1) Першим перiодом iсторiї людства був кам’яний вiк. Йому належить особливе мiсце в цивiлiзацiї. Саме цiєї доби на тлі кардинальних зрушень у природi, пов’язаних з рiзкими змiнами клiмату, сформувалася примiтивна суспiльна органiзацiя, зародилися першооснови таких форм людської духовностi, як релiгiя, мораль, мистецтво.

Археологiчнi знахiдки в Ефiопiї, Кенiї, Танзанiї дають підстави зробити припущення про появу людини на Землi понад 2 млн. рокiв тому. Першолюдиною фахiвцi вважають iстоту, для якої праця стала необхiднiстю i яка здатна була не тiльки використовувати знаряддя працi, а й виготовляти їх. У ходi еволюцiї поглиблювалися вiдмiнності мiж мавпою і людиною — розвинулося прямоходiння, сформувалася рука з протиставленим великим пальцем, збiльшився об’єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася членороздiльна мова. Саме цi якiснi змiни у бiологiчному та психологiчному розвитку зумовили появу homo sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виокремленню людини з тваринного свiту. Iсторiю первiсного суспiльства вченi подiляють на кілька перiодiв залежно вiд матерiалу і технологiї виготовлення знарядь працi: палеолiт (давнiй кам’яний вiк), мезолiт (середнiй кам’яний вiк), неолiт (новий кам’яний вiк), енеолiт (мiдно-кам’яний вiк), бронзовий вiк. Раннiй палеолiт (вiд появи людини до 150 тис. рокiв тому)

Первiсна людина на територiї України з’явилась майже 1 млн. рокiв тому, в перiод раннього палеолiту. Наш регiон, як i Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто мiсцевостi, де вiдбувся процес олюднення високорозвиненої мавпи. На думку археологiв, найвiрогiдніше, що найдавнiшi люди (архантропи) прийшли на територiю України з Передньої Азiї через Балкани i Центральну Європу. Ця мiграцiя не була одномоментним актом, а хвилеподiбно тривала протягом багатьох тисячолiть. Рештки найдавнiших стоянок первiсних людей знайдено бiля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросiївка (Донбас), с. Лука-Врублiвецька (Хмельниччина). Всього на територiї України вiдомо понад 30 стоянок доби раннього палеолiту.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первiсне людське стадо. Ця перша форма соцiальної органiзацiї базувалася на основi кровнородинних стосункiв. Господарство первiсних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодiв, ягiд та їстiвних коренiв i полюванні на тварин. Основним знаряддям працi архантропiв стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам’яної заготівки з двох бокiв. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первiсної людини рубило стало унiверсальним інструментом впливу на навколишнiй свiт. Залежно вiд ситуацiї воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам’яних знарядь на зразок рубила свiдчить про зародження мислення, початок переходу до свiдомої виробничої дiяльностi. Середнiй палеолiт (150—35 тис. рокiв тому)

Наприкiнцi раннього палеолiту природа зазнала значних змiн: клiмат став сухiшим, вiдбулося деяке пiдняття поверхнi, розпочалося чергове і цього разу найбiльше похолодання.  Наслiдки цих кардинальних зрушень у природi стали особливо вiдчутними у середньому палеолiтi (мустьєрська епоха). Пiвнiчна та бiльша частина Центральної Європи були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 метрiв. На територiї України пiвденна межа максимального зледенiння орiєнтовно проходила повз такi сучаснi мiста: Львiв, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Змiни в природi змусили первiсну людину пристосовуватися до нових умов iснування. Помiтне зменшення флори, зумовлене сухим рiзкоконтинентальним клiматом, поява нових представникiв фауни — мамонтiв, шерстистих носорогiв, пiвнiчних оленiв, печерних ведмедiв та iнших тварин, призвели до того, що традицiйне для попереднього перiоду збиральництво дедалi бiльше поступається мiсцем полюванню, яке вiдiграє у життi людини мустьєрської епохи вирiшальну роль. У цей час помiтно полiпшується технологiя виготовлення знарядь працi, урiзноманiтнюються їх форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з’являються кам’янi гостроконечники, що використовувалися як вiстря для списiв; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин.

