Лекція № 3

Гутництво

План:

1. З історії гутництва.

2. Матеріали, інструменти та пристрої.

3. Технологія виготовлення виробів із скла.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. ГородецкаяМ. Изысканное стекло своими руками. Техника. Приемы. Изделия. Энциклопедия / МаринаГородецкая. –АСТ-Пресс Книга, 2010.

2. Гулоян Ю.А. Технологія скла і скловиробів / Ю.А. Гулоян– Володимир : Тронзіт-Ікс, 2003.

3. ДзаккарияД. Декорируем стеклом. Предметы интерьера, витражи /Донателла Дзаккария. –Ниола-Пресс, 2006.

Додаткова

1. Литвиненко С. Технология фьюзинга / Литвиненко С. – К. : Витражная мастерская, 2005.

2. МарконФ. Художественное стекло в интерьере / ФердинандоМаркон. –Ниола-Пресс, 2007.

3. Інтернет ресурс: http://rukotvory.com.ua/maystry.

Гутництво – виготовлення виробів із скла.

З історії гутництва

Гута – від німецького der Hutte (хатина, курінь, гірський завод, піч), більш прадавнє походження – від латинського gutta (крапля). Так називали у Західній Європі та Україні невелике склоробне виробництво. У сучасному значенні «гута» – підприємство, де розташовані скловарні печі, відбувається варіння скла та виготовлення скляних виробів.

Гутна робота – метод формування виробів сукупністю ряду специфічних ручних прийомів обробки гарячого скла: видування, ліплення, сплавляння різних деталей, гарячої обробки краю, рифлення, одержання накладних кольорових шарів, візерунків із кольорових плям, ниток, стрічок тощо. Цикл операцій проводиться безпосередньо біля скловарної печі.

Скло супроводжує людство на всіх етапах історії його розвитку. Початок склоробства губиться у глибині століть і, постійно розвиваючись, триває до наших днів. Однак, як це не дивно, у сучасній науці не існує єдиної теорії його походження.

Найбільш рання теорія походження скла запропонована Плинієм Старшим (79 р. н.е.). «Існує переказ, – писав Плиній, – нібито до берега ріки пришвартувався корабель продавців соди. Розійшовшись по берегу, вони готували обід, і оскільки не виявилося каміння, щоб підставити під казанки, вони підклали шматки соди; коли ті розігрілися й змішалися з береговим піском, тоді потекли струмки нової рідини, що і стало початком скла». Самим прадавнім зі знайдених на сьогодні виробів із скла вважається світло-зелена бусинка розміром 9×5,5 мм, яка знайдена на околицях міста Фіви (датується 35 р. до н.е.).

Але задовго до цього людям було відоме так зване природне скло – матеріал, що виник у результаті обплавлення скельної породи при виверженні вулкана (обсидіан), ударі блискавки або метеорита. Найпоширеніший його різновид – обсидіан, природне вулканічне скло, з якого прадавня людина виготовляла різноманітні знаряддя. Але і у більш пізній період розвитку людства обсидіан не був забутий, про що говорить факт знаходження численних обсидіанових виробів на території Єгипту.

Початок прадавнього склоробства відноситься до середини III тис. до н.е. і пов'язаний із цивілізаціями у долинах річок Нілу, Тигру та Эфрату, островом Кріт. У Єгипті виробництво скла досягло розквіту (1560–1350 рр. до н.е.), коли центром склоробства стала столиця – Фіви. Від того часу до нас дійшли скляний глек і бусина з іменем фараона Тутмоса ІІІ. Намисто носили представники царського двору, і вони були не стільки прикрасами, скільки амулетами. Це були предмети розкоші, доступні тільки дуже заможним людям.

Єгиптяни виготовляли кольорове скло, тоді як у Месопотамії віддавали перевагу прозорому. Першими скляними виробами були прикраси – бусини, палички, смужки. Однак уже в ХVI ст. до н.е. у Месопотамії навчилися робити скляні вази, їх фрагменти знайдено сучасними археологами.

Приблизно у той же час секретом виробництва порожнього скла опанували в Єгипті. До нас дійшли три вази тих часів, на яких нанесено ім'я фараона Тутмоса III (1594 – 1450 рр. до н.е.), який привів склоробів у Єгипет як військовополонених після переможної кампанії в Азії.

