8

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

ПЛАН

1. Умови формування та особливості німецької класичної філософії.

2. Філософські погляди І. Канта.

3. Філософія людського «Я» Й. Фіхте та ідеалізм Ф.Шеллінга.

4. Філософія абсолютної ідеї Г. Гегеля та антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

1.Умови формування та особливості німецької класичної філософії.

Важливу роль у формуванні німецької класичної філософії відіграли досягнення природознавства та суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття в сфері математики, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – все це з гостротою і необхідністю поставило на перший план ідею розвитку, як теорію і метод пізнання дійсності.

Визначну роль у розвитку німецької філософської культури відіграло Просвітництво. У Німеччині, як і в інших країнах, воно охопило всі сфери духовного життя (дещо пізніше ніж у Франції та Англії).Початок просвітництва в німецькій філософії пов'язують з Х. Вольфом продовження у Г. Лессинга, Й. Гердера, Ф. Шлегеля і т.д. Злетом німецької гуманістичної культури є творчість також гігантів думки і художньо-естетичної культури, як І. Гете та Ф. Шіллер.

На політичній карті Німеччини існували роздроблені держави, для об'єднання і централізації яких ще були відсутні економічні правові передумови. Але історія філософії засвідчує, що передові філософські вчення нерідко виникають в порівняно відсталих в економічному відношенні країнах, якщо вони мають змогу використовувати досвіт більш передових країн.

Німецька класична філософія – це колосальне досягнення в сфері філософії вона представлена працями І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегеля, Л. Фейербаха.

2. Філософські погляди і. Канта.

Основоположником німецької класичної філософії вважають І.Канта (1724-1804). Він був не лише філософом, а і глибоким мислителем. У праці «Загальна природна історія і теорія неба» Кант висловив геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газових туманностей, що була грандіозним завоюванням астрономії і не втратила своєї значущості і нині.

Філософські погляди Канта суттєво змінювалися впродовж його духовного розвитку. Якщо до початку 80-х років XVIII ст. він займався головним чином природничо-науковими питаннями, то після – загально філософськими, тобто проблемами буття, пізнання, людини, моралі, держави і права, естетики. Кант своє вчення цього періоду назвав «Критикою розуму». Ця філософія складена у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». У першій вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику. Основу всіх трьох «Критик» становить вчення про «речі в собі» і «явища»(«річ для себе»).

Існує незалежний від нашої свідомості світ речей «речі в собі». Пізнання починається з того, що «речі в собі» в собі діють на органи чуття і викликають відчуття. Це матеріальна позиція: первинною є не свідомість, а речі матеріального світу. Як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання світу, він переходить на позиції ідеалізму(це дуалізм).

Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ані дані наших органів чуття, ані поняття і судження розуму не дають нам і не можуть дати теоретичного знання про «речі в собі» (це агностицизм), людина пізнає тільки явища. «Речі в собі» зрештою у Канта виявляються трансцендентними, потойбічними.

За Кантом, знання завжди виражаються в формі судження, в якому фіксується зв'язок між двома поняттями: суб'єктом і предикатом судження. Існує два види зв'язку. Перший коли предикат не дає нового знання про суб'єкт(предмет). Це аналітичні судження за Кантом. Другий – коли предикат не витікає із суб'єкта, а з'єднується з ним. Кант називав такі судження синтетичними. [Приклади: аналітичне судження «Усі тіла мають протяжність»; синтетичне: «деякі тіла мають вагу».]

Синтетичні судження є апостеріорні («Деякі лебеді – чорні» з досвіду) і апріорні («Все, що трапляється, має причину» – не засновані на досвіді). Апріорними синтетичними судженнями Кант називає природне значення, тому основне для нього питання про джерело знання, види його і межі, він формулює, як питання про можливості апріорних синтетичних суджень в важливих для Канта трьох видах знань: в математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці. Розв'язання цих питань Кант пов'язує з дослідженням трьох основних для нього пізнавальних здібностей: чуттєвості, розсудку (глузду) і розуму. Чуттєвість – здатність до відчуттів, розсудок-здатність до понять і суджень, розум – здатність до умовиводів, що доходять до ідеї(понять розуму про безумовну єдність усіх обумовлених явищ).

