1.1 Попереднє ув’язнення та відбування покарання у слідчому ізоляторі як специфічні інститути державного примусу.

Соціально-правовий інститут виконання попереднього ув’язнення та покарання у виді позбавлення волі в одній установі закритого типу сформувався внаслідок тривалого і доволі складного процесу еволюції кримінально-виконавчої системи і є результатом періоду поліфункціональ­ності місць позбавлення волі.

Розвиток місць попереднього ув’язнення відбувався шляхом виокремлення установ, що виконували запобіжні заходи у виді взяття під варту, в самостійний вид установ, а розвиток працевикористання контингенту в’язнів та засуджених – шляхом наближення до самообслуговування місць позбавлення волі, що й зумовило в історичному процесі формування такого явища, як поєднання в одній установі закритого типу виконання двох функцій державного примусу – тобто поліфункціональності цих установ, яка була законодавчо закріплена відповідно: за часів Російської Імперії – в Своде учрежденій и установь о содержащихся под стражею и о ссыльных та пізніше в Загальній тюремній інструкції від 28 грудня 1915 року, за часів Радянського Союзу - Положенні про загальні місця ув’язнення прийнятому НКЮ РРФСР 15 листопада 1920 року, Положенні про виправно-трудові колонії і тюрми від 9 вересня 1961 року, та нині діючими нормативно-правовими актами.

Розглядаючи СІЗО як спеціальну державну інституцію слід окреслити обидві складові його функціональної сфери: 1) виконання попереднього ув’язнення; 2) виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі.

У зв’язку з цим необхідно визначити місце СІЗО в системі органів та установ Державної пенітенціарної системи України, і на цій основі також можливість розгляду СІЗО як суб’єкта пенітенціарних (кримінально-виконавчих) правовідносин.

Згідно зі ст. 1 і 2 Закону України «Про попереднє ув’язнення», останнє є запобіжним заходом, який у випадках передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили. Метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від органів досудового розслідування та суду, перешкоджанню кримінальному провадженню або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку та видачі особи (екстрадиції) або її транзитного перевезення. Тобто таких цілей і завдань, як забезпечення господарського обслуговування СІЗО, цей Закон не передбачає, тому законодавець визначив функцію господарського обслуговування у КВК України, а в частині 4 ст. 4 в редакції Закону України від 20 січня 2005 р. під час визначення переліку установ для попереднього ув’язнення лише підкреслив: «… у випадках і порядку, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, засуджені можуть бути залишені для роботи з господарського обслуговування СІЗО за їх письмовою згодою.»

Що дійсно притаманно для виправних колоній і слідчих ізоляторів, так це функція ізоляції особи від суспільства. Однак проявляється ця функція в багатьох випадках по-різному, оскільки вона спрямована на досягнення різних цілей.

Таким чином, виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі природно не є функцією СІЗО. Це, насамперед, одне з похідних від головної функції завдання (підфункція), що стоїть перед даною установою поряд (або всупереч) з основною – тримання під вартою осіб як запобіжний захід. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на законодавчому рівні розмежовує поняття «установи виконання покарань» та «слідчі ізолятори», відповідно до їх функціональної приналежності. Зокрема, у ст. 6, що визначає структуру та чисельність ДКВС України, зазначено, що слідчі ізолятори є структурними підрозділами, які здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції (п. 1 ст. 6). Їх структура, штати затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань (п. 4 ст. 6), вони є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків (п. 6 ст. 6).

Відокремлення СІЗО та установ виконання покарань підтверджується законодавцем і в назві ст. 11 цього закону, а також змісті, у якому, зокрема зазначено, що установи виконання покарань та СІЗО утворюються і ліквідуються вказаним вище центральним органом виконавчої влади та виконують функції, передбачені законом та іншими нормативно-правовими актами.

