Лекція № 2

Тема: Середньовічна історія Полтавщини

(V- перша половина XVI ст.)

(2 години)

План

1. Ранні слов'яни. Антське царство.

2. На межі степу.

3. Сіверянський племінний союз.

4. Входження краю до складу Переяславського князівства.

5. В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кіпчака.

6. Русь і Золота Орда.

7. Литовське володарювання.

1. Ранні слов'яни. Антське царство.

Наприкінці III ст. племена антів створили політичне об'єднання типу примітивного царства. Відомі імена Божа, Ардагаста, Мусокія, дипломата Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста. Після відходу з України ґотів і розпаду Гунської імперії Антське царство стало провідною силою на Сході Європи. У 451-568 рр. Антське царство досягло найвищого піднесення. Наприкінці V - на поч. VI ст. анти й склавини розгорнули широкий наст; на володіння Східноримської (Візантійської) імперії, масово розселяючись на Правобережжі Дунаю та колонізуючи Балкани, Пелопоннес і н віть Малу Азію. Одночасно анти розширювали свій ареал в Україні, просуваючись у Подніпров'я та Приазов'я. Така грандіозна експансія поглинула велику кількість енергії й послабила антські сили. Незабаром заснований в Паннонії Аварський каганат заявив претензії на зверхність над слов'янами. Почалася смуга слов'яно-аварських воєн (568-635 рр.), в результаті яких виснажена до решти Антська держава розпалася. Після 602 р. анти більше не згадуються в писемних джерелах. Провідна роль в Україні перейшла до нащадків склавинів - дулібів.

На теренах Полтавщини анти з'явилися наприкінці IV -на поч. V ст. У цей час до лісостепових районів Лівобережжя повертається слов'янське населення київської культури, раніше витіснене ґотами в Подесення й Посем'я. На сусідніх степових ділянках межиріч Орелі, Ворскли й Псла кочували войовничі гуни. В зоні контактів землеробів лісостепу й степових кочівників й зародилася пеньківська археологічна культура, з якої більшість учених ототожнює слов'ян-антів. Вперше вони були відкриті в 1956-1959 рр. Д.Т. Березовцем на під­вищеннях заплави р. Тясмин поблизу с. Пеньківка Світлогірського р-ну Кіровоградської обл. (нині дно Кременчуцького водосховища).

Одне з перших антських поселень на наших землях (І пол. - серед. V ст. н. е.) відкрито Є.О. Горюновим в ур. Сампсоніїв острів, неподалік від с. Сенча Лохвицького району. У 1990- 1992 рр. на поселенні проведено широкомасштабні дослідження під керівництвом Р.В. Терпиловського. Антські матеріали виявлено також на селищі в ур. Сад у с. Більськ Котелевського району та різночасовому поселенні поблизу с. Загребелля Чорнухинського району.

Сенчанське селище площею близько 2 га займало підвищення у заплаві ріки. Розкопано 6 жител-напівземлянок та близько 340 господарсь­ких ям, 130 з яких містили матеріали середини І тис. н. е. Рештки житло­вих споруд належали квадратним напівземлянкам. Виявлено керамічні матеріали у вигляді уламків груболіпних горщиків, сковорідок-дисків, реберчастих мисок та кружального черняхівського посуду. Досить вираз­ною є добірка керамічних пряслиць, частина з яких прикрашена прокрес­леними хрестами, свастиками, зиґзаґами та іншими знаками. Знайдено залізні ножі, шило, точильні камені, глиняні «ллячки» та ритуальні «хлібці», кочедик, тупики й амулети з кісток та ікол, срібний литий стри­жень, а також залізний наконечник стріли гунського часу.

Еталонне селище пеньківської культури на Полтавщині розташоване в ур. Шимбарьове поблизу с. Хитці Лубенського району, в пониззі р. Удай. Воно досліджувалося відомим петербурзьким археологом Є.О. Горюновим у 1970-х рр. Вивчено залишки 14 житлових споруд та більше 1000 господарських ям. Перелік пеньківських поселень нашого краю на сьогодні складає понад 90 пунктів, розташованих у басейнах всіх рік Полтавщини.