Помiтне ускладнення умов життя не зупинило поступального фiзичного та розумового розвитку людини. Внаслiдок еволюцiї на змiну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить вiд мiсцевостi у Нiмеччинi, де було знайдено рештки кiсток). Вiн був невисокий на зрiст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом i нависаючим надбрiв’ям. Об’єм його мозку становив вiд 925 до 1800 см3, особливо були розвиненими дiлянки мозку, пов’язанi з просторово-координацiйними функцiями та їх контролем. Як бiльш розвинений тип людини, неандерталець, попри складнi умови iснування, помiтно розширив порівняно зi своїм попередником — архантропом ареал проживання. Знайденi археологами на територiї України 200 мустьєрських стоянок (Кiїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонiвка на Донбасi, Рихта на Волинi, Молодово на Днiстрi та iн.) — переконливе тому пiдтвердження. Боротьба за iснування змусила людину в середньому палеолiтi виготовляти одяг iз шкур тварин, iнтенсивно заселяти печери, будувати штучнi наземнi житла, не тiльки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала бiльш захищеною i менш залежною вiд природних умов.

У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного свiту людини. Неандертальськi поховання в печерах Криму свiдчать про зародження релiгiйних уявлень та вiрувань, а знайденi на деяких стоянках кiстки, рiзьбленi геометричним орнаментом, з гравiйованими на них контурами тварин i людей, рештками намальованих чорною фарбою лiнiй — про першi кроки образотворчого мистецтва. Пiзнiй палеолiт (35—11 тис. рокiв тому)

Цей етап в iсторiї людства порiвняно з попереднiми досить короткий, але вiн характеризується значними змiнами в економiцi, сферi соцiальних вiдносин, мистецтвi. Безперечно, центральною подiєю цiєї доби стало завершення майже 35 тис. рокiв тому процесу фiзичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людину за мiсцем першої знахiдки її кiсток у гротi Кро-Маньйон (Францiя) називають кроманьйонцем. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урiзноманiтнення знарядь працi пiшов надзвичайно швидкими темпами. У пiзньому палеолiтi почали виготовляти кам’янi рiзцi, ножеподiбнi пластини, наконечники списiв, дротики тощо. Людина оволодiла технiкою обробки кiсток та рогiв, з яких виготовляла собi гарпуни, шила, голки та iн. Кроманьйонцi стали використовувати першi знаряддя з вкладишами, так званi складнi знаряддя, винайшли списометальний пристрiй. Iнструментарiй налічував майже 100 типiв знарядь працi.

Останнє, четверте, зледенiння, що вiдбулося в пiзньому палеолiтi, перетворило колективне загiнне полювання на диких коней, бiзонiв, пiвнiчних оленiв i мамонтiв на основний вид занять кроманьйонцiв, який забезпечував їхню життєдiяльнiсть. Поступово склалася певна спецiалiзацiя мисливських колективiв. Так, майже 20—14 тис. рокiв тому на теренах України досить чiтко виокремилося двi зони з рiзним типом господарства: пiвденно-схiдна — мисливцiв на бiзонiв, та пiвнiчно-захiдна — мисливцiв на мамонтiв.

Помiтне вдосконалення та урiзноманiтнення знарядь працi, пiдвищення продуктивностi мисливства (кiлька мисливцiв легко могли вполювати мамонта вагою 1—2 т) дали змогу кроманьйонцям вiдмовитися вiд виснажливих мiграцiй у пошуках їжi i вести бiльш осiлий спосiб життя. Головним чином на берегах рiчок вони будували свої житла — землянки i напiвземлянки, якi у своїй сукупностi утворювали первiсне поселення — стоянку. Новим явищем пiзньопалеолiтичного перiоду стало виникнення господарсько-побутових комплексiв. Вони утворювалися зi стоянок, на яких було розташовано житла, кiлькох заглиблених у ґрунт дiлянок, де обробляли кремiнь, кiстку, рiг, а також iз ям-сховищ i вогнищ за межами жител. На територiї України знайдено майже 800 пiзньопалеолiтичних стоянок (Радомишльська на Житомирщинi, Мiзинська на Чернiгiвщинi, Межирiцька на Канiвщинi та iн.). Спiльне осiле життя первiсних людей, локальне скупчення поселень є свiдченням не тiльки прогресивних змiн у економiцi, а й суттєвих зрушень у сферi соцiальних вiдносин. Пiзнiй палеолiт — це час, коли на змiну первiсному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової органiзацiї суспiльства був рiд — об’єднання кровних родичiв по материнській лiнiї. Головною особою роду була жiнка, через те що родовiд за групового шлюбу мiг вестися лише по жiночій лiнiї, крiм того, вона виступала у ролi охоронницi сiмейного вогнища та вiдала харчовими запасами. З появою кроманьйонців невпорядкованi ендогамнi (між особами однієї суспільної групи) статевi стосунки поступаються мiсцем екзогамним (між особами різних суспільних груп): виникає звичай, що забороняв шлюби мiж членами однiєї родової групи. Це сприяло зближенню рiзних родiв. На основi родинних стосункiв вiдбувалася консолiдацiя родiв у племена, формувалася племiнна органiзацiя суспiльства, внаслiдок чого поступово склався родовий первiснообщинний лад. Характерними для цього ладу були спiльне володiння засобами виробництва i зрiвняльний розподiл надбань працi. Намагаючись пояснити механiзм свiтобудови та визначити своє мiсце в навколишнiй дiйсностi, первiсна людина в добу пiзнього палеолiту активно формує першооснови власної релiгiйної свiдомостi: тотемiзм — вiру в спiльного для конкретного колективу предка — певної тварини, рослини тощо; анiмiзм — вiру в iснування душi та духiв, що нiбито управляють усiм матерiальним свiтом; фетишизм — поклонiння предметам неживої природи, вiру в надприроднi властивостi матерiальних речей; магiю — обряди, пов’язанi з чаклунством, вiщуванням, вiрою в умiння людини викликати надприроднi явища.