Археологам вдалося виявити й залишки прадавніх скляних майстерень на східному березі Нілу, що працювали приблизно 3400 років тому. Там збереглися тиглі для варіння скла, що нагадують за формою маленькі бочки, висотою 40 см і діаметром 27 см у широких місцях і 23 см – у вузьких. Пізніше скло почали виготовляти в Микенах (Греція), Китаї та Індії. З IX ст. до н.е. центром склоробства стала Олександрія, звідки скло поширилося до Риму.

Прадавні скляні вироби зазвичай були зафарбовані у зеленуватий або коричнюватий колір через домішки. Особливо дорого цінувалися вироби з безбарвного скла. Відомо, що римський імператор Нерон (37-68 рр. н.е.) заплатив за дві чаші з безбарвного скла золотом, що перевищувало їхню масу. З кольорового скла навчилися виготовляти підробки під дорогоцінне каміння. Вони цінувалися нарівні з коштовностями із природних каменів. Відомо, що із прадавніх часів каменям-самоцвітам приписувалися чудодійні властивості, які допомагають їх власникам. Ці ж властивості приписувалися й кольоровому склу. Уже в прадавньому Єгипті уміли виготовляти кольорове намисто, що подібне до багатьох дорогоцінних каменів. Прекрасні зразки скляних скарабеїв (єгипетських священних жуків) зберігаються у Музеї образотворчого мистецтва імені Пушкіна (м. Москва).

Великий переворот у склоробстві мало відкриття методу видування скла. Це відбулося у період між 27 р. до н.е. і 14 р. н.е. Нововведення приписується сірійським майстрам, що жили у районі Вавилона. Для видування скла застосовувалася тонка металева трубка, що мало змінилася з тих часів. Цей метод дозволив суттєво урізноманітнити форми скляних посудин.

У І ст. н.е. склоробство проникло з Єгипту в Італію, а потім поширилося по всій Римській імперії. Рим стає найбільшим центром склоробства, виникають численні майстерні в Іспанії, Галії (сучасна Франція), Південній Британії, Німеччині та по північному узбережжю Чорного моря на території сучасної України. Саме римляни почали використовувати скло з архітектурною метою, особливо після відкриття прозорого скла шляхом уведення у скломасу оксиду марганцю (близько І ст. до н.е. у Олександрії). У Римі з'явилися перші скляні вікна. І хоча тоді вони мали погані оптичні властивості, але вважалися ознакою розкоші. Розвиваючись у IV–І тисячоліттях до н. е. головним чином у Єгипті, склоробна справа досягла надзвичайно високого технічного та мистецького розвитку. На межі нового літочислення Олександрія поступилася першістю Риму. Після його занепаду Візантія виконала велику історичну місію – зберегла для загальнолюдської культури здобутки античного світу. Вона успадкувала і розвинула досягнення римських майстрів. Пізніше великий центр виготовлення скла виник на острові Мурано у Венеціанській республіці. З XIV ст. протягом кількох наступних віків Венеція утримувала монополію ви­робництва та світову торгівлю склом. У XVII–XVIIІ ст. всесвітнього значення набуває це виробництво у слов'янській Богемії. З XIX ст. виробництво скла почало швидко поширюватися в усіх країнах світу.

Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку та поташу. Вироби з гутного скла майстер-склодув створював безпосередньо біля скловарної печі шляхом вільного видування або за допомогою форм. Кожний виріб відзначався індивідуальністю і неповторністю. Гутне скло відрізнялося кольором, прозорістю; чарівною здатністю передавати заломлення та гру світла.

Скло – це маса до складу якої входять сплави різних силікатів з надлишком діоксиду силіцію. Розплавлене скло не відразу твердне при охолодженні, а поступово збільшує свою в'язкість, аж поки не перетвориться на однорідну тверду прозору рідину. Завдяки цьому скло широко використовують майже в усіх галузях техніки, медицини, наукових дослідженнях, побуті та ін. Скло є важливим, оригінальним і надзвичайним видом українського декоративно-прикладного мистецтва. Виробництво цього особливого за своїми практичними і художніми властивостями прозорого матеріалу відоме на території нашої країни з дуже давніх часів. У свій час однією з найпередовіших країн у галузі виробництва скла була Київська Русь. Українські склороби минувшини залишили нам чудові зразки самобутньої народної творчості; багатство форм і прикрас старого українського скла свідчить про талановитість і високу художню культуру народу. Про українське скло вперше згадує у літературі на початку XX ст. М. Біляшевський.