Невеликі розкопки поселень пеньківської культури на історичній Полтавщині здійснені: С.П. Юренко - в Пооріллі, поблизу сс. Багате Новомосковського і Чернеччина Магдалинівського р-нів Дніпропетровської обл., біля с. Прогрес Кобеляцького та с. Засулля Лубенського р-нів; М.М. Казанським - на р. Полузір'я поблизу с. Полузір'я Новосанжарсько-го р-ну; Л.М. Рутківською - неподалік с. Жовнин сучасного Чорно-баївського р-ну Черкаської обл.; Б.А. Шрамком - на території Східного укріплення Більського городища. Селища періоду складання пень­ківської культури вивчалися також на північно-західній околиці с. Кар-пусі Полтавського та поряд із городищем літописного міста Сніпорід поблизу с. В'язівок Лубенського р-нів. Значний скарб антських прикрас ви­явлений у 1903 р. на узбережжі р. Мокра Грунь неподалік хут. Блажки та с. Ступки Зіньківського р-ну. Переважна більшість окремих знахідок кола «старожитностей антів» походить з колишнього узбережжя Дніпра, пошкодженого розмивами Кременчуцького і Дніпродзержинського водо­сховищ. В околицях населених пунктів Святилівка, Пронозівка, Градизьк, Кагамлик Глобинського р-ну виявлено поховальні комплекси з пень-ківськими прикрасами й інвентарем.

Пеньківські поселення, як правило, займали низькі ділянки надзаплавних терас річок та струмків, розташовую­чись переважно групами на відстані 3-5 км одне від одного. Гнізда поселень, вірогідно, складали територіальні громади, а групи жител на поселеннях відображали наявність патріар­хальних сімей. Місцевість, що вибиралася для поселень, не вимагала спорудження штучних укріплень - надійним при­родним захистом були ріки, ліси, болота. з'явилися у 11 пол. VI-VII ст., спочатку на правому оерезі Дніпра, а згодом і на Лівобережжі. Зміну пічних споряджень, а разом з ними й інтер'єру житла вчені пов'язують зі склавинським впливом. У порубіжних селищах на межі Лісостепу і Степу - в Надпоріжжі, Пооріллі та Середньому Подніпров'ї - споруджувалися овальні юртоподібні житла, характерні для кочовиків.

Із повідомлення візантійського письменника Маврикія про слов’ян і антів (VI ст.):«вони селяться в лісах, біля незручно прохідних рік, боліт і озер, влаштову­ють в своїх житлах багато виходів».

З повідомлення Прокопія Кесарійського (VI ст.): «...живуть вони у примітивних хижах, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожен своє житло».

Важливою матеріальною складовою пеньківської культури є багаті скарби т. зв. мартинівського типу, відомі у літературі як старожитності антів, або старожитності «русів». До їх складу входили кінцями, трапецієподібні підвіски, частини поясних і голо­вних уборів. Наявність цих скарбів породила концепцію єдиної дружинної культури, яку одні дослідники вважають слов'янською, а інші - тюркською. Очевидно, племінна й військова верхівка антів збагачувалася під час походів на Візантію та в Подунав'я.

Найбагатший скарб ювелірних виробів VI-VII ст. знайдено в 1909 р. біля с. Мартинівка Київської губернії (тепер Канівського району Черкаської обл.). Значною кількістю (близько пуда) срібних речей відзначався Блажківський скарб, знайдений у 1903 р. на території сучасного Зіньківського району. Від цього скарбу збереглося лише кілька предметів.

Мартинівський скарб містив близько ста срібних, почасти позолочених предметів, серед них налобні вінчики, сережки, скроневі кільця, шийна гривна, браслети, пальчаста фібула, численні поясні бляшки, накладки і наконечники, а також дві чаші з візантійськими клеймами, уламок таці, ложка для причастя і дев'ять фігурок, що зображували людей і стилізованих тварин.

Ці фігурки становлять винятковий інтерес для характеристики мистецтва тієї епохи. Вони рельєфні й мають отвори для гвіздків чи заклепок (свідчення того, що ці срібні бляшки прибивали або пришивали до чогось). Чотири фігурки зображують вусатих безбородих чоловіків («танцюристів»), одягнених в сорочки з довгими рукавами і довгі вузькі штани. Кожний з них стоїть, взявшись в боки, ніби готуючись піти навприсядки, ноги зігнуті в колінах, руки — в ліктях. Голови, обрамлені дов­гим волоссям, порівняно з іншими частинами тіла дещо збільшені в розмірах, об­риси обличчя лише намічені лініями або крапками. На грудях вигравійовані взори, що передають вишивку на сорочках. Деякі дослідники вбачають у цих фігурках зображення давніх праукраїнців у вишиванках, а поза «танцюристів», на їх думку, нагадує один з елементів малюнка українського гопака.

