32. Просвіти

Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях

виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.

"Просвіта" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях "Просвіти" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Поділь-ському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять "Просвіт" мали ЗО філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно.

"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою. Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські "Просвіти" були закриті.

У роботі "Просвіт" брали участь прогресивні діячі української культури — М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Г. Хоткевич, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших.

33. Національно-культурна політика п. Скоропадського.

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

Кайзерівської воєнної адміністрації, що дивилася на Україну тільки як на джерело сировини. Однак у сфері національно-культурної політики Скоропадський мав певну, свободу дій. Він прагнув створити умови для національно-культурного відродження України.

Пропаганду національних традицій Скоропадський розпочав з власного одягу. Будучи отаманом Вільного Козацтва, він носив черкеску — історичний козацький стрій. Коли став гетьманом, одягнув білий козацький жупан з наплічниками із золотого жгута у формі сповитого пшеничним колосом тризуба з двома булавами навхрест, а на голову — соболину шапку з оксамитовим малиновим верхом і пір'ям, оздобленим діамантами. На простих людей, яким ще вчора забороняли розмовляти українською мовою, гетьманський одяг справляв неабияке враження. Натомість для критично настроєних інтелігентів такі спроби гетьмана пробудити національну свідомість відгонили опереткою. У спогадах про українську революцію В. Затонський уїдливо зауважив: "...щодо гетьманців, то українці з них були досить-таки "липові", в них українство було самим лише лицемірством та грою".

Прагнення гетьмана за короткий строк українізувати державний апарат, який майже повністю складався з колишніх царських чиновників українофобів", свідчили, проте, що його національна політика не являла собою лицемірства. Наприклад, по військовому міністерству наказувалося вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно організувати курси українознавства. Міністр шляхів Б. Бутенко так боровся з саботажем у своєму апараті:

"До міністерства доходять відомості, що деякі вищі урядовці примушують службовців балакати з ними московською мовою, а також були випадки, що поверталися для перекладу надходячі до інституцій прохання, що службовці здебільшого припинили навчання державної, мови на курсах. Наказую твердо пам'ятати, що в Українській Державі державною мовою е українська. Пропоную на всі папери, які надходять до інституцій, написані українською мовою, на тій же мові й відповідати".

Не менший опір у педагогів і батьківських комітетів викликала українізація загальноосвітньої школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр народної освіти та мистецтва М. Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради: замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд із ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько півтора сотень українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій — імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах.

При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. За її рішенням утворений у 1917 р. народний університет у Києві було реорганізовано в Державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом святого Володимира. До числа студентів було зараховано 3 тис. чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, поміж них найбільший у Києві, а також земельну ділянку площею 26 га.

Услід за київським відкрився український університет у Кам'янець-Подільському, куди записалося понад 1000 чоловік. На черзі стояло заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр— української мови, літератури, історії і права. У приватному російському університеті в Катеринославі, Заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено проф. Д. І. Яворницького.

У березні 1917 р. з ініціативи М. С. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української Академії наук. Воєнні події зупинили підготовчі роботи. М. Василенко, як тільки став міністром, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Скликана ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту. ^У листопаді 1918 р. наказом гетьмана були призначені перші 11 академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Баталій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, по фізико-математичному — В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, по відділу соціальних наук — М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. Президентом став В. Вернадський, неодмінним секретарем — А. Кримський.

Гетьман не жалкував коштів на організацію великих культурних закладів. У серпні 1918 р. було започатковано Національну бібліотеку України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані. Засновувалися Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр (під керівництвом О. Саксаганського), "Молодий театр" (під керівництвом Л. Курбаса).

Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Одначе далеко не все, започатковане П. Скоропадським за півроку його гетьманування, зберігалося й надалі.