Праця В. Модзалевського про чернігівські гути відкрила новий етап у вивченні українського скла. Автор опублікував у ній результати своєї багаторічної праці в архівах, де він знайшов велику кількість документів з історії скляної справи. У X–XIII ст. до країн, що прославилися виробами з скла, стає Київська Русь.

Друга половина X ст. залишила пам'ятки, які переконливо свідчать про існування у Київській Русі вже сформованого, розвинутого склоробного ремесла. У IV–V ст. у Середньому Подніпров'ї виготовлялись мідні вироби з емалевими оздобами. Емаль – це забарвлене малопрозоре скло. Придніпровські майстри на виробах з міді-пряжках, вуздечках тощо – або для оздоблення використовували неглибокі ямки, в які насипали товчене кольорове скло. Порошкоподібна маса закріплялась на міді плавленням у вогні. Загальноприйнятою у науковій літературі є думка, що скло цих емалей було привезеним, римським. Знахідки придніпровських емалей з VI–VIII ст., а з VIII–IX ст. у Києві – мідних «колтів»-сережок з виїмчастою жовтою емаллю так званого кетлахського типу – все це дає підстави стверджувати, що на території України лише до кінця III ст. вживалося імпортне – римське, або східне – скло; коли ж з'явилося місцеве виробни­цтво, майстри напевно використовували і вітчизняну сировину.

На відміну від емалі скло у намистинах є самостійним матеріалом, з якого виготовляли готовий виріб. До VII–VIII ст. намистини були імпортними. Розкопками у Старій Ладозі знайдено, серед інших, скляні намистини циліндричної форми, одноколірні, а також золочені та сріблені. За місцем знахідки золочені та однобарвні датуються VII–VIII ст., а сріблені – IX ст. Під час цих розкопок поряд з готовими виробами були знайдені напівфабрикати, які свідчать про існування місцевого виробництва. Масивні циліндричні намистини виготовлені технікою витягування і ліплення ту­гоплавкого скла. Пізніше, у X–XIII ст., майже в усіх відомих склоробних майстернях існувало виробництво таких намистин.

Із бус виготовляли головним чином намиста для прикрашання міського і сільського жіночого одягу. Скляні намистини майже завжди нанизувалися разом з бусинами іншого матеріалу: кості, гірського кришталю, сердоліку, янтарю тощо. У ранньослов'янський час дуже поширеними були також скляні браслети та персні.

На зламі X–XI ст. Київська держа­ва стала однією з наймогутніших і найпередовіших країн Європи. У економічному житті Київської Русі першочергову роль відігравали сільське господарство, торгівля і ремесла. Швидкий розвиток споріднених ремесел – виробництва емалі, скла й полив на декоративній кераміці – був пов'язаний з будівництвом, яке, обслуговуючи двір князя та його дружинників, широко розгорнулося у містах. У монументальному оформленні храмів застосовувалась мозаїка, для якої в місцевих майстернях виготовлялись різнокольорові і золочені стекла. Так, для плавлення маси будувались спеціальні печі. Поряд з ускладненням техніки виготовлення збільшилась кількість кольорових гам емалей. У асортименті скляних прикрас з'явились нові вироби: персні та браслети.

У наступні століття, аж до середини XIII ст., склярство, освоївши техніку видування, поширюється ще більше. У цей період воно зазнає певних змін. На місце мистецтва мозаїки, занадто дорогого, прийшли дешевші фрески. У процесі загального зростання продуктивних сил збільшилося виробництво емалей, браслетів та бус, з'явилися видувне віконне скло і посуд. Удар, якого в XIII ст. завдало древньоруській культурі татарське нашестя, призвело до майже повного припинення виробництва скла.

