5. Зовнішня політика кнр
У перше десятиріччя комуністичної влади Китай свою зовнішню політику будував з оглядом на Москву, яка міцно тримала важелі економічної і військової допомоги Пекіну. Лідери обох комуністичних партій були одностайними щодо головної мети своєї діяльності — поширення комуністичних ідей у світі, що у практичній площині означало насаджування комуністичних режимів на Сході. ІСРСР, і КНР приймали спільні рішення відносно агресії на Корейському півострові, підтримки комуністичних сил Індокитаю, інших зовнішньополітичних акцій.
Восени 1958 р. пекінське керівництво за підтримки СРСР спробувало збройним шляхом вирішити проблему «двох Китаїв» — возз'єднати Тайвань з КНР. Воєнна сутичка комуністів і гомінданівців у Тайванській протоці загрожувала перерости у конфлікт світового масштабу. Згідно з американо-тайванським Договором про взаємну безпеку 1954 р., СІЛА виступали гарантом незалежного розвитку острівної республіки, а за спиною Пекіна стояв Радянський Союз, який за договором 1950 р. мав би виступити на захист Китаю. СІЛА рішуче стали на бік Тайваню, і це посилило антиамериканську спрямованість зовнішньої політики КНР.
Уряд КНР постійно погрожував Сполученим Штатам війною, оголошуючи «суворе і останнє попередження» за порушення американськими літаками і човнами повітряного та водного просторів Китаю, куди відносили й територію та акваторію Тайваню.
Одночасно зміцнювалось радянсько-китайське співробітництво, особливо у військовій галузі. СРСР передав Китаю десятки базових підприємств оборонної промисловості, технологію виготовлення сучасної зброї. Співпраця військових дійшла навіть до обговорення проекту створення спільного радянсько-китайського тихоокеанського флоту.
Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв'язку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. На рубежі шістдесятих років керівництво економічно зміцнілого Китаю проігнорувало поради СРСР щодо мирного врегулювання конфлікту з Індією у Гімалаях. У період становлення радянсько-індійського співробітництва КНР у 1962 р. розпочала війну проти Індії і окупувала північну частину її території, що похитнуло престиж СРСР як «господаря» соціалістичного табору.
Ідеологічні суперечки з початку 60-х років між компартіями Китаю та Радянського Союзу за лідерство у міжнародному комуністичному русі, безкомпромісність лідерів — М. Хрущова та Мао Цзедуна - підштовхнули уряди обох країн до конфронтації. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і СПІА. Нападів хунвейбінів зазнали посольства країн як західного, так і східного блоків. Почастішали конфлікти на радянсько-китайському кордоні, аж до збройного зіткнення у березні 1969 р. на річці Уссурі (о. Даманський).
Китай займав жорстку позицію щодо союзників Москви в Азії. Так, Пекін відмовився надати обіцяну військову допомогу Північному В'єтнаму в американо-в'єтнамській війні, виступив за негайне виведення радянських військ з території Монголії. КНР, проголосивши себе лідером «третього світу», включилась в активну боротьбу за вплив на політику молодих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Пакистан, Цейлон, Судан, Сомалі та інші країни Сходу одержували китайську матеріальну і військову допомогу.
У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» — СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.
Зовнішньополітичний курс китайського керівництва позначився на економічних зв'язках КНР з промислово розвинутими країнами. У пошуках виходу з ізоляції китайський уряд наприкінці 60-х років послабив критику США і розпочав пошуки контактів із Заходом. Важливою подією у міжнародному житті стало відновлення прав КНР у 00Н. Восени 1971 р. її було визнано спадкоємницею Республіки Китай - однієї із засновників ООН.
Антирадянський курс Пекіна схвально зустріли правлячі кола США. Відповідно до принципу «ворог мого ворога — мій друг», США охоче пішли на нормалізацію відносин із КНР. У 1972 р. за попередньою домовленістю президент США вперше відвідав Пекін. Того ж року Китай відвідала урядова делегація Японії. Неодмінною умовою нормалізації відносин Китай ставив припинення офіційних контактів з Тайванем. Японія, а згодом і США, виконали умову і перевели свої стосунки із Тайванем у ранг неофіційних, хоча це й не позначилось на економічних зв'язках з острівною республікою.
У 1978 р. було підписано мирний договір між КНР та Японією, а у січні наступного року Китай та США встановили дипломатичні відносини. Того ж 1979 р. Китай відмовився продовжити Договір 1950 р. про дружбу з СРСР, 30-річний термін якого закінчувався, рішуче засудив агресію СРСР проти Афганістану і підтримав поставками зброї афганський партизанський рух опору.
У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам. Ден Сяопін оголосив, що Китай вирішив «дати урок» В'єтнамові за його втручання у камбоджійські справи. Однак перший же місяць кровопролитних боїв продемонстрував силу і впертий характер «учня». Зі значними втратами війська КНР відступили.
У 80-х роках було вирішено долю Гонконгу та Макао — відповідно англійської та португальської колоній на території Китаю. У 1997 р. у Гонконгу, згідно з укладеною угодою, підняли китайський прапор, однак протягом 50 років там зберігатиметься існуюча система господарювання та життя. Така доля чекає Макао у 1999 р.
У такий спосіб пекінські лідери намагаються розв'язати проблему «двох Китаїв». Ден Сяопін запропонував формулу: «Одна держава - два суспільні устрої». Однак багатий Тайвань, який яскраво продемонстрував переваги західної моделі розвитку, відмовляється вести переговори про возз'єднання.
Динамічно розвиваються китайсько-українські відносини. 4 січня 1992 р. КНР оголосила про дипломатичне визнання української держави. У 1997 р. товарообіг між Україною та КНР досяг 1 млрд. доларів США. За обсягами торгівлі Китай став другим після Росії торговим партнером України. Президент Л. Кучма, перебуваючи з офіційним візитом у КНР в грудні 1995 р., визначив, що є всі можливості вже до кінця цього століття збільшити обсяг двосторонньої торгівлі, довівши його до 2—3 млрд. американських доларів на рік. Президент України назвав конкретні галузі, де існують цілком реальні резерви розширення зв'язків: металургія, хімія, енергетичне машинобудування, судно- і авіабудівна, текстильна промисловість, космічна сфера, сільське господарство.
Список використаної літератури
.Економічна та соціальна географія світу/ Б. П. Яценко. – К.: АртЕк, 1997.
Всесвітня історія. Новітні часи 1945-1998рр./Ю.В.Бураков, Г.М. Кипаренко, С.П. Мовчан – К.: Генеза, 1998.
3. INTERNET.