4.2. Виконання та відбування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі

При вивченні міжнародного досвіду виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, в країнах Європи основну увагу ми звернули на одне із сучасних явищ нашого часу – пробацію. У цьому питанні висвітлюються бачення вчених на переваги та ймовірні недоліки зарубіжного досвіду та можливість його впровадження в Україні. Як відомо, нині в усьому світі ставиться під сумнів доцільність покарання у виді позбавлення волі, яке, проіснувавши як інновація протягом двох століть, виявило свою неефективність.

Світове співтовариство зійшлося на думці про необхідність скорочення сфери застосування покарання у виді позбавлення волі та розширення практики застосування альтернативних покарань. Цьому процесу сприяло багато чинників, пов’язаних як із загальним процесом гуманізації державної політики демократичних країн у кримінально-правовій сфері, так і з аналізом стану злочинності та неефективності судової практики застосування репресивних видів покарань, пов’язаних з позбавленням волі ¹⁰².

У цілому, процес дослідження використання не в’язничних санкцій у країнах розвинутої демократії засвідчив їх високу ефективність щодо запобігання вчиненню нових злочинів, зменшення їх рецидиву, позитивного впливу на правосвідомість правопорушників тощо.

Призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, має багаторічну історію. Такі покарання давно посіли певне місце в системі кримінального судочинства різних країн світу. Наприклад, у більшості держав Європи, Америки, у деяких азіатських та африканських країнах створено спеціалізовані органи, що виконують альтернативні види покарань, – служби пробації.

Це позадержавне, позаполіційне, позатюремне, у деяких країнах цивільне відомство, що отримало свою назву від одного з найпоширеніших за кордоном видів альтернативних покарань – пробації. На думку О. В. Беци, пробація як вид покарання виникла у США у першій половині ХІХ ст. на основі двох інституцій – умовного засудження й відстрочки відбування покарання ¹⁰³.

Інститут пробації був відомий радянській юридичній науці. Однак спеціальних досліджень, присвячених його ролі у виправленні засуджених, боротьбі зі злочинністю за кордоном, порівняно мало. При цьому пробація розглядалась в контексті інших проблем кримінального та кримінально-виконавчого права ¹⁰⁴.

На сучасному етапі звернення погляду на альтернативні санкції знайшло своє відображення у резолюціях, затверджених концепціях і рішеннях міжнародних симпозіумів та конгресів ООН з питань попередження злочинності, поводження із засудженими, застосування альтернативних ув’язненню покарань тощо.

Пробація – це доволі «молода» модель поводження зі злочинцями, історичний розвиток якої почався в ХІХ ст. Пробація, на думку С. Лісон, – це система, яка надає злочинцям можливість реформуватися ¹⁰⁵. Пробація – це форма умовного засудження, яка виступає, з одного боку, як альтернативна ув’язненню санкція, а з іншого – як правозастосовна інституція, спеціалізований орган чи служба, які виконують цю та деякі інші альтернативні санкції. Сутність пробації полягає у встановленні нагляду за злочинцем, який залишається в суспільстві, але на якого судом накладені певні зобов’язання й обмеження.

Крім того, пробація спрямована на вивчення особи правопорушника, складання його соціально-психологічної характеристики та пропозицій до суду щодо обрання раціонального виду покарання. Головною метою пробації є захист суспільства, попередження повторних злочинів, сприяння реінтеграції правопорушника в суспільство. Пробація прямо або опосередковано виконує такі завдання:

– надає органам судової влади та іншим структурам високоякісну інформацію (досудові звіти й доповіді про соціальне обстеження правопорушників) та оцінки з метою допомогти суддям у призначені покарання і виборі інших рішень;

– забезпечує практичну, фінансову, соціальну і психологічну допомогу та опіку, а також проводить роботу з правопорушниками після звільнення, на основі методів соціальної роботи, на будь-якому етапі протягом контактування правопорушника з системою кримінального судочинства;

– контролює і здійснює нагляд за правопорушниками, які перебувають під пробаційним наглядом;

– робить свій внесок у безпеку суспільства через заохочення правопорушників ставати законослухняними членами суспільства, ефективний моніторинг і нагляд за правопорушниками з метою зменшення рівня повторної злочинності, а також способом розвитку тих навичок, які сприяють веденню позитивного способу життя та соціальній реінтеграції;