Майстерня X–XI ст., яку розкопав В.В. Хвойко знаходилась у Києві, біля стін Десятинної церкви. У майстерні був великий глиняний горн для плавлення металу і скляної маси та піч, у якій випалювались емалеві вироби. На жаль, Хвойко не описав більш детально знайденої ним майстерні, через що конструкція печі залишилась невідомою. Але вже сам факт її існування свідчить про досить високий рівень техніки виробництва скла. У майстерні виготовлялись різнокольорові намистини, персні і браслети. Тут видувався також скляний посуд з розмалюванням і орнаментом із зелених скляних ниток та округлі віконні шибки. Недалеко від печі знаходився верстат полив'яних кахлів. Серед начиння, в якому плавилась полива, Хвойко знайшов подвійні тиглі-ливники з перегородкою і з рештками полив двох різних кольорів. З цих тиглів гарячі поливи виливались одночасно на глиняні плитки. У керамічній майстерні було знайдено також шматки різнокольорового скла.

Лаврські склоробні споруди другої половини XI ст. мали три, а то й більше, ярусні печі. Серед виробів однієї з цих майстерень були круглі віконні шибки з характерним загнутим краєм, які відомі також з інших знахідок у Києві, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі. Лаврська майстерня виготовляла, головним чином, кольорові й золочені мозаїчні смальти та полив'яні кахлі. Ймовірно, що вона була збудована спеціально для того, щоб постачати цими матеріалами будівництво Успенського собору Києво-Печерської лаври. Одночасно з виготовленням смальти у лаврських майстернях було широко поставлено видування посуду з різнокольорового скла.

Цікавою є знахідка в с. Зеленчому біля Теребовлі Тернопільської області. Там було зібрано близько тисячі різнокольорових скляних браслетів – готових і напівфабрикатів.

Вироби древньоруського ремесла поділяються на дві групи. Перша група містить виключно скляні предмети: намистини, персні, браслети, смальти, віконні шибки. До другої відносяться вироби з іншого матеріалу, що у процесі виробництва суцільно покриті скляною масою. Це переважно емалі, а також кераміка, глазурована способом пастилажу і занурювання.

Немає на території нашої країни такого кургану, стародавнього селища і городища, де не знайдено було б скляних браслетів або їх різнокольорових фрагментів. Ці прикраси носили на лівій руці по кілька штук жінки, дівчата і навіть діти, але головним чином міські жителі. Виготовлялись як дешеві, круглі в перерізі, гладкі браслети, так і коштовніші – спірально кручені з кількох джгутів. Дуже часто готові браслети покривались різнобарвними малопрозорими скляними масами, що збільшувало їх кольорову різноманітність. Скляні персні відрізнялися від браслетів лише розміром.

Чудову сторінку в історію вітчизняного скловиробництва вписало масове виробництво різнобарвних смальт для знаменитих древньоруських настінних і підлогових мозаїк. У смальтах захоплює надзвичайно багата і специфічна палітра кольорів з найрізноманітнішими відтінками. Вона вказує на великий досвід майстрів у виготовленні матеріалу та використанні різних барвників.

Для одержання мозаїчної смальти розплавлене скло виливали великим диском (діаметр 6–10 см, товщина близько 1,5 см) на кам'яну чи металеву поверхню. Крім непрозорих, інтенсивно забарвлених смальт, виготовлялись кружала прозорого скла; їх позолочували способом, аналогічним застосовуваному при виготовленні золотих і срібних намистин. У наборі мозаїк золочена смальта, яка була фоном зображень, відзначалась цікавими ефектами завдяки заломленню світла у товстому шарі скла.

Майже двісті років потому – з часу побудови Десятинної церкви (989 р.), спорудження Чернігівського Благовіщенського собору (1186 р.) розцвітало чудове мистецтво мозаїки.

Місцеве виробництво не задовольняло великого попиту на смальти і тому їх частково завозили з-за кордону. Смальту «мусію» привозили у древньоруські міста «на продаж» греки та грузини.

Переломний момент у розвитку скловиробництва, освоєння техніки видування у стародавній Русі настав у XI ст. До цього часу відносяться перші знахідки видувного скла. Хоча протягом наступних двох століть продовжується виробництво виробів з непрозорого кольорового скла, все ж воно поступово відходить на другий план. У зв'язку з освоєнням техніки видування щораз все більшого і більшого значення набуває основна якість скла – прозорість. Виготовляються скляні віконні шибки та посуд для рідких напоїв.