В епоху пiзнього палеолiту помiтного розвитку набуло духовне життя людини, про що свiдчать знайденi фрагменти зразків прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пiзньопалеолiтичних поселень трапляються фiгурки птахiв та стилiзованi жiночi статуетки — «палеолiтичнi Венери». Жiночi зображення характеризуються пластичною виразнiстю та монументальнiстю i уособлюють уявлення первiсної людини про єднiсть родового колективу. Палеолiтичнi малюнки тварин, зробленi кроманьйонцями на кiстках або ж на стiнах печер (наприклад, на Кирилiвськiй стоянцi було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому вирiзьбленi голова птаха й, можливо, черепаха), на думку фахiвцiв, є елементами мисливського ритуалу, що iмiтував процес полювання на здобич. З мисливськими обрядами, очевидно, пов’язанi й iншi види мистецтва (зокрема музика та хореографiя), iснування яких пiдтверджують археологiчнi розкопки. Так, на стоянцi Молодово було знайдено флейту, виготовлену із кiстки оленя, у Мiзинi — ансамбль ударних iнструментiв з кiсток мамонта, пофарбованих червоною фарбою, у Гагарiно — стилiзованi статуетки жiночих фiгурок у позi танцю. В цiлому мистецтво пiзнього палеолiту свiдчить про те, що розум людини в цей час тiльки пробуджується, а в її свiтобаченнi життєвий досвiд роду та власнi спостереження тiсно переплiталися з фантастикою та магiєю. Мезолiт (10—6 тис. рокiв тому)

Початок мезолiту (середнього кам’яного вiку) хронологiчно збiгається iз закiнченням льодовикового перiоду. Клiмат пом’якшав i став близьким до сучасного, що суттєво вплинуло на фауну i флору. Традицiйнi для попереднього перiоду об’єкти полювання або ж вимирають, як мамонти та шерстистi носороги, або ж вiдходять на пiвнiч. Тварини, якi прийшли їм на змiну (кабан, вовк, лисиця, бобер тощо), були значно дрiбнiшими i рухливiшими. Саме тому в мезолiтi перед первiсними мисливцями гостро стали проблеми змiни прийомiв полювання, винайдення бiльш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Людина не тiльки суттєво удосконалює старi знаряддя працi (вони стають меншими за розмiрами, зручнiшими та ефективнiшими), а й створює новий iнструментарiй для обробки дерева — долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишевi знаряддя (ножi, кинджали, списи) з крем’яними пластинами. Центральною подiєю розвитку первiсної технiки в добу мезолiту було винайдення першої «механiчної зброї» дистанцiйної дiї — лука i стрiли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливi наслiдки: по-перше, суттєво зросла продуктивнiсть працi мисливцiв — вбивати тварин можна було зi значної вiдстанi, а птахiв — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудовi соцiального життя, оскiльки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюднi мисливськi колективи розпалися i на змiну їм прийшла iндивiдуалiзацiя виробництва та споживання, помiтно зросла роль парної сiм’ї.

