Глава VIII

Законодавча влада в Україні

325

жав, чиї конституції чітко розмежовують права федерації та її суб'єктів (США). Однак на сучасному етапі до цієї групи відно­сять парламенти і деяких унітарних держав (Франція);

3) парламенти з відносно обмеженою законодавчою компе­тенцією. До них належать парламенти деяких федерацій (ФРН, Індія, Малайзія), де є спільна законодавча компетенція федера­ції та її суб'єктів. У тих унітарних державах, в яких сформовано автономні утворення, обсяг законодавчих прав парламенту, як правило, не визначено. Однак у законі встановлено перелік пи­тань, що входять до компетенції цих автономних утворень (Да­нія, Іспанія, Фінляндія).

Нині для країн, які беруть активну участь у державних інте­граційних процесах, зокрема в євроінтеграційних процесах, є характерною передача частини законодавчих прав (переважно у сфері регулювання соціально-економічних відносин і деяких політичних питань) від парламентів країн, що входять до ЄС, до відповідних органів цього об'єднання¹.

Щодо Верховної Ради України, то в Конституції України не встановлено вичерпного переліку питань, з яких парламент України може приймати закони, але здійснення ним своїх пов­новажень має відбуватися лише в межах, визначених Конститу­цією України (ч. 1 ст. 85 Конституції України встановлює пов­новаження Верховної Ради України, а в ч. 2 цієї статті зазначе­но, що Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання). Тобто повноваження Верховної Ради України обмежені Кон­ституцією України.

Виокремлюють декілька функцій парламенту.

Представницька функція парламенту. Ідея представницько­го правління полягає в тому, що воля парламенту і є волею нації (народу). Але світовий досвід свідчить, що парламент тоді висту­пає дійсно представником нації (народу), коли в його складі є великі політичні об'єднання депутатів, що виражають інтереси значних прошарків суспільства.

Установча функція парламенту передбачає формування ним державних органів та установ, призначення чи обрання посадо­вих осіб або участь парламенту в цих процедурах.

Могунова М. А. Зазнач, праця. — С. 309—310.

Функція парламентського контролю. Об'єктом парламент­ського контролю найчастіше виступає виконавча влада, іноді — і и л на держави, судова влада, місцеве самоврядування, збройні СИЛИ тощо. При цьому контроль над виконавчою владою найча-і і іше має політичний характер, тобто він спрямований на полі-гичну діяльність уряду (за парламентських та змішаних форм правління), хоча здійснюється в юридичних формах; тоді як сто­тонно всіх інших суб'єктів парламентський контроль має чисто юридичний характер: якщо не вдається встановити порушення правових норм, то для підконтрольного суб'єкта не може виник­нути негативних правових наслідків¹. Парламенти здійснюють контрольні повноваження безпосередньо на пленарних засідан­нях або через спеціально створені та підпорядковані органи (ра­хункові палати, уповноважених з прав людини тощо)².

Парламентська відповідальність уряду (слід мати на увазі, що відповідальність — це не форма контролю, а його наслідок) реалізується переважно у двох формах: • вотум недовіри — це результат парламентської ініціативи, що знаходить свій вияв у резолюції недовіри (осуду, несхва­лення) уряду. Вотум недовіри може бути:

— конструктивним, за якого парламент або палата не просто мають прийняти резолюцію осуду, а й визначити голову нового уряду. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 90 Конституції України Прези­ дент України має право достроково припинити повноваження Нерховної Ради України, якщо протягом шістдесяти днів після підставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональ­ ний склад Кабінету Міністрів України. Зазначена норма не є за­ кріпленням конструктивного вотуму в класичному розумінні цього поняття, однак досить наближена до нього за змістом;

— деструктивним, за якого парламент або палата достроко- но припиняють повноваження уряду, не вчиняючи одночасно юридично значущих дій щодо формування його нового складу;

• відмова в довірі має місце тоді, коли уряд сам порушив пи­тання про довіру у зв'язку із певним актом, прийняття яко­го він вимагає від парламенту³.

Рыжов В. А., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 468—469.

Погорілко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 403.

Рыжов В. А., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 571—572.

■

326