1.2 Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення.

Попереднє ув’язнення під варту є особливим правовим інститутом, що близький до покарання у виді позбавлення волі та являє собою тимчасову примусову ізоляцію особи у відповідності з кримінальним процесуальним законодавством у спеціально призначених для цього установах.

Відповідно до закону, попереднє ув’язнення визначається як запобіжний захід щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Отже, правова природа виконання примусового заходу – взяття під варту у виді попереднього ув’язнення характеризується тим, що:

а) відрізняється від позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі:

- у визначенні мети і завдань застосування названих інститутів (ст. 1-6 КВК України та ст. 177 КПК України, 1-2 Закону України «Про попереднє ув’язнення»);

- у визначенні правових підстав взяття під варту та строках тримання;

- у визначенні правового статусу осіб;

б) має схожі риси і ознаки позбавлення волі з усіма обмеженнями та наслідками, небажаними для особи;

в) має фактичну наявність кримінально-карного аспекту (ч.1 ст.72 КК України – повністю зараховується в строк позбавлення волі).

Таким чином, попереднє ув’язнення серед запобіжних заходів, що передбачені чинним кримінальним процесуальним законодавством України, займає особливе місце та має специфічну правову природу одного з найбільш суворих видів державного примусу, що застосовується до особи, яка в судовому порядку ще не визнана винною у вчинені злочину.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 30.06.1993 року “Про попереднє ув’язнення” цей захід застосовується до підозрюваного,обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Як зазначено в ст.ст. 177 та 197 Кримінального процесуального кодексу України та в ст. 2 вищезазначеного закону, метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від органів досудового розслідування та суду, перешкоджанню кримінальному провадженню або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку та видачі особи (екстрадиції) або її транзитного перевезення.

Прийняття рішення про обрання цього найбільш суворого заходу процесуального примусу покладено на слідчих суддів місцевих судів, що відповідає принципу змагальності та відкритості при обрані запобіжного заходу. Нині діючий порядок взяття особи під варту, що закріплено у КПК України приведено у відповідність Конституції України, в ст. 29 якої сказано наступне: “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом”. Таким чином, національне законодавство відобразило найбільш принципові положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод про обрання запобіжних заходів у чіткій відповідності із законом. Іншим позитивним моментом у нині встановленому порядку ув’язнення особи під варту є його відповідність міжнародним стандартам в контексті реалізації можливості звільнення обвинуваченого або підсудного у вчиненні злочину з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує прерогативи державних інтересів, які б вимагали тримання такої особи під вартою.

Проте, реформування національного законодавства дотепер не зняло питань перед практиками і науковцями, через неоднозначність їх вирішення у законі.

Як вірно зазначають ряд вчених, дана проблема є досить важливою, “оскільки і для закону, і для практики, і для науки не байдуже, які умови існують у місцях попереднього ув’язнення, де утримуються особи, які ще не визнані винними у вчинені злочину на підставі вироку суду, який вступив у законну силу”.

Вказана позиція ґрунтується на вимогах міжнародного права, норми якого по певних напрямках ратифіковані Україною. Так, у пунктах 2,3 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими закріплено положення про те, що підслідні ув’язнені не вважаються винними і з ними варто поводитись відповідно. За умови дотримання законоположень, що стосуються свободи особи або процедури поводження з підсудними ув’язненими, до цих ув’язнених варто застосовувати відповідний режим тримання.

Разом з тим, сьогоднішня практика застосування попереднього ув’язнення в Україні свідчить, про те, що за змістом вона є однією із форм позбавлення волі, хоча і носить тимчасовий характер та реалізовується у спеціально визначених для цього державою установах (ст. 4 Закону України від 30.06.1993р. “Про попереднє ув’язнення”). Більш того, встановлена пряма залежність даного запобіжного заходу кримінального процесуального характеру з позбавленням волі – одним із видів кримінальних покарань: перший певною мірою тяжіє над судом при обранні даного виду покарання, у зв’язку з тим, що санкцію на арешт дає суд. Питома вага обвинувачених, щодо яких обрано запобіжний захід у виді взяття під варту, в структурі інших примусових кримінальних процесуальних заходів в Україні постійно зростає і фактично сягає 30%, що є майже однаковою з кількістю засуджених до позбавлення волі.