– виявляє й розвиває особисті риси клієнта і соціальні ресурси, які допоможуть йому успішно повернутися в суспільство і вести законослухняний спосіб життя завдяки створенню позитивної життєвої стратегії;

– підтримує осіб, яких тримають під вартою, допомагає їм готуватися до звільнення;

– надає допомогу правопорушникам після їх звільнення із в’язниці;

– співпрацює з центрами соціальної реабілітації для правопорушників;

– надає допомогу сім’ям правопорушників з метою підтримки й покращення сімейних стосунків правопорушників, а також зменшує перешкоди соціальній інтеграції ¹⁰⁶.

Загалом виділяють дві основні функції пробації: досудову та після судову ¹⁰⁷.

Досудова функція, або ж «соціальне дослідження особистості підсудного» здійснюється на стадії розслідування злочину, разом із проведенням інших слідчих дій, покладених на органи дізнання та слідства. Під час її виконання забезпечується збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для певної особи виду покарання (позбавлення волі чи будь-якого альтернативного покарання) на основі прогнозу подальшої поведінки особи та можливостей її ресоціалізації у в’язниці чи на волі.

Ця функція має велике значення, тому що її здійснення дає суду можливість отримати додаткову інформацію про злочинця, яка не завжди може бути отримана у процесі слідства та судового засідання; зібрана інформація потрібна також працівникам служби пробації для розроблення програми ресоціалізації злочинця, якщо йому судом буде призначено альтернативний вид кримінального покарання. У випадку призначення підсудному позбавлення волі відомості про нього стануть основою програми виховного впливу у в’язниці.

Досудова функція містить власне соціальне дослідження особистості злочинця, складання попереднього соціального повідомлення (доповіді) про нього, присутність на засіданнях суду офіцера служби пробації.

Соціальне дослідження триває протягом двох-чотирьох тижнів з моменту затримання правопорушника та проходить у чотири етапи:

1. Встановлення даних про попередні судимості затриманої особи на основі офіційних даних поліції.

2. Виявлення характерологічних особливостей біографії правопорушника, умов життя, оточення та інших, які сприяли формуванню особистості чи спонукали до вчинення правопорушень.

3. Проведення медичного обстеження, встановлення фізичного та психічного стану правопорушника, рис характеру.

4. Перевірка та уточнення соціальних відомостей про злочинця.

На підставі викладеного вище, вважаємо, що при реформуванні кримінально-виконавчої інспекції України в службу пробації її персонал при виконанні досудової функції буде зобов’язаний збирати про особу, яка вчинила злочин, окрім згаданих вище, такі відомості: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження; стать; місце проживання; сімейний стан, наявність дітей; ставлення до членів родини, до оточуючих; вид роботи або навчання; рівень професійної підготовки; ставлення до роботи чи навчання; характеристика з місця проживання, роботи чи навчання; характеристика злочину; факти, що вплинули на його вчинення (вживання алкоголю, наркотичних або інших одурманюючих засобів, безробіття, емоційна неврівноваженість, сімейні, фінансові та інші проблеми); обставини, які пом’якшують покарання (ст. 66 КК України); обставини, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України); перспективи на майбутнє; життєві плани; оцінка ступеня небезпеки для суспільства; можливість повторного вчинення злочину протягом року; контакт з офіцером служби пробації; бажання злочинця до різних громадських і виправних програм й заходів.

Підготовлена за таким порядком інформація і визначає ступінь небезпеки злочинця. Зазначена доповідь має допомогти суду винести правильний вирок, а потім сприяти офіцерові служби пробації у його роботі з ресоціалізації особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

Другою основною є післясудова функція виконання альтернативних видів покарань – нагляд за засудженою особою та її ресоціалізація на основі спеціальної програми, запропонованої в соціальній доповіді. Офіцер пробації здійснює соціально-психологічне спілкування із засудженим, під час якого він прагне психологічно впливати на особу, зняти напругу, страх, розчарування, агресію, невдоволення. Значне місце тут відіграють тематичні бесіди з піднаглядним засудженим, відвідування його вдома.

За умови правильної побудови нагляду співробітник служби пробації повинен знати усі сторони життя свого підопічного, слідкувати за його фізичним, психічним та моральним станом, за тим, чим він займає свій вільний час, виявляти його професійні нахили, прагнення підвищити загальноосвітній рівень тощо.