Сам факт включення слідчих ізоляторів до структури суб’єктів пенітенціарної системи, зазначених у Главі 3 КВК України за назвою «Органи і установи виконання покарань», надав певне підґрунтя для практичних працівників уважати, що слідчі ізолятори належать до виправних колоній (п. 3 ст. 18 КВК України). Однак ст. 11 КВК України, що визначає види органів й установ виконання покарань, такої установи виконання покарань, як СІЗО, не передбачає. Лише в вищеназваній ст. 18 (п. 3) законодавець зазначає, що лише функції виправних колоній відповідного рівня безпеки виконуються слідчим ізолятором стосовно осіб, залишених для роботи з господарського обслуговування. Отже, сам по собі СІЗО не належать до установ виконання покарань, однак, усе ж таки, виконує функцію цих установ щодо вказаної категорії засуджених (яка не є властивою для нього, а певним додатком пенітенціарної діяльності що реалізується як допоміжна до основної функції з метою економії витрат на утримання системи). Тому не може йтися про повноцінну «делеговану» функцію виконання кримінального покарання в СІЗО, зважаючи на обставини як правового, так і практичного характеру.

Процес правового регулювання попереднього ув’язнення під варту складається з трьох основних стадій – регламентації суспільних відносин, дії юридичних норм і реалізації суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Відповідно, можна виокремити і три основні елементи його механізму: юридичні норми (що регламентують виконання попереднього ув’язнення), правовідносини (що виникають, змінюються і припиняються в процесі виконання запобіжного заходу), а також акти реалізації суб’єктивних прав й обов’язків (під час виконання запобіжного заходу). Крім цього, до елементів дії механізму цього правового інституту відносять – правосвідомість, правотворчість, правопорядок та законність, без яких неможливо досягти соціально-корисних цілей під час застосування і безпосереднього виконання цього заходу. Цілями цієї специфічної «правової системи» є забезпечення кримінального судочинства в повному обсязі, соціальної справедливості й дотримання законних прав та інтересів людини і громадянина.

Загальною основою для об’єднання певного кола специфічних правових норм, що регламентують правові засади і порядок забезпечення як попереднього ув’язнення під варту, так і покарання у виді позбавлення волі, є інститут. Тому що цей правовий інститут, а не просто група (асоціація) правових норм, уособлює в собі цілісну специфічну систему державного примусу під час застосування цих заходів.

Отже, розглядаючи «попереднє ув’язнення» як правовий інститут, що означає «установлення», ми маємо можливість визначити критерії відокремлення цього явища від інших правових структурних утворень, у тому числі від інституту покарання.

Як і будь-який державно-владний інститут, пов’язаний з такою гострою сферою суспільних відносин, що передбачають правообмеження у виді ізоляції від суспільства, застосування попереднього ув’язнення і кримінального покарання має органічну причетність до кримінально-правової, кримінально-процесуальної та кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики і є її окремим своєрідним елементом і специфічним аспектом наукового дослідження.

Тому, в структурі кримінальної політики держави, можна визначити наявність прояву державної волі у виді заходів: запобіжного характеру, і покарання, які мають свою присутність, як загалом, у стратегічному напрямі боротьби зі злочинністю, так і в таких складових елементах кримінальної політики держави, як кримінально-правова, кримінально-процесуальна, кримінально-виконавча (пенітенціарна) та кримінологічна політика.

Кримінальна політика являє собою напрям, у якому формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розроблення і здійснення широкого кола запобіжних заходів державного примусу, яким є попереднє ув’язнення і покарання. До цього можна додати, що для виконання попереднього ув’язнення крім кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики має значення саме кримінально-виконавча (пенітенціарна) політика, яка тісно інтегрується з ними в єдиний комплекс антикримінального впливу на злочинність.

Кримінально-виконавча політика визначає головні напрями правотворчої діяльності держави і правозастосовної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань. Визначальний вплив кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу політику реалізується через визначення загальних напрямів кримінально-правової репресії. До того ж кримінально-виконавча політика не є пасивним відображенням кримінально-правової політики, вона визначає цілі, принципи, стратегію і напрями функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми і методи реалізації кримінального покарання і, водночас, здійснює зворотний вплив на формування правової політики держави у сфері боротьби зі злочинністю загалом, і кримінально-правової політики зокрема.

