3. Філософія людини:

а) філософська антропологія.

Засновником філософської антропології як спеціальної наукової галузі вважають німецького філософа Макса Шелера (1874 – 1928). В широкому розумінні філософська антропологія обіймає будь-які філософсько-людинознавчі пошуки. Більш вузьким зміст пов’язують з задумом М.Шелера (хоч він обіймав дуже широке коло питань) здійснити не традиційну інтерпретацію «подвійності» людської природи.

Власне йому вдалося поєднати два погляди на людину:

• як істоту, максимально «вкорінену» в ті, що передують їй, нижчі (ендотимні) шари буття;

• як істоту, здатну сягати найвищого духовного злету.

Зерна, посіяні у 20-ті роки минулої доби, рясно зійшли на інтелектуальній ниві. Сучасні філософські антропологи все частіше ставлять на порядок денний питання про можливість створення «інтегративної» антропології, яка б об’єднала усі відгалуження філософської антропології (соціальної, структурної, культурної, політичної, педагогічної, релігійної, історичної і т.д.)

б) екзистенціалізм.

Екзистенціалізм – один із відомих модних напрямків ХХ ст. Виник після Першої Світової війни, коли було зруйновано ілюзії щодо нескінченного прогресу, який гармонійно розгортається в історії. На зміну цій ілюзії прийшло відчуття безглуздості людського існування, безперспективності історичного процесу і водночас глибокого безсилля. У двічі посилюється це відчуття під час Другої Світової війни, воно володіє людьми і після неї.

У Німеччині головні представники: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс; у Франції – Габріель Марсель, Жан Поль Сартр і Альберт Камю. Близькими до екзистенціалізму були погляди російських філософів Бердяєва та Шестова. В цілому екзистенціалізм набув поширення у багатьох країнах світу.

Спирається екзистенціалізм на погляди С.К'єрнегора (1813 – 1855), який у своїх творах висунув поняття екзистенції (з пізньолатинської мови – існування) і дослідив шляхи і засоби її досягнення. Свій метод екзистенціалізм в значній мірі запозичив у феноменології німецького філософа Е.Гусерля.

З тривогою підкреслюючи зростаючий процес знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають його основне джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об’єктивістсько спрямовану науку. Центральною проблемою, на якій зосереджують увагу екзистенціалісти, є проблема взаємовідносин людини і суспільства. Вони характеризуються відчуженістю один від одного. Суспільство підкорює людину, не дає їй «відбутися» як унікальній особі.

Філософія повинна допомогти відчуженій людині яка охоплена трагічним умонастроєм, якщо не подолати його, то, у всякому разі, шукати і знаходити своє «Я» сенс свого життя у найбільш трагічних, «абсурдних» ситуаціях.

У екзистенціалізмі виділяють два напрямки: атеїстичний і релігійний. Перший обстоювали Хайдеггер, Сартр, Камю, другий – Марсель, Ясперс. Перші стверджували що Бога немає. Людина робить себе сама, несе відповідальність за все, що з нею коїться. Віра у гарантований прогрес, на думку екзистенціалістів, – небезпечна для людини, бо прирікає її на пасивність, бездіяльність.

Песимізм намагаються подолати представники релігійного екзистенціалізму – адже віра у Бога, на їх думку, все ж таки надає людині надію. Але і їх твори сповнені трагічних образів, що малюють відчайдушну, на їх погляд, ситуацію сучасної людини.

Екзистенціалізм називають філософією свободи. Для них – це не пізнання необхідності (як у просвітництві та раціоналізмі), не розкриття «суттєвих сил» людини (як у гуманістичній і натуралістичній традиції), а свободу можна зрозуміти тільки з самої екзистенції («спрямованості – на – …»). Марсель і Ясперс вважають, що свобода – на шляху до Бога, Сартр, – що свобода є ніщо, негативне відношення до буття, до емпіричного існуючого. Людина вільна, оскільки сама обирає себе, визначаючись тільки своєю суб’єктивністю.

Особистість – самотня і самоцільна, її буття – це переважно протидія середовищу, іншому, а тим більше суспільству, державі, котрі нав’язують їй свою волю, свої інтереси, мораль. В цьому полягає своєрідний гуманізм екзистенціалістів, що на свій розсуд захищають людську особистість.

Традиції «класичного» екзистенціалізму продовжують представники франкфуртської школи: Адорно, Хоркхаймер, Фромм, Маркузе, пізніше – Хабермас, Шмідт, Негт.

в) психоаналітична філософія.

Психоаналітична філософія, або фрейдизм – це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення З.Фрейда для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому.

Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом (1856 – 1939). Головним у психоаналізі було відкриття несвідомого. Психіка людини, за З.Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.

Отже, структура особи, за З.Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» – архаїчна безособова частина психіки; «Над – Я» – або «цензор» – установки суспільства; «Я» – (Еgо). «Я» – свідоме, «Воно» – несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Якщо у З.Фрейда основним рушійним фактором психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у «індивідуальній психології» А.Адлера (1870-1937) цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися. У неофрейдиста (школа аналітичної психології) Карла Густава Юнга (1875-1961) першоосновою вважається колективне несвідоме і його архетипи, а для В.Райха (1897-1957) вся людська діяльність виявляється підкореною подоланню первинної «травми народження». Еріх Фромм (1900-1980) – неофрейдист відходить від біологізму З.Фрейда, наближаючись до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. На відміну від З.Фрейда, Е.Фромм розглядає мотиви людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соціальних процесів. Він переносить акцент з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, що обумовлені соціокультурними причинами. Різні форми соціальної патології у сучасному західному суспільстві він пов’язує з відчуженням. Критикуючи капіталізм як хворе, ірраціональне суспільство, Фромм висував утопічний проект створення гармонічного «здорового суспільства» за допомогою методів «соціальної терапії».

Вплив фрейдизму був величезним у соціальній психології тощо, також він вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій.

г) персоналізм.

Теїстичний напрям світової філософії – персоналізм виник наприкінці ХІХ ст. у США. Його засновником вважають Бордена Паркера Боуна (1847-1910), Джосайя Ройса та їх послідовників Мері Уїтон Калкінс (1863-1930), Едгар Шеффілд Брайтмен (1884-1954), Ральф Флюелінг (1871-1960). У 30-ті роки ХХ ст. зароджується французький персоналізм, який, на відміну від американського (більш абстрактного), був більш соціально активною доктриною.

Представники персоналізму розглядали особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога. Поняття особи розуміють не як реальну людську особу, а як першоелемент буття, певну духовну сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість. Природа є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа – Бог.

Представники російського та українського персоналізму Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948), Лев Ісаакович (Пестов – псевдонім) Шварцман (1866-1938), Микола Онуфрійович Лосський (1870-1965) вважали особу єдиним суб’єктом історії і культури у протилежність народним масам.

Французький персоналізм народився з групи інтелігентів, що були об’єднані навколо журналу «Есері» («Дух»).

Емманюель Муньє (1905-1950), що очолював групу, заявляв, що «не існує іншої філософії, ніж екзистенціальна» і, що предметом філософії завжди буде людина, «людське існування». Головним способом самоствердження особи є внутрішнє самовдосконалення.