При цьому необхідною умовою ефективного виконання покарання офіцером пробації є вироблення у засудженого позитивного ставлення до роботи, яка з ним проводиться, що виражається в його особистісних змінах та добровільній реалізації програми ресоціалізації.

Узагальнення викладеного вище дає нам можливість зробити такі висновки:

– по-перше, однією з основних функцій служби пробації є правильне визначення ступеня суспільної небезпеки або соціальної збереженості правопорушника на запит суду;

– по-друге, пробація як складний соціально-правовий інститут є засобом покарання, який полягає в передачі особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину, без застосування до неї санкції у виді позбавлення волі під нагляд спеціальної служби на строк та на умовах, визначених судом, порушення яких веде до позбавлення волі;

– по-третє, нагляд за засудженим та його ресоціалізація ґрунтуються на встановленні стосунків між офіцером пробації та засудженою особою, при цьому офіцер пробації не лише наглядає за її життям, ходом виправлення, але й активно впливає на цей процес;

У більшості країн Західної Європи вже давно застосовуються не в’язничні та альтернативні види покарань. Сучасний стан пробації в європейських країнах, зокрема Західної Європи, можна прослідкувати за кількома основними лініями розвитку, до яких, зокрема, належать:

1. Рух від приватної до громадської організації пробації.

2. Виникнення, спад і відродження такої важливої складової, як участь волонтерів.

3. Розвиток пробації на професійних засадах.

4. Збільшення кількості альтернативних видів покарання.

Усі згадані вище позиції є складовими більш глобальної тенденції до уніфікації та спрощення системи виконання покарань, метою якої є передача якомога більшої кількості превентивних правоохоронних функцій і концентрація відповідних організаційних та адміністративних ресурсів в єдиній, універсальній інституції м’якого соціального контролю – службі пробації.

Ця тенденція почала складатися ще на початку ХХ ст., коли класичне кримінальне право було змушене пристосовуватися до потреб розвитку капіталістичних відносин. В епоху середньовіччя кримінальне законодавство зосереджувало увагу на акті кримінального злочину, а не на особистості злочинця.

Таким чином, століттями кримінальне законодавство займалося репресіями, основною метою яких було застрахати потенційного злочинця. Іншими словами, страх покарання був метою його застосування. Наприкінці ХІХ ст. намітилася тенденція до більш індивідуального підходу до покарання. Концепції «перевиховання», «ресоціалізації», «реабілітації», а також індивідуально направлені превентивні заходи поступово визнаються метою покарання. Протягом ХХ ст. така зміна пріоритетів привела до впровадження в усіх європейських країнах системи сучасних санкцій, у яких громадські служби почали відігравати провідну роль ¹⁰⁸.

Перші служби пробації виконували функції загальної допомоги звільненим із місць позбавлення волі. Як правило, цим займалася не держава, а благодійні та релігійні організації. Сучасні завдання державної служби пробації кардинально розширилися до нагляду за засудженими, посередництва між жертвою та злочинцем з метою отримання компенсації, кураторства правопорушників, відповідальності за виконання судових вироків та організації різноманітних видів альтернативних покарань.

Служба пробації у європейських країнах полегшує роботу правоохоронних органів, судової системи, забезпечує координацію взаємодії державних установ, місцевого самоврядування, неурядових організацій, окремих громадян у процесі виконання покарань, альтернативних позбавленню волі ¹⁰⁹.

У Нідерландах служба пробації почала діяти на основі християнської благодійності в 1823 р. У Данії приватні організації почали активно допомагати звільненим з тюрем з 1850-х років, а вже з 1905 р. з тюрем розпочали звільняти осіб на певних умовах проходження ними пробації, яку забезпечували ці організації.

У ХХ ст. служба пробації у Британії поступово перейшла під контроль Міністерства внутрішніх справ. У той же час служба пробації продовжувала поширюватися та її було адаптовано до існуючих умов. Окрім своєї початкової ролі у наданні дорослим правопорушникам альтернатив тюремному покаранню на засадах соціальної допомоги, служба пробації через різноманітні закони, прийняті Парламентом, взяла на себе наведені нижче обов’язки, багато з яких виконувалися неформальним чином ще до прийняття відповідних законодавчих актів:

– нагляд за неповнолітніми правопорушниками;

– підготовка доповідей про соціальне обстеження правопорушників (зараз вони мають назву досудових звітів) для судів;

– надання допомоги особам, яких було достроково звільнено з місць відбування покарання;

– соціальна допомога ув’язненим;

– надання місця проживання правопорушникам;

– надання соціальної допомоги дітям у сімейних судових справах.