Фігурки тварин зображують химерних «коней», котрі швидше нагадують хижих звірів, які біжать з вишкіреними пащами і висунутими язиками. Широкі гриви при­крашені геометричним орнаментом і позолочені. та глеки кочівників тощо.

Могильники пеньківської культури відомі переважно в Середньому Подніпров'ї. Покійники спалювалися, а попіл захоронювався в ямах. У Полтавському реґіоні зустрічаються й інгумації. Поховальний інвентар складають намистини, підвіски, фібули, сережки.

У VIII—IX ст. пеньківські старожитності трансформувалися в пам'ятки культури Лука-Райковецька на Правобережжі та волинцевської культури на лівому березі Дніпра.

Окрім старожитностей антів, на півночі Полтавщини відкриті пам'ятки колочинської культури, а саме: сліди селищ у Пирятинському і Чорнухинському районах та поблизу с. Плішивець Гадяцького району. Значно більше колочинських старожитностей відомо у сусідніх Сумскій та Чернігівській областях.

2. В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кипчака.

Після переміщення основної маси гунів на Захід, у Східній Європі залишилася невелика їх частина - акацири. В 463 р. акацири підкорили болгари. Гуни, втративши тил на сході, програли свою останню європейську війну 463-469/472 рр. і відійшли за Дунай як піддані Східної Римської імперії. У степах, що колись належали гунам, розселилися болгарські племена кутригурів та утигурів.

Цікаво, що ці етноси виступають у джерелах під подвійною назвою з додатком - гуни. Очевидно, коли гунська історія закінчилася, і гунів як етносу вже не стало, їхня доблесть ще довго приваблювала, а діяння надихали нові народи.

Дослідники вважають, що за змінами назв кочових народів, більш усього, ховається зміна панівних племен, а не істотні зміни у складі основного тюркського населення. Існує думка, що у Великому Степу етнічний склад після Великого переселення народів протягом століть ніколи не мінявся, змінювалися лише його назви. Зафіксовані в історичних джерелах назви: гуни, болгари, авари, хозари, печеніги, торки, кипчаки, кумани та десятки інших були різними іменами одного тюркського народу, ніяких нових народів тут не з'являлося. Просто орда, яка досягала влади, давала своє ім'я підданим. У випадку поділу влади, як це трапилося після занепаду гунів, кожний із нових володарів називав підвладне населення власним ім'ям. Так «з'явилися» два тюркських народи - утигури та кутригури. Перетворення одного «народу» в інший у Великому Степу було звичайним явищем, однак сам Степ - вічний Тюркський ель - залишався єдиним.

Усі разом, тюркські племена складали країну, яка називалася Дешт-і-Кипчак (Степ кипчаків). Склалася ця країна після 370 р., коли тюрки-гуни виграли грандіозну битву за Дон у іранців-аланів і вийшли до українського степу, відкривши європейську сторінку своєї історії. Проіснувала вона до XVIII ст. Назву країни виводять з давньотюркського слова «ташт», яке мало кілька значень, серед них - «чужина», «зогрівок», «притулок» . Малося на увазі, що народ, який пішов зі своєї алтайської правітчизни у невідомий край, на чужину, віднайшов там свою нову батьківщину, «зігрівся», «притулився».

У середині V ст. в Центральній Азії утворився племінний союз тюрків, очолюваний вождем Ашином. У 460 р. плем'я Ашина потрапило під владу монгольських кочівників - жужанів і було переселене на Алтай. Тут навколо племені Ашина склався союз місцевих племен, що прийняв назву «тюрк» (уперше згадано в 542 р.). вождь Бумин проголосив себе каганом. Протягом 554-567 рр. тюрки під проводом кагана Дізабула (Істемі) підкорили Семиріччя, Казах Хорезм, розгромили державу ефталітів в Середній Азії (чого ця територія стала називатися Туркестан) і війни із Сасанідським Іраном за контроль над Великим ковим шляхом.

У 567-576 рр. тюрки поширили свою владу до Північ Кавказу і степів Північного Причорномор'я. В 576 р. військо оволоділо Боспором, а в 581 р. з'явилося під ( ми Херсонеса. Місцевий візантійський гарнізон не мав них шансів вистояти, але нападники несподівано зняли і повернулися в Азію. їхні воєначальники одер повідомлення про розкол держави на два каганати: Схід і Західний. Правителі Східно-Тюркського каганату втяг ся у кровопролитні війни з китайською імперією Суй. воєнні дії до решти виснажили країну і призве втрати незалежності (630 р.). Західно-Тюркський зміцнивши свої позиції в Середній Азії, в 627 р. війну з Іраном, однак до 634 р. втратив усі землі, Сирдар'ї. Тюрки, які залишилися на Північному Кавказі: явилися відрізаними від основної території держави. На Європи в 630-х рр. гегемонія тимчасово перейшла до болгар.

