3. Філософія людського «я» Фіхте та ідеалізм Шеллінга.
Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики (свою філософію він називав реал-ідеалізмом, ідеал-реалізмом або науковченням). Він заперечував кантівську «річ у собі», виходячи з ідеї примату практичного розуму перед теоретичним. Фіхте вважав найвищою властивістю розуму інтелектуальне споглядання (абу інтелектуальну інтуїцію). Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний (діяльності), практичний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином, не теоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість – теоретичну.
Основою буття, за Фіхте, є «абсолютне Я», що виступає тотожністю всіх окремих людських Я («емпіричних Я»). Фіхтеанське «Я» не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Отже, головним поняттям його філософії є самосвідомість, «Я», а головна властивість – діяльність. Все, що безпосередньо не є Я, за Фіхте, є «не-Я», продукт Я. Уся діалектика реалізується, по суті, в сфері Я, об’єктивна діалектика залишається поза полем зору Фіхте.
[Гете о креде Фихте: «Вот кредо жизни молодой: Мир не был до меня и создан мной».]
Шеллінг у своїй системі «трансцендентального ідеалізму» («філософії тотожності») заявляє, що ні суб’єкт (фіхтеанське «Я», ні об’єкт (фіхтеанське «не-Я»)не може бути прийнятий за вихідне, початкове. Таким вихідним може бути лише їх нероздільна єдність, тотожність. Ця вихідна тотожність є чимось до свідомим (адже свідомість є вже істотною ознакою відмінності суб’єкта від об’єкта), або, як вважає Шеллінг, «несвідомим». Цю ідею несвідомого він запозичив у Канта, який вважав, що предмет досвіду ствоюються несвідомою «продуктивною силою уяви». Ця першооснова має несвідоме хотіння та діяння. Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого народжується природа. Історія природи вносить у вчення про природу ідею розвитку: природа передує виникненню людської свідомості. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це його філософія природи перетворюється на ідеалістичну діалектику природи.
Бог, за Шеллінгом, є розумом. Самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога. Різниця між Богом і людиною в тому, що в Бога його особливість і свобода – безмежні, а в людини – обмежені.
[Трансцендентальний – у певній мірі апріорний, до досвідний; трансцендентний – протилежний іманентному. Те, що знаходиться за межам свідомості і пізнання. «Річ у собі» – трансцендентна]
4. Філософія абсолютної ідеї г.В.Ф.Гегеля та антропологічний матеріалізм л.Фейєрбаха.
На думку Гегеля, ані свідомість, ані матерія не є первинними. Головним поняттям його філософії є поняття абсолютної ідеї. Він прагнув довести, що мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а власне в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності. Гегель мав на меті створити універсальну «науку про абсолютну ідею», таку, яка б включала пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»), природи як «інобуття» абсолютної ідеї («Філософія природи») та аналогічне пояснення суспільного життя («Філософія духу»).
Об’єктивно існуючу абсолютну ідею (абсолютний дух) він розглядає як універсальну духовну субстанцію світу, яка живе і розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики (закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, боротьби і єдності протилежностей, заперечення заперечення).
Мислення, згідно з Гегелем, «відчужує» своє буття у вигляді матерії природи, яка є «інобуттям» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точки зору розум – це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний, ідеальний. Усе дійсне – розумне, все розумне – дійсне, – найважливіша теза філософії Гегеля. Дійсним він називав не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історично необхідне.
Отже початковий пункт філософської системи Гегеля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе.
Основні частини філософської системи Гегеля: логіка, філософія природи, філософія духу. До них безпосередньо приєднуються філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.
Згідно з Гегелем, абсолютна ідея – це духовний деміург, творець світу в його становленні й діяльному саморозвитку. Ступенями її саморозвитку є: логіка («у собі буття»), природа – інобуття абсолютної ідеї, дух (буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості і самосвідомості).
Відзначають, що метод і система у гегелівській філософії органічно пов’язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.
Раціональним зерном гегелівської ідеалістичної діалектики є геніальні здогадки про взаємозв’язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється. Заслуговує на увагу і його вчення про тріаду, відповідно до якого кожен процес розвитку проходить три щаблі: тезу, антитезу і синтез.
Таким чином, філософія Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування істинності релігійної філософії з теоретичним узагальненням розвитку науки, створенням системи абсолютного ідеалізму з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.
Одним із варіантів антропологічного матеріалізму є вчення Л.Фейєрбаха, в молоді роки учень і послідовник ідей Гегеля, згодом – його непримиренний критик. Він розглядав ідеальне, як висхідне з матеріального (матеріалізм, але себе не вважав матеріалістом – парадокс).
Характерною рисою його антропологічного матеріалізму було розуміння людини, як вищого продукту природи, людина і природа знаходяться в єдності. Природа – основа духу. Вона ж повинна бути основою нової філософії, яка розкрила б земну сутність людини. Але природну сторону в людині Фейєрбах гіпертрофував, а соціальну – недооцінив.
Із усіх людських почуттів він вирізняв почуття любові, маючи на увазі моральну любов. У праці «Сутність християнства» філософ концентрує увагу на проблемі моральної суті релігії, заявляючи, що не Бог створив людину, а людина – Бога. Таємницю християнства Фейєрбах вбачав в об'єктивації людиною своїх сил, найдавніший їм потойбічний, відчужений від самої людини сенс. За Фейєрбахом, релігія – не простий продукт людського невігластва. Вона має і позитив: рекомендації гідного відношення між людьми, особливо на основі любові.
Сконцентрувавши увагу на людині, на її почуттях дружби і любові, філософ прагнув на цих морально-психологічних основах створити теорію справедливого суспільства.
У своєму вченні Фейєрбах стверджує, що природа – це єдина реальність, а людина – її закінчення. Природа вічна і нескінченна в просторі. Між матерією і рухом безперервний зв'язок тощо.
Заслуга філософії Фейєрбаха полягає в тому, що єдиним, що єдиним універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу.
У цілому історичне досягнення німецьких філософів цього періоду полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля. Разом з матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.