Хоча ми користуємося загальним поняттям «служба пробації», але насправді вона складається з 55 регіональних служб Англії та Уельсу, більшість з яких представляє окремі графства ¹¹⁰. Наприкінці 1960-х років з’явилися пропозиції щодо необхідності здійснення функцій пробації новими, широко розповсюдженими відділами соціальних послуг. Офіцери пробації в Англії та Уельсі успішно протистояли таким спробам, але Закон від 1958 р. «Про Соціальні Роботи у Шотландії» привів до злиття служб пробації із відділами соціальних служб у Шотландії. Служба пробації на півдні Великобританії (Англія та Уельс) зберігає виразні риси соціальної допомоги і, згідно із законом, усі офіцери пробації повинні мати кваліфікацію соціального працівника. Вважаємо, було б доцільно запровадити і в Україні зазначене положення, яке передбачало би, що працівник кримінально-виконавчої інспекції повинен мати, як базову, освіту соціального працівника.

Пробація в Англії отримала досить широке застосування. У юридичній літературі відзначається, що у 1990-х роках накази на пробацію почали виноситися приблизно стосовно 10 % обвинувачених ¹¹¹. Це значний відсоток, який ще раз вказує, що гуманні методи поведінки з правопорушниками отримали велике розповсюдження у Великій Британії.

Беззаперечний інтерес являє також те, що утримання тюрем обходиться суспільству набагато дорожче, ніж фінансування діяльності системи пробації. Наприклад, у 1990 р. витрати на службу пробації становили приблизно 245 млн. фунтів стерлінгів. На тюрми було витрачено 902 млн. У середньому на виконання одного наказу про пробацію в 1990 р. було витрачено 1,11 тис. фунтів стерлінгів. Річні витрати на одного ув’язненого в тому ж році дорівнювали 16,7 тис. фунтів стерлінгів.

Можливо, найбільш значною зміною у системі пробації було запровадження громадських робіт. За вироком суду правопорушник повинен виконувати безкоштовну суспільну роботу для потреб місцевої громади під наглядом офіцера пробації. Політики розглядали громадські роботи як привабливу альтернативу, тому що вони поєднували покарання та компенсацію шкоди.

В ідеальному випадку такі роботи передбачали і соціальну реабілітацію правопорушника. Однак, ці роботи не надавали правопорушнику допомоги у вирішенні довгострокових проблем, які могли призвести до вчинення злочину. Таким чином, громадські роботи змусили офіцерів пробації відступити ще на один крок від їх початкової ролі, як агентів соціальної допомоги, та зробити ще один крок у напрямку того, щоб стати агентами покарання.

На початку 1990-х років уряд консерваторів дійшов висновку, що утримання правопорушників під замком, за словами міністра внутрішніх справ Девіда Веддінгтона, «було дорогим засобом перетворення поганих людей у ще гірших». Закон «Про Кримінальне судочинство» 1991 р. зробив спробу відвернути правопорушників від в’язниці. Центральним елементом цього нового підходу була формалізація ідеї «відбуття покарання у місцевій громаді», яка спочатку була пов’язана із громадськими роботами. У результаті дії цього закону, свобода правопорушника повинна бути обмежена шляхом застосування вироку, не пов’язаного з позбавленням волі.

Окрім громадських робіт суд мав інші можливості для винесення покарання за злочини, які, згідно із Законом 1991 р., вважаються достатньо серйозними, а саме: стандартна пробація; пробація з додатковими умовами, наприклад, проживання у визначеному гуртожитку або відвідання курсу лікування від алкогольної залежності чи наркоманії; комбінований ордер, коли пробація поєднується із громадськими роботами і, в деяких випадках, додаються зазначені вище умови; заборона на вихід із помешкання після певного часу ввечері тощо. Взагалі ми нарахували близько 20 покарань, альтернативних позбавленню волі. А у КК України їх усього 10.