Вихідними засадами для інституту попереднього ув’язнення є фактори, що визначаються такими напрямами:

а) кримінально-правовим, пов’язаним з криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про взяття особи під варту);

б) кримінально-процесуальним, пов’язаним з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами такого запобіжного заходу, як попереднє ув’язнення;

в) кримінально-виконавчим (пенітенціарним), що визначає порядок регулювання умов тримання, регламентації правового статусу ув’язнених, забезпечення режиму й охорони та ін.;

г) кримінологічним, що на ґрунті вивчення феномена злочинності, її причин й умов визначає головні напрями і засоби запобіжного впливу, і саме кримінологічну сутність цього засобу у виді взяття під варту, а також запобігання злочинам у місцях попереднього ув’язнення.

Відповідно до змісту цього напряму кримінальної політики як багаторівневого і багатоаспектного поняття, вважаємо за доцільне виокремити такі його рівні:

1) концептуальний рівень, що передбачає розроблення теоретичних основ і наукові дослідження, які дали б змогу сформувати й обґрунтувати ідеї запобіжних заходів відповідно до закону та загальнолюдських цінностей і принципів моралі;

2) законодавчий рівень щодо забезпечення розроблення нових й удосконалення чинних правових основ діяльності системи попереднього ув’язнення відповідно до державної кримінальної політики;

3) нормативний рівень, що передбачає формування на основі Конституції та чинних законів й удосконалення відомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державних органів у цій сфері;

4) управлінський рівень щодо організації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовного та запобіжного процесу керівництва практикою в системі попереднього ув’язнення, її підрозділів та забезпечення належного й ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу;

5) правозастосовний рівень, що являє собою безпосередню правозастосовну діяльність посадових осіб місця попереднього ув’язнення у сфері виконання запобіжних заходів та забезпечення режиму тримання.

Питання концептуального визначення попереднього ув’язнення слід розглядати як різновид запобіжного заходу примусового характеру, як один з напрямів правоохоронної і правозастосовної діяльності, спрямованої на протидію злочинності. У цьому контексті ці напрями діяльності присутні і в інституті кримінального покарання.

Маючи на увазі під правоохоронною діяльністю «державну діяльність, яка здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами, шляхом застосування юридичних заходів впливу в суворій відповідності із законом і при неухильному дотриманні встановленого ним порядку», можна визначити суттєві ознаки, які надають змогу віднести застосування попереднього ув’язнення саме до правоохоронної діяльності.

По-перше, виконання запобіжного заходу реалізується завдяки механізму застосування саме юридичних процедур і винесення рішень суду – ухвали чи постанови.

По-друге, застосування запобіжних заходів можливе лише відповідно до норм закону (КПК України та Закону України «Про попереднє ув’язнення»).

По-третє, виконання цієї правоохоронної діяльності реалізується в установленому законодавством порядку, з неухильним дотриманням регламентованих нормативно-правовими актами процедур і порядку виконання.

По-четверте, компетенція і право реалізації цієї правоохоронної діяльності покладено на спеціально уповноважені державні органи кримінального судочинства й установи пенітенціарної (кримінально-виконавчої) системи України.

Отже, воно являє собою найбільш сувору форму запобіжного заходу, пов’язаного з позбавленням волі людини, винуватість якої не встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. За правовою природою попереднє ув’язнення не є заходом покарання, цей інститут має зовнішні ознаки кримінально-правового примусу у виді позбавлення волі. Тому, вказаний вид процесуального примусу слід розглядати як одну з форм позбавлення волі, що застосовується до осіб під час досудового розслідування і судового провадження у зв’язку з учиненням ними суспільно небезпечних діянь, що мають юридичні ознаки злочину.

Деякі вчені вважають, що застосування заходів процесуального примусу пов’язано з певним обмеженням прав особи, зокрема, права особистої свободи, права вільного пересування і вибору виду занять . На наш погляд, у частині, що стосується особистої свободи, навряд чи можливо вважати це положення обґрунтованим. Попереднє ув’язнення під варту пов’язане не з обмеженням особистої свободи, а є позбавленням свободи як запобіжний захід. Особливість цього запобіжного заходу полягає в позбавленні волі особи, яка обвинувачується (підозрюється) у вчиненні злочину, але ще не визнана винуватою. Крім того, провадження у кримінальній справі продовжується і може закінчитися припиненням справи чи винесенням виправдовувального вироку, а це означає, що відносно обвинувачуваного (підозрюваного) ув’язненого під варту, як і відносно будь-якого обвинувачуваного, повною мірою діє презумпція невинуватості.