Розгромлені тюрками жужані частково підкорилися переможцям, частково мігрували в Китай. Найбільш войовничі клани вихором понеслися Євразійським степом на захід. Позбавлені джерел продовольства і сировини, вони могли розраховувати тільки на блискавичну перемогу над племенами Східної Європи. У візантійських джерелах ці завойовники відомі під іменем аварів, а в руських літописах називаються обрами. На поч. 558 р. 60 тис. відбірних аварських вершників, очолюваних ханом Баяном, прорвалися в Причорноморські степи й підкорили кутригурів та утигурів. Услід за цим Баян, який присвоїв собі титул кагана, вступив у кровопролитні сутички з антами і склавинами. У протистоянні аресору слов'янське суспільство продемонструвало міць і життєздатність, однак слідом за болгарами змушене було визнати владу завойовників.

Про перебіг аваро-слов'янської війни відомо із твору грецького автора VI ст. Менандра Протектора. За його повідомленням, слов'яни мужньо захищали свою землю. Роздратовані цією мужністю, авари не зважили на прохання антського посольства обмінятися полоненими й поховати полеглих співвітчизників. Посол Мезамир, який вів переговори з цього питання, був підступно вбитий.

Історики не виключають, що аваро-слов'янську війну спровокувала Візантія. Однак греки прорахувалися. Авари, прорвавшись у центр Європи, взялися грабувати Візантійську імперію.

У 567 р. авари переселилися з Придніпровських степів у басейн Дунаю, в Паннонію, де створили могутню державу -Аварський каганат.

Не змішуючись із місцевим осілим населенням, кочовики розмістили свої війська в дев'яти укріплених таборах, захищених земляними валами. В цих укріпленнях (хрінгах) зберігалися запаси продовольства, військова здобич і скарбниця. Столичний хрінг розташовувався на Дунаї, на місці сучасного болгарського Преслава. Опираючись на систему хрінгів, авари здійснювали набіги на сусідів - слов'ян, франків, лангобардів. Власна економічна база каганату була дуже слабка й обмежу­валася екстенсивним кочовим скотарством. Збагачення племінної верхівки відбувалося майже винятково за рахунок зовнішніх воєн. Своїми успіхами на полях битв авари значною мірою були зобов'язані допоміжним загонам із підкорених народів, яких гнали перед своїми військами.

В 626 р. авари та їх слов'янські союзники взяли облогу Константинополь, але змушені були відступити. Як повідомляють візантійські джерела, від захоплення і знищення столицю імперії врятувало заступництво самої Богородиці; Дотепер свято Покрови пресвятої Богородиці (14 жовті одне з найбільш шанованих християнами.

«Повісті минулих літ»:«Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягав або чотири, або п ять жінок у телігу і повезти обрина, — і так мучли вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бс мерли вони всі, і не зостався ні один обрин. 1 єсть приказка в Русі й годні: «Погинули вони, як обри», — бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Протягом усього часу існування Аварського каганату, антські племена на схід від Дніпра зберігали фактичну незалежність. Місцеві вожді час від часу приєднувалися до аварської орди у її виправах на візантійські володіння.

У межах Полтавщини аварські старожитності представлені знахідками окремих залізних наконечників стріл на поселеннях Поорілля та поодиноких прикрас і деталей спорядження вершника з околиць Градизька.

Болгарські старожитності на території України фактично розчинені в пам'ятках салтово-маяцької культури, яка ототожнюється з хозарами. Болгарські елементи простежуються на невеликій території Лівобережжя у межиріччях нижніх течій Самари, Орелі, Ворскли, Псла і Сули.