Служба пробації повинна була взяти на себе одну з головних функцій у системі кримінального судочинства, оскільки вона несла відповідальність за здійснення вироків, не пов’язаних із позбавленням волі. Більше того, стало очевидним, що оскільки, згідно із Законом 1991 р., прийнятим у Великобританії, суди повинні були виносити вироки відповідно до вчинених правопорушниками злочинів, а не на основі їх кримінального досьє, все менше осіб буде засуджено до позбавлення волі та все більше осіб буде отримувати ордери на пробацію.

Без сумніву, очікуючи такого розвитку подій, Закон 1991 р. визначив такі статутні завдання служби пробації: забезпечення реабілітації правопорушника, захист суспільства від серйозної шкоди, яку може заподіяти правопорушник, попередження вчинення рецидивних злочинів. Хоча про це і не було сказано багато слів, це свідчило про подальший відхід від початкової ролі офіцерів пробації з надання порад, та допомоги правопорушникам, а також встановлення з ними дружніх відносин. Тим самим підвищувалася поліцейська роль служби пробації в Британії.

Взагалі, дуже позитивним у правовій системі Великобританії ми вбачаємо існування величезної кількості організацій, як державних, так і недержавних, різних фондів, асоціацій, центрів, які займаються проблемами адаптації злочинців до нормального життя, питаннями роботи з потерпілими.

У цілому застосування пробації у країнах Західної Європи розвивалося досить типово, проходячи через дві стадії:

Перша стадія – благодійні та релігійні організації залучали волонтерів до нагляду за екс- та потенційними правопорушниками. Друга стадія – поступова часткова заміна волонтерів професіоналами, а благодійних фондів – бюджетними та недержавними організаціями ¹¹².

У Норвегії пробація здійснювалася виключно волонтерами до 1980 р. (спортивними та релігійними), у Італії – до 1975 р., у Данії – до 1973 р., у Чехословаччині – до 1971 р., у Німеччині – до 1947 р. Отже, у переважній більшості країн Європи перехід пробації на іншу стадію відбувся лише у другій половині ХХ ст.

Наприклад, до 1961 р. в Австрії була лише одна оплачувана посада офіцера пробації, а всю роботу виконували волонтери. Лише в Бельгії, Великобританії та Фінляндії професіоналізація пробації відбулася ще наприкінці ХІХ ст. Найбільш нерозвинутим вважається децентралізований інститут пробації в Іспанії, який і досі покладається на ініціативи місцевих волонтерів. Лише з 1995 р., після реформування системи покарань, держава почала запроваджувати програми пробації, починаючи із засуджених. Навіть сьогодні програми застосування альтернативних покарань та пенітенціарної соціальної допомоги реалізуються лише в Каталонії ¹¹³.

Слід також звернути увагу на те, що такі країни, як Швейцарія та Франція випадають з типової європейської палітри. У Швейцарії історично кантони (провінції) надзвичайно децентралізовані, що пояснює виникнення й впровадження на місцевому рівні найрізноманітніших ініціатив у сфері альтернативних покарань. Якщо в одних кантонах пробація здійснюється за рахунок місцевого бюджету професійними офіцерами, то в інших працюють виключно волонтери та благодійні організації.

До речі, в усіх кантонах Швейцарії служби пробації співпрацюють із правоохоронними органами, але повністю фінансово незалежні від судів та поліції. Щодо Франції, то тут волонтерів до самої пробації не залучають, але структури служби пробації (складова частина пенітенціарної системи), активно співпрацюють з волонтерським сектором у галузі соціального захисту та боротьби з наркозалежністю. Останнім часом французька служба пробації почала приділяти увагу співпраці з волонтерами, що надають підтримку жертвам злочинності ¹¹⁴.

Саме шляхом ознайомлення з існуючим міжнародним досвідом визначено сталу тенденцію до розширення сфери пробації. Традиційно офіцери пробації займалися злочинцями, а не їх жертвами. В останні роки до процедури пробації почали залучати жертв зазначеного випробуваного. Таке залучення не поширюється на допомогу самій жертві, але примирення та врегулювання відносин з жертвою сьогодні розглядається як запорука успішної реабілітації. Тобто злочинець переконується, що суспільство може його пробачити після відбуття покарання, якщо це здатна зробити жертва.