Загальна декларація прав людини (ст. 11) проголошує, що кожен обвинувачуваний у вчиненні злочину має право вважатися невинуватим доти, доки його винуватість не буде встановлено законним порядком, шляхом гласного судового розгляду у справі. До того ж, обвинуваченому (підозрюваному), у тому числі ув’язненому під варту, слід забезпечити усі можливості для захисту. Таким чином, на нашу думку, не існує суперечностей між презумпцією невинуватості і попереднім ув’язненням під варту. Останнє застосовується як один із запобіжних заходів (ст. 29, 62, 63 Конституції України, ст. 176, 177, 183–202 КПК України, Закон України «Про попереднє ув’язнення») до особи, винуватість якої ще належить встановити судовим рішенням у справі.

Вважається, що наука кримінально-виконавчого права може розглядати проблеми виконання попереднього ув’язнення під варту як окремого виду позбавлення волі, у тому числі поглиблено вивчати інститут тримання засуджених, залишених у СІЗО для господарського обслуговування, якому сьогодні недостатньо приділяється уваги.

Таким чином, стосовно правової природи попереднього ув’язнення, а також позбавлення волі у виді кримінального покарання, яке здійснюється в СІЗО існують певні неузгодженості між правовим регулюванням та реалізацією правового статусу цих осіб. У разі попереднього ув’язнення особа вважається невинуватою, але тримається в місцях позбавлення волі, у яких існують реальні стосунки, що за сутністю не можна визнати суто кримінально-процесуальними, оскільки вони несуть у собі певні елементи кари, яка полягає у відповідних правообмеженнях й умовах тримання.

Таким чином, вказані види позбавлення волі мають розбіжність у таких аспектах:

а) позбавлення волі як міри покарання, що виконується в СІЗО, встановлюється вироком суду, що набрав чинності стосовно осіб, винуватість яких доведено;

б) позбавлення волі як запобіжний захід у цих установах застосовується за вмотивованим рішенням суду, винесеним відповідно до КК і КПК України (ст. 3 Закону України «Про попереднє ув’язнення») відносно обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, та засудженого вирок щодо якого не набрав законної сили;

в) цілі і завдання вказаних видів правового примусу різні як за формою, так і за змістом;

г) основними місцями виконання покарання у виді позбавлення волі є виправні (виховні) колонії. Функції цих установ відносно засуджених, залишених для робіт з господарського обслуговування, виконують слідчі ізолятори, водночас як попереднє ув’язнення виконується лише в слідчих ізоляторах, й тимчасово в інших місцях, указаних у ст. 4 Закону України «Про попереднє ув’язнення»;

д) відбування покарання супроводжується виправним впливом та ресоціалізацією засуджених у СІЗО, стосовно ув’язнених під варту як запобіжний захід, такий вплив не застосовується.

Названі ознаки, що характеризують правову природу попереднього ув’язнення під варту, повинні співвідноситися із специфікою стосунків діяльності СІЗО й ув’язненими, що виникають у процесі виконання цього запобіжного заходу і покарання у виді позбавлення волі, де адміністрація цієї установи одночасно реалізує подвійну функцію державного примусу.

Отже, це утворення вважаємо за доцільне визнати як різновид заходів кримінально-виконавчого впливу пов’язаних з ізоляцією особи в межах галузі кримінально-процесуального права, а Закон України «Про попереднє ув’язнення» стосується кримінально-виконавчої галузі права, що й зазначено у ст. 1 цього Закону. Ця приналежність також підтверджується чинністю Закону України про ДКВС, який відносить СІЗО до кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи України.

Водночас заперечень щодо приналежності виконання покарання у виді позбавлення волі в СІЗО до галузі кримінально-виконавчого права не існує, однак є особливості, закладені в реалізації цього заходу, оскільки його функціональну сторону підпорядковано обслуговуванню попереднього ув’язнення під варту в умовах СІЗО як суб’єкта виконання попереднього ув’язнення та покарання у виді позбавлення волі, що одночасно виконує як вмотивоване рішення суду щодо тримання осіб на попередньому ув’язненні, так і вироку суду стосовно тримання осіб, засуджених до позбавлення волі.