Північна межа поширення пам'яток болгарського періоду позначена пеньківськими і колочинськими поселеннями на майданчиках давніх скіфських укріплень у Поворсклі та басейні Псла. Такий своєрідний форпост-сторожа досліджений на території Східного укріплення Більського городища. Він ховався серед лісових масивів і контролював давній брід на шляху через Ворсклу, звідки могли з'явитися нападники-кочівники. В цей час життя на деяких поселеннях пеньківської культури на кілька десятиліть затухає. Прикладом цього може бути наявність кочівницького могильника на селищі в Рябівці, на півдні Сумської обл., впущеного до заповнення котлованів жител та господарських ям слов'янського поселення у II пол. - серед. VII ст. За рядом ознак, інвентарем та орієнтацією поховань, дослідники вважають цей некрополь родовим кладовищем болгар. Найвиразнішою пам'яткою розташування кочівок болгар на степових прострах Полтавщини є невеликий некрополь (три могили), вміщений до насипів курганів доби бронзи у с. Климівка Карлівського району, досліджений А.К. Тахтаєм та М.Я. Рудинським. Пам'ятка датується серед. - III чв. VII ст.

В одній із могил цього кладовища (яма розміром 1,42x2,50 м, глиби­ною 0,5 м) у випростаному положенні лежали щільно притиснуті один до одного жінка зрілого віку та підліток. У головах похованих стояли гончарний глек і ліпний неорнаментований горщик, а в ногах жінки - лис-кована гончарна кружка з ручкою. До складу поховального інвентаря вхо­дили також розвал бронзового люстерка круглої форми, розсип скляних і склопастових намистин, мармурове пряслице.

Серед ранньосередньовічних комплексів, залишених кочовим населенням Північного Причорномор'я і Середнього Подніпров'я, увагу дослідників привертають знахідки т. зв. «перещепинського кола» - від с. Мала Перещепина Костянтиноградського повіту Полтавської губ. (тепер Новосанжарського району Полтавської обл.), де в 1912 р. за випадково вин було знайдено багатющий «скарб» золотих і срібних речей. Оскільки кочівники ніколи не закопували речі скарбів, перещепинська знахідка пов'язується з похованням знатного тюркського вождя. Прихильники «теорії не сумніваються, що поховання належало хану Кубрату. Інші історики це заперечують. Одні дослідники (серед них - наша землячка В.Н.Жук) беззастережно приймають «теорію Кубрата», інші - її заперечують. Сьогоднішній стан історичних джерел проблеми не дозволяє зробити остаточних висновки

Кубрат (р. н. і см. невід.) — легендарний хан Болгарії. Відомості про Кубрата дуже суперечливі й сумнівні. Очевидно, створюючи його біографію, історики синтезували відомості про кількох різних людей, які діяли на різночасових відтинках болгарської історії. Цими людьми могли бути: вождь кутригурів Курт, небіж імовірного вождя кочівників-федератів Органи Куернак, провідник повсталих паннонських болгар Кувер, батько історичного болгарського хана Аспаруха Кробат.

Передусім Кубрата ототожнюють з кутригурським вождем Куртом. За деякими даними, Курт правив 58 років (584— 642 рр.). А відтак він повинен був бути маленьким хлопчиком під час вступу на престол. Тому існує версія, що в перші десятиліття царювання (до 619 р. ) регентом був його дядько Органа. Утвердившись в якості правителя кутригурів, Курт вирішив покінчити з васальною залежністю від аварського кагана, для чого заручився підтримкою Візантії. Підчас переговорів у Константинополі з імперато­ром Іраклієм (619 р.) Курт був охрещений і зведений у ранг патриція (звичайний візантійський дипломатичний етикет того часу). У аварсько-візантійській війні 626 р. Курт зберігав нейтралітет, а після відступу аварів з-під Константинополя проголосив свою незалежність. Повідомлення деяких джерел про підняте Куртом у 634—640 рр. повстання проти аварів більш ніж сумнівне, оскільки в цей час головна загроза для його держави вималювалася на сході, де набирав силу Хозарський каганат. В «Іменнику» болгарських ханів (IX ст.) імен й Органи не зустрічаються. Натомість є і дані про якогось Органу і його небожа Куернак: в Константинополі, причому Куернак був запідозрений в двірцевих інтригах. Це означає, що Куернак, знатного кочівницького походження, за в і способом життя був уже візантійцем. У візантійських джерелах є також згадки щ «гунського вождя», який у 619 р. хрестився в Константинополі, але його зв'язок із Органою чи Куернаком сумнівний.