Мальта є однією з не багатьох країн, де офіцер пробації з самого початку контактує з жертвою, представляє її особисте ставлення до злочинця та злочину в суді і діє в якості посередника між злочинцем та жертвою для забезпечення якомога повної компенсації жертві.

У Швеції для цього розроблені спеціальні регіональні програми. Вважаємо позитивним досвід Швеції щодо примирення злочинця і жертви.

Одним із важливих аспектів пробації в Європі є ставлення до дорослих та неповнолітніх правопорушників. У більшості країн служби пробації зобов’язані згідно з законом обмежити свою діяльність колом повнолітніх громадян. Особливо це стосується країн, де кримінальна відповідальність наступає з певного віку і підпадає під певні законні акти. Наприклад, у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Франції та Італії справами неповнолітніх займаються спеціальні служби.

Винятком можна вважати Португалію, де служба пробації має спеціальний підрозділ, що займається неповнолітніми, та Швейцарію, де існує «змішана» система – в одних кантонах неповнолітніми займається служба пробації, а в інших – соціальні працівники. У таких європейських країнах, як Данія, Люксембург, Мальта, Іспанія та Швеція кримінальна система не поділяє злочинців на повнолітніх та неповнолітніх і тут офіцери пробації працюють із дітьми та дорослими у випадках, якщо справа не викликана відповідною соціальною службою ¹¹⁵.

Іншим важливим моментом пробації слід визначити ставлення до окремих категорій злочинців. За винятком Мальти, де «Акт про пробацію правопорушників» однозначно не може бути застосований до осіб, що займалися торгівлею зброєю та наркотиками, законодавство усіх інших європейських країн дозволяє застосовувати пробацію навіть до особливо небезпечних рецидивістів. Це не означає, що всі категорії злочинців заслуговують на однакову увагу служби пробації.

Наприклад, в Англії та Уельсі, Норвегії, Голландії та Ірландії пріоритетним вважається напрям роботи з групами підвищеного ризику, до яких належать ті, хто вже один раз був засуджений, відбував покарання у виді позбавлення волі й має ризик вчинити злочин знову та отримати більший строк покарання. Доведено, що в чим гірших матеріальних та соціальних умовах, у порівнянні з середнім рівнем, проживає випробуваний, тим вище ризик рецидиву і тим більшої допомоги та уваги служби він потребує ¹¹⁶.

До речі, на Мальті пріоритет в діяльності служби пробації віддано тим неповнолітнім та молодим людям, які ще не встигли повністю втягнутися у злочинне життя. Вважається, що молодим людям значно легше змінити поведінку, ніж особам середнього та похилого віку, а «інвестиції в молодь» є пріоритетними для майбутнього суспільства. У Швейцарії активно діють агентства сприяння службі пробації, які зайняті в сфері запобігання домашньому насильству, зловживанню щодо дітей та попередження наркоманії.

За винятком Англії та Уельсу, Бельгії, Данії, Норвегії, Франції та Швеції служби пробації решти європейських країн практично не зайняті у сфері первинного попередження злочинності. У згаданих вище країнах офіцери пробації беруть активну участь як консультанти при розробленні загальної кримінальної політики на державному та місцевому рівнях, а в Швеції навіть залучені до спеціальної національної програми «закон та порядок», яка є елементом обов’язкової шкільної програми. У більшості європейських країн служби пробації зайняті переважно вторинним попередженням злочинності, тобто попередженням рецидиву ¹¹⁷.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити висновок, що у більшості пенітенціарних систем країн Західної Європи, у тому числі в більшості країн Європейського Союзу, функціонує інститут пробації. Позитивні результати його діяльності обумовлюються тим, що вони орієнтовані не лише на виконання поліцейських функцій, а в першу чергу перед ним стоїть завдання надання соціальної допомоги особам, які перебувають під наглядом.

Країни Східної Європи, як і Західна Європа встигли накопичити певну практику функціонування пробації. Наприклад, унікальність досвіду Чеської Республіки полягає в тому, що біля витоків пробації стояли студенти факультету соціальної роботи Карлового університету в Празі, які організували в 1994 р. Асоціацію розвитку соціальної роботи в кримінальній юстиції. Метою діяльності цієї недержавної організації була підтримка та запровадження альтернативних позбавленню волі видів покарань.