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслiдок використання лука i стрiл зумовили кризу мисливського господарства. У пошуках альтернативних засобiв iснування людина починає активнiше займатися рибальством. Очевидно, спочатку це було варiантом полювання зi списом, гарпуном чи луком, але згодом технiка рибальства суттєво удосконалилася: були винайденi гачки, сiть з поплавками, блешнi з рiчкових черепашок, складна система загородок на рiчках та озерах, а також плоти зi зв’язаних колод, човни, видовбанi зi стовбурiв дерев, тощо. Криза мисливського господарства зумовила посилення ролi не тiльки рибальства, а й збиральництва. Головними об’єктами збиральництва були рiзноманiтнi їстiвнi рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабiльностi iснування людини в епоху мезолiту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потiм — свинi). На територiї України налiчується майже 1000 вiдомих нинi пам’яток мезолiту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребеникiвська стоянка — на Одещинi, Журавська — на Чернiгiвщинi та iн.). Неолiт (VI—IV тис. до н. е.)

Новий кам’яний вiк (неолiт) був надзвичайно динамiчним, переломним в iсторiї людства. Англiйський археолог Г. Чайлд назвав цей перiод неолiтичною революцiєю. Суть її полягає в переходi вiд традицiйного присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до вiдтворюючого (землеробство i скотарство). Завдяки цьому люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси. Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) — землеробсько-скотарську та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся) — мисливсько-риболовецьку. Найвiдомішими пам’ятками неолiтичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелiтополя, с. Микiльська Слобiдка на Київщинi, с. Бондариха на Сiверському Дiнцi. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередкiв життя доби неолiту, що представляють понад десяток неолiтичних культур (дунайську, буго-днiстровську, сурсько-днiпровську тощо).

Неолiтична революцiя сприяла злету людства до принципово нової економiки, нового способу життя. Її характерними ознаками були: 1. Винайдення i поширення якiсно нових способiв виготовлення знарядь працi. У добу неолiту традицiйнi форми обробки каменю — оббивання, сколювання, вiджим — поступаються мiсцем шлiфуванню, пилянню, свердлiнню. 2. Виникнення нових видiв виробництва та виготовлення штучних продуктiв. У епоху неолiту людина перейшла вiд пасивного присвоювання дарiв природи до активного перетворення навколишньої дiйсностi силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамiчного посуду, прядiння, а згодом i ткацтво. Вироби з керамiки дали змогу не тiльки тривалий час зберiгати воду, сипучi продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогнi глина стала першим штучним матерiалом, котрий створила людина. Прядiння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспортi. Крiм того, на основi прядiння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину. 3. Перехiд до осiлого способу життя. Землеробство i тваринництво були продуктивнiшими, нiж мисливство i збиральництво. З появою харчових запасiв життя людини стало стабiльнiшим, мiграцiю замiнила осiлiсть. Про перехiд до осiлого способу життя в добу неолiту свiдчать побудова постiйних жител, поява численних поховань померлих недалеко вiд осель та iн. 4. Активне формування стад свiйських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехiд у неолiтi вiд мисливства до скотарства зумовив приручення майже всiх великих домашнiх тварин — бика, свинi, кози, вiвцi. Лише коня одомашнили вже в мiдному вiцi. З появою примiтивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу. 5. Суттєвi зрушення в демографiчнiй сферi. Значне зростання населення зумовлює помiтне збiльшення кiлькостi та розмiрiв поселень, щiльностi їх забудови. Як свiдчать археологiчнi розкопки неолiтичних поховань, зростає тривалiсть життя людини (в середньому її вiк становив уже 30—32 роки). Деякі фахiвцi твердять, що внаслiдок полiпшення умов життя вiдбувся неолiтичний «демографiчний вибух» i населення земної кулi зросло з 5 до  80 млн. осіб. Iншi вважають, що у неолiтичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертнiсть (Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 94, 97; Алексеев В. П. Становление человечества. — М., 1984. — С. 441.). Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племiнної органiзацiї суспiльства, зародженню iнститутiв родової влади (поява в похованнях доби неолiту владних символiв — кам’яних булав). Цей  перехiд суттєво вплинув i на свiтобачення людини, її духовний свiт. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашнiх тварин вимагали розширення традицiйного iнформацiйного кола, виникала необхiднiсть накопичення нових знань. За нових обставин життя неолiтична людина мусила не тiльки враховувати клiматичнi змiни та сезонний кругообiг явищ природи, а й передбачати їх. Пiд впливом нових знань про навколишнiй свiт примiтивна мисливська магiя дедалi бiльше поступається мiсцем розвинутим землеробським та скотарським культам. У перiод неолiту зародилася селянська (землеробська) цивiлiзацiя, яка незабаром стала панiвною в Європi аж до виникнення i широкої розбудови мiст. Її характерними рисами є: аграрна економiка; ручна праця; мiнiмальне споживання i простий побут; уповiльнений темп життя; органiчне занурення в природу i залежнiсть суспiльного розвитку вiд природно-клiматичних ритмiв; природно-демографiчна саморегуляцiя (збiльшення кiлькостi харчових продуктiв зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання). Енеолiт (IV—III тис. до н. е.)