Проте, що віконні шибки видувались у древньоруських майстернях вказують круглі обриси всіх шибок та їх фрагментів, які знайдені при розкопках, і специфічна фактура їх поверхні з концентричними, ледь помітними хвилястими нерівностями. Краї їх, як правило, загнуті бортиком; діаметр не перевищує 10-15 см. Скло відносно хорошої прозорості з легким зеленуватим або жовтуватим відтінком.

Цілих скляних посудин X–XIII ст. збереглося зовсім мало. Знайдені посудини X–XIII ст. свідчать про розвиток техніки виробництва, а також його форм і оздоблень. Найпримітивнішими є кулевидні пляшечки з довгою шийкою, типу сучасних лабораторних колб. У деяких вони мають вигляд просто кулевидного скляного пузиря, в інших – плоске, приплющене денце. В усіх пляшечках шийка необроблена, просто відбита від склодувної трубки; вони мініатюрних розмірів.

У документах XV–XVI ст. українські склоробні майстерні називаються «гути».

Акт люстрації королівщин у Городецькому, Любачівському та Галицькому староствах від 1564 р. перераховує такі скляні гути: дві гути, що належали до міста Потелича. Одна з них, названа в акті гутою Красовського (очевидно, від прізвища гутника – їм майстра-склороба і одночасно орендатора підприємства) була в лісі, друга також знаходилась за містом. Гутник с. Панькова над р. Вепром у Белзькому старостві платив за оренду гути грішми, посудом і віконним склом.

Вивчення скла тих часів на фондовому матеріалі Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові та на значній кількості фрагментів скляних виробів, знайдених при розкоп­ках на місці зруйнованого у 1648 р. Кременецького замка, дало можливість встановити такі типи скляного посуду українських гут XVI–XVII ст.:

а) кулевидні пляшки різних розмірів – від дрібних, місткістю близько 10 мл, до дволітрових з довгою шийкою;

б) пляшки з криволінійними обрисами, що являють собою варіант попередніх кулевидних;

в) циліндричні посудини для зберігання рідини, подібні за формою до сучасної пляшки. Посудина цього типу, з відламаною шийкою, зберігається в Луцькому музеї;

г) чотиригранні пляшки, м'яко заокруглені кути цих посудин свідчать про додаткову обробку кулі приплюсненням з чотирьох боків;

д) посуд для пиття типу келишка;

е) посудина для пиття циліндричної форми – прототип сучасної склянки.

Гутництво початку XVIII – середини XIX ст. вписало найкращу сторінку в історію українського художнього скла. У 1720 р. в Києві був збудований перший в Україні великий завод дзеркального скла та кришталевого посуду.

Тисячолітня історія скла знає незліченну кількість різноманітних технічних і художніх способів його обробки.

Найпоширенішим видом посуду були пляшки різних форм і розмірів. Серед «черкаського посуду», який виготовляли ямбурзькі заводи, були великі плискуваті і круглі пляшки – сулії, відерні та піввідерні, півтораквартові, квартові бутелі, «фляшки» різних форм виготовлялись вільновидувним способом майже на кожній гуті. Прямокутні пляшки, які виготовлялись для перевезення різноманітних напоїв у дорожніх скриньках – погребцях (називались «пуздри» або «шкатули»). Із введенням винної монополії прямокутні пляшки стали офіційною та­рою і одержали назву «штофи». Штофи були звичайні, подвійні та половинні – півштофи. Виготовлялись також коштовні штофи до столу.

Скловаріння на українських гутах провадилось за різними видами рецептів і прийомів, таємницю яких склодуви ревно зберігали і передавали з покоління в покоління.

Найпоширенішим матеріалом було «просте» скло, що називалось також «ординарним», «посполитим», або склом «зеленої води». Остання назва найбільш образно визначає цей різновид, не зовсім прозорого матеріалу з різними відтінками зеленого кольору. Скло «зеленої води» виготовлялось на гутах аж до середини XIX ст. і служило, в основному, матеріалом для виробництва тари спиртних напоїв. Майстри добре вміли маскувати вади матеріалу вдало знайденою формою виробу, варіюванням товщини, забарвленням, різним оздобленням.