Члени асоціації провели низку конференцій та семінарів з цієї проблеми за участю представників інших недержавних організацій, започаткували проведення досліджень щодо обґрунтування можливостей та потреби у створенні спеціальної служби, яка опікувалася б питаннями ресоціалізації умовно засуджених осіб.

Ці передумови забезпечили введення з 1996 р. посад офіцерів пробації при місцевих та обласних судах, відповідальних за впровадження як традиційних альтернативних видів покарань (виправні роботи, умовне засудження), так і нових видів (пробація, громадські роботи). Однією з функцій офіцерів пробації було здійснення соціального контролю за поведінкою засуджених, що вимагало їхньої спеціальної підготовки з питань права, психології, педагогіки, соціальної роботи, розвитку комунікативних та соціальних умінь.

Цікавим з цього приводу є також досвід такої країни Європейського Союзу як Естонія. Система пробації діє там з 1998 р., що, насамперед, пов’язано з процесом кардинального реформування системи виконання покарань та нагальної потреби зробити її більш гнучкою. Пробації підлягають особи, які були засуджені умовно та достроково звільнені з місць позбавлення волі. Метою пробації є моніторинг поведінки таких осіб, які зобов’язані виконувати всі вимоги пробаційної служби [, с. 17] ¹¹⁸.

Іншою метою, безумовно, є допомога особі в соціальній інтеграції в суспільство та запобігання рецидиву. Офіцери пробації встановлюють нагляд за виконанням умов пробації та виконують роль консультантів і посередників між особою та службами зайнятості, соціального забезпечення, судом та іншими організаціями. Працюючи в якості посередника, офіцер має право вимагати від представників цих організацій активного співробітництва, а у разі їх відмови складає спеціальний рапорт, за яким відповідальні особи можуть бути покарані.

Із введенням пробації судді почали більше приділяти уваги правопорушнику та аналізу його поведінки. Суддя має право вимагати спеціальний рапорт про поведінку обвинуваченого протягом слідства. Якщо основним завданням для слідчого є з’ясування обставин злочину та доведення вини підслідного, то офіцер пробації готує соціальний аналіз особи обвинуваченого та рекомендує суду заходи оптимального соціального впливу на певного злочинця. Пробація починається з того, що офіцер складає план виконання пробації на весь призначений судом період.

Упродовж пробації офіцер регулярно надсилає до суду рапорти, в яких детально звітує про хід нагляду. У разі вчинення засудженим нового злочину або невиконання ним окремих вимог суду щодо умов пробації офіцер негайно подає до суду рапорт. Керуючись ним, суд призначає додаткові вимоги засудженому або відправляє його в місця позбавлення волі.

Як правило, департаменти пробації Естонії розташовані в приміщенні районних судів. Департаменти пробації є підрозділом суду і повністю підпорядковуються голові суду. Керівництво департаментами здійснюється відповідальним судовим секретарем, необхідні приміщення та обладнання також забезпечуються судами. Згідно з Законом «Про пробацію», кількість клієнтів в одного офіцера не повинна перевищувати 30 осіб, що за міжнародною практикою є оптимальним рівнем навантаження для належного виконання цього виду покарання. Сьогодні в середньому на офіцера служби пробації в Естонії припадає 40 клієнтів, а в деяких районах 50 та навіть 60 осіб.

Характерною рисою служби пробації Естонії є функціонування в її структурі волонтерів, які, як показує практика, надають суттєву допомогу в роботі з особами, які перебувають на обліку.

Наступною країною ЄС із позитивним досвідом виконання покарань, не пов’язаних із позбавлення волі є Угорщина. Вона використовує службу пробації для контролю та соціальної роботи із правопорушниками. У ній професійна служба пробації для дорослих розпочала свою діяльність у 1976 р. Законодавство Угорщини так визначає мету пробації: «...сприяти шляхом контролю та керівництва за засудженими їх інтеграції в суспільство та створення сприятливих умов для реалізації завдань». Спочатку завдання пробації полягали в організації примусової праці звільнених із місць позбавлення волі. Із 1993 р. примусова праця замінена громадськими роботами, що призначаються судом за місцем проживання. Як правило, покарання полягає в безоплатній праці на користь громади від 1 до 50 днів ¹¹⁹.

