю — «ст.», а частини (абзаци) статей — «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини (абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами. 3. Глави — є у великих за обсягом нормативно-правових актах. 4. Розділи — об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об’єднуються в розділи, а розділи — у глави. 5. Частини — найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у кодексах. Так, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс поділяються на дві частини: Загальну і Особливу. Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта: 1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її ухвалення; 2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька статей; 3) іноді в одній статті містяться декілька норм права. Відмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема, актом тлумачення норм права і актом застосування норм права). По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми, встановлює нові права і обов’язки, яких раніше не було, або змінює (скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми. По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити «такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає прав і обов’язків, відтак, — це акт застосування норм права) [12, с.311].

Види нормативно-правових актів Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю: - закони; - підзаконні нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов’язковістю від того, який орган аидав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості. Види нормативно-правових актів за сферою дії: загальні; спеціальні; локальні. Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення: акти встановлення норм права; акти заміни норм права; акти скасування норм права. Види нормативно-правових актів за галузями законодавства: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні; адміністративно-процесуальні та ін. Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс. Адміністративний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.). Види правових актів за суб’єктами нормотворчості в Україні: Верховна Рада України — закони і постанови; Верховна Рада Автономної Республіки Крим — постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) і рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру); Президент України — укази (нормативні та ненормативні); розпорядження; Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження; керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення і розпорядження, голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій — розпорядження; місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети — рішення і нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази, статути, положення та інструкції [4, с.121].

17. навчальна, професійна та наукова юридична діяльність

Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії: професійна орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант, соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін. 

Юридичну деонтологію визначають, як науку про систему етичних вимог до професійної діяльності юристів. Однак, поряд з цим існують також інші визначення. Наприклад, Сливка С.С. пропонує визначення юридичної деонто-логії, як науки про внутрішній імператив службового обов'язку, який створює переду-мови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про форму-вання власних норм для кожної ситуації зокрема. У запропонованому визначенні просліджуються деякі недоліки, що відображають тенденцію до звуження предмету. Автором не взято до уваги такі вагомі компоненти^ предмету, як відомості (система знань) про правознавство та юридичну практику, їх співвідношення, функції. Він ро-бить акцент саме на правовій культурі юриста, яка обумовлює прийняття індивідуаль-них рішень як в побуті, так і на роботі.

Дещо інакшою вбачається позиція Горшенєва В.М. Він стверджує, що юридична

деонтологія -це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто на-ука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого право- вого статусу.

Дуже важливою є проблема співвідношення моралі та права, вирішення якої значно впливає на формування всієї системи деонтологічних знань. Однак, ця проблема зна-ходиться на стику декількох наук - філософії, теорії держави і права, соціології, тому потребує комплексного підходу, для чого пізнавальних засобів однієї галузі знань буде вкрай недостатньо, таким чином, як наука, юридична деонтологія має ряд ха-рактерних ознак:

- це одна із юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітар-них знань;

- юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціальних явищ як юридична наука та юридична практика, визначає їх функції;

- наука юридична деонтологія, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну сторо-ну діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії;

- юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підго-товки високо кваліфікованих юристів-професіоналів;

- характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка знаходиться на стадії свого становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.

Якого ж соціального значення набуває ця наука, що змусило так глибоко замис-литися над етичними проблемами, які виникають в правовій сфері? Юридична діяльність має свою специфіку, що обумовлено її організаційним, управлінсько-розпорядчим та владним характером. Роботу юристів можна спостерігати в різних сферах суспільного життя, на різних рівнях організації соціального організму. Це прийняття законів, орга-нізація іх виконання, здійснення правосуддя, захист інтересів громадян, а також участь у вирішенні інших важливих питань. Поступово сфера використання юридичних знань поширюється, що надає відповідного авторитету професії юриста. Це об'єктив-ний процес, який не треба пов'язувати зі штучною тенденцією юридизації знань (юри-дична логіка, юридична соціологія, юридична етика). Авторитет юриста зростає од-ночасово з підвищенням авторитету права. Слід відзначити, що на сучасному етапі розвитку, українського суспільства цей процес так і відбувається. Право все більше проникає в систему соціальних зв'язків, втягуючи все 'більшу кількість людей у бага-тогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права.

Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотож­ний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі на­прикінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:

— науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;

— професійної практичної діяльності юриста (суддя, проку­рор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука — це система знань про об'єктивні власти­вості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покли­кана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робіт­ників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конст­рукціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруден­цію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямова­ність. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяль­ність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духов­ного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини. У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення. Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відобража­ти об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у про­цесі створення і застосування законів (вивчення обставин юри­дичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика присвячена специфі­чним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основ­них галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридич­ної науки) — бути науковим орієнтиром для практики держав­ного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідом­лення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична нау­ка в сучасній Україні грунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

Об'єкти, предмет, метод, функції юридичної науки

Поняття юридичної науки можна розкрити через розуміння об'єктів, предмета, методу і функцій. Під об'єктами маються на увазі конкретні сфери (сторони) об'єктивної дійсності, під пред­метом науки — певний зріз (частина) об'єкта пізнання.

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сфе­рах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця кон­кретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характерис­тиках держави і права, у системі понять юридичної науки в ці­лому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функ­ціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний еле­мент юридичної дійсності.

Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнан­ня, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право, висловлену в по­няттях.

Основний метод юридичної науки — філософська діалекти­ка (матеріалістична та ідеалістична).

Функції юридичної науки — основні напрямки розуміння і вираження юридичного знання:

— онтологічна (пізнавальна) — вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і проце­сів у державному житті, відкриття раніше невідомих закономір­ностей буття держави і права;

— евристична — пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

— прогностична — передбачення розвитку державно-право­вих процесів;

— практично-організаційна — обслуговування практики;

— методологічна — дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

— ідеологічна — вплив на розвиток правової культури суспіль­ства і людини;

— політична — допомога у формуванні державно-правової політики, роз'ясненні політичних і законодавчих рішень.

Юриспруденція як система юридичних наук

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є дер­жава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юри­дичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційова­на на цикли наук:

— теоретично-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права та ін.);

— державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);

— цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господар­ський процес, сімейне право та ін.);

— криміналістичні (кримінальне право, кримінальний про­цес, виправно-трудове право та ін.).

Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалі­зують право, відносини між державами — міжнародне право (при­ватне і публічне), а також науки, що вивчають державу і право інших країн.

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і ви­разу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів по­няття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційо­вана наука.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або усклад­нюються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові су­б'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні струк­тури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зроста­ють права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридич­ного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'я­заний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються прак­тично і науково значущі результати, які набувають нових влас­тивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представи­ти через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права — загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, органі­зація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, су­дова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони викорис­товують положення і висновки як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.

18. ф-ії юр науки

Функції юридичної науки — це основні напрям­ки її впливу на соціальні явища, насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.

Серед таких функцій вирізняються:

констатуюча — виявлення, фіксація наяв­них державно-правових явищ;

інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функцій та ін.;

евристична — відкриття, формулювання невідомих раніше об'єктивних державно-правових закономірностей;

прогностична — формулювання гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

методологічна — використання положень юридичної науки як дослідницьких інструментів для «нарощення» нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (особливо важливу роль у цьо­му контексті відіграють, як відзначалось, висновки загальної теорії права і держави);

практико-прикладна — формулювання ре­комендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

 

ідеологічно-виховна — вплив на формування й розвиток правової, політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб'єктів, на зміцнен­ня (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.

Виконання юридичною наукою інтерпретацій-ної, евристичної та прогностичної функцій пов'я­зане з дослідженням механізму дії державно-пра­вових закономірностей, а виконання 'її практико-прикладної функції — з визначенням механізму їх використання.

Механізм дії державно-правових закономірно­стей — це система соціальних явищ, які зумовлю­ють та опосередковують юридично значущу дія­льність суб'єктів.

Механізм використання державно-правової за­кономірності — це система активних, цілеспрямо­ваних дій зі створення умов і засобів для реалізації такої закономірності, а також її безпосереднього використання на практиці. Це поняття, таким чи­ном, призначене відобразити діяльність щодо конст­руювання, виготовлення й «експлуатації» механізму дії державно-правової закономірності — діяльність, яка «організовує» здійснення останньої.

У кожному із зазначених блоків діяльності мож­на дещо умовно виділити «підмехнізми»: а) загаль-носоціальний та б) спеціально-соціальний (юридич­ний).

Юридичний механізм використання державно-правової закономірності — це система юридично значущих дій зі створення державно-правових умов і засобів для реалізації такої закономірності, а та­кож її безпосереднього використання у практиці.

19. характ норм-прав актів, що регламент проф діяльн суддів

Закон — це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади держави або самого народу, який приймається та змінюється в особливому порядку, регламентує найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

 

Юридичні властивості закону:

 

він є нормативно-правовим актом органу законодавчої влади, тобто вищого представницького органу держави або самого народу. В Україні право приймати закони належить Верховній Раді України та безпосередньо народові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

 

закони встановлюються для регулювання найважливіших питань суспільного і державного життя. Зокрема, як передбачено ст. 18 Конституційного договору: “Виключно законами визначаються: 1) регулювання питань про права та свободи людини і громадянина, громадянство” і т. д. (всього 12 пунктів);

 

він має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів. Це знаходить свій вираз у тому, що акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або змінений лише тим суб'єктом, який його встановлював;

 

для законів встановлюється особливий порядок їхнього прийняття і введення в дію, який закріплюється у конституції та інших спеціальних законах.