Однією з причин такого положення справ є те, що слідчі, прокурори й судді в теперішніх умовах не можуть подолати стереотипів щодо застосування запобіжних заходів і надають переваги крайнім із них.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України надає право, а не зобов’язує органи дізнання, досудового слідства, прокурора, суддю чи суд застосовувати відповідний запобіжний захід. Проте каральна політика, що склалась у роки радянської епохи, зумовила формування відповідної психології сучасних правоохоронців і суддів, що є досить поширеною та такою, що гальмує процеси реформування національної системи права в напряму цивілізованих алгоритмів цієї діяльності. Тим більше, що закон не надає переваги якомусь одному з існуючих запобіжних заходів.

Іншою умовою, що формує теперішню практику ув’язнення осіб під варту, є неоднозначне тлумачення дізнавачами, слідчими, прокурорами та суддями підстав застосування даного запобіжного заходу.

Підтвердженням даного висновку є наступна статистика: згідно офіційних даних Державної пенітенціарної служби України через слідчі ізолятори щорічно в Україні проходять більше 700 тисяч громадян, у той час, коли засуджується в цілому за цей період тільки до 200 тисяч осіб.

Відповідно до чинного КПК України визначаються наступні запобіжні заходи: особисте зобов’язання; особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою. Тимчасовим запобіжним заходом є затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному цим Кодексом.

При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під вартою. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування - слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження - судом за клопотанням прокурора.

Відповідно до ст. 177 КПК України (мета та підстави застосування запобіжних заходів) метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:

1. переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2. знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального порушення;

3. незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4. перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5. вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою ст. 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених КПК України.

Відповідно до ст. 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України.

Запобіжний захід у виді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як:

1. До особи, яка підозрюються або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, - виключно у разі якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов’язки, покладены на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує;

2. До раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років, виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про загрому у вчиненні іншого злочину;

3. До раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років, - виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

4. До раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років;

5. До раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки;

6. До особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених розділом ІХ КПК України або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

При обранні запобіжного заходу, крім наявності ризиків зазначених в ст.177 КПК, слідчий суддя, суд оцінює в сукупності всі обставини, у тому числі: вагомість наявних доказів про вчинення кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрозує відповідній особі у разі визнання винуватим; вік та стан здоров'я; міцність соціальних зв'язків в місці постійного проживання, у тому числі наявність родини й утриманців; наявність місця роботи або навчання; репутацію; майновий стан; наявність судимостей; дотримання умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувались до нього раніше; наявність повідомлення про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється чи обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість нових доказів, якими обгрунтовується відповідні обставини.

В разі обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою слідчий суддя, суд виносить ухвалу про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою в якій визначається дата закінчення її дії.

Аналіз зарубіжного законодавства з означеної тематики свідчить, про те, що там, де такий перелік обставин чітко визначений, у законі кількість судових помилок щодо обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою зведена до мінімуму.

Таким чином, правова природа попереднього ув’язнення пов’язана не тільки з об’єктивною необхідністю застосування різноманітних форм державного примусу до осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину, але й з суб’єктивною практикою реалізації норм закону, яка відображає рівень правової культури та індивідуальної правосвідомості дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів.

Єдиною підставою для попереднього ув’язнення, у відповідністю зі ст. 3 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу тримання під вартою або про застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінального процесуального кодексів України та/або рішення компетентного органу іноземної держави у випадках, передбачених законом.

Щодо правової природи виконання покарання у виді позбавлення волі в СІЗО, то відповідно до чинного законодавства (ст.50 КК України) воно є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого шляхом ізоляції та поміщення на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу функції якої виконує слідчий ізолятор відповідно до ч.3 ст.18 КВК України. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими, залишеними для роботи з господарчого обслуговування слідчого ізолятора регламентовано Кримінально-виконавчим кодексом України та відомчими нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.