Мiдний, або мiдно-кам’яний, вiк (енеолiт) був перехiдним етапом вiд кам’яного перiоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домiнуючої ролi вiдтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь працi давнi люди натрапили на чисту самородну мiдь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вченi вважають, що мiдь спочатку сприймалася як варiант м’якого каменю або глина. I лише згодом людство навчилося обробляти мiдь — вiд холодного кування до плавлення та ливарства. Регiонами, де розпочалася обробка мiдi, були Балкани, Подунав’я (Трансiльванiя), Закавказзя, звiдки мiдна руда та вироби потрапили на територiю України. Згодом з’явилися копальнi мiдної руди на Донбасi. Поступове витiснення кам’яних знарядь працi мiдними, перехiд вiд мотичного землеробства до раннiх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивностi працi, пожвавленню примiтивних обмiну та торгiвлi, розвитку майнової диференцiацiї. Цi процеси створювали передумови для розкладу первiснообщинного ладу. Саме в енеолiтi розпочинається перший  великий суспiльний подiл працi, в основi якого лежало виокремлення пастуших племен. Землероби, тяжiючи до осiлостi, винайшли рало, змайстрували стiл, склали пiч, побудували великi укрiпленi поселення, а скотарi, схильнi до мiграцiї, приручили коня, активно експлуатували колiсний транспорт, удосконалювали зброю.

Найяскравiшою археологiчною культурою доби енеолiту була трипiльська культура (IV—III тис. до н. е.). Її назва походить вiд с. Трипiлля на Київщинi, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам’ятку цiєї культури. Ареал поширення трипiльської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територiй України, Молдови та Румунiї (лише в Українi знайдено понад 1000 трипiльських пам’яток). Iсторики досi не дійшли спiльної думки щодо походження трипiльцiв. Однi переконанi, що трипiльська культура має автохтонне походження i сформувалася на ґрунтi буго-днiстровської неолiтичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другi вважають трипiльцiв прафракiйцями, що прийшли з Нижнього Подунав’я i Балкан (О. Трубачов, Д. Телегiн). Третi схильнi до синтезного пiдходу: трипiльська культура є наслiдком взаємодiї давнiх автохтонних культур та неолiтичних культур Балкано-Дунайського регiону (I. Чернiков).

Трипiльська культура багатогранна i самобутня. Її характерними ознаками в економiчнiй сферi були зернове землеробство; поступове витiснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мiдних знарядь працi при збереженнi домiнування кам’яних i крем’яних; у сферi суспiльних вiдносин — перехiд вiд матрiархату до патрiархату; зародження мiжплемiнних об’єднань; формування iєрархiчної структури родiв; збереження великої сiм’ї, що складалася з кiлькох парних сiмей як основної суспiльно-економiчної ланки; зародження елементiв приватної власностi; у сферi побуту — побудова великих глиняних будiвель, утворення гiгантських протомiст з населенням майже 15—20 тис. жителiв; мiграцiя поселень через виснаження землi кожнi 50—100 рокiв; розписна плоскодонна керамiка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовнiй сферi — домiнування символів родючостi, матерiалiзацiя їх у символи добробуту — жiночi статуетки, зображення сонця, мiсяця, води, глинянi фiгурки тварин.