 

Закріплена в законах обов'язкова послідовність певних дій зі створення законів називається законодавчим процесом.

 

Його порядок та стадії в Україні закріплені в Регламенті Верховної Ради України.

 

Стадії законодавчого процесу:

 

законодавча ініціатива, суть якої полягає у внесенні до Верховної Ради пропозиції про необхідність прийняття того чи іншого закону;

розробка проектів законів;

розгляд законопроектів у комісіях Верховної Ради України;

розгляд законопроектів на сесії Верховної Ради у першому, другому та третьому читаннях;

прийняття закону;

опублікування закону;

набрання законом чинності, або вступ закону в силу.

 

За значенням і місцем законів у системі законодавства вони поділяються на:

 

конституційні, або основні. Це Конституція та закони з питань, безпосередньо врегульованих Конституцією, наприклад “Про громадянство”, “Про загальний військовий обов'язок” та ін. Конституція є основним законом держави, саме в цьому законі закріплюються основи суспільного, економічного і політичного устрою країни, правове становище особи, її права та обов'язки, форма правління та форма державного устрою, порядок організації та компетенція органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Положення, закріплені у Конституції, конкретизуються у конституційних законах.

 

звичайні, або біжучі. Це всі інші чинні в державі закони.

 

надзвичайні, тобто закони, які приймаються у певних, передбачених Конституцією, випадках, наприклад надзвичайний стан, війна тощо.

 загальна характеристика правового регулювання діяльності суду, правоохоронних і правозахисник органів Діяльність суду, правоохоронних і правозахисних органів - важливий складник організаційної, регуляційної та охоронної функцій держави. Захист конституційних цінностей у широкому розумінні цього поняття може здійснюватися регулятивними правовими нормами та відносинами, які посилюють свою дію за допомогою охоронних норм, реалізації інституту правової відповідальності. Предметом регулятивних норм є такі правовідносини, реалізація яких не потребує примусу, а їхні учасники виконують свої права й обов'язки без застосування санкцій. Норми регулятивного призначення містяться в переважній частині нормативно-правових актів, зокрема з аграрного, конституційного, фінансового, цивільного права, а також у нормах інших галузей права, а саме: підприємницькому, трудовому, екологічному, господарському, житловому, шлюбно-сімейному тощо. Є правовідносини, юридичні події або факти, наявність яких не потребує спеціальних охоронних процедур (наприклад, акти запису громадянського стану, паспортизація населення, реєстрація автомототранспорту, господарські відносини тощо). Охоронні процедури передбачено тільки в разі неправильного виконання записів акта громадянського стану, порушення вимог паспортизації громадян, зловживання під час реєстрації автомототранспортних засобів, тобто порушення регуляцій у адміністративних, цивільних, господарських відносинах тощо. Специфіка норм охоронного права й законодавства полягає в тому, що їх спрямовано не тільки на забезпечення регулятивних норм, вони мають й самостійне значення. Дію охоронних норм здебільшого не обмежено в часі та просторі наявністю конфліктів, що виникли внаслідок недодержання регулятивних норм. Такі конфлікти можуть мати як приватний, так і публічний характер. Регулятивні норми з володіння, використання, розпорядження власністю, що є галуззю цивільного права, постійно забезпечують адміністративне та кримінально-правові норми з охорони права власності. Примушування до виконання або недовиконання цивільно-правових зобов'язань може зумовити кримінальну відповідальність, якщо воно пов'язано із погрозою насильства над потерпілим або його близькими родичами, пошкодженням або знищенням майна. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів також може призвести до кримінально-правових наслідків, а переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, здійснюване службовою особою, більш небезпечно й карається суворіше. Збільшення кількості охоронних нормативно-правових актів стало підставою для висновку про наявність охоронного права з відповідними принципами та методами забезпечення суспільних відносин. Охоронне право складає органічно поєднану сукупність норм, які охоплюють охоронювані та охоронювальні правовідносини. У системному вигляді ці правові відносини можуть бути як матеріальними (кримінальне право тощо), так і процесуальними (кримінально-процесуальне право тощо). Предмет аналізованої дисципліни, як було зазначено в попередній главі, складають організаційні відносини, якими опосередковано юридичну діяльність у галузі правосуддя, охорони та захисту права. Отже, цей предмет має універсальний, комплексний характер. Важливі його складники належать до різних галузей права. Наприклад, загальні засади правосуддя, діяльності прокуратури, органів виконавчої влади - складники конституційного права, які регламентовано конституційним законодавством, про що йтиметься далі. Питання юрисдикції та компетенції вказаних органів, зокрема і такі, що конкретизують конституційні положення, регулюють кодифіковані нормативні акти (Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України). Внутрішню організацію діяльності судових, правоохоронних і Правозахисних органів визначено в базових законах, урядових і відомчих актах. Міжнародно-правові стандарти, вимоги до здійснення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності викладено в міжнародно-правових актах, які є частиною національного українського законодавства (див. перелік нормативно-правових актів). Для глибшого вивчення нормативної бази суду, правоохоронних і правозахисник органів є відповідна її класифікація.