Майже безбарвне, прозоре скло українські склороби вміли варити і до XVIII–XIX ст., але особливого розвитку його виробництво досягло саме в цей час у зв'язку з масовим попитом на віконні шибки і зрослими вимогами до їх якості. Відомий цілий ряд гут цього періоду, на яких варилось, крім ординарного, скло більш високого ґатунку. Мовою документів воно називалось «посереднє» скло, «поташне біле» скло або «скло білої води», іноді – «півкришталь».

Зі скломаси, що містила значну кількість кальцію або свинцю, одержували найкоштовніші види скла, які навіть у товстостінних посудинах були зовсім прозорі та безколірні і мали гарний блиск. Це скло дуже подібне до мінералу – гірського кришталю, завдяки цьому й одер­жало назву кришталевого. Починаючи з першої чверті XVIII ст. деякі гути стали ви­робляти кришталеве скло. Новий матеріал викликав переворот у галузі художнього скла. Граціозні та легкі форми вільновидувних виробів не відповідали специфіці кришталю, його цінні властивості виявлялись багато краще на товстостінних виробах, важкі форми і різкі прямолінійні обриси яких добре підходили для гранування і багатої різьбленої орнаментації. Кришталь не дістав на Україні великого поширення.

Серед гутних виробів, принаймні серед тих, що збереглися, переважають різнокольорові предмети. Ця кольорова різноманітність, що надає скляним речам привабливості та підвищує їх художню цінність, є ще однією з оригінальних рис гутного скла. Вивчаючи його колористичні особливості, можна виділити три групи забарвлення скломас.

До першої групи відносяться всі вироби з простого скла, забарвлення якого пояснюється недостатньо чистою сировиною. Тут зустрічається безліч відтінків зелених, синювато-зелених, жовтувато-зелених, жовто-коричневих тонів – всі так звані пляшкові кольори. Серед великої кількості скла зелених кольорів можна знайти дійсно гарні відтінки, що надають виробам художньої цінності. Іноді злегка приглушена сірим відтінком зелень робить колорит особливо витонченим. А жовтокоричневі кольори викликають захоплення золотистістю або гарячими янтарними відтінками.

Другу групу складають стекла дуже ніжних, часом майже невидимих відтінків різних кольорів. На кращих виробах видно, яких колористичних результатів досягли гутні готувачі скла у процесі очищення його від забруднень. Здавна відомий прийом додавати у шихту невелику кількість діоксиду, який, немов синька на білизні знищує жовтозелений колір скла, послужив вихідним моментом у готуванні характерного для гутних виробів світло-фіалкового скла з різними відтінками. Застосовується також обезбарвлення скла іншими речовинами, що приводить до не менш красивих синюватих, жовтуватих та інших відтінків.

Третя група – це спеціально забарвлене скло. Перші згадки про кольорове скло знаходимо у згадуваному описі подорожі патріарха Макарія у Росію у 1654 р. У цьому описі зазначено, що чужинців, які прибули до Умані, вразили великі гарні будівлі, які мали багато вікон з різнокольоровими шибками.

Особливу групу гутного скла становлять вироби, виготовлені повністю без склодувної трубки або майже без неї. Форма виробу створювалась ручним ліпленням і розкачуванням пластичної скломаси. До цієї групи відносяться різні декоративні предмети, переважно дрібні фігурки, які надзвичайно близькі до поширених дитячих іграшок з дерева, глини та інших матеріалів. Улюбленими формами були півники, голуби, одуди, баранці, козлики, коники, собачки, зайці тощо. Кожний такий виріб являє собою продукт індивідуальної творчої праці, сюжети для якого майстри брали з навколишньої природи.

У 1928 році у Донбасі став до ладу Костянтинівський скляний завод, який був тоді найбільшим у Європі. Одночасно були побудовані Артемівський і Херсонський завод, реконструйовано Київський склотермосний завод та ін.

В українському художньому склярстві визначне місце належить оригінальній творчості майстрів-склодувів з діда прадіда. Основним джерелом, яке живить їх самобутнє мистецтво, є народні традиції: майстри творчо використовують технічні прийоми вільного видування й форми та оздоблення українського гутного скла.

Відомі майстри – Й. Гулянський, З. Кобрин, А. Кос, Д. Богинський, Б. Недзвєдзький, О. Свенціцький, П. Думич, В. Шурко та інші.