Будучи своєрiдною сполучною ланкою мiж Заходом i Сходом, трипiльська культура за рiвнем свого розвитку впритул наблизилася до перших свiтових цивiлiзацiй Малої Азiї та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологiчного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипiльських общин захiдного i схiдного регiонiв, наростаючий тиск на землi трипiльцiв скотарських степових племен призвели до занепаду трипiльської культури, яка не змогла повнiстю реалiзувати свої потенцiйнi можливостi (Історія України: нове бачення: У 2-х т. — К., 1995. — Т. 1. — С. 15—16.). У добу енеолiту територiя України стала ареною протидiї та взаємодiї трьох потужних етнiчних потокiв: носiїв трипiльської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Пiвнiчно-Захiдної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразiйських скотарських степових племен (середньостогiвська, ямна культури). У сучаснiй iсторичнiй та народознавчiй лiтературi iснує твердження, що трипiльцi — прямi предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах iсторiї розгледiти обличчя наших далеких пращурiв, слiд пам’ятати: по-перше, iнформацiя про найдавнiшi часи обмежена, фрагментарна i тому дуже рiдко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давнi археологiчнi культури, як правило, характеризуються етнiчною невизначенiстю; по-третє, протягом кiлькох тисячолiть пiсля занепаду трипiльської культури до етногенезу українцiв через низку обставин були причетними чимало iнших етнiчних утворень вiд племен до цiлих народiв, i тому, очевидно, варто утриматися вiд поспiшного проведення прямої родової лiнiї вiд трипiльцiв до українцiв. Водночас нинi не пiдлягає жодним сумнiвам твердження про те, що окремi елементи трипiльської культури (система господарювання, топографiя поселень, декоративний розпис будинкiв, мотиви орнаменту на керамiцi та iн.) стали невiд’ємною частиною сучасної української культури. Бронзовий вік (ІІ—І тис. до н. е.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позначилася суттєвими змінами в господарському, політичному та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу — бронзи (сплав міді з оловом, свинцем, миш’яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку ІІ тис. до н. е. Поступово в ХV—ІХ ст. до н. е. було налагоджено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки (всього археологами досліджено на території нашої республіки понад 10 бронзоливарних майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в примітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Однак цілком витіснити мідні та кам’яні вироби їй так і не вдалося. У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:  — зміна кліматичних умов (збільшення вологості);  — підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї; — активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеціалізація в господарському житті: на мікрорівні це знаходить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший великий поділ праці — скотарство відокремлюється від землеробства. Спеціалізація зумовила відособленість господарського та культурного розвитку певних спільнот людей (археологи нараховують до 30 окремих культур), сприяла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення міжплемінних контактів (війни, торгівля). У цей час на території сучасної України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими віруваннями — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури). На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землеробства. Брак земель, складність їх обробки, жорсткі кліматичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушували зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці  ІІ тис. до н. е. роль землеробства в цьому регіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних земель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричинило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біобаланс: почали міліти ріки, вигорати степи, чимало земель стало непридатними для господарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З часом у цьому регіоні з’явилося орне землеробство. Необхідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для обробітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях археологами знайдено залишки архаїчних дерев’яних плугів. Віднайдені на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а також наскельні малюнки Кам’яної могили підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кременю та кварциту, а з середини ІІ тис. до н. е. — з бронзи. Найпоширенішими культурами в лісостепових районах були ячмінь, просо, овес, боби. На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні через несприятливі кліматичні умови, відсутність значного демографічного потенціалу, заболоченість (менше третини всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж до перших століть нашої ери не знали землеробства. Останні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є одним із найдавніших землеробських районів на території України. Згідно з гіпотезами Прип’ять для Полісся відігравала таку саму роль, як Ніл для Єгипту, тобто створювала сприятливі умови для примітивного землеробства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родючим наносом. У бронзову добу головною формою землеробства в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне землеробство, очевидно, не розвивалося. У степах Північного Причорномор’я та Надазов’я різновекторні історичні процеси (міграції, війни, культурні впливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу високорозвинутих культурних утворень. Лісостеп та Полісся розвивались повільніше через віддаленість від осередків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

2) Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я (території сучасної України)

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв'язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження державності. Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами. Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор'я.

Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до IIІ ст. до н. е. Якщо вірити Геродоту, то територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор». Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205— 123 pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократуменами» — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е. Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

3)  Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.     Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.     Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.     Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.     Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.     Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).     Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.    Жили  ранні  слов’яни  за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.     Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.     Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.     Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.     Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.    Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.     Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.     Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.    Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.     На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.     Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.     Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.     Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.     Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.     Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.     Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.     Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.     Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі,  розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.