Законодавство про діяльність суду ...

Законодавство, за яким встановлюється правовий

і соціальний захист працівників судів, правоохоронних та правозахисник органів

Посадові особи судів, правоохоронних та правозахисник органів, захисники та представники осіб з надання правової допомоги перебувають під особливим захистом закону.

При цьому існує принцип, за яким гарантії виконання право-•охоронної і правозахисної функцій мають бути адекватними кожному напряму такої діяльності. При визначенні статусу посадової особи (суддя, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний уповноважений, державний виконавець, захисник, представник особи тощо) в законодавстві передбачаються конкретні гарантії від зовнішнього впливу, матеріальні та соціальні гарантії. Законодавство спрямоване на встановлення матеріальних гарантій посадових осіб судів і правоохоронних органів. Від рівня їх матеріальної забезпеченості залежить результативне виконання завдань правоохоронної діяльності, ступінь протидії посадових осіб протизаконному впливові.

У кримінальному законодавстві передбачено підвищену відповідальність за такі дії, як опір, втручання, погроза або насильство, умисне знищення або пошкодження майна, посягання на життя працівника правоохоронного органу. Така ж відповідальність передбачена за захоплення працівника правоохоронного органу як заручника. У порядку захисту працівників судів, за* хисників і представників особи з надання правової допомоги, кримінальна відповідальність передбачена за злочини проти правосуддя, до яких віднесено погрозу або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного, умисне знищення або пошкодження їхнього майна, а також за посягання на життя зазначених осіб у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя.

Під захистом кримінального закону перебувають близькі родичі працівників судів і правоохоронних органів, що є додатковою гарантією захисту зазначених осіб. Така ж відповідальність настає у разі вчинення зазначених правопорушень щодо пенсіонера з числа суддів, працівників правоохоронних органів або членів їх сімей і близьких родичів у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків у минулому.

У кримінальному законодавстві з набуттям чинності Кримінальним кодексом України вперше передбачена кримінальна відповідальність за втручання у діяльність захисника чи представника особи, а також за погрозу чи насильство, умисне знищення

20. роль та призначення прокурорськог онаглядув державному управлінні як різновид юридичної діяльності. закон україни про прокуратуру від 5 жовтня 1991 року

Прокурорський нагляд — нагляд, який відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори за дотриманням і правильним застосуванням законів. Залежно від предмета нагляду і методів здійснення П. н. поділяється на: загальний нагляд; нагляд за дотриманням законів органами, що ведуть боротьбу із злочинністю; участь прокурорів у розгляді справ у судах; нагляд за дотриманням законів у місцях застосування заходів примусового характеру. Предметом загального нагляду є відповідність актів, які видають усі органи, підприємства, організації та посадові особи, вимогам Конституції України та чинним законам; дотримання законів про недоторканість особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі й гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав; дотримання законів, що стосуються економічних, міжнародних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності. Прокуратура у межах своєї компетенції вирішує питання, які випливають з укладених Україною міждержавних договорів і є частиною національного законодавства, захищає гарантовані ними права і свободи людини. При здійсненні загального нагляду втручання прокурора у господарську діяльність і підміна ним органів відомчого управління й контролю не допускаються. Прокуратура також здійснює нагляд за дотриманням законів органами, що ведуть боротьбу із злочинністю. Цей вид прокурорського нагляду має своїм завданням сприяти: розкриттю злочинів, захисту особи, її прав і свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань; виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за скоєний злочин; запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності; охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством; здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх скоєнню. Прокурор бере участь в розгляді справ у судах. Дотримуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. Предметом нагляду і повноважень прокурора при здійсненні нагляду за дотриманням законів у місцях застосування заходів примусового характеру є дотримання законності під час перебування осіб у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначає суд; дотримання порядку і умов утримання осіб або відбування ними покарання у цих установах. Прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває під вартою. Постанови і вказівки прокурора з цих питань є обов'язковими і підлягають негайному виконанню. В процесі здійснення нагляду прокурори вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили порушення. Прокурори при проведенні наглядових перевірок повинні діяти гласно, інформувати державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.