Система служби пробації розвивалася на базі створених при обласних судах центрів. Більшість форм практичної роботи виконувалася такими центрами. Крім обласних служб пробації сьогодні працює незалежна служба пробації в Будапешті. Запровадження цієї окремої служби було визнано потребами столиці з 2,5-мільйонним населенням. На нашу думку, столиця України також потребує створення аналогічної служби пробації окремо для Києва, що надасть змогу створити практику наслідування по роботі, вихованню, консультаціям та допомоги засудженим для персоналу обласних та районних служб пробації у майбутньому.

Керують обласними та столичними центрами пробації Угорщини спеціальні «тюремні» судді, яких особисто призначає Президент. Нагляд за ними здійснює Національний комітет юстиції – незалежна від Міністерства юстиції організація.

Діяльність офіцера пробації в Угорщині можна умовно поділити на три основні напрями: консультації, польова та організаційна робота. Основна робота пов’язана з психологічною допомогою засудженим. Багато правопорушників зі своїми проблемами звертаються до офіцерів, які зобов’язані їх уважно вислухати й надати практичну пораду. Але найважливішим елементом, який присутній у будь-якому типі пробаційної роботи, слід вважати освіту. Це єдине, що може допомогти особі набути знань та навичок, необхідних для законослухняного життя і відмови від кримінального світогляду, що призвів до вчинення злочину.

У Румунії служба пробації була створена в 1996 р. у процесі експериментального проекту в графстві Арад. Нині розвиток національної служба пробації в цій країні відбувається з урахуванням зарубіжного досвіду, існуючих потенціальних ресурсів Румунії, наявного персоналу та ступеня його підготовки.

Основними функціями служби пробації в Румунії є: забезпечення судів інформацією про правопорушників та сприяння їм у процесі винесення вироку; розроблення та реалізація ефективних програм нагляду за правопорушниками у суспільстві; виконання судових вироків щодо громадських робіт; скорочення запобіжних заходів (взяття під варту) до мінімуму, який необхідний для підтримки належного рівня громадської безпеки; допомога засудженим під час відбування покарання та після звільнення у дотриманні законослухняної поведінки, зміна їх антисуспільної поведінки та сприяння їх реінтеграції у суспільство.

У Словенії, на відміну від інших країн Східної Європи, немає окремої системи служби пробації або законодавства для створення такої системи. Завдання, які в інших країнах вважаються пробаційною роботою, у Словенії виконуються медіаторами (медіація на досудовому етапі), призначеними судом радниками (умовне покарання з наглядом), в’язничними офіцерами спільно з центрами соціальної роботи (громадські роботи), або соціальними працівниками, які належать до центрів соціальної роботи (нагляд за неповнолітніми).

Законодавча основа такої діяльності ґрунтується переважно на відповідних положеннях Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу, Закону «Про виконання кримінальних покарань», а також на спеціальних правилах та інструкціях, виданих Міністром юстиції та державним генеральним прокурором.

Відсутня служба пробації і в Україні. На нашу думку, її створення потребує прийняття суттєвих поправок у чинне законодавство, покращення матеріально-технічного забезпечення її діяльності, підготовки та перепідготовки кадрів нової генерації, потребує також фінансового та організаційного врегулювання.

Основною функцією, за якою служба пробації країн ЄС відрізняється від наявної в Україні кримінально-виконавчої інспекції, зазвичай називають досудовий збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для певної особи покарання. Саме прихильники пробації пропонують впровадити її в життя в першу чергу, мотивуючи це тим, що «не всю інформацію про злочинця можливо отримати під час досудового слідства та суду» ¹²⁰. До такої інформації належать: попередні судимості на основі офіційних даних поліції, соціальна характеристика правопорушника, а також висновок про потребу направлення особи до в’язниці.

Як висновок, можна стверджувати, що в Україні, як і у деяких країнах Східної Європи, служба пробації перебуває у процесі створення. Досі недостатньо врегульоване законодавче, матеріально-технічне та кадрове забезпечення. Зрозуміло, що Україна відрізняється від європейських країн своїми проблемами, менталітетом, законодавством. Але на позитивний досвід зарубіжних країн слід звернути увагу і впровадити його як при розробленні нового законодавства, так і при реформуванні кримінально-виконавчої інспекції.