Досліджуючи форми чуттєвого пізнання, Кант приходить до висновку, що вони (форми) не є поняттями, а «чуттєвою інтуїцією» (наочним уявленням або чуттєвим спогляданням). У математиці, тобто в сфері чуттєвого пізнання є можливими апріорні синтетичні судження, тому що в основі усіх математичних положень знаходяться апріорні форми нашої чуттєвості-простір і час. [У судженнях математики синтез суб'єкта з предикатом базується або на чуттєвому спогляданні простору (в геометрії), або на чуттєвому спогляданні часу(в арифметиці, де арифметична операція рахунку передбачає в якості умови послідовність моментів у часі)]. Отже у Канта простір і час перестають бути формами існування самих речей. Вони стають апріорними формами чуттєвості.

У теоретичному природознавстві теж можливі апріорні синтетичні судження завдяки категоріям, які не є формами буття, а поняттями розсудку. Вони не відображають змісту, знайденого в чуттєвому досліді (пізнанні), а є лише формами під які розсудок підводить дані відчуттів. Отже і вони є апріорними (додосвідними). За Кантом, знання завжди складається з синтезу відчуттів з поняттями. Яким чином? Завдяки загальним і необхідним законам, які лежать в основі усіх природничих наук. Як би не відрізнялися між собою предмети природничих наук, наукове знання про них можливе лише при умові, що розсудок мислить предмети і явища природи як підпорядковані трьом законам: закону збереження субстанції, закону причинності й закону взаємодії субстанції. І все ж вони належать не самій природі, а нашому розсудку, для якого вони вищі апріорні зв'язки всього того, що розсудок може мислити. Наша свідомість сама будує предмет не в тому розумінні, що вона породжує його чи надає йому буття, а в тому, що надає предмету, який пізнається ту форму, під якою він тільки й може пізнаватися, – форму всезагального і необхідного знання. Отже, філософія Канта є суб'єктивним ідеалізмом (свідомість будує об'єкт), а його висновки, що ні форми чуттєвості, ні категорії розсудку, ні навіть вищі основоположні знання(закони) не становлять означень самих «речей у собі» (пізнати їх неможливо) є агностицизмом.

Аналізуючи питання про можливості апріорних синтетичних суджень в теоретичній філософії («метафізиці»), Кант спочатку досліджує здатність розуму. У нього це не здатність до умовиводу лише, а здатність до такого умовиводу, який призводить до виникнення ідеї. Їх три: ідея про думку, як про безумовну сукупність усіх психічних явищ; ідея про світ як безумовну цілісність низки причинно-обумовлених явищ і ідея про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ. [У принципі Кант вважав, що немає логічних доказів буття Бога, але стверджував, що вірити в Бога не тільки можна, а й необхідно: як без віри примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла].

Досліджуючи здатності людського розуму філософ стверджував, що він неминуче впадає в антиномії, у суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле. [Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаково логічно доведене в даній системі].

Кант фіксує чотири антиномії:

1. світ має початок у просторі й часі – світ нескінченний (не має початку…);

2. усяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого;

3. у світі існує свобода – ні, все підпорядковується тільки законам природи;

4. існує необхідна істота Бог як першооснова світу – жодної абсолютно необхідної істоти немає.

У вченні про суперечності (антиномії) Кант підкреслив їх об’єктивність у пізнавальній діяльності, що сприяло подальшому розвиткові діалектики.

У вченні про мораль Кант увів «категоричний імператив» – моральний закон, який вимагає, щоб кожен індивід діяв так, щоб завжди відносився до людства, до себе і до кожного іншого як до мети і ніколи не відносився як до засобу (або: поступай відповідно до вимоги, керуючись якою ти можеш побажати, щоб вона стала всезагальною).

Кант визнавав рівність усіх перед законом. Ідеальним станом суспільства він вважав злагоду між окремим особами і державами.

Необхідною умовою вдосконалення людського роду є суперечності історичного процесу, суть яких в тому, що люди водночас схильні об’єднуватися (в суспільство) і через властиву їм недоброзичливість чинити один одному протидію, що загрожує суспільству розпадом.

Кант мав величезний вплив на подальший розвиток філософії: багато філософських шкіл так чи інакше тяжіють до його вчення. Суперечності філософії Канта стимулювали критику його позицій, в тому числі й дуалістичних. Кантівський «коперниканський переворот», поставивши на перший план думку, а не предмет, активно-творче діяння, а не пасивне споглядання, звичайно ж був поворотом до ідеалістичного тлумачення реальності. Водночас це був поворот і до тлумачення реальності, адже недвозначно обґрунтовує примат практичного розуму (морально-етичної сфери) перед теоретичним.