Зафіксований у джерелах VIII ст. переказ про г болгар називає батьком історичного Аспаруха Кробата, який помер у період правління імператора Константа II (641—668 рр.). Змінив звучання імені, у підсумку можна одержати Кубрат. Однак, виведене «середнє арифметичне» з життя кількох різних людей остаточно заплутало майбутні покоління істориків. За винятком текстів Феофана і Никифора, історія болгарської держави нагадує легенду зі стандартним сюжетом: жив-був король, у якого було п'ятеро синів; помираючи, батько заповідав синам триматися разом, але вони не послухали, внаслідок чого їх перемогли вороги і вигнали з отчої землі; з тих пір плем'я розділене на п'ять різних частин, які живуть в різних місцях.

Перше із поховань «перещепинського кола» було відкрито в с. Макухівка під Полтавою влітку 1882 р. У піщаних видувах берега під Коломаком хлопчаки-пастушки знайшли чимало золотих предмметів напутнього інвентаря кочівницького поховання. Зусиллям археолога І.А. Зарецького були збережені кілька речей: краси поясного набору, коліщатко від курильниці та м візантійського імператора Іраклія 637/638 рр. Ще одне поховання знатного номада трапилося у невеликому кургані на дюнах в околи Зачепилівка Новосанжарського району й було обстежене у 1928 р. О.К. Тахтаєм. Серед виявлених речей були сережки, наконечники ремінного набору, залізні вироби, скляний кубок, рештки посудин, візантійські золоті монети, випущені не пізніше 646 р.

Перещепинський «скарб». Відкривачами скарбу стали перещепинські 12-річний Федько Деркач та 14-річний Карпо Маджар ходячи 29 травня /11 червня 1912 р. похилим піп горбом, Ф. Маджар провалився у невелику ямку і і ногою якийсь предмет.

Місцезнаходження «скарбу» - ділянка надзаплавних луї ючої рослинності пересихаючих боліт та стариць. За свідчення каренка, знахідки виявили у піску, на площі близько 1,5x1,? бині від 0,2 до 1,2 м. Поміж речами були знайдені зотлілі шматЄ.О. Горюновим поблизу с. Вовки у Зшьківському р-ні. Всі ці стійбища знаходилися неподалік від пеньківських поселень чи решток селищ, жит­тя на яких відновилося у II пол. VII ст. До того ж, поряд із багатими похованнями кочівників знайдено слов'янську ліпну кераміку та інші речі антського побуту. В околицях Полтави виявлений один із двох відомих у Середньому Подніпров'ї та на Лівобережжі Дніпра ремісничих центрів, що обслуговував місцеве болгарське та частково пізньопеньківське насе­лення. Рештки керамічної майстерні гончарів - вихідців із Північного Кавказу, відкриті у 1903 р. неподалік с. Судіївка (у літературі частіше зустрічається Мачухи) Полтавського району, на схилі балки в ур. Гергелів Ріг. Тут, у зруйнованому за випадкових обставин горні, знаходилося близько 10 вишуканих високих гончарних посудин типу одно-, дво- та триручних глеків, всуціль вкритих врізними лініями, хвилястими і сітчастими пролискованими смугами.

Сини Кубрата, поділивши батьківську спадщину, і лися неспроможними кожний на чолі своєї орди бо{ з сильними ворогами - хозарами. Врешті болгари змуш ли полишити обжиті місця й шукати безпечніші реґіон орди, що складалися переважно з кутригурських клані] ли на захід. Перша з них приєдналася в Паннонії до Друга дійшла до Італії, де на правах васалів лангобард селилася в провінції Беневенто. Третя під керівництво Аспаруха зупинилася в Нижньому Подунав'ї, а звідті нулася у Добруджу. З плином часу ці болгари злилис найськими антами, утворивши новий народ болгар, т кий за походженням і назвою, слов'янський за мовою турою. Четверта орда, теж переважно кутригурська, р на північ, де осіла в районі Середньої Волги і Ками. Зго, утворилося Болгарське ханство (Волзька Болгарія). Ні п'ята орда, переважно угорська, визнала сюзеренітет і залишилася в Приазов'ї та Подніпров'ї.

Після розпаду Болгарії частина антського населення Полтавщини була втягнута у вир переселень і переміщень болгарських орд. Нащадки тих, хто осів у Подунав'ї, пізніше, у VIII—IX ст., повернулися на батьківщину, взявши участь у формуванні сіверянського племінного союзу. Основна маса болгарського населення влилася до складу Хозарського каганату. Невеликі групи болгар-кочівників та угрів залишилися в степах південної Полтавщини, сусідніх Дніпропетровської та Запорізької областей.

Саме їх та носіїв слов'янської культури волинцевського типу постачали посудом ремісничі осередки-майстерні на зразок виявленої неподалік Судіївки (Мачух) під Полтавою. Сліди кочових болгар простежуються й за окремими знахідками. Зокрема, в околицях Градизька Глобинського району виявлена унікальна золота сережка-підвіска кін. VII - поч. VIII ст., подібна до сережок із багатющого поховання у Глодосах на Кіровоградщині. Рештки ще одного поховання, зруйнованого будівництвом залізниці, виявлені поблизу с. Зінці Полтавського району. Воно супроводжувалося кружальною дворучною флягою круглої форми (продукція кримських майстерень кін. УПІ-ІХ ст.). Залишки ще одного поховання, з виразним кружальним горщиком, трапилися Г.О. Сидоренко в серед. 1950-х рр. на Білій Горі, поблизу с. Макухівка під Полта­вою. В ряду болгарських поховань стоїть також комплекс VIII ст., відкритий 1959 р. в околицях Великої Кохнівки поблизу Кременчука. Тут у похованні знайдено кружальні одноручні глек і кружка та залізне стремено аркової форми. До пам'яток цієї доби відносяться й знайдені в околицях Климівки Карлівського, Ливенського Новосанжарського та Градизька Глобинського районів амфори кримського виробництва, характерні для імпортів у середовище населення Хозарського каганату наприкінці VII - на поч. IX ст.

Угорські племена на поч. І тис. н. е. кочували зі своїми стадами степами Поволжя на території сучасної Башкири. Ці місця вони звали «Маґна Хунгарія». Підхоплені хвилею Великого переселення народів, угри мігрували з Поволжя на Північний Кавказ, де співіснували з гуно-болгарами і хозарами. Після розпаду Болгарії північнокавказькі угри (білі угри мадяри руських літописів) рушили у причорноморські степи. Тут, між Доном і Дніпром, вони провели близько трьохсот років (II пол. VII - поч. IX ст.). Країна, якою правили угри, відома як Лебедія (Леведія). До приходу угрів вона була населена головним чином антами. Угри витіснили деякі антські племена, а інші підкорили своїй владі. Пам'ять про давню Лебедію зберігають численні назви українських місцевостей і річок: Лебедин, Либідь, Угрин тощо.

Мадярська орда складалася з семи кланів, що прозивалися іменами своїх тотемів. Вожді носили титул «воєвода». Чисельність угрів історики визначають приблизно 100 тис. чол., а війська - 10 тис. вершників. Встановивши контроль над слов'янським населенням, мадяри обіклали антські громади даниною. На думку деяких дослідників, угри брали данину з кривичів і сіверян. Припускають, що данину платив і Київ. Інша думка: літописна традиція не зберегла ніяких слідів залежності від угорців, до того ж у Лебедії угри самі були данниками хозарів, крім того весь час відчували тиск із боку печенігів. Із уграми успішно воювали київські князі Аскольд і Дір.

У середині IX ст. угри змушені були відступити печенігам Дніпро-Донське межиріччя, а самі просунулися далі на захід, у степи Ателькузу - місцевість між нижньою течією Дніпра і Серетом. Звідси вони здійснювали набіги на слов'ян, збираючи данину та виводячи полон. Ці напади засвідчені арабськими авторами. Водночас угорські вершники брали участь у військових сутичках у Карпатському басейні, розділеному на той час між франками, болгарами та моравами (перші угорські загони з'явилися на Дунаї бл. 839 р.). Вивчивши тамтешні місця та відчувши «вакуум влади» на цій території, у 895 р. угорські племена назавжди залишили наддніпрянські степи і вирушили до Карпатських гір. Прийнявши на себе спадщину Аварського каганату, угри поселилися на багатих землях Паннонії. Опинившись між двома європейськими цивілізаціями, етнічно відособлена угро-фінська Угорщина не тільки вистояла, а й стала вагомою силою.

За легендою, перед походом ватажки семи кланів уклали союз і скріпили його кров'ю. Очолив союз князь Арпад. Під його проводом у Паннонію дісталося майже півмільйона угорців, болгар, слов'ян. Так у 895 р. угри знайшли європейську батьківщину. Перші десятиріччя вони продовжували жити у звичний спосіб: випасали худобу та здійснювали грабіжницькі напади на сусідів.

Про перебування угрів на землях Полтавщини свідчать окремі знахідки давньоугорських речей. Зокрема, на Опішнянському городищі знайдено уламки імпортного керамічно­го казана з вушком. Найвиразнішою пам'яткою перебування угрів на теренах краю є відкрите О.Б. Супруненком поблизу с. Твердохліби Кобеляцького р-ну поховання воїна-кочівника II пол. IX ст.

Поховання здійснене в ямі на глибині близько 1,2 м. Похований лежав випростано на спині, головою на захід, з викладеними вздовж тулуба руками. Біля його ніг виявлено череп і кістки кінцівок коня із залізними деталями кінської вузди. Напутній інвентар включав срібні бляшки із позолотою набору, прикраси ременів взуття, уламки залізного меча та наконечників стріл. Виразною пам'яткою давньоугорського мистецтва є знайдений у похованні срібний наконечник ременя з профільними рельєфними зображеннями постатей гірського козла і хижака родини кошачих.

На сусідній Сумщині, на Новотроїцькому городищі по­близу с. Пристайлове Лебединського району В.В. Приймаком виділено залишки невеликого ґрунтового давньоугорського некрополя, вміщеного до ям з дерев'яним перекриттям.

Після розпаду Західнотюркського каганату група тюрків, відома в джерелах як хозари, зберегла панівні позиції на Північному Кавказі. На поч. VII ст. тут утворилася тюркська держава під назвою Хозарський каганат. Уклавши союзний договір з Візантією, хозари розгорнули наступ на іранські володіння на Кавказі, однак великого успіху не досягли. Тоді їхня увага переключилася на сусідніх болгар. У 660-х рр. одна болгарська орда визнала владу завойовників, чотири інших були витіснені з України. Приблизно одночасно з розгромом Болгарії (650 р.), хозари завоювали також північнокавказьких аланів (асів). З часом влада Хозарського каганату поширилася на величезний степовий простір від Дніпра до Заволжя, включаючи Крим, Донщину і Північний Кавказ. Данниками хозарів були волзькі болгари, слов'янські племена полян, сіверян, в'ятичів і радимичів, а також мадяри і буртаси. Каганат контролював транзитну торгівлю на західному відрізку Великого шовкового шляху, а також був посередником у торговельних зносинах між країнами Заходу і Сходу. Торгівля (переважно рабами та хутром) живила економіку Хазарії й забезпечувала воєнну могутність держави.

Археологічна культура Хозарського каганату на Україні відома як салтівська (від селища Верхній Салтів на Харкщині). Як уже відзначалося, в цій культурі розчинені пам'ятки хозарського та болгаро-аланського населення. Виявлені кочів'я, селища, городища, фортеці, міста, могильники. На Полтавщині присутність хозарських елементів простежується матеріалами кочівницьких поховань перещепинського кола рядовими могилами болгарських кочівників. Хозарський каганат вистояв у боротьбі з Сасанідським Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, кочовими ордаї болгар, мадяр, печенігів, гузів, кипчаків, але загинув у 6С рр. X ст. під ударами київського князя Святослава, поступившись місцем на політичній арені молодій і агресивній Русі. Востаннє хозари згадуються в літопису 1079-1083 рр.

Старожитності слов'ян у зоні впливу Хозарського кагана ту пов'язані із волинцевською культурою (від с. Волинцеві Путивльського р-ну Сумської обл., де у 1948-1949 рр. Д.Т. Березовцем було виявлене поселення та могильник ранньослов'янського часу). Ця культура існувала в кін. VII -VIII ст. Участь у формуванні волинцевських старожитностей взяли слов'янські етнокультурні групи: лівобережні пеньківська й колочинська та правобережна сахнівська. На культур позначився значний вплив алано-болгарських та хозарською сусідів слов'ян. Основне коло волинцевських старожитностей міститься поза межами Полтавщини - у верхів'ях Псла і Ворскли та в басейні Десни.

Проведено розкопки Новотроїцького (1952-1954 рр.) ті Опішнянського городищ (1957, 1975 рр.), а також Волинцевського археологічного комплексу (1981-1982 рр.). З середині 80-х років XX ст. на Пслі, вище Сули, велися широкомасштабні дослідження.

Найбільш вивченою волинцевською пам'яткою на території нашої області є Опішнянське городище, розташоване у східній частині селища Опішне Зінківського р-ну, в ур. Городище. Три житла з ліпною і кружальною волинцевською керамікою виявлено розкопками в ур. Шимберьове в с. Хитці Лубенського району. Ще два пункти з аналогічними знахідка­ми відкриті під час розвідок біля с. Засулля Лубенського, не­подалік с. Вовки Зіньківського та південніше с. Остап'є